Між цими двома світлинами - майже 4 місяці.
Про ту евакуацію я написав лаконічно: «Вперше в нашій історіі ми вивезли домашнього щура».
На фоні інших подій того дня, коли ми евакуювали дідуся з поламаною ногою, маму тероборонівця і лежали під мінами, очікуючи паузи в обстрілах, епізод з щуром здавався нам милим, але незначущім для історії
(https://news.1rj.ru/str/mouselab/3404)
А даремно.
Того дня ми заїжджали не за щуром.
І навіть не за його господарем Сергієм з родиною.
Не за сусідами щура і Сергія.
Не за сусідами сусідів.
Ми приїхали на евакуацію жінки, за яку через фейсбук попросила її дочка.
Жінка не виїхала.
Але на наше гукання прибіг Сергій, сусіди Сергія і сусіди сусідів.
І за два рейси в два дні ми вивезли всіх, хто хотів.
Навіть не так - і це важливо - на другий день наш екіпаж очолив колону з двох машин, які виїхали на Романківський підірваний міст.
Коли робили фото на згадку, Сергій віддав нам три речі: техпаспорт на свою машину - жигулі п‘ятірку (здається), ключі від неї, а також дві рації.
Простенькі, на 8 каналів, без шифрування та інших прибамбасів.
Але робочі.
Віддав і сказав:
- Користуйтеся, хай машина рятує чужі життя, а рації - полегшують роботу.
Шо сказать…
Машиною ми не користувалися взагалі.
По-перше, в неї практично відразу сперли акумулятор.
Це була нормальна історія для Романівки.
По-друге, наш Ніссан не підводив до самого кінця евакуації.
По-третє, Жигулі просто вкрали. Не росіяни, ні.
Вже коли вони пішли і в Ірпінь повернулися наші чудові співгромадяни, машина зникла і не знайшлася на жодній зі стоянок покинутого транспорту.
Сергій до цього поставився просто - така доля, а я ж так само просто скажу - хай здохнуть ті, хто їі викрав.
Ким би він не був.
Тим не менш, мова не про машину.
Ці сергієві рації всі подальші дні евакуації допомагали нам з Андрієм координувати наші зусилля в пошуку людей.
Ми почали розділятися і працювати вдвічі швидше.
А один раз, коли я мчав задки до Андрія, який біг мені на зустріч і за яким розривалися міни, рації зіграли ключову роль в порятунку навіть не знаю кого точно - чи мене, бо Андрій вчасно скомандував в рацію забиратися зі стоянки, в яку за хвилину прилетіла міна, чи його - коли я підказав, де його заберу.
Так от.
Сергій - крутий.
Він віддав нам авто і рації.
І про Сергія зняли кіно.
Вам може здатися, що про нас з Андрієм.
Навіть журналістам так здалося.
Але ми їх привезли до Сергія.
Бо він - крутий Громадянин.
https://youtu.be/N0WOAQBhyQk
Це про нашу з ним зустріч.
Про ті дні.
Про щура.
Про машини.
Подивіться.
Дякую Євгенії Подобній і Світлані Дубик.
І ще.
Сергій - професійний реставратор авто.
Ота Волга на відео, що постраждала від прильоту - його робота.
Якщо кому треба буде відреставрувати свій ретро-мобіль - маякніть, дамо контакти.
І ще.
Ірпінь.
Я сьогодні у тебе був.
Ти молодець.
Твої мешканці молодці.
Живи.
Майте гарний вечір.
Про ту евакуацію я написав лаконічно: «Вперше в нашій історіі ми вивезли домашнього щура».
На фоні інших подій того дня, коли ми евакуювали дідуся з поламаною ногою, маму тероборонівця і лежали під мінами, очікуючи паузи в обстрілах, епізод з щуром здавався нам милим, але незначущім для історії
(https://news.1rj.ru/str/mouselab/3404)
А даремно.
Того дня ми заїжджали не за щуром.
І навіть не за його господарем Сергієм з родиною.
Не за сусідами щура і Сергія.
Не за сусідами сусідів.
Ми приїхали на евакуацію жінки, за яку через фейсбук попросила її дочка.
Жінка не виїхала.
Але на наше гукання прибіг Сергій, сусіди Сергія і сусіди сусідів.
І за два рейси в два дні ми вивезли всіх, хто хотів.
Навіть не так - і це важливо - на другий день наш екіпаж очолив колону з двох машин, які виїхали на Романківський підірваний міст.
Коли робили фото на згадку, Сергій віддав нам три речі: техпаспорт на свою машину - жигулі п‘ятірку (здається), ключі від неї, а також дві рації.
