Друзі, привіт!
За цим 🔗☝️переходьте на канал @mouselab Антона Сененка, де він зараз розігрує купу «ніштяків» (треʼ придумать українське слово) за ваш донат💵 на його проєкт 42 тачки на ЗСУ.
Серед них є й наші словокартки (фото подам нижче).

Тому тягніть туди і знайомтеся з правилами, розіграш діє ще кілька днів, встигніть!

#Нечуй_Левицький #Хмари

Молодий Павло Радюк це друга сюжетна лінія повісті “Хмари” Нечуя Левицького. Родом із Полтавщини, він учиться в Університеті у Києві. Часом ми вже у 60—70-х рр. ХІХ ст., коли в червоних стінах серед молоді прокидається почуття любові до свого народу і бажання його просвітити, так зароджується рух народовців, про який ми поговоримо в наступних дописах.

Молодий Радюк їде до батьків на село й бере з собою книжки, українських і не тільки авторів (все з тим, щоб “просвіщати” темних селян). За нагоди він їм їх читає, ефект від цих читань, особливо від Шевченка, був нечуваний. Далі кілька цитат.

Радюк витяг з кишені кілька дрібних книжечок і знайшов між ними ті, де були Шевченкові утвори. Він знайшов Шевченкову “Наймичку” і почав читати. Не перше він читав селянам українські утвори Вовчка й Шевченка і знав, що ні одна поема не доходить так до серця, як “Наймичка”.
— Чи ти ба! Їй богу, по-нашому написано! — аж крикнув наймит…
Онисько не показував дивування. Він сидів, підобгавши ноги й нахиливши голову, та все слухав та слухав. […] як Марко ріс на хуторі в старого діда й баби:

Та ввечері й охрестили
І Марком назвали.
Росте Марко. Старі мої
Не знають, де діти,
Де посадить, де положить
І що з ним робити.
Минає рік. Росте Марко —
І дійна корова
У розкоші купається,
як прийшла до них молодиця у найми проситься:
Аж ось чорноброва
Та молода, білолиця
Прийшла молодиця
На той хутір благодатний
У найми проситься.
«А що ж, — каже, — возьмім, Насте».
«Возьмімо, Трохиме,
Бо ми старі, нездужаєм,
Та таки й дитина,
Хоча воно вже й підросло,
Та все ж таки треба
Коло його піклуватись».
«Та воно-то треба,
як Марко оженився й пішов у дорогу:
Розпитали, порадились,
Та й за старостами
Пішов Марко. Вернулися
Люде з рушниками,
З святим хлібом обміненим.
Панну у жупані,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Отаке-то
Диво запопали,
як наймичка перед смертю … читайте поему.

Вплив того читання на Ониська був такий великий, що він неначе очамрів і скамʼянів, поклавши руки на коліна й нахиливши сиву голову.
— Я ще зроду не чув нічого кращого од цієї “Наймички”, — промовив дід та й знов похилив голову, неначе од великої ваги й великого жалю.

Отаке-от враження складав Шевченко на селян у 70-х рр. Дарма що, він як 10 років вже переставився, і про слава про нього широко простяглася по Вкраїні, мало хто з селян його таки читав у ті часи. Це, звісно, через нагінки в українське слово і заборони на наші книжки.

#Нечуй_Левицький #Хмари

Село у в повісті “Хмари” Нечуя Левицького, але й ширше, в уяві більшості письменників другої половини 19 століття — це ідилічне місце, що якнайповніше відображало Україну, ідеальну Україну, Україну, що юридично не існувала, але яскраво жила в головах її поодиноких свідомих патріотів, і яку мимоволі представляли селяни. Яким же постає це село в «Хмарах» Нечуя? і ширше, якою була та ідеальна, уявна Україна?

#Нечуй_Левицький #Хмари

Передовсім, сказати б, живописно, село — це топос квітучих садків, запашних гайків і пишних ланків. Це місце де вільно буяє природа і досхочу настачає своїх трударів плодами своїми. Воно завжди сонячне, яскраве, барвисте. Ви рідко знайдете (принаймні у «Хмарах») опис села пізньої осені — забрьоханого, темного й сльотавого (гарний такий опис заболоченого повітового місткчка Златополя подав В. Петров в часи, коли там жив і вчителював М. Зеров).

