Люди…

Вже вдруге завітав в Інститут теоретичної фізики НАН України… ні, не на семінар, а щоб забрати величезні маскувальні сітки на техніку бійців.

У приміщенні з дошкою, на якій написані довжелезні формули, стоять рами з натягнутою сіткою.
Жінки між собою неспішно обговорюють, як саме треба прострочувати смужку, щоб вона служила довше - лінією чи зигзагом.
Який матеріал буде менш помітним в нічник.
А який візерунок та колір характерні для нинішнього вигорілого степу, щоб не побачив ворожий безпілотник.
І що ота сітка, в кутку, піде на північний напрям - хай буде насиченіша.

Я радію, бо сітки дуже легкі.
40 квадратних метрів я беру однією рукою.
Але мене довантажують кавою, чаєм, білизною та десятьма кілограмами сиру для бійців.

І от я неспішно човгаю нозями до ліфта.
Тільки б руки не відірвалися.

Волонтерська група «Фізики-лірики» працює з 2014 року.
Зараз вони опанували новий, швидкий, економний матеріал - спанбонд, який виготовляє Дніпро.

Пощастило влупашити селфі з їхньою хедлайнеркою Людмилою Авраменко.
https://www.facebook.com/lyudmila.avramenko

А скільки таких невеличких груп тільки в Києві працює - важко порахувати.
Українці неймовірні.

Скоро сітки і сир поїдуть на фронт.
А якщо у Вас є змога допомогти «Фізикам-лірикам» з матеріалами - пишіть, будь ласка, пані Людмилі.

Переможемо.

Дорога на Донбас - це завжди якась пригода.
Варто було б сказати, що будь-яка дорога - то пригода, але саме дорога на Схід має свій особливий шарм.

Одні й ті ж поламки, блукання та логістичні незрозумілості абсолютно інакше сприймаються на фоні териконів, безкраїх полів соняхів та розбомблених цехів промислових гігантів.

Донбас - як той герой з кінофільму: пропустив багато ударів, весь у крові, тримається з останніх сил.

Але злість, помножена на трали з Крабами, Панцергаубіцами та шістдесятчетвірками, гнів, що розповзається мереживом траншей та протитанкових ровів, лють, що здіймається в небо ланками штурмовиків та гелікоптерів, дарують надію, що в найостанніший момент герой підведеться на повен зріст і знищить окупанта.

Ми на Донбасі.
Погнали передавати аж 4 машини.
Якщо бути точним, то 4 з половиною:

Мазду BT50, на яку донатили конкретно Ви.
Ніссан NP300 та Мітсубіші L200, на які збирала Наталка Сад.
І Рено Кенгу, він же Сірко, на якого збирав Мартін Брест.
І причіп.
Звичайний такий причіп, що спробував робити нам нєрви, але зварники Мар‘янівки навчили його хороших манер.

І ще цілий бус з тактикою, сухпаями, діжками, шанцевим інструментом та колесами.

Завтра будуть свіжі гарні новини.

Але головна гарна новина постійно присутня: Донбас тримається і регулярно дає росіянам п…зди.

Спасибі Вам, що підтримуєте захисників Донбасу.
Спасибі.

Слава Збройним Силам України.

Шкода, що біля фронту не можна фотографувати військову техніку.
І не тільки тому, що на Донбасі представлено широчезний спектр броньовиків і гаубиць.
Просто інколи це дуже красиво.

Вона стояла до нас кормою на широченному тралі, що займав більшу половину дороги.
Вона - це шістдесятчетвірка.
Ми їх бачили тут мільйон, але ця була особливою.
Її гармата була не в транспортному положенні, а відвернута трохи на бік.
Наче цю грізну машину не вантажівка тягнула, а вона сама гордо цокотіла траками по асфальту Хрещатика на параді майбутньої перемоги.

На башті сиділо два танкісти - один підіймав руку усім зустрічним військовим колонам і всі його вітали у відповідь.
А другий - тримав у руках наш прапор.
Пекучий вітер донбаського степу змушував його майоріти і привертати увагу усіх околиць до цього дивовижного дійства.

Ми повільно оминали танк і з подивом роздивлялися понівечене залізо на його борту - обпечене, темне, рване, як душі вкраїнських матерів, у яких сини і дочки боронять рідну землю.
Хтозна, що ця машина бачила у нинішніх боях.
Можливо, попалила кілька російських танків та бронемашин.
Можливо, ввалила гарматою просто у вікно корегувальнику.
Але головне - коли спробували спалити її, шістдесятчетвірка прийняла весь удар на себе і вберегла свій екіпаж.

Шкода, що не можна фотографувати військову техніку, еге?

Але не у випадку, коли ми її передаємо бійцям і урочисто перехрещуємо цивільні авта у машини війни.
Тим більше, коли з авто в комплекті йдуть дитячі малюнки (дяка Наташа Осипова).

Цього разу ми успішно передали 4 авта.
Перше - Сірка Рено Кенгу - від Мартіна Бреста для артилеристів.
Друге і третє - Ніссан та Мітсубіші - від Наталки Сад для 72-ї бригади.
Четверте - Мазду з причіпом - власне, від Вас. Для 81-ї.

Сало і варення від Надії Чорноморець, сир, чай, білизна від Людмили Авраменко, тактика-шмактика, бочки, колеса, шоломи, шанцевий інструмент - в комплекті.

Дяка Вам.

Ми вже їдемо додому.
Андрій за кермом.
Влад телефоном домовляється про чергову партію касок.
Оксана попереду мчить на круїз-контролі, розрізаючи темряву галогеном.
Я пишу пост.
Ми щасливі, але дуже стомлені.
Сьогодні ми просто ляжемо спати.
А завтра… а завтра все по-новій.

Поїдемо купувати ще дві автівки, на які Ви скидалися.
Набиватимем бус корисними штуками.
Вигрібатимем свій і партнерські склади.

Щоб невдовзі знову гайнути туди, де штурмовики проносяться в десяти метрах над дорогою.
Де серед ночі прокидаєшся від недалекого прильоту.
Де не можна фотографувати військову техніку.

«Надійний тил - це запорука нашої перемоги на фронті». (С)

Дякуємо, що підтримуєте.

———————-
Картка Влада - 5375414104600365
Мій пейпал - senenkoanton@gmail.com