Коли ідеш в колоні на Схід і женеш під собою коня на величезних шинах низького тиску, подекуди кілька сот кілометрів тебе супроводжують такі само машини інших команд волонтерів.

Авта різних марок, ступеню зношеності, ідеально вифарбувані в хакі чи мазюкані віником, тридверні, п‘ятидверні, пікапи, з навареними турелями чи без, з ношами чи багажниками згори, з лебідками та додатковими запасками.

Ми блимаємо одне одним аварійками, поступаємося дорогою.
Туди - проходимо блок-пости, як розпечений ніж масло, і всі солдати та нацгвардійці, поліцейські та місцева тероборона однією рукою нас вітають, а іншою - вказують проїжджати швидше.

Бо машини на фронті - то кров підрозділів.

Більшість з нас - на бляхах.
Дехто - завантажений корисним крамом так, що ресори вигинаються в інший бік.
І, що тут приховувати - ми розуміємо, що більшість з цих машин їдуть в напрямку фронту назавжди.
Можна сумно жартувати про «Машини з Європи приїздять в Україну помирати», але, по-перше, це правда.
Не всі, звісно, будуть розбиті мінами і спалені.
У когось розвалиться підвіска від родючих чорноземів і вирв.
У когось заклинить двигун від пробитих радіаторів, картерів та невчасного обслуговування.
А, по-друге, ці машини на вильоті свого життя продемонструють вищу доблесть - ціною ресурсу своїх агрегатів рятувати життя бійців та допомагати їм мінусувати росіян.

Не хочу здаватися надто сентиментальним, але є щось у тому, щоб поляскати ці пєпєлаци по капоту, протерти від пилюки торпеду і максимально якісно обслужити, аби їхні серця билися жвавіше.

Я до чого.
Якщо бачите на дорозі максимально дивні машини - може це ми з Andrii Piven женемо чергову на СТО, готуючи до відїзду.

І дякую.
Дякую, що допомагаєте.
Ви всі суперові.
Фронтера вже сама заводиться, тепер шаманимо підвіску.

Майте гарний вечір.

P.S. Дяка Андрію Рошу за дубль

Доброго ранку, ми з України.
«Тачки крутяться - старлінки мутяться» (с)
Вже сьогодні хлопці на Сході отримають колеса та зв‘язок.
Дякую, що підтримуєте.
Переможемо.

Існує думка, що головними багатствами України є родючі чорноземи, культура, корисні копалини і таке всяке.
Насправді, багатство України - її люди.

Він заглух раптово.
Чорний великий поважний Рено Мастер.
Прямо на ходу, без жодних натяків і пересторог.
Потужний двигун з турбіною стих, наче у людини припинило битися серце.

Важка машина за інерцією певний час котилася, немов лелека з підбитим крилом намагався дотягнути до свого гнізда.

Тиша, що запанувала в салоні, була незвичною, бо ми вже призвичаїлися до рівномірного цокотіння дизеля, що стабільно десятки тисяч кілометрів передавав крутний момент на спарені задні колеса.

Довелося порушити її вмиканням аварійки.
І вперше ж довелося дістати знак аварійної зупинки.

Що ми тільки не робили: стукали ногою по колесу, заглядали у вихлопну трубу, скидали клему акумулятора, тестером перевірили всі запобіжники, переконалися в наявності тиску в паливному насосі.

Зрештою, лишався тільки один варіант: я підняв очі в небо, підняв руки до хмар вз німим запитанням «за шо?» і зателефонував богу логістики Владу Самойленку.
Вже за мить біля машини опинилися двоє, як виявилося, янголів-охоронців: Михайло Самойленко (не брат Влада, нє) та Рустем Абдураимов.

Вони не просто підчепили нас на трос і завезли бус на СТО.
Михайло примудрився мене погодувати (двічі), викупав мене в душі (один раз), зварив кави і поки майстри копирсалися в двигуні всадив мене на вєлопєдального ровера та влаштував справжню екскурсію по прекрасному місту Дніпро: від центру до набережної, від Січі до коси, від музеїв до мостів.

Ж - життя, якого я давно не бачив.

Зрештою, серце буса забилося знову і він готовий до наступних подорожей.

Дніпро, ти любов.
Михайло, Рустем, дякую.
Владе, обійняв.

Кирило Бескоровайний, з бусом все ок.
У нього повністю промиті і продіагностовані паливні форсунки, одна з них нова-новісінька, бак вимитий від багаторічного бруду так, що там можна було б возити молоко.
Але там таки свіжий дизель.
Паливний фільтр новий.

