#з_архівів_Зерова
Частина ІІ
Ще кілька кололітературних думок з листа Рильського до Зерова (гортай вище, щоб знайти частину І).

(Мрія; метафора корабля)

Я собі як прекрасну мрію малюю можливість працювать укупі з Вами, з Якубським та Филиповичем, коло одного літературного діла. Ачей найшлись би іще товариші, котрим не завʼязало очей на ту істину, що коли не брать на свій корабель нічого з минулого, коли по-коряковському способу «розпаплюжить» усі традиції, то корабель врешті піде до дна. А ми б збудували Арго! Між нами були б і досвідчені керманичі Зерови, і захоплені мрією про золоте руно невідомих берегів Тичини… І це було б мистецтво.

(Рефлексія на деяких сучасників)

Безграмотного фіглярства нинішніх пророків я не визнаю, – і в щирість їх не вірю. Це так як Алешко: писав, писав «очі-ночі»… нараз ударив себе по лобі: дай-но буду футуристом (взагалі «истом») – і написав «Бузівка» і т. п. Це таке все дешеве, що мене нудить – не як од сараджевського коньяку, а як од найпоганішого самогону. Що може бути «страннее» деяких молодих поезій Метерлінка (знаю їх тільки в рос. перекладах), – а між иншим яка краса! Бо там є  дві речі, що даються лише природою: щирість і талант.

Ось так один лист привідкриває дверцята на щирі погляди Рильського початку 20-х рр.: бажання плідно працювати з товаришами по духу (Зеровим, Филиповичем — словом, “неокласиками”); несприйняття настанов на розрив із старим мистецтвом задля створення нового (думки критика Коряка, але не тільки); усвідомлення, що для їхніх віршім коло читачів досить обмежене (див. частину І). Дальші висновки робить лишаю вам)

#Мирний
Щойно, в метрі їдучи, прочитав першого листа Мирного Панаса до Михайла Коцюбинського, і одразу взяла охота поділитися з вами бодай першою його частиною. Лист описує перше заочне знайомство двох авторів (властиво, як Мирний відкриває Коцюбинського через його твори, що припадком трапились під руку).
Прошу👇

3 травня 1898 р.,
Полтава

Шановний добродію, Михайло Михайловичу!
Один мій знайомий, маючи думку видати книжку про “дівочу долю”, як вона вимальовується у різних наших письмовців, дав мені продивитися свою працю. Продивляючись, я перше всього наткнувся на Вашу “Харитю”. Прочитав я її та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличким, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику — безмірно велику — картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеликого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!
Несказано зачарований Вашою “Харитею”, я почав розпитувати своїх знайомих: де се взялося таке добро на нашій убогій ниві? … І довелося ж, добродію, спекти мені доброго раку, як знайомі вказали, що ще в 1895 році, поміж другими метеликами, що випускає Чернігів на всю Україну, — зʼявилися Ваші оповідання. Зараз я побіг до книгарні і зараз же купив собі Ваші твори, де, окрім “Хариті”, прочитав і “Ялинку”, і “Маленький грішник”, і “Пʼятизлотник”.

Одразу мене вразила щирість авторових слів та вислову і гарні чисто народні порівняння.
А вже перечитуючи, вразило друге, що, якби не випадок, двоє письменників, що їх розділяли всього яких 300 км, можливо ще довго не знали б одне одного. А тоді ж не як зараз, українські письменники були справжньою диковиною, тож логічно, що кожна така зірочка, наче на темній незоряній сині, мала б завиграшки бачити іншу. Видко, не зовсім так було…