#з_архівів_Зерова
Частина ІІ
Ще кілька кололітературних думок з листа Рильського до Зерова (гортай вище, щоб знайти частину І).

(Мрія; метафора корабля)

Я собі як прекрасну мрію малюю можливість працювать укупі з Вами, з Якубським та Филиповичем, коло одного літературного діла. Ачей найшлись би іще товариші, котрим не завʼязало очей на ту істину, що коли не брать на свій корабель нічого з минулого, коли по-коряковському способу «розпаплюжить» усі традиції, то корабель врешті піде до дна. А ми б збудували Арго! Між нами були б і досвідчені керманичі Зерови, і захоплені мрією про золоте руно невідомих берегів Тичини… І це було б мистецтво.

(Рефлексія на деяких сучасників)

Безграмотного фіглярства нинішніх пророків я не визнаю, – і в щирість їх не вірю. Це так як Алешко: писав, писав «очі-ночі»… нараз ударив себе по лобі: дай-но буду футуристом (взагалі «истом») – і написав «Бузівка» і т. п. Це таке все дешеве, що мене нудить – не як од сараджевського коньяку, а як од найпоганішого самогону. Що може бути «страннее» деяких молодих поезій Метерлінка (знаю їх тільки в рос. перекладах), – а між иншим яка краса! Бо там є  дві речі, що даються лише природою: щирість і талант.

Ось так один лист привідкриває дверцята на щирі погляди Рильського початку 20-х рр.: бажання плідно працювати з товаришами по духу (Зеровим, Филиповичем — словом, “неокласиками”); несприйняття настанов на розрив із старим мистецтвом задля створення нового (думки критика Коряка, але не тільки); усвідомлення, що для їхніх віршім коло читачів досить обмежене (див. частину І). Дальші висновки робить лишаю вам)

#Мирний
Щойно, в метрі їдучи, прочитав першого листа Мирного Панаса до Михайла Коцюбинського, і одразу взяла охота поділитися з вами бодай першою його частиною. Лист описує перше заочне знайомство двох авторів (властиво, як Мирний відкриває Коцюбинського через його твори, що припадком трапились під руку).
Прошу👇

3 травня 1898 р.,
Полтава

Шановний добродію, Михайло Михайловичу!
Один мій знайомий, маючи думку видати книжку про “дівочу долю”, як вона вимальовується у різних наших письмовців, дав мені продивитися свою працю. Продивляючись, я перше всього наткнувся на Вашу “Харитю”. Прочитав я її та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличким, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику — безмірно велику — картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеликого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!
Несказано зачарований Вашою “Харитею”, я почав розпитувати своїх знайомих: де се взялося таке добро на нашій убогій ниві? … І довелося ж, добродію, спекти мені доброго раку, як знайомі вказали, що ще в 1895 році, поміж другими метеликами, що випускає Чернігів на всю Україну, — зʼявилися Ваші оповідання. Зараз я побіг до книгарні і зараз же купив собі Ваші твори, де, окрім “Хариті”, прочитав і “Ялинку”, і “Маленький грішник”, і “Пʼятизлотник”.

Одразу мене вразила щирість авторових слів та вислову і гарні чисто народні порівняння.
А вже перечитуючи, вразило друге, що, якби не випадок, двоє письменників, що їх розділяли всього яких 300 км, можливо ще довго не знали б одне одного. А тоді ж не як зараз, українські письменники були справжньою диковиною, тож логічно, що кожна така зірочка, наче на темній незоряній сині, мала б завиграшки бачити іншу. Видко, не зовсім так було…

#Мирний
Це кумедно😆

…думка подати у світ цілу низку невеличких оповідань та приповісток. Та, дякуючи цензурі, довелося в «Збираниці» подати тільки дві приповістки: «Лихий попутав» та «Пʼяницю».

А це кумедно і сумно…
#Мирний

Здається, я знайшов над чим працюватиму в архіві. Putain! Це суперцікаво! Іду записуватися завтра в архів Інституту літератури. Сподіваюся, дадуть попрацювати над Мирним. Після візити і розповім)

Бабуся: Сьогодні ти в мене красівий: завжди таким тебе хочу бачить😘

Нічні дозвільні лукубрації з Назоном)

А от і Зеровий вірш про нього
Suppositum stellis numquam tangentibus aequor… — під сузірʼями, що не сягають вод (пер. Содомори) (Ovid., Trist., III, 10, 4)

Братерство давніх днів, розкішне любе гроно!
Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона,
Старого, кволого, забутого всіма
В краю, де цілий рік негода, та зима,
Та моря тужний рев, та варвари довкола…
Убогий, дикий край! Весною бруд і холод,
Улітку чорний степ: ні затишних гаїв,
Ні виноградників, ні золочених нив. А там морози знов і небо в сивій ризі.
І от риплять вози, копита бʼють по кризі,
Вривається сармат, і все плюндрує вкрай,
І бранців лавами вигонить за Дунай.

3. 08. 1922

Імператор Август вигнав Овідія у вічне вигнання на береги Дунаю десь коли Констанци, сьогодні —Румунія, тоді — дикий скитський край, самий кінець імперії. Досі невідомо, чим саме славний лірик розгнівав цезаря. Кажуть, розпусними віршами (бо ж Август дбав про суспільну мораль!). Ця поема en fait partie (належить до таких).

#спогади_про_неоклясиків #Болотяна_Лукроза #Віктор_Петров

Але ж я не пишу споминів ні про Баришівку, ні про Зерова. Я просто роблю нотатки до спогадів Юрія Клена, пишу “з приводу”…

Історики літератури помиляються, коли уявляють собі групу “неоклясиків” як літературну організацію. Не було “неоклясичної організації”. Не було статуту, зборів, засідань, протоколів тощо. Не можна було вступити до складу організації, як не можна одчинити одчинені двері: жодного складу не було. Була дружба, і поза цим не було нічого іншого.

З чого починається дружба, де її межі? Що її підтримує? Як згасає палання дружби?.. Трактат про “неоклясиків” був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний.

Але кожна дружба має свої відміни. У кожного в “неоклячисному” колі вони були свої. Одна була дружба Зерова й Рильського й інша наша з ним. Немає формальних дружб. Не можна вступити в дружбу, як вступають до організації, подаючи заяву. Павло Филипович був завжди однаково приязний з кожним. В його приязні не було ні “більше”, ні “менше”. В своє приятелювання він вкладав щирість, але не пристрасть. До Рильського він ставився так само, як і до Драй-Хмари, з яким він був шкільним товаришем по “Колегії Павла Ґалаґана”, де вони вчилися разом.