У плані духовному село являє собою осердя національного життя і в цьому повністю протистоїть зросійщеному місту, відтак в літературі 19 століття завсіди постерігаємо опозицію села, українського і народного, і міста зросійщеного і винародженого.

План духовний у Нечуя виявляється дуже явно: постійні згадки народної поезії, що в селі лунає без угаву; мови, багатої на приказки, прислівʼя і своєрідні слова; зрештою, природної мудрості, що панує на селі. Люди, живучи відповідно до вікопомного заводу (=звичаю) — встають рано встають, працюють тяжко, натомившись, відпочивають солодко, — мають сумління, чисте від душевних гризот, що їх зазнають люди в місті, працюючи на казенних посадах. Селяни знають, що їхнє життя залежить від роботи на землі: щиро працюватимуть, вона їм сповна віддячить. Вони служать Богові, живуть просто й “правильно”, а відтак задоволені собою.

Ідеалом такого мудрого селянина є Дашковичів батько, який, нагадуючи античних мудреців, навіть вмирає незворушений:

— Коли ти, сину, швидко не приїдеш до мене, то, мабуть, ти мене бачиш в останній раз. Час мені до Бога.
Батько промовив ті слова так спокійно, неначе мова мовилась про когось іншого, а не про його.

Живучи відповідно до природи, це село в Нечуя живе, в ньому ворушиться життя, кипуче, ворушке, живуче, що бʼється тисячею пульсів.

Яке ж у нього місто ? про це поговорим настопного разу)

#Куліш #переклади_Шекспіра

Наступні кілька тижнів запряжуся в Кулішеві переклади, як він казав, Шекспира. Ділитимусь тут із вами і його перекладами, і інших)

Що Панько був майстер нашої мови, цього ніхто не заперечуватиме! Що в нього є багато дечого нам, тіронам (tiro - новак, лат.), повчитися — теж.

Отож Отелло існує лиш у 2 перекладах: Кулішевім та Ірини Стешенко, нащадка Михайла Старицького.
Різницю цих двох постерігаєш зразу: Кулішів повний емоції і перцю, Іринин — стриманий і видержений, заточений у нейтральні слова. Якщо Кулішів викликає в мене образ козарлюги в широких злуплених (=вкрадених) шароварах, пишній сорочці, люлькою в роті та закрученими вусами; то Іринин — офісного клерка у костюмчику, непримітного й непоказного, але прийнятного і всіма апробованого.

Далі ілюстрації👇👇

Куліш

Ізроду війська не водив у поле,
А бойові порядки шупить стілько,
Як плоха панночка: бо знай провадить
Не лучче писаряки судового,
Без практики теорию походів.

Ірина Стешенко

І знає справу бойову не краще
Старих бабів... Лише знання книжкове,
Якого повні й консули у тогах,
Пусте базікання дитяче й жодних
Практичних знань

А який вам більше до вподоби?)👇

#Нечуй_Левицький #Хмари

Радюк почав розмовлять з Дашковичем, і всі студенти замовкли й слухали їх розмову. Вона була для їх дуже цікава, бо стосувалася до діла, цікавого задля їх обох. То був український народ, українська національність, народна література й народна мова. Обидва вони ніби знайшли Америку й не могли натішитися тією новиною.

Достоту таке ж враження було й у мене, коли я познайомився з українською літературою (через того таки Нечуя Левицького) — я відкрив Америку!

Різниця лиш у тім, що Радюки й Дашковичі відкривали її через фольклор (пісні, думи, приказки) та перших авторів українських у 50—60-х рр. ХІХ ст., а я — року 2018-19… Та все ж ефект той самий — я відкрив Америку!
І як Колумбу хотілося ділитися цією звісткою з усіма, так хочеться й мені. Тому, власне, цей канал і існує — ділитися, поширювати, «дивульгувати» українське слово і його силу.