Простенькі, на 8 каналів, без шифрування та інших прибамбасів.
Але робочі.
Віддав і сказав:
- Користуйтеся, хай машина рятує чужі життя, а рації - полегшують роботу.
Шо сказать…
Машиною ми не користувалися взагалі.
По-перше, в неї практично відразу сперли акумулятор.
Це була нормальна історія для Романівки.
По-друге, наш Ніссан не підводив до самого кінця евакуації.
По-третє, Жигулі просто вкрали. Не росіяни, ні.
Вже коли вони пішли і в Ірпінь повернулися наші чудові співгромадяни, машина зникла і не знайшлася на жодній зі стоянок покинутого транспорту.
Сергій до цього поставився просто - така доля, а я ж так само просто скажу - хай здохнуть ті, хто їі викрав.
Ким би він не був.
Тим не менш, мова не про машину.
Ці сергієві рації всі подальші дні евакуації допомагали нам з Андрієм координувати наші зусилля в пошуку людей.
Ми почали розділятися і працювати вдвічі швидше.
А один раз, коли я мчав задки до Андрія, який біг мені на зустріч і за яким розривалися міни, рації зіграли ключову роль в порятунку навіть не знаю кого точно - чи мене, бо Андрій вчасно скомандував в рацію забиратися зі стоянки, в яку за хвилину прилетіла міна, чи його - коли я підказав, де його заберу.
Так от.
Сергій - крутий.
Він віддав нам авто і рації.
І про Сергія зняли кіно.
Вам може здатися, що про нас з Андрієм.
Навіть журналістам так здалося.
Але ми їх привезли до Сергія.
Бо він - крутий Громадянин.
https://youtu.be/N0WOAQBhyQk
Це про нашу з ним зустріч.
Про ті дні.
Про щура.
Про машини.
Подивіться.
Дякую Євгенії Подобній і Світлані Дубик.
І ще.
Сергій - професійний реставратор авто.
Ота Волга на відео, що постраждала від прильоту - його робота.
Якщо кому треба буде відреставрувати свій ретро-мобіль - маякніть, дамо контакти.
І ще.
Ірпінь.
Я сьогодні у тебе був.
Ти молодець.
Твої мешканці молодці.
Живи.
Майте гарний вечір.
❤206👍37🔥4
Я не знаю, що можна зробити з країною, в якій діти з Горєнки надсилають нашими екіпажами на фронт бійцям свої малюнки.
«Танк, Єгор, Горєнка».
Єгор ледве вміє писати, але він вже змушений розуміти, що таке танк.
Якого танка слід остерігатися, а який його захистить.
Єгор в курсі, що його рисунок про танк поїхав сьогодні на південний напрям на пікапі, на який українці скидалися всім світом.
Про пікап докладніше напишу завтра.
І про Миколаївщину, що в’їлася пилюкою в наше з Андрієм волосся, одяг, взуття і скрегоче піском на зубах.
Сьогодні ж вже сил ніяких немає.
Але ще є сили показати Вам дівчину Аню (з дозволу її чудової мами Ольги Пугачової).
Яка дбайливо підписує кожен з сотні туристичних рушників та стаканів.
Щоб кожен боєць прочитав, просльозився і зрозумів, що навіть діти про нього намагаються дбати.
Дякую за доставку надцінного мотиваційного вантажу Владу Самойленку та Оксані Бондар.
Росіяни приречені.
Просто приречені.
Майте гарну ніч.
«Танк, Єгор, Горєнка».
Єгор ледве вміє писати, але він вже змушений розуміти, що таке танк.
Якого танка слід остерігатися, а який його захистить.
Єгор в курсі, що його рисунок про танк поїхав сьогодні на південний напрям на пікапі, на який українці скидалися всім світом.
Про пікап докладніше напишу завтра.
І про Миколаївщину, що в’їлася пилюкою в наше з Андрієм волосся, одяг, взуття і скрегоче піском на зубах.
Сьогодні ж вже сил ніяких немає.
Але ще є сили показати Вам дівчину Аню (з дозволу її чудової мами Ольги Пугачової).
Яка дбайливо підписує кожен з сотні туристичних рушників та стаканів.
Щоб кожен боєць прочитав, просльозився і зрозумів, що навіть діти про нього намагаються дбати.
Дякую за доставку надцінного мотиваційного вантажу Владу Самойленку та Оксані Бондар.
Росіяни приречені.
Просто приречені.
Майте гарну ніч.
❤252👍17
Машина Андрія здіймала суцільну куряву, тому я їхав трохи зліва, по зустрічці.
Пил Миколаївщини був якимось особливим - надокучливим, чіпким, терпким на смак і абсолютно невблаганним.
