#Нечуй_Левицький #Хмари

Жіноче питання

Ці рядки написано на початку 70-х ХІХ ст.! Чергове свідчення демократичності нашої літератури і культури загалом.

Вона почала розмову про жіноче питання. Радюк так і вхопився за те питання. Він почав доказувать, що женщина повинна мати однакове право з чоловіками як на просвіту, так і на місце в соціальному житті.
— У нас з женщиною обходяться по-варварській, поставили женщину дуже низько просвітою й наукою, неначе засудили на завсідню темноту й неволю.
[…]
— Як на мене, то я зроду не схотіла б служить ні в канцелярії, ні в школі! — Ользі здавалось, що кожна порядна панна повинна скінчить інститут, а потім вийти заміж за гарного й багатого жениха, а потім згорнуть руки і ні за що не думать.

Наше останнє відео на ютуб каналі:
- історія написання Тигроловів;
- як Аркаша Любченка не вірив у Багряного-прозаїка;
- як вони засмагали під літеплим вересневим сонечком у Моршині;
- як за 14 днів під будиинком гестапо Багряний написав твір;
- яка потім рахуба було його переписати і багато іншого дивіться тут👇👇

https://youtu.be/SHtlQmLKPiU?si=V24w4j_RGJKObWl3

#Нечуй_Левицький #Хмари #сатира

Левицький — майстер гумору і безжального сміху))

Обидві дами були здоровісінькі й ситі, навіть гладкі. У Марти Сидорівни лице стало здорове, як кавун, а брови ставали товсті, аж кудлаті. Її ситі руки неначе понабрякали од ситі. Марта й Степанида вже добре таки гладшали обидві; товсті вола вже аж позвішувались вниз. Кахикаючи, вони аж двигтіли, а їх товсті щоки трусились, негаче по їх ходила дрібна хвиля.

Цей карикатурний опис навіює прикметник «пантагрюелівський».
Таких місць у творах Нечуя чимало😊

Що означає слово вола — катзна. Вочевидь, «черево», «брюхо».

#Нечуй_Левицький #Хмари

… і другого дня на подвір’ї перед гостиницею Михайлівського монастиря спинились три хурі з полтавськими прочанами… Ще вдома усі постановили говіти в Михайлівському монастирі святої Варвари й перебуть якийсь час в Михайлівській гостиниці, поблизу од церкви.

У соборі й зараз видно фреску св. Варвари. Вона, видко, хоронитель цієї церкви. А якби його не знищили року 37… Ех..

#Нечуй_Левицький #Хмари

Ще один перл від Нечуя

Лекерія Петрівна побігла в свій номер, щоб причесатись та причепуритися. Але дзеркало показало їй не то мавпу, не то мартопляса., а більш якогось пелехатого велетенського павука в чепчику з людськими очима. Вона не потрапила й причепурить своєї голови й чепурилась навпомацки та полапки. Набравши на тарілку пиріжків та хрустів ради гостя, вона незабаром вступила до Масюків.
[…]
— Ні! я з Чернігівщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливень товариші ще ззамолоду, коли й не змалку, — обізвався Дунін-Левченко до неї по-українській.
— Ото люблю, що ви говорите простою сільською мовою! бо в мене якось язик у роті швидше повертається, коли говорю по-своєму, по-українському: якось нема мені спину та зачіпки.
— Ой, наливай, дочко, хутчій отого зілля, бо я аж перепався, аж став тлінний од довгої служби! — сказав Масюк, спускаючись своєю завальною постаттю на хруський старий стілець.😄😄

#Нечуй_Левицький #Хмари

Varia

Оце часом було по обіді лежу собі на ліжку та одпочиваю, читаю якусь цікаву книжку. Він рип у хату! та й причепиться з жартами. Так і прилипне, як шевська смола!
— Кидай книжку та вставай! Ходім гулять на гору до Владимирового памʼятника. Лежить оце мʼяло, оцей лежень, неначе колода! Ходім! Вставай-бо, пічкуре!

— Знаєш що? А ходім оце до Міршониченка дражниться та сміятись з його. Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе бо хоче буть магістром.

Описи тріскання — це теж щось особливе! Осьдечки один такий.

Він заходився уплітать шинку на весь рот, на всі свої здорові зуби. Шинка зникала в здоровому роті, неначе він кидав її в вершу або в лантух. Білі здорові зуби терли мʼясо, аж шинка пищала в роті. Щось животинне було примітне в його здоровому апетиті, в завзятій праці пащекою та щелепами. Здавалось, ніби то вовк наминав вівцю.

