#Нечуй_Левицький #Причепа

З Причепи почалась моя українізація. Достоту реготливий твір

Внадився оце до моїх дочок якийсь ляшок. Дочки й раді, бо, відомо, вже дівчата на порі, регочуть та жартують з ним. А ляшок з себе дуже не поганий, веселий, точить баляндраси моїм дочкам. Тільки чин на йому біси-батьказна-який! Він якогось пана підписаря підписар, чи що! Фамілія його — Серединський. Приїхало воно сюди недавно таке миршаве, захуджене, обшарпане, обстрьопане, мізерне, замліле! і називає себе шляхтичем. Передніше колись було обминає, знать, соромиться свого дрантя, а як облатався, обшився, став на панка схожий, тоді почав до мене підступати, та все сміливіше, та все сміливіше.

😂😂

#Нечуй_Левицький #Причепа

— А що тепер будемо робити? — говорив о. Хведор жінці, викликавши її до комірки. — Чим будемо приймати гостей? Чи не наготувала ти чогось на вечерю?
— А ти наготував? — промовила матушка сердито.
О. Хведор замішався, і матушка чогось замішалась.
— Я знала, що без гостей весілля таки не обійдеться, хоч ми їх не напросювали багато. Хоч сердьсе, хоч ні, а я звеліла забити рябого бузимка, заколоти чорного кабанця та троє підсвинків, зарубати пʼять індиків, зарізати пʼятеро гусей, курей, качок…
— Хоч сердься, хоч ні, — а я купив десяток відер горілки, вин, рому…
— А на нечистого ж ти накупив тієї горілки так багато? — крикнула матушка. — Хто її випʼє?
— А я, коли гості не допʼють! Добре, бач, що весілля трапилось…

Починаю тиждень рекрута при ІІІ-ій штурмовій.

Вестиму щось на кшталт щоденника📝)

(Людей тут багато, є дівчата)

Гарного дня)

#тиждень_штурмовика

День перший

«Не тиждень штурмовика, а тиждень бомжа в метро» — друг Шляхтич.

Щоразу як лунає тривога ми мерщій біжимо в метро. Саме біжимо, бо якщо йтимемо — будемо покарані. Це невеличка дистанція, хв 5 бігу. За останні три години ми це зробили тричі. А ніч лише починається)

День почався зі смуги перешкод, відчував себе navy seal-ом (тільки ми зробили 1 коло, воно б робили їх 2 години), далі були десятки хвилин планок і відтискань. Години 3 холостіння: відпрацювання стійок з АК. Робота статична, спина і плечі печуть від болю.

Простий смачний обід і така сама вечеря. Люблю армійську кухню.

За дрібні переступи нас карано планкою і ще віджиманнями.

А загалом, це життя просте: слухайся наказу і старанно роби роботу.

Бувайте здорові.

PS
На початку зрлбив файне селфі з Шляхтичем, але потім його видалили. Тож лишу койку зі спальником та позивним))

#тиждень_штурмовика

День другий

Вирвати часу для читання сливе неможливо. Здається, у тебе завше є 20-25 хвилин до наступного «чогось» (заняття чи їжі, чи шикування), але це лиш ілюзія. До їдальні треба займати чергу; до шикування та занять приходити за 5-7 хвилин. Поки ковтнеш води та переведеш дух, часу вистачить хіба що на сторінку тексту. Через кілька таких разів, книгу до рук і не захочиться брати, бо що це за чтиво, що пʼять хвилин?
Часу достатньо лиш всмак напитися, посидіти хвильку і написати коротку замітку:)

Бувайте здорові💪

#тиждень_штурмовика

День другий

Кажуть, «на новому місці» важко спати. Не знаю, як спати — з цим у мене проблем нема — а от у туалет ходити на новому місці — це дійсно рахуба (пардон за делікатність, але ж це справжній щоденник, відтак без купюр). Тим паче, що тут катма кави, а в мене ці дві історії тісно звʼязані)

Була годинка вільного часу. Прочитав кілька сторінок передмови до Горліса Горського. Передмова чималенька, сторінок 40, до кінця тижня хочу дочитати.

Після сніданку зайшов Кабан і поставив нас у планку — хтось без дозволу грав у настільний теніс. Це вже буде енний раз у планці і мені цікаво, коли нарешті я до неї звикну і бодай 2-3 зможу заввиграшки простояти? Бо поки після 30 секунд стає непереливки.