Відкриваймо, друзі, разом цю невідому землю, що нею є наше письменство📚

Напишіть, якого письменника ви для себе останнім часом відкрили👇

#Нечуй_Левицький #Хмари

Жіноче питання

Ці рядки написано на початку 70-х ХІХ ст.! Чергове свідчення демократичності нашої літератури і культури загалом.

Вона почала розмову про жіноче питання. Радюк так і вхопився за те питання. Він почав доказувать, що женщина повинна мати однакове право з чоловіками як на просвіту, так і на місце в соціальному житті.
— У нас з женщиною обходяться по-варварській, поставили женщину дуже низько просвітою й наукою, неначе засудили на завсідню темноту й неволю.
[…]
— Як на мене, то я зроду не схотіла б служить ні в канцелярії, ні в школі! — Ользі здавалось, що кожна порядна панна повинна скінчить інститут, а потім вийти заміж за гарного й багатого жениха, а потім згорнуть руки і ні за що не думать.

Наше останнє відео на ютуб каналі:
- історія написання Тигроловів;
- як Аркаша Любченка не вірив у Багряного-прозаїка;
- як вони засмагали під літеплим вересневим сонечком у Моршині;
- як за 14 днів під будиинком гестапо Багряний написав твір;
- яка потім рахуба було його переписати і багато іншого дивіться тут👇👇

https://youtu.be/SHtlQmLKPiU?si=V24w4j_RGJKObWl3

#Нечуй_Левицький #Хмари #сатира

Левицький — майстер гумору і безжального сміху))

Обидві дами були здоровісінькі й ситі, навіть гладкі. У Марти Сидорівни лице стало здорове, як кавун, а брови ставали товсті, аж кудлаті. Її ситі руки неначе понабрякали од ситі. Марта й Степанида вже добре таки гладшали обидві; товсті вола вже аж позвішувались вниз. Кахикаючи, вони аж двигтіли, а їх товсті щоки трусились, негаче по їх ходила дрібна хвиля.

Цей карикатурний опис навіює прикметник «пантагрюелівський».
Таких місць у творах Нечуя чимало😊

Що означає слово вола — катзна. Вочевидь, «черево», «брюхо».

#Нечуй_Левицький #Хмари

… і другого дня на подвір’ї перед гостиницею Михайлівського монастиря спинились три хурі з полтавськими прочанами… Ще вдома усі постановили говіти в Михайлівському монастирі святої Варвари й перебуть якийсь час в Михайлівській гостиниці, поблизу од церкви.

У соборі й зараз видно фреску св. Варвари. Вона, видко, хоронитель цієї церкви. А якби його не знищили року 37… Ех..

#Нечуй_Левицький #Хмари

Ще один перл від Нечуя

Лекерія Петрівна побігла в свій номер, щоб причесатись та причепуритися. Але дзеркало показало їй не то мавпу, не то мартопляса., а більш якогось пелехатого велетенського павука в чепчику з людськими очима. Вона не потрапила й причепурить своєї голови й чепурилась навпомацки та полапки. Набравши на тарілку пиріжків та хрустів ради гостя, вона незабаром вступила до Масюків.
[…]
— Ні! я з Чернігівщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливень товариші ще ззамолоду, коли й не змалку, — обізвався Дунін-Левченко до неї по-українській.
— Ото люблю, що ви говорите простою сільською мовою! бо в мене якось язик у роті швидше повертається, коли говорю по-своєму, по-українському: якось нема мені спину та зачіпки.
— Ой, наливай, дочко, хутчій отого зілля, бо я аж перепався, аж став тлінний од довгої служби! — сказав Масюк, спускаючись своєю завальною постаттю на хруський старий стілець.😄😄

#Нечуй_Левицький #Хмари

Varia

Оце часом було по обіді лежу собі на ліжку та одпочиваю, читаю якусь цікаву книжку. Він рип у хату! та й причепиться з жартами. Так і прилипне, як шевська смола!
— Кидай книжку та вставай! Ходім гулять на гору до Владимирового памʼятника. Лежить оце мʼяло, оцей лежень, неначе колода! Ходім! Вставай-бо, пічкуре!

