Коли ідеш в колоні на Схід і женеш під собою коня на величезних шинах низького тиску, подекуди кілька сот кілометрів тебе супроводжують такі само машини інших команд волонтерів.

Авта різних марок, ступеню зношеності, ідеально вифарбувані в хакі чи мазюкані віником, тридверні, п‘ятидверні, пікапи, з навареними турелями чи без, з ношами чи багажниками згори, з лебідками та додатковими запасками.

Ми блимаємо одне одним аварійками, поступаємося дорогою.
Туди - проходимо блок-пости, як розпечений ніж масло, і всі солдати та нацгвардійці, поліцейські та місцева тероборона однією рукою нас вітають, а іншою - вказують проїжджати швидше.

Бо машини на фронті - то кров підрозділів.

Більшість з нас - на бляхах.
Дехто - завантажений корисним крамом так, що ресори вигинаються в інший бік.
І, що тут приховувати - ми розуміємо, що більшість з цих машин їдуть в напрямку фронту назавжди.
Можна сумно жартувати про «Машини з Європи приїздять в Україну помирати», але, по-перше, це правда.
Не всі, звісно, будуть розбиті мінами і спалені.
У когось розвалиться підвіска від родючих чорноземів і вирв.
У когось заклинить двигун від пробитих радіаторів, картерів та невчасного обслуговування.
А, по-друге, ці машини на вильоті свого життя продемонструють вищу доблесть - ціною ресурсу своїх агрегатів рятувати життя бійців та допомагати їм мінусувати росіян.

Не хочу здаватися надто сентиментальним, але є щось у тому, щоб поляскати ці пєпєлаци по капоту, протерти від пилюки торпеду і максимально якісно обслужити, аби їхні серця билися жвавіше.

Я до чого.
Якщо бачите на дорозі максимально дивні машини - може це ми з Andrii Piven женемо чергову на СТО, готуючи до відїзду.

І дякую.
Дякую, що допомагаєте.
Ви всі суперові.
Фронтера вже сама заводиться, тепер шаманимо підвіску.

Майте гарний вечір.

P.S. Дяка Андрію Рошу за дубль

Доброго ранку, ми з України.
«Тачки крутяться - старлінки мутяться» (с)
Вже сьогодні хлопці на Сході отримають колеса та зв‘язок.
Дякую, що підтримуєте.
Переможемо.

Існує думка, що головними багатствами України є родючі чорноземи, культура, корисні копалини і таке всяке.
Насправді, багатство України - її люди.

Він заглух раптово.
Чорний великий поважний Рено Мастер.
Прямо на ходу, без жодних натяків і пересторог.
Потужний двигун з турбіною стих, наче у людини припинило битися серце.

Важка машина за інерцією певний час котилася, немов лелека з підбитим крилом намагався дотягнути до свого гнізда.

Тиша, що запанувала в салоні, була незвичною, бо ми вже призвичаїлися до рівномірного цокотіння дизеля, що стабільно десятки тисяч кілометрів передавав крутний момент на спарені задні колеса.

Довелося порушити її вмиканням аварійки.
І вперше ж довелося дістати знак аварійної зупинки.

Що ми тільки не робили: стукали ногою по колесу, заглядали у вихлопну трубу, скидали клему акумулятора, тестером перевірили всі запобіжники, переконалися в наявності тиску в паливному насосі.

Зрештою, лишався тільки один варіант: я підняв очі в небо, підняв руки до хмар вз німим запитанням «за шо?» і зателефонував богу логістики Владу Самойленку.
Вже за мить біля машини опинилися двоє, як виявилося, янголів-охоронців: Михайло Самойленко (не брат Влада, нє) та Рустем Абдураимов.

Вони не просто підчепили нас на трос і завезли бус на СТО.
Михайло примудрився мене погодувати (двічі), викупав мене в душі (один раз), зварив кави і поки майстри копирсалися в двигуні всадив мене на вєлопєдального ровера та влаштував справжню екскурсію по прекрасному місту Дніпро: від центру до набережної, від Січі до коси, від музеїв до мостів.

Ж - життя, якого я давно не бачив.

Зрештою, серце буса забилося знову і він готовий до наступних подорожей.

Дніпро, ти любов.
Михайло, Рустем, дякую.
Владе, обійняв.

Кирило Бескоровайний, з бусом все ок.
У нього повністю промиті і продіагностовані паливні форсунки, одна з них нова-новісінька, бак вимитий від багаторічного бруду так, що там можна було б возити молоко.
Але там таки свіжий дизель.
Паливний фільтр новий.

Кстаті, на СТО черга на ремонт паливних систем виключно військових машин (пікапів, бусів тощо) - тиждень-два.
Якість пального нижче плінтуса.
Будьте уважні та обережні.