Почуємося!

«Еразм, послідкуй за моїм.» — Шляхтич

Так і живемо)

#Горліс-Горський

У Рівному Горліс-Горський зустрівся з редактором газети «Волинь» Уласом Самчуком. Хоч загальна ситуація оптимізму не викликала — червона московська орда знову заливала Україну, — Юрій заявив Уласу, що «справу визволення України не програно». У споминах «На вороному коні» Улас писав, що Юрій — «завжди оптиміст», для нього «клімат війни те саме, що для риби вода».

«Ех, братику!.. — казав Юрій Уласу. — ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це памʼятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть — це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям памʼятників…

Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам’ятники знесемо на смітник.
Це станеться!»

#тиждень_штурмовика

День четвертий

Вночі сон був двічі перебитий тривогою і спуском у метро. Вчорашні години три статики з жилетом, численні планки з відтисканнями за провтики та 300 додаткових бьорпі далися взнаки сьогодні: плечі-груди ниють, спина й задня поверхня стегна — теж.

Брак сну вночі не дав устати о 6; але все одно клаптик часу на каву перед шикуванням викроїв. Зараз би в туалет сходити… і на руханку. Буде приємно, якраз поворушимо мʼязами і розженемо крипатуру.

Винен вам допис за вчора, він у процесі✍🏻
Бувайте здорові)

#тиждень_штурмовика

День третій

Бунт на кораблі
Середа. День почався з двох дрібничок, за які всі (нас тут з пʼятдесяток) заплатили двома серіями планок та шістдесятьма віджиманнями. По сніданку були ще маленькі покарання. Взагалі провинності і фізичні покарання в армії — це як coffee break у цивілці: треба до них звикнути і приймати незворушно.

Натомість у декого серед нашого колективу зачало муркотіти невдоволення: то тут то там хтось став нарікати та бідкатись.

По обіді відпрацьовували тактику. За про*оби в дисципліні — одлюблена планочка й відтискання, але цього разу, проти ранку, вже у жилетах та касці. У моєму випадку — а я обрав, певно, найважчий бронік — це плюс 12 кг. Дуже швидко відтискання перетворились на статевий акт із ґрунтом, камінняччям і бурʼяном. Спершу пірнав тулуб, далі хвилькою опускались колінця; рух назад, навпаки, починався з низу і закінчувався тулубом — це природніше для кохання, але зовсім не схоже на віджимання😂

Закінчився наш акт цілуванням… землі: сил підійматися не було зовсім. Незабаром пролунало «Підйом!» і ми встали.

Наприкінці заняття — шикування. «Чи ви втомились?» — питає сержант. Лунають «так», я кажу «ні», мій побратим і товариш Шляхтич також — один став двома. За нами лунає ще кілька поодиноких «ні».
Сержант спантеличився. Він думав, ми всі скажемо, що втомлені і не хочемо більше, але ні.
«Підніміть руку, хто ще НЕ втомився!» — каже сержант. Ми піднімаємо вдвох, далі ще кілька рук.
«Хто підняв руку, вийшли вперед!» — крикнув сержант.
Виходжу з Шляхтичем, далі ще кілька, далі ще. За мить нас уже половина.
«Я сказав виходити тим, хто перший руку підняв, а вас вийшло пів строю, — гиркнув сержант. — Взяли упор лежачи!»
«Упор лежачи!» — всі, почасти з стогоном, почасти з прийняттям, продублювали команду. «Можна зняти жилети.» — пішов назустріч сержант. «Так є!» — відповіли ми радісніше.
Знімаємо жилети і стаємо в планку. Добивають нас відтисканнями, але ця серія була не найважча.

Потому заняття закінчилось. Ми стаємо у півколо, сержант каже: «Ви, певно, злитесь на мене через цей кач, але повірти, це все на ваше ж благо.»
«Так є!» — хором відказуємо.
«Питання є?» — питає сержант.
І тут один із побратимів каже найдурнішу річ, яку тільки можна спитати в армії: «Друже сержант, я не проти качу, але чому воно завжди у формі покарання, навіть тоді, коли ми зовсім не провинились?»