Кстаті, на СТО черга на ремонт паливних систем виключно військових машин (пікапів, бусів тощо) - тиждень-два.
Якість пального нижче плінтуса.
Будьте уважні та обережні.

Майте гарний вечір і знайте: переможемо.
З такими людьми без варіантів.

Кава була дуже гаряча, тому я, подмухавши, поставив горнятко на стіл поруч з червоно-чорним павербанком.
Він лежав тут вже місяць і особисто я мав мало надій, що Андрій зможе повернути його законному власнику.

Ми познайомились із ним випадково.
Під час опрацювання запиту на евакуацію з багатоповерхівки в Ірпені, виявили в кількох сусідніх приватних садибах десяток місцевих мешканців.
Запропонували їм негайно виїхати, одначе отримали у відповідь категоричну відмову.

Мовляв, сюди не прилітає, а якщо шо - он-де стоять пару автівок з повними баками, то всі миттю виїдуть до підірваного романківського мосту і врятуються.
Ми намагалися дискутувати, включно з тим фактом, що попід парканами цих садиб ми з Андрієм вже ховалися від прильотів мін, тож бої саме тут ще можуть бути.
Та все марно.

Єдино що - один з мешканців попросив Андрія зарядити йому павербанк, щоб можна було заряджати телефони.
Андрій миттю віддав йому свій, заряджений, а натомість забрав собі хазяйський.

Наступного дня ми знову туди приїхали.
Формальний привід - поміняти павербанки. Реальний - ще раз умовити виїхати.
У відповідь Андрій знову отримав на зарядку ще один порожній павербанк - червоно-чорний, та список ліків, які було треба привезти.
Ну, і відмову від евакуації.

А потім… я погано вже пам‘ятаю, що то були за дні.
Здається, то був день, коли ми вивозили старого зі зламаною ногою та мати тероборонівця, який прохав її врятувати.
Тоді ще ми намагались повернутись за паралізованою жінкою, але вже не змогли, бо днів дванадцять-тринадцять (чи десять?) в Ірпені йшли страшні бої.
Ми були безсилі.
Андрій носився з тим павербанком і ліками кожен день, як курка з писаною торбою, але дістатися адресату ці нехитрі речі не могли.

Коли бої стихли і ми таки влетіли на ту вулицю між обстрілами, то знайшли замість багатьох будинків - згорілі руїни.
Від колись заправлених автівок лишились іржаві кістяки.
В будинку, де ми брали павербанк, не було жодного цілого вікна, міна прилетіла прямо у двір і рознесла паркан.
Можливо, завдяки цьому собаки вижили, бо вибігли з двору і чимось або кимось харчувалися.
Кицьці пощастило менше.
Її тільце валялося неподалік від місця вибуху.

Ми пролізли у дірку і довго гукали в порожній будинок, але не отримали відповіді.
Побіжно обдивилися город на предмет свіжих могил (як це робилося у дворах багатоповерхівок, в яких мешканці гинули від прильотів), але швидко нічого не знайшли.
Знову почався обстріл. Ми поїхали.
Проте надія лишалася.

Два дні тому випала нагода завітати в Ірпінь.
- Поїдеш?
- Звісно.
- Павербанк візьми. Може ж оддамо.
- Візьму. Було б кому.

Незвично їхали Ірпінем на пасажирських сидіннях.
Повільно, нікуди не поспішаючи.
Не треба було крутити кермом і тиснути на акселератор до червоної зони тахометра, і не треба було напружено тримати в руках автомат.

- Зупини, будь ласка, тут, - попросили ми нашого колегу Костю.

Нічого не змінилося в цій місцині.
Мертві згорілі будинки, тиша.
Ми рушили до садиби з проламаним парканом і вибитими шибками.
Андрій був сірого кольору, йшов повільно, ніби долав опір течії стрімкої гірської річки.

В мене відлягло від серця, коли я побачив, що дірки були закладені профілем, а вікна заклеєні поліетиленом.

Андрій стояв біля хвіртки мовчки і тримав павербанк в руках.
Його щелепи були стиснуті, наче він намагався перекусити сталевий дріт.

Я гукав.
Гукав, шо дурний.
Гукав на всі груди, поки вистачало голосових зв‘язок і дихання в грудях.
Здавалося, що мій крик в цю в‘язку тишу от-от принесе життя і все буде, як раніше, до вторгнення.

Хазяїн вийшов.
За обличчям стало зрозуміло, що він Андрія впізнав.
Мій дорогий друг зціпив губи і видихнув повітря.

Андрій ніколи не плаче.

Вони потисли руки і привіталися.
Хазяїн із родиною встиг евакуюватися в останній момент з початком пекла в цьому районі.