Майте гарний вечір і знайте: переможемо.
З такими людьми без варіантів.

Кава була дуже гаряча, тому я, подмухавши, поставив горнятко на стіл поруч з червоно-чорним павербанком.
Він лежав тут вже місяць і особисто я мав мало надій, що Андрій зможе повернути його законному власнику.

Ми познайомились із ним випадково.
Під час опрацювання запиту на евакуацію з багатоповерхівки в Ірпені, виявили в кількох сусідніх приватних садибах десяток місцевих мешканців.
Запропонували їм негайно виїхати, одначе отримали у відповідь категоричну відмову.

Мовляв, сюди не прилітає, а якщо шо - он-де стоять пару автівок з повними баками, то всі миттю виїдуть до підірваного романківського мосту і врятуються.
Ми намагалися дискутувати, включно з тим фактом, що попід парканами цих садиб ми з Андрієм вже ховалися від прильотів мін, тож бої саме тут ще можуть бути.
Та все марно.

Єдино що - один з мешканців попросив Андрія зарядити йому павербанк, щоб можна було заряджати телефони.
Андрій миттю віддав йому свій, заряджений, а натомість забрав собі хазяйський.

Наступного дня ми знову туди приїхали.
Формальний привід - поміняти павербанки. Реальний - ще раз умовити виїхати.
У відповідь Андрій знову отримав на зарядку ще один порожній павербанк - червоно-чорний, та список ліків, які було треба привезти.
Ну, і відмову від евакуації.

А потім… я погано вже пам‘ятаю, що то були за дні.
Здається, то був день, коли ми вивозили старого зі зламаною ногою та мати тероборонівця, який прохав її врятувати.
Тоді ще ми намагались повернутись за паралізованою жінкою, але вже не змогли, бо днів дванадцять-тринадцять (чи десять?) в Ірпені йшли страшні бої.
Ми були безсилі.
Андрій носився з тим павербанком і ліками кожен день, як курка з писаною торбою, але дістатися адресату ці нехитрі речі не могли.

Коли бої стихли і ми таки влетіли на ту вулицю між обстрілами, то знайшли замість багатьох будинків - згорілі руїни.
Від колись заправлених автівок лишились іржаві кістяки.
В будинку, де ми брали павербанк, не було жодного цілого вікна, міна прилетіла прямо у двір і рознесла паркан.
Можливо, завдяки цьому собаки вижили, бо вибігли з двору і чимось або кимось харчувалися.
Кицьці пощастило менше.
Її тільце валялося неподалік від місця вибуху.

Ми пролізли у дірку і довго гукали в порожній будинок, але не отримали відповіді.
Побіжно обдивилися город на предмет свіжих могил (як це робилося у дворах багатоповерхівок, в яких мешканці гинули від прильотів), але швидко нічого не знайшли.
Знову почався обстріл. Ми поїхали.
Проте надія лишалася.

Два дні тому випала нагода завітати в Ірпінь.
- Поїдеш?
- Звісно.
- Павербанк візьми. Може ж оддамо.
- Візьму. Було б кому.

Незвично їхали Ірпінем на пасажирських сидіннях.
Повільно, нікуди не поспішаючи.
Не треба було крутити кермом і тиснути на акселератор до червоної зони тахометра, і не треба було напружено тримати в руках автомат.

- Зупини, будь ласка, тут, - попросили ми нашого колегу Костю.

Нічого не змінилося в цій місцині.
Мертві згорілі будинки, тиша.
Ми рушили до садиби з проламаним парканом і вибитими шибками.
Андрій був сірого кольору, йшов повільно, ніби долав опір течії стрімкої гірської річки.

В мене відлягло від серця, коли я побачив, що дірки були закладені профілем, а вікна заклеєні поліетиленом.

Андрій стояв біля хвіртки мовчки і тримав павербанк в руках.
Його щелепи були стиснуті, наче він намагався перекусити сталевий дріт.

Я гукав.
Гукав, шо дурний.
Гукав на всі груди, поки вистачало голосових зв‘язок і дихання в грудях.
Здавалося, що мій крик в цю в‘язку тишу от-от принесе життя і все буде, як раніше, до вторгнення.

Хазяїн вийшов.
За обличчям стало зрозуміло, що він Андрія впізнав.
Мій дорогий друг зціпив губи і видихнув повітря.

Андрій ніколи не плаче.

Вони потисли руки і привіталися.
Хазяїн із родиною встиг евакуюватися в останній момент з початком пекла в цьому районі.

Тепер завдяки Збройним Силам пекло пішло звідси.
І життя, разом з електрикою, повертається.

Інколи щастя є.
Навіть на війні.

Бережіть себе і близьких.
І майте гарний вечір.