Далі, перегодом, буде дещо серйозніше.

#Нечуй_Левицький #Єфремов

Мова у школі в 40—50-ті ХІХ ст.; паралель із сьогоденням

…розбивало все життя бурсака на “часть офіціяльну” і “неофіціяльну”

Року 1847-го Івана оддано до першого класу духовної школи в Богуславі.

Мертва латина й греччина переважали в системі тодішньої освіти; науку проваджено такою ж мертвою для наших школярів мовою — російською; реального знання не давано ніякого, натомісць надолужувано церковною схоластикою та “обрусенієм”.

“Не вміли в ті часи, — згадував опісля Левицький, — говориту по-руському усі сини та дочки священників; і ті хлопці, котрі потім вчилися зо мною в Богуславській школі, як приїхали в школу, то зовсім не вміли говорити по-руськи”.

#Нечуй_Левицький #Єфремов

“Обрусеніє”, що почало свою непочесну роботу ще з кінця XVIII в., провадилось чисто формальним способом і розбивало все життя бурсака на “часть офіціяльну” і “неофіціяльну”; перша була квола й вузенька, друга — потужна і як саме життя — широка. Щоб приневолити школярів говорити по-російському — завдання цілком фантастичне в обставинах містечкового побуту, де кругом панувала неподільно українська стихія — по класах позаводили нотатки, дощечку з ремінцем, щоб надівати на шию; в дощечку вкладали журнал з рубриками: “за мужичі слова”, “за лайку”, “за сквернословіє”… (ст. 12)

Досі Єфремов👆

Прикро, але зараз у школі, сучасній і українській, де немає ні греччини, ані латини, де немає вже й (і то давно!) російської мови, мовна ситуація стоїть навпаки. Так само, мовне шкільне життя ділиться на офіційну частину і неофіційну.

Офіційна — це на укроках і з учителями, тут можна ще почути українську (вона не переважає, не марте!);
неофіційна — на перервах і з друзями, де “живе життя”, зайнята російською мовою!..

Далі буде.

Нечуй Левицький народився у Стеблеві, на Правобережжі, а з 7 років ходив до бурси в Богуславі.

Мій дідусь народився в Миронівці (на карті видно), а оженившись з бабусей, довший час вони жили в Богуславі, після чого вже з двома синами, з яких один мій батько, перебралися до Києва, де народжений і я.

Ще одна причина зʼїздити в ті краї…

#Куліш

І
Я не поет і не історик, ні! Я — піонер з сокирою важкою: Терен колючий в рідній стороні Вирубую трудящою рукою. Не раз кроплю свою роботу й кров’ю, Да весело так поратись мені.
ІІ
З великого насліддя по князях Зробили козаки нам дике поле, Все в бодяках, тернах да в чагарах, Кому на радощі, кому на горе. Насліднє поле без устанку коле Правицю у тяжких її трудах.
ІІІ
Нехай сумують інші, не сумуй, Робітнику безплатний, піонере. І кожного на подвиг свій готуй, Кому твою дорогу Праця стеле. Коли ж орда про тебе брехні меле, Ти на дурну дурноту мовчки плюй.

Як завше у Куліша, якусь частину твору (тут — вірша) хочеться просто викинути, бо вона, як гнилий інгредієнт, затруює всю, загалом, довершену страву.
Тут це буде друга строфа, в яку він вводить свій ненависницький погляд на козацтво, звинувачуючи його в усіх бідах (не лише культурних), що запопали Україну від 15 ст.
Та, як каже приповідка, з пісні слів не викидають. Відтак подаю весь вірш.

Тіʼки такий чудак, як я може робити собі помітки латиною😂

Хто розбере?

#Нечуй_Левицький #Причепа

З Причепи почалась моя українізація. Достоту реготливий твір

Внадився оце до моїх дочок якийсь ляшок. Дочки й раді, бо, відомо, вже дівчата на порі, регочуть та жартують з ним. А ляшок з себе дуже не поганий, веселий, точить баляндраси моїм дочкам. Тільки чин на йому біси-батьказна-який! Він якогось пана підписаря підписар, чи що! Фамілія його — Серединський. Приїхало воно сюди недавно таке миршаве, захуджене, обшарпане, обстрьопане, мізерне, замліле! і називає себе шляхтичем. Передніше колись було обминає, знать, соромиться свого дрантя, а як облатався, обшився, став на панка схожий, тоді почав до мене підступати, та все сміливіше, та все сміливіше.

