Між цими двома світлинами - майже 4 місяці.
Про ту евакуацію я написав лаконічно: «Вперше в нашій історіі ми вивезли домашнього щура».

На фоні інших подій того дня, коли ми евакуювали дідуся з поламаною ногою, маму тероборонівця і лежали під мінами, очікуючи паузи в обстрілах, епізод з щуром здавався нам милим, але незначущім для історії
(https://news.1rj.ru/str/mouselab/3404)

А даремно.

Того дня ми заїжджали не за щуром.
І навіть не за його господарем Сергієм з родиною.
Не за сусідами щура і Сергія.
Не за сусідами сусідів.
Ми приїхали на евакуацію жінки, за яку через фейсбук попросила її дочка.

Жінка не виїхала.
Але на наше гукання прибіг Сергій, сусіди Сергія і сусіди сусідів.
І за два рейси в два дні ми вивезли всіх, хто хотів.
Навіть не так - і це важливо - на другий день наш екіпаж очолив колону з двох машин, які виїхали на Романківський підірваний міст.

Коли робили фото на згадку, Сергій віддав нам три речі: техпаспорт на свою машину - жигулі п‘ятірку (здається), ключі від неї, а також дві рації.
Простенькі, на 8 каналів, без шифрування та інших прибамбасів.
Але робочі.

Віддав і сказав:
- Користуйтеся, хай машина рятує чужі життя, а рації - полегшують роботу.

Шо сказать…
Машиною ми не користувалися взагалі.
По-перше, в неї практично відразу сперли акумулятор.
Це була нормальна історія для Романівки.
По-друге, наш Ніссан не підводив до самого кінця евакуації.
По-третє, Жигулі просто вкрали. Не росіяни, ні.
Вже коли вони пішли і в Ірпінь повернулися наші чудові співгромадяни, машина зникла і не знайшлася на жодній зі стоянок покинутого транспорту.
Сергій до цього поставився просто - така доля, а я ж так само просто скажу - хай здохнуть ті, хто їі викрав.
Ким би він не був.

Тим не менш, мова не про машину.

Ці сергієві рації всі подальші дні евакуації допомагали нам з Андрієм координувати наші зусилля в пошуку людей.
Ми почали розділятися і працювати вдвічі швидше.
А один раз, коли я мчав задки до Андрія, який біг мені на зустріч і за яким розривалися міни, рації зіграли ключову роль в порятунку навіть не знаю кого точно - чи мене, бо Андрій вчасно скомандував в рацію забиратися зі стоянки, в яку за хвилину прилетіла міна, чи його - коли я підказав, де його заберу.

Так от.
Сергій - крутий.
Він віддав нам авто і рації.
І про Сергія зняли кіно.
Вам може здатися, що про нас з Андрієм.
Навіть журналістам так здалося.
Але ми їх привезли до Сергія.
Бо він - крутий Громадянин.

https://youtu.be/N0WOAQBhyQk

Це про нашу з ним зустріч.
Про ті дні.
Про щура.
Про машини.

Подивіться.

Дякую Євгенії Подобній і Світлані Дубик.

І ще.
Сергій - професійний реставратор авто.
Ота Волга на відео, що постраждала від прильоту - його робота.
Якщо кому треба буде відреставрувати свій ретро-мобіль - маякніть, дамо контакти.

І ще.
Ірпінь.
Я сьогодні у тебе був.
Ти молодець.
Твої мешканці молодці.
Живи.

Майте гарний вечір.

Машина Андрія здіймала суцільну куряву, тому я їхав трохи зліва, по зустрічці.
Пил Миколаївщини був якимось особливим - надокучливим, чіпким, терпким на смак і абсолютно невблаганним.

Я міг би відпустити Андрія вперед, але не волів цього робити.
Я міг би зачинити вікна і вмикнути кондиціонер, що вмить би прибрав південну спеку з моїх пульсуючих скронь, але опущені вікна мене заспокоювали.
Так я чув небо.
Звісно, лінія фронту була далеко зліва, але чути тишу неба і не перепитувати себе, чи тобі бува чогось не здалося - безцінно.

Ми йшли швидко, наскільки це нам дозволяли наші підвіски і вантаж в моєму пікапі.
Дороги тут, відверто скажемо, лайно собаче, притрушене козячими кізяками.
Ще й коти обісцяли.

В певний момент на горизонті з‘явився силует фури і кілька хвилин ми її повільно наздоганяли.
Вона була більше схожа на якусь пекельну колісницю, таку хмару куряви утворювала.

«Н…і…б…у…л…о…н» - повільно, по літерах прочитав я, коли ми пішли на обгін.
- Це ж зерновоз, - майнуло в голові, - жнива…

Нібулон повільно відставав у дзеркалі заднього виду, але в цілому намагався тримати наш темп.
Свідомо чи підсвідомо.

Пройшли блок-пост.
Фура позаду.
Набираємо швидкість.
Мчимо.
Зерновоз не відстає.

Починається змійка - гори землі, насипані обабіч дороги і на її смуги, що мали б змусити зменшувати швидкість.
Ми давно навчилися їх проходити впритул, по краю, в сантиметрі, хоча подекуди це важко робити.
Особливо на вантаженому високому пікапі, який на таких перекиданнях кермом смикає з боку в бік, як ляльку.

- Красунчик, я тобою пишаюся, - захрипіла рація голосом Андрія.
Я про себе усміхнувся.
Це ж він побачив, що я зміг провести машину змійкою за ним, не втрачаючи темп.
Куди тим лосіним тестам євронкап…

Але, насправді, красунчиком був не я.
Андрій через хмару пилу за своїм авто не бачив, як водій нібулона пройшов ту перешкоду.
З нашою ж швидкістю, з причепом.

Мабуть, коли ти водій зерновоза на півдні недалеко від лінії фронту - у тебе немає особливого вибору, аніж водити величезну фуру, ніби ти танцюрист у фігурному катанні з палаючими кільцями і тиграми навколо.
Так, наче фронт і блок-пости існували тут завжди, з першого дня отримання тобою категорії ЦеЄ.

Це все сталося вчора.
Нібулон.
А сьогодні я дізнався, що Олексій Вадатурський - очільник агрогіганта - загинув під час обстрілу у власному будинку в Миколаєві.
Який він не полишав і продовжував виконувати свою роботу.

Ми не були знайомі.
Але мені чомусь згадався той «танцюючий» зерновоз.
Десь тут є зв‘язок.
Між Вадатурським в Миколаєві і відчайдухами за кермом авт його компанії.

Не можу висловити нічого, окрім поваги.

Олексію, безмежного жовтого поля і неба блакиті.
Думаю, Ваша справа житиме.

Переможемо.