Я міг би відпустити Андрія вперед, але не волів цього робити.
Я міг би зачинити вікна і вмикнути кондиціонер, що вмить би прибрав південну спеку з моїх пульсуючих скронь, але опущені вікна мене заспокоювали.
Так я чув небо.
Звісно, лінія фронту була далеко зліва, але чути тишу неба і не перепитувати себе, чи тобі бува чогось не здалося - безцінно.
Ми йшли швидко, наскільки це нам дозволяли наші підвіски і вантаж в моєму пікапі.
Дороги тут, відверто скажемо, лайно собаче, притрушене козячими кізяками.
Ще й коти обісцяли.
В певний момент на горизонті з‘явився силует фури і кілька хвилин ми її повільно наздоганяли.
Вона була більше схожа на якусь пекельну колісницю, таку хмару куряви утворювала.
«Н…і…б…у…л…о…н» - повільно, по літерах прочитав я, коли ми пішли на обгін.
- Це ж зерновоз, - майнуло в голові, - жнива…
Нібулон повільно відставав у дзеркалі заднього виду, але в цілому намагався тримати наш темп.
Свідомо чи підсвідомо.
Пройшли блок-пост.
Фура позаду.
Набираємо швидкість.
Мчимо.
Зерновоз не відстає.
Починається змійка - гори землі, насипані обабіч дороги і на її смуги, що мали б змусити зменшувати швидкість.
Ми давно навчилися їх проходити впритул, по краю, в сантиметрі, хоча подекуди це важко робити.
Особливо на вантаженому високому пікапі, який на таких перекиданнях кермом смикає з боку в бік, як ляльку.
- Красунчик, я тобою пишаюся, - захрипіла рація голосом Андрія.
Я про себе усміхнувся.
Це ж він побачив, що я зміг провести машину змійкою за ним, не втрачаючи темп.
Куди тим лосіним тестам євронкап…
Але, насправді, красунчиком був не я.
Андрій через хмару пилу за своїм авто не бачив, як водій нібулона пройшов ту перешкоду.
З нашою ж швидкістю, з причепом.
Мабуть, коли ти водій зерновоза на півдні недалеко від лінії фронту - у тебе немає особливого вибору, аніж водити величезну фуру, ніби ти танцюрист у фігурному катанні з палаючими кільцями і тиграми навколо.
Так, наче фронт і блок-пости існували тут завжди, з першого дня отримання тобою категорії ЦеЄ.
Це все сталося вчора.
Нібулон.
А сьогодні я дізнався, що Олексій Вадатурський - очільник агрогіганта - загинув під час обстрілу у власному будинку в Миколаєві.
Який він не полишав і продовжував виконувати свою роботу.
Ми не були знайомі.
Але мені чомусь згадався той «танцюючий» зерновоз.
Десь тут є зв‘язок.
Між Вадатурським в Миколаєві і відчайдухами за кермом авт його компанії.
Не можу висловити нічого, окрім поваги.
Олексію, безмежного жовтого поля і неба блакиті.
Думаю, Ваша справа житиме.
Переможемо.
Пил Миколаївщини був якимось особливим - надокучливим, чіпким, терпким на смак і абсолютно невблаганним.
Я міг би відпустити Андрія вперед, але не волів цього робити.
Я міг би зачинити вікна і вмикнути кондиціонер, що вмить би прибрав південну спеку з моїх пульсуючих скронь, але опущені вікна мене заспокоювали.
Так я чув небо.
Звісно, лінія фронту була далеко зліва, але чути тишу неба і не перепитувати себе, чи тобі бува чогось не здалося - безцінно.
Ми йшли швидко, наскільки це нам дозволяли наші підвіски і вантаж в моєму пікапі.
Дороги тут, відверто скажемо, лайно собаче, притрушене козячими кізяками.
Ще й коти обісцяли.
В певний момент на горизонті з‘явився силует фури і кілька хвилин ми її повільно наздоганяли.
Вона була більше схожа на якусь пекельну колісницю, таку хмару куряви утворювала.
«Н…і…б…у…л…о…н» - повільно, по літерах прочитав я, коли ми пішли на обгін.
- Це ж зерновоз, - майнуло в голові, - жнива…
Нібулон повільно відставав у дзеркалі заднього виду, але в цілому намагався тримати наш темп.
Свідомо чи підсвідомо.
Пройшли блок-пост.
Фура позаду.
Набираємо швидкість.
Мчимо.
Зерновоз не відстає.
Починається змійка - гори землі, насипані обабіч дороги і на її смуги, що мали б змусити зменшувати швидкість.
Ми давно навчилися їх проходити впритул, по краю, в сантиметрі, хоча подекуди це важко робити.
Особливо на вантаженому високому пікапі, який на таких перекиданнях кермом смикає з боку в бік, як ляльку.
- Красунчик, я тобою пишаюся, - захрипіла рація голосом Андрія.
Я про себе усміхнувся.
Це ж він побачив, що я зміг провести машину змійкою за ним, не втрачаючи темп.
Куди тим лосіним тестам євронкап…
Але, насправді, красунчиком був не я.
Андрій через хмару пилу за своїм авто не бачив, як водій нібулона пройшов ту перешкоду.
З нашою ж швидкістю, з причепом.
Мабуть, коли ти водій зерновоза на півдні недалеко від лінії фронту - у тебе немає особливого вибору, аніж водити величезну фуру, ніби ти танцюрист у фігурному катанні з палаючими кільцями і тиграми навколо.
Так, наче фронт і блок-пости існували тут завжди, з першого дня отримання тобою категорії ЦеЄ.
Це все сталося вчора.
Нібулон.
А сьогодні я дізнався, що Олексій Вадатурський - очільник агрогіганта - загинув під час обстрілу у власному будинку в Миколаєві.
Який він не полишав і продовжував виконувати свою роботу.
Ми не були знайомі.
Але мені чомусь згадався той «танцюючий» зерновоз.
Десь тут є зв‘язок.
Між Вадатурським в Миколаєві і відчайдухами за кермом авт його компанії.
Не можу висловити нічого, окрім поваги.
Олексію, безмежного жовтого поля і неба блакиті.
Думаю, Ваша справа житиме.
Переможемо.
😢273👍33❤31
- Ви будете водієм цієї ластівки?
- Ні, не я, я її просто приймаю.
- Добре, тоді слухайте уважно, перекажете водієві. Машина повністю обслужена, ходова відремонтована, двигун в порядку. Вогнегасник, трос, домкрат отуточки. Тепер дивіться, як блокувати і деблокувати диференціал…отут кнопка… а отут бачите, індикатор загорівся?..
Я звично і монотонно передавав чергову машину військовим.
Клацав тумблерами, смикав важелі, відкривав ніші, звертав увагу на нюанси.
Паралельно розповідаючи, що корисного і смачного лежить в коробках на задньому сидінні.
І про дитячі малюнки. З Горєнки.
Особливо дитячі малюнки.
- Добре, дякуємо за машину. Побіжу поки підпишу в штаб акти прийому-передачі, а Ви з напарником сходіть поки в місцеве кафе, пообідайте після довгої дороги.
Боєць побіг стежкою в засекречені простори, а я неспішно почав перевантажувати свої речі в наш фіат добло (дякую Svetlana Arbuzova), що став незамінною машиною супроводу і технічної підтримки конвоям автівок для ЗСУ.
- О, це Ви нам пригнали?
Я визирнув з авта і побачив групу бійців, що з цікавістю розглядали рейнджера. Питання, було, насправді складним, бо нам - це кому? На ЗСУ? Чи конкретно на підрозділ?
- Ну… пригнали… Але я не знаю, чи конкретно Вам…
- (мрійливо) от би нам…
- Ви з якої роти? - спитав боєць, що приймав у мене авто, з‘явившись нізвідки так само хутко, як і зник.
- З … [номер роти]
- Ні, це не Вам
- Шкода.
Дійсно шкода.
Бо автівок в Армії не вистачає.
Так само, як і артсистем, літаків, дорогезних безпілотників, снарядів і таке інше.
Ми не можемо купувати зброю, але завдячуючи Вашій підтримці вчора перегнали для одного з підрозділів на гарячій Миколаївщині оцього Форда Рейнджер.
Він з‘явився в Україні завдяки Ирина Коломейцева та БФ «Жертвам війни в Україні», а Ви - ті, шо по той бік екрану - вклали пів сотні тисяч гривень в доведення його до ладу, заправили його високоякісною солярою і напхали смачнючими сухпаями, м‘якими ношами, шоколадом і т.д.
Ви круті.
Ми вдячні Вам.
Плюс одні колеса на фронті.
І є ще дві гарні новини.
1. Друга частина нашої команди гайнула тим часом на Донбас в Краматорськ, Покровське, Слов‘янськ, Соледар, Часов Яр і тд (в Бахмут, до речі, не пустили) і доставила туди мотопомпи, генератори, оптику, рюкзаки, форму, газові балони, сухпаї, колеса тощо.
Детальний звіт можете почитати у Vlad Samoylenko https://www.facebook.com/100001535927538/posts/5560082600719549/
2. Нам з Андрієм бійці вперше подарували свої шеврони. Це так щемливо. Наче отримали подяку від Залужного, тіки теплу, лампову і унікальну. Дякую Andriy Hrutba.
І є ще третя гарна новина. Велиииика. Довгоочікувана. Теж завдяки Вам. Але розкажемо за пару днів. Навіть не натякатиму.
Новині треба причепуритися, обслужитися, отримати нові шини (ой, здається натякнув), а тоді вона буде готова до презентації.
Майте терпіння.
Ще раз дякуємо, в т.ч. від імені тих, хто тримає наше небо.
Щоб ми надалі могли купувати/отримувати/ремонтувати авто - будемо вдячні за донати
5375414104600365 (Влад Самойленко)
Мій пейпал - senenkoanton@gmail.com
Майте гарний вечір.
І вірте в ЗСУ.
- Ні, не я, я її просто приймаю.
- Добре, тоді слухайте уважно, перекажете водієві. Машина повністю обслужена, ходова відремонтована, двигун в порядку. Вогнегасник, трос, домкрат отуточки. Тепер дивіться, як блокувати і деблокувати диференціал…отут кнопка… а отут бачите, індикатор загорівся?..
Я звично і монотонно передавав чергову машину військовим.
Клацав тумблерами, смикав важелі, відкривав ніші, звертав увагу на нюанси.
Паралельно розповідаючи, що корисного і смачного лежить в коробках на задньому сидінні.
І про дитячі малюнки. З Горєнки.
Особливо дитячі малюнки.
- Добре, дякуємо за машину. Побіжу поки підпишу в штаб акти прийому-передачі, а Ви з напарником сходіть поки в місцеве кафе, пообідайте після довгої дороги.
Боєць побіг стежкою в засекречені простори, а я неспішно почав перевантажувати свої речі в наш фіат добло (дякую Svetlana Arbuzova), що став незамінною машиною супроводу і технічної підтримки конвоям автівок для ЗСУ.
- О, це Ви нам пригнали?
Я визирнув з авта і побачив групу бійців, що з цікавістю розглядали рейнджера. Питання, було, насправді складним, бо нам - це кому? На ЗСУ? Чи конкретно на підрозділ?
- Ну… пригнали… Але я не знаю, чи конкретно Вам…
- (мрійливо) от би нам…
- Ви з якої роти? - спитав боєць, що приймав у мене авто, з‘явившись нізвідки так само хутко, як і зник.
- З … [номер роти]
- Ні, це не Вам
- Шкода.
Дійсно шкода.
Бо автівок в Армії не вистачає.
Так само, як і артсистем, літаків, дорогезних безпілотників, снарядів і таке інше.
Ми не можемо купувати зброю, але завдячуючи Вашій підтримці вчора перегнали для одного з підрозділів на гарячій Миколаївщині оцього Форда Рейнджер.
Він з‘явився в Україні завдяки Ирина Коломейцева та БФ «Жертвам війни в Україні», а Ви - ті, шо по той бік екрану - вклали пів сотні тисяч гривень в доведення його до ладу, заправили його високоякісною солярою і напхали смачнючими сухпаями, м‘якими ношами, шоколадом і т.д.
Ви круті.
Ми вдячні Вам.
Плюс одні колеса на фронті.
І є ще дві гарні новини.
1. Друга частина нашої команди гайнула тим часом на Донбас в Краматорськ, Покровське, Слов‘янськ, Соледар, Часов Яр і тд (в Бахмут, до речі, не пустили) і доставила туди мотопомпи, генератори, оптику, рюкзаки, форму, газові балони, сухпаї, колеса тощо.
Детальний звіт можете почитати у Vlad Samoylenko https://www.facebook.com/100001535927538/posts/5560082600719549/
2. Нам з Андрієм бійці вперше подарували свої шеврони. Це так щемливо. Наче отримали подяку від Залужного, тіки теплу, лампову і унікальну. Дякую Andriy Hrutba.
І є ще третя гарна новина. Велиииика. Довгоочікувана. Теж завдяки Вам. Але розкажемо за пару днів. Навіть не натякатиму.
Новині треба причепуритися, обслужитися, отримати нові шини (ой, здається натякнув), а тоді вона буде готова до презентації.
Майте терпіння.
Ще раз дякуємо, в т.ч. від імені тих, хто тримає наше небо.
Щоб ми надалі могли купувати/отримувати/ремонтувати авто - будемо вдячні за донати
5375414104600365 (Влад Самойленко)
Мій пейпал - senenkoanton@gmail.com
Майте гарний вечір.
І вірте в ЗСУ.
👍112❤47🔥4