😂😂

#Нечуй_Левицький #Причепа

— А що тепер будемо робити? — говорив о. Хведор жінці, викликавши її до комірки. — Чим будемо приймати гостей? Чи не наготувала ти чогось на вечерю?
— А ти наготував? — промовила матушка сердито.
О. Хведор замішався, і матушка чогось замішалась.
— Я знала, що без гостей весілля таки не обійдеться, хоч ми їх не напросювали багато. Хоч сердьсе, хоч ні, а я звеліла забити рябого бузимка, заколоти чорного кабанця та троє підсвинків, зарубати пʼять індиків, зарізати пʼятеро гусей, курей, качок…
— Хоч сердься, хоч ні, — а я купив десяток відер горілки, вин, рому…
— А на нечистого ж ти накупив тієї горілки так багато? — крикнула матушка. — Хто її випʼє?
— А я, коли гості не допʼють! Добре, бач, що весілля трапилось…

Починаю тиждень рекрута при ІІІ-ій штурмовій.

Вестиму щось на кшталт щоденника📝)

(Людей тут багато, є дівчата)

Гарного дня)

#тиждень_штурмовика

День перший

«Не тиждень штурмовика, а тиждень бомжа в метро» — друг Шляхтич.

Щоразу як лунає тривога ми мерщій біжимо в метро. Саме біжимо, бо якщо йтимемо — будемо покарані. Це невеличка дистанція, хв 5 бігу. За останні три години ми це зробили тричі. А ніч лише починається)

День почався зі смуги перешкод, відчував себе navy seal-ом (тільки ми зробили 1 коло, воно б робили їх 2 години), далі були десятки хвилин планок і відтискань. Години 3 холостіння: відпрацювання стійок з АК. Робота статична, спина і плечі печуть від болю.

Простий смачний обід і така сама вечеря. Люблю армійську кухню.

За дрібні переступи нас карано планкою і ще віджиманнями.

А загалом, це життя просте: слухайся наказу і старанно роби роботу.

Бувайте здорові.

PS
На початку зрлбив файне селфі з Шляхтичем, але потім його видалили. Тож лишу койку зі спальником та позивним))

#тиждень_штурмовика

День другий

Вирвати часу для читання сливе неможливо. Здається, у тебе завше є 20-25 хвилин до наступного «чогось» (заняття чи їжі, чи шикування), але це лиш ілюзія. До їдальні треба займати чергу; до шикування та занять приходити за 5-7 хвилин. Поки ковтнеш води та переведеш дух, часу вистачить хіба що на сторінку тексту. Через кілька таких разів, книгу до рук і не захочиться брати, бо що це за чтиво, що пʼять хвилин?
Часу достатньо лиш всмак напитися, посидіти хвильку і написати коротку замітку:)

Бувайте здорові💪

#тиждень_штурмовика

День другий

Кажуть, «на новому місці» важко спати. Не знаю, як спати — з цим у мене проблем нема — а от у туалет ходити на новому місці — це дійсно рахуба (пардон за делікатність, але ж це справжній щоденник, відтак без купюр). Тим паче, що тут катма кави, а в мене ці дві історії тісно звʼязані)

Була годинка вільного часу. Прочитав кілька сторінок передмови до Горліса Горського. Передмова чималенька, сторінок 40, до кінця тижня хочу дочитати.

Після сніданку зайшов Кабан і поставив нас у планку — хтось без дозволу грав у настільний теніс. Це вже буде енний раз у планці і мені цікаво, коли нарешті я до неї звикну і бодай 2-3 зможу заввиграшки простояти? Бо поки після 30 секунд стає непереливки.

Почуємося!

«Еразм, послідкуй за моїм.» — Шляхтич

Так і живемо)

#Горліс-Горський

У Рівному Горліс-Горський зустрівся з редактором газети «Волинь» Уласом Самчуком. Хоч загальна ситуація оптимізму не викликала — червона московська орда знову заливала Україну, — Юрій заявив Уласу, що «справу визволення України не програно». У споминах «На вороному коні» Улас писав, що Юрій — «завжди оптиміст», для нього «клімат війни те саме, що для риби вода».

«Ех, братику!.. — казав Юрій Уласу. — ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це памʼятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть — це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям памʼятників…

Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам’ятники знесемо на смітник.
Це станеться!»