От скажіть, яким треба бути телепнем і пеньком, щоб таке бовкнути? Да ти, друже, куди прийшов: на курорт? Це перше. Ти ще не знаєш, що таке покарання і лютий кач — це друге. Твоє завдання єсть слухати накази і виконувати їх, а не питати «чому» — це третє!
Мені одразу згадалась промова Адмірала МакРейвена: навчальний курс морського котика — це шість місяців фізичних і моральних знущань, створених випробувати й зламати рекрутів ментально й фізично. Буде несправедливо, буде боляче, але в житті нерідко отримують на горіхи незаслужено, і життя дуже часто робить боляче.

Як би мені хотілось, щоб кожен подивився цю промову, а також кілька інтерв’ю інших Navy SEALs, щоб уяснити собі, що те, що проходимо ми, ніяк не зрівняється з тим, що проходить військова еліта їхня і наша, а тому й жалітися нам зась!

Ми повернулись у частину, в наш кубрик зайшов побратим і попросив зайти всією кімнатаю до них «на збори». Приходимо: «Щось маємо обговорити?» Було два питання: прохання не тупити, щоб потім не стояти в планці; друге — прохання не виділятися, якщо комусь мало навантаження. «Тут хтось сильніший, хтось слабший; хтось молодший, хтось старший; тому, сильніші, зважайте на слабших і не вимахуйтесь. Якщо вам мало фізо, у вільний час займайтесь собі ще самі!»
«Я прийшов сюди пахати, — відповів на це я. — Я втомлююсь і мені важко. Але якщо мене спитають, чи я втомився, я скажу «ні», бо лише так гартується дух.»

Мене підтримало кілька людей, далеко не більшість.

За наше віче ми ще раз стали в коротку планку, а далі був відпочинок. З нами поводяться тут досить добре, годують гарно. Спорту, вправам і лекціям відводиться 6-7 годин на день — це не 12 годин.

Життя несправедливе і часом ми будемо відтискаситися, хоч ні в чому й не провинилися. Але коли тебе спитають, чи ти втомився, кажи «ні».

Це я на вишколі Азову місяць тому)

#тиждень_штурмовика

День пʼятий

Нас стає менше
Ми почали курс 53-ма учасниками. Хтось вибув уже в кінці першого дня, наступними днями це продовжувалось. Вчора нас було 47.

Сьогдні зранку на шикування виходить ще один чоловік з речами і маніжкою в руці — нас уже 46. Окрім вибувань, багато хто хворіє. Чуються кашлі, в когось температура. Зранку сержант спитав, хто погано себе почуває. Підняли руку майже пів строю… Батько б сказав: «слабенькие». Саме так сказав сержант.
Нас звільнили від пробіжки, 20-хвилинної, але все ж шкода.

Як я себе почуваю? Добре. Інколи покашлюю, але то дрібне. Я привчився не зважати на хвороби. Температуру ніколи не міряю, так і жити простіше. А взагалі, я собою задоволений цього тижня. Сказати про себе «слабенький» не маю підстав.

Зараз трохи більше часу. Читаю «Холодний Яр».

Bene valete!

Сьогодні на тренуваннях зламав турнікет (він був уже багато разів використаний). Якби було на полі бою, задвохсотився б)

Видали новенький😍

#тиждень_штурмовика

День 6
Містерія

Сьогодні було чимало цікавого, але розповім уже завтра)

#тиждень_штурмовика

День шостий

Частина 2

Вже як зачало сутеніти ми відправились на містерію. Саме слово, як і годиться, звучить таємниче. Думається або про вертеп і Різдвяні містерії, або про середньовічні ордени з їхніми обрядами для μΰσται («втаємничених», звідси μυστήριον — «таємниця», «релігійні обряди»). У нашому випадку, це радше друге: свого роду посвята у воїни, ініціяція.

Йдемо битою дорогою від казарми, далі збочуємо на камінчастий путівець, порослий низьким бурʼяном і поритий вибоїнами. Попереду, обабіч стежки, бачимо запалені смолоскипи. Ще далі вперед закинута частина колишнього заводу. Увіходимо. Власне, входу катма, просто розвалений шматень стіни в кілька десят метрів, через який і заходимо. Йдемо в кінець будівлі. Побиті стіни й дах ховають від нас останні рештки засинаючого дня. Здається, ніби заходиш у ґрот, освітлений гарячим світлом смолоскипів. Нас сто з лишком душ, розташовуємося півколом і сