#Мирний
Щойно, в метрі їдучи, прочитав першого листа Мирного Панаса до Михайла Коцюбинського, і одразу взяла охота поділитися з вами бодай першою його частиною. Лист описує перше заочне знайомство двох авторів (властиво, як Мирний відкриває Коцюбинського через його твори, що припадком трапились під руку).
Прошу👇

3 травня 1898 р.,
Полтава

Шановний добродію, Михайло Михайловичу!
Один мій знайомий, маючи думку видати книжку про “дівочу долю”, як вона вимальовується у різних наших письмовців, дав мені продивитися свою працю. Продивляючись, я перше всього наткнувся на Вашу “Харитю”. Прочитав я її та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличким, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику — безмірно велику — картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеликого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!
Несказано зачарований Вашою “Харитею”, я почав розпитувати своїх знайомих: де се взялося таке добро на нашій убогій ниві? … І довелося ж, добродію, спекти мені доброго раку, як знайомі вказали, що ще в 1895 році, поміж другими метеликами, що випускає Чернігів на всю Україну, — зʼявилися Ваші оповідання. Зараз я побіг до книгарні і зараз же купив собі Ваші твори, де, окрім “Хариті”, прочитав і “Ялинку”, і “Маленький грішник”, і “Пʼятизлотник”.

Одразу мене вразила щирість авторових слів та вислову і гарні чисто народні порівняння.
А вже перечитуючи, вразило друге, що, якби не випадок, двоє письменників, що їх розділяли всього яких 300 км, можливо ще довго не знали б одне одного. А тоді ж не як зараз, українські письменники були справжньою диковиною, тож логічно, що кожна така зірочка, наче на темній незоряній сині, мала б завиграшки бачити іншу. Видко, не зовсім так було…

#Мирний
Це кумедно😆

…думка подати у світ цілу низку невеличких оповідань та приповісток. Та, дякуючи цензурі, довелося в «Збираниці» подати тільки дві приповістки: «Лихий попутав» та «Пʼяницю».

А це кумедно і сумно…
#Мирний

Здається, я знайшов над чим працюватиму в архіві. Putain! Це суперцікаво! Іду записуватися завтра в архів Інституту літератури. Сподіваюся, дадуть попрацювати над Мирним. Після візити і розповім)

Бабуся: Сьогодні ти в мене красівий: завжди таким тебе хочу бачить😘

Нічні дозвільні лукубрації з Назоном)

А от і Зеровий вірш про нього
Suppositum stellis numquam tangentibus aequor… — під сузірʼями, що не сягають вод (пер. Содомори) (Ovid., Trist., III, 10, 4)

Братерство давніх днів, розкішне любе гроно!
Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона,
Старого, кволого, забутого всіма
В краю, де цілий рік негода, та зима,
Та моря тужний рев, та варвари довкола…
Убогий, дикий край! Весною бруд і холод,
Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочених нив. А там морози знов і небо в сивій ризі.
І от риплять вози, копита бʼють по кризі,
Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,
І бранців лавами вигонить за Дунай.

3. 08. 1922

Імператор Август вигнав Овідія у вічне вигнання на береги Дунаю десь коли Констанци, сьогодні —Румунія, тоді — дикий скитський край, самий кінець імперії. Досі невідомо, чим саме славний лірик розгнівав цезаря. Кажуть, розпусними віршами (бо ж Август дбав про суспільну мораль!). Ця поема en fait partie (належить до таких).

#спогади_про_неоклясиків #Болотяна_Лукроза #Віктор_Петров

Але ж я не пишу споминів ні про Баришівку, ні про Зерова. Я просто роблю нотатки до спогадів Юрія Клена, пишу “з приводу”…

Історики літератури помиляються, коли уявляють собі групу “неоклясиків” як літературну організацію. Не було “неоклясичної організації”. Не було статуту, зборів, засідань, протоколів тощо. Не можна було вступити до складу організації, як не можна одчинити одчинені двері: жодного складу не було. Була дружба, і поза цим не було нічого іншого.

З чого починається дружба, де її межі? Що її підтримує? Як згасає палання дружби?.. Трактат про “неоклясиків” був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний.

Але кожна дружба має свої відміни. У кожного в “неоклячисному” колі вони були свої. Одна була дружба Зерова й Рильського й інша наша з ним. Немає формальних дружб. Не можна вступити в дружбу, як вступають до організації, подаючи заяву. Павло Филипович був завжди однаково приязний з кожним. В його приязні не було ні “більше”, ні “менше”. В своє приятелювання він вкладав щирість, але не пристрасть. До Рильського він ставився так само, як і до Драй-Хмари, з яким він був шкільним товаришем по “Колегії Павла Ґалаґана”, де вони вчилися разом.

Текст далі👇

#Нечуй_Левицький #Хмари

Джеймс Фруд у своїй праці “Життя і листи Еразма” зізнається, що хотів би, щоб його сучасники більше читали Лукіяна, відомого грецького письменника-сатирика часів Римської імперії, якого, за його дотепність, прозірливість і гострий розум, він називає “рішуче найвизначнішим чоловік поза Християнською церквою у другому столітті”.

У нашій літературі, мені видається, ми теж маємо такого письменника, почасти сатирика, точно повістяра-реаліста, що його спостереження досі не вийшли з актуальності, а стиль письма і далі викликає усмішку на устах. Мовлю про Нечуя Левицького.

Днями взявся перечитувати його “Хмари”. Всюди пізнаю себе та своїх близьких. Чи не той талановитий письменник, що зумів створити людські образки, непідвладні часові?..

Перший образок — Василь Дашковський, один із протагоністів повісті, в якому втілений…Я. Це образ вченого-філософа, геть далекого від життя і його практичності, закоханого в книжки і науку. Жінка для нього — не більше, як елемент обстави домівки; світське товариство — неприємний обовʼязок відволіктись від студій, це згаяний час, проведений далеко від книг. Попросіть його щось зробити, будьте певні, він напартачить; скажіть, щоб уладнав грошову справу, готуйтесь до збитків; запросіть його на танець — побачите не філософа, а корову… Це людина — дурень радше! — що живе в книжках, з книжками і для книжок. Бачу вже, як регоче Еразмова Глупота, аж за боки береться, і тиче на нього пальцем: “Це мій клієнт, мій!”

“Дашковичів кабінет був обставлений шафами з книжками. Він зібрав писання всіх давніших, нових і найновіших філософів і все, що тільки стосувалось до його науки. Він любив науку для науки і все загрібався в філософію глибше й глибше.”

А ось, далебі, що чекатиме на мою жінку, якщо така колись найдеться:

“І не раз Степанида пізньою добою входила в кабінет, просила його кинуть книжки, виривала навіть з рук і, розсердившись, гасила світло.
— Та вийди-бо в залу! — говорила до його жінка […]
І філософ мусив виходить в залу, хоч через силу, і гуляти. Побалакавши, погравши на гітарах, сестри одпускали Дашковича до кабінету.
— Коли б пак була знала, що то за людина фолсоф, то була б не йшла за тебе заміж, — говорила Степанида, сидячи за роботою в руках на софі в кабінеті свого мужа.”

Ці філософи…

Інший образок — батько двох сестер Сухобрус, котрий, “як зістарився, впав у містицзм і став дуже часто їздить в Лавру і ходити в печери”, — нагадує мені мого покійного дідуся. Той теж, проживши все життя радянською людиною, що в Бога не вірить, на схилі віку раптом увірував ще дуже став богомільним (чи забобонним?) і не пропускав нагоди сходити в церковцю і помолитися батюшці… На це в народі приказка: як лихо, так до Бога…

На цьому поки спинюся. Продовжу перегодя, розповідаючи про те, як сестри ділили батькову перину і три подушки… Історія теж, певно, всім відома))

#Нечуй_Левицький #Хмари

Подушки і перина

Як дві Сухобрусівни, старша Марта й молодша Степанида, ділили 3 подушки і перину — це славні сторінки Нечуєвої повісті. Міжродинні колотнечі він описав не лише в “Кайдашевій сімʼї” — там просто це зведено у вищій ступінь, — але й неодноразово в інших творах.
Отже обидві хотіли собі перину і подушку, відтак жодна не приставала на перину проти трьох подушок. Два дні сперечились. Одна з сестер навіть рогатого силогізму втнула, доводячи свою рацію:

Або ти бери дві подушки, а я візьму перину з подушкою, або я візьму перину з подушкою, а ти бери дві подушки, — промовила Марта не постерегаючи помилки свого язика.

Далі даю думки нашого філософа Дашковича.

Д-ич підвів голову, почувши такий надзвичайний рогатий силогізм, якого навіть не вигадала давня Греція. Його дуже це вразило, і він почав гадать та міркувать, по якій-то формі стулила Марта таку штуку.

— Або ти, тату, їдь у ліс, а я зостанусь дома, або я, тату, зостанусь дома, а ти їдь у ліс.

PS
Що таке силогізм і чому він рогатий?

Силогізм — це розумне грецьке слово на “умовивід”.
Рогатий — це теж з давніх мова: cornutus або ceratinus syllogismus.
Його так пояснював Авл Геллій:
Що ти не втратив, то маєш: роги не втратив, ergo ти маєш роги.

Отож рогатий силогізм — це облудний умовивід, софізм, хибний висновок.

Донеччина)

#Нечуй_Левицький #Хмари

Як в 19ст. збирали народну творчість по селах

Дашкович поїхав на луки в ранні обіди. […] Він сів поруч з косарями до кулішу. Між косарями так і пересипались жарти, приказки. І пісні, і приказки, й прислівʼя — все те вразило Дашковича надзвичайним багатством поезії, жарту, юмору, практичного розуму. Він вийняв книжечку й позаписував пісні й приказки.

Два погляди на українську справу: Воздвиженського-туляка-зайди та Дашковича

— Чого ж доброго навіз з своїх Сегединець, з своєї Черкащини? — питав у його Воздвиженський.
— Дуже багато дечого доброго я навіз! Я оглядав народ оком вченого, переслухав його пісні, бачив його звичаї. Поетичне й естетичне його життя дуже багате! Його мова, поезія незабаром може розвинуться в самостійну літературу, книжну поезію. Я навіть позаписував багато пісень і дечого іншого.
— І треба було за тим їхать на село, шквариться на сонці, швендять по мужицьких хатах. Чудна ти людина!
— Я навіть думаю-таки справді до ладу вивчить життя свого народу, і його мову, і його пісні і навіть думаю дещо написать про свій народ.
— І хочеться тобі марно час гаять, здоровʼя запогублювать! Сидів би нишком та хліб жував! А пересвідчення ж ти стулив вже там на селі? Чи помогала ж тобі там яка бабка Сопунка та дід Сторчогляд? — сміявся Воздвиженський.