— Знаєш що? А ходім оце до Міршониченка дражниться та сміятись з його. Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе бо хоче буть магістром.

Описи тріскання — це теж щось особливе! Осьдечки один такий.

Він заходився уплітать шинку на весь рот, на всі свої здорові зуби. Шинка зникала в здоровому роті, неначе він кидав її в вершу або в лантух. Білі здорові зуби терли мʼясо, аж шинка пищала в роті. Щось животинне було примітне в його здоровому апетиті, в завзятій праці пащекою та щелепами. Здавалось, ніби то вовк наминав вівцю.

Далі, перегодом, буде дещо серйозніше.

#Нечуй_Левицький #Єфремов

Мова у школі в 40—50-ті ХІХ ст.; паралель із сьогоденням

…розбивало все життя бурсака на “часть офіціяльну” і “неофіціяльну”

Року 1847-го Івана оддано до першого класу духовної школи в Богуславі.

Мертва латина й греччина переважали в системі тодішньої освіти; науку проваджено такою ж мертвою для наших школярів мовою — російською; реального знання не давано ніякого, натомісць надолужувано церковною схоластикою та “обрусенієм”.

“Не вміли в ті часи, — згадував опісля Левицький, — говориту по-руському усі сини та дочки священників; і ті хлопці, котрі потім вчилися зо мною в Богуславській школі, як приїхали в школу, то зовсім не вміли говорити по-руськи”.

#Нечуй_Левицький #Єфремов

“Обрусеніє”, що почало свою непочесну роботу ще з кінця XVIII в., провадилось чисто формальним способом і розбивало все життя бурсака на “часть офіціяльну” і “неофіціяльну”; перша була квола й вузенька, друга — потужна і як саме життя — широка. Щоб приневолити школярів говорити по-російському — завдання цілком фантастичне в обставинах містечкового побуту, де кругом панувала неподільно українська стихія — по класах позаводили нотатки, дощечку з ремінцем, щоб надівати на шию; в дощечку вкладали журнал з рубриками: “за мужичі слова”, “за лайку”, “за сквернословіє”… (ст. 12)

Досі Єфремов👆

Прикро, але зараз у школі, сучасній і українській, де немає ні греччини, ані латини, де немає вже й (і то давно!) російської мови, мовна ситуація стоїть навпаки. Так само, мовне шкільне життя ділиться на офіційну частину і неофіційну.

Офіційна — це на укроках і з учителями, тут можна ще почути українську (вона не переважає, не марте!);
неофіційна — на перервах і з друзями, де “живе життя”, зайнята російською мовою!..

Далі буде.

Нечуй Левицький народився у Стеблеві, на Правобережжі, а з 7 років ходив до бурси в Богуславі.

Мій дідусь народився в Миронівці (на карті видно), а оженившись з бабусей, довший час вони жили в Богуславі, після чого вже з двома синами, з яких один мій батько, перебралися до Києва, де народжений і я.

Ще одна причина зʼїздити в ті краї…

#Куліш

І
Я не поет і не історик, ні! Я — піонер з сокирою важкою: Терен колючий в рідній стороні Вирубую трудящою рукою. Не раз кроплю свою роботу й кров’ю, Да весело так поратись мені.
ІІ
З великого насліддя по князях Зробили козаки нам дике поле, Все в бодяках, тернах да в чагарах, Кому на радощі, кому на горе. Насліднє поле без устанку коле Правицю у тяжких її трудах.
ІІІ
Нехай сумують інші, не сумуй, Робітнику безплатний, піонере. І кожного на подвиг свій готуй, Кому твою дорогу Праця стеле. Коли ж орда про тебе брехні меле, Ти на дурну дурноту мовчки плюй.

Як завше у Куліша, якусь частину твору (тут — вірша) хочеться просто викинути, бо вона, як гнилий інгредієнт, затруює всю, загалом, довершену страву.
Тут це буде друга строфа, в яку він вводить свій ненависницький погляд на козацтво, звинувачуючи його в усіх бідах (не лише культурних), що запопали Україну від 15 ст.
Та, як каже приповідка, з пісні слів не викидають. Відтак подаю весь вірш.