Тепер завдяки Збройним Силам пекло пішло звідси.
І життя, разом з електрикою, повертається.

Інколи щастя є.
Навіть на війні.

Бережіть себе і близьких.
І майте гарний вечір.

Зараз почалися дискусії навколо того, хто розмінував Чонгар. Хто кого попереджав, а той не дослухався. Хто будував дороги і не мав грошей на ЗСУ. Тощо-тощо-тощо.
Коментарі, срачі, взаємні бани.

Як на мене - ці дискусії геть передчасні.
По-перше, вони вже нічого не змінять.
По-друге, прямо зараз вони нічого не змінюють.
По-третє, ні, війна нічого не спише і про все це слід буде поговорити після перемоги.
Треба просто пам‘ятати, продовжуючи робити все задля відвоювання нашої землі.

Інша справа, коли дічь відбувається прямо зараз. Отуточки.
Поки одні воюють - інші мародерять.
Поки одні волонтерять - інші розподіляють потоки та вибудовують схеми для своїх.

На жаль, для Зеленського його оточення стає тією отрутою, яка системно розїдатиме, мов корозія, його образ глави держави, що бореться разом зі своїм народом проти окупанта, відкладаючись осадом нездатності розбудовувати країну в майбутній мирний час.

В момент, коли Зеленський публічно видав індульгенцію шкарлетівщині, мовляв, помилки стали дрібними, він, з одного боку, наче наголосив на важливості військового порядку денного понад усі інші проблеми.
З іншого, прямо вказав на двері закордонних університетів майбутнім студентам та аспірантам.
Бо нащо змагатися на освітньо-науковій ниві між собою там, де шахраї прописують правила під себе?
Краще відразу емігрувати.

І ось яскравий приклад - дисертації за «недорого, під ключ».

Сумно це все.
Відверто сумно.
З одного боку, не маю поки ані часу, ані змоги за таким стежити.
З іншого - бачу, наскільки багато роботи буде після перемоги України у війні.
По суті, доведеться заново відбудовувати цілу інституцію, яку любі друзі Володимира Олександровича руйнують вщент.

Майте гарний вечір.

P.S. В срачі не вступатиму. Війна нічого не спише.

Допис Інни Совсун:
«Представниця Верховної Ради в Конституційному Суді, пані Совгиря, опублікувала закритий пост, у якому повідомляє "радісну", на її думку, новину: відтепер для "досліджень у гуманітарних науках, зокрема у сфері права", не потрібні публікації в іноземних журналах, які входять в Scopus та Web of Science.

Пані Совгиря пише, що "для гуманітаріїв вимоги обов'язкової публікації в цих журналах" були "поверховим рішенням людей, далеких від процесу досліджень в гуманітарних науках, зокрема у сфері права". Ну, по-перше, право — не гуманітарна, а суспільствознавча наука. Це варто було б знати юристці й представниці в КСУ, перш ніж коментувати чиєсь "нерозуміння досліджень" у правознавчій сфері.

По-друге, розберімося з питанням, що таке Scopus та Web of Science (для тих, хто не в курсі цієї тривалої дискусії). Отже, Scopus та Web of Science — це міжнародні наукометричні бази, до яких входять різноманітні наукові журнали, якість публікацій яких контролюють. Тобто до цих матеріалів застосовується незалежне анонімне рецензування та кропіткий процес розгляду матеріалів. І що важливо — є українські журнали, які входять в ці бази.

А є ті, що не входять. Розповісти, як вони переважно функціонують? Скидаєш статтю, платиш вказану суму — і отримуєш "наукову публікацію". Ні, не всі, але давайте чесно скажемо, — більшість журналів працює саме так. І всіх це влаштовує. Ну бо все "чесно" — заплатив гроші за публікацію, отримав свою публікацію, на основі неї — науковий ступінь, за який потім отримуєш надбавки з державного бюджету. Так-так, з грошей платників податків.

Для боротьби з фальшуванням наукових досліджень свого часу й були запроваджені норми про публікації в журналах, в яких дотриманий мінімальний стандарт якості. І так, я в курсі широкої академічної дискусії з критикою наукометричних баз. Проте я так само знаю, що альтернативи, які пропонують в Україні — геть неприйнятні. Бо все хочуть лишити "як було". Аби далі можна було публікувати що завгодно і потім отримувати надбавки за ступені.

Я також згодна, що в деяких сферах сам формат наукових статей менш значущий, ніж, наприклад, монографій. Насамперед йдеться про гуманітарні науки, як от філологія чи філософія. І повторюсь — право до гуманітарних наук не належить. Я також згодна, що університетам потрібні гроші для того, щоб: