Люди - золото.
Можна мати мільярди доларів підтримки всього світу, сотні гаубиць, десятки літаків і гелікоптерів, тисячі карабінів і мільйони набоїв.
Але, як показує практика, все це нічого не варте без вмотивованих людей.
Не тільки в Армії.
В волонтерстві теж.

Коли я писав, що окрім донатів ми радо приймаємо будь-яку посильну допомогу, уявити не міг, що нас завалюватимуть відправленнями Нової пошти та зустрічами в місті в намаганні завантажити нас оптикою, кровоспасом, медициною, консервами, поштовими марками для аукціонів тощо.

Це надихає.
А ще надихає, коли бійцям передаєш ті всі штуки і кажеш: ми не купували, бо то люди самі назбирали і передали Вам.
Бачили б Ви очі бійців…

Так Армія і стає народною, бо відчуває підтримку маленьких крапель у великому Океані.
Океані, потужні хвилі якого повільно, але тягло та невідворотно розмивають основу російської імперії.

Дякую.
Дякуємо.
Всім, хто збирає, надсилає, пакує, передає.
Зібрав тут трохи світлин, коли встигаю фотографувати.

Колись, після перемоги, збиратимемось на каву.

Майте гарний вечір.

Між цими двома світлинами - майже 4 місяці.
Про ту евакуацію я написав лаконічно: «Вперше в нашій історіі ми вивезли домашнього щура».

На фоні інших подій того дня, коли ми евакуювали дідуся з поламаною ногою, маму тероборонівця і лежали під мінами, очікуючи паузи в обстрілах, епізод з щуром здавався нам милим, але незначущім для історії
(https://news.1rj.ru/str/mouselab/3404)

А даремно.

Того дня ми заїжджали не за щуром.
І навіть не за його господарем Сергієм з родиною.
Не за сусідами щура і Сергія.
Не за сусідами сусідів.
Ми приїхали на евакуацію жінки, за яку через фейсбук попросила її дочка.

Жінка не виїхала.
Але на наше гукання прибіг Сергій, сусіди Сергія і сусіди сусідів.
І за два рейси в два дні ми вивезли всіх, хто хотів.
Навіть не так - і це важливо - на другий день наш екіпаж очолив колону з двох машин, які виїхали на Романківський підірваний міст.

Коли робили фото на згадку, Сергій віддав нам три речі: техпаспорт на свою машину - жигулі п‘ятірку (здається), ключі від неї, а також дві рації.
Простенькі, на 8 каналів, без шифрування та інших прибамбасів.
Але робочі.

Віддав і сказав:
- Користуйтеся, хай машина рятує чужі життя, а рації - полегшують роботу.

Шо сказать…
Машиною ми не користувалися взагалі.
По-перше, в неї практично відразу сперли акумулятор.
Це була нормальна історія для Романівки.
По-друге, наш Ніссан не підводив до самого кінця евакуації.
По-третє, Жигулі просто вкрали. Не росіяни, ні.
Вже коли вони пішли і в Ірпінь повернулися наші чудові співгромадяни, машина зникла і не знайшлася на жодній зі стоянок покинутого транспорту.
Сергій до цього поставився просто - така доля, а я ж так само просто скажу - хай здохнуть ті, хто їі викрав.
Ким би він не був.

Тим не менш, мова не про машину.

Ці сергієві рації всі подальші дні евакуації допомагали нам з Андрієм координувати наші зусилля в пошуку людей.
Ми почали розділятися і працювати вдвічі швидше.
А один раз, коли я мчав задки до Андрія, який біг мені на зустріч і за яким розривалися міни, рації зіграли ключову роль в порятунку навіть не знаю кого точно - чи мене, бо Андрій вчасно скомандував в рацію забиратися зі стоянки, в яку за хвилину прилетіла міна, чи його - коли я підказав, де його заберу.

Так от.
Сергій - крутий.
Він віддав нам авто і рації.
І про Сергія зняли кіно.
Вам може здатися, що про нас з Андрієм.
Навіть журналістам так здалося.
Але ми їх привезли до Сергія.
Бо він - крутий Громадянин.

https://youtu.be/N0WOAQBhyQk

Це про нашу з ним зустріч.
Про ті дні.
Про щура.
Про машини.

Подивіться.

Дякую Євгенії Подобній і Світлані Дубик.

І ще.
Сергій - професійний реставратор авто.
Ота Волга на відео, що постраждала від прильоту - його робота.
Якщо кому треба буде відреставрувати свій ретро-мобіль - маякніть, дамо контакти.

І ще.
Ірпінь.
Я сьогодні у тебе був.
Ти молодець.
Твої мешканці молодці.
Живи.

Майте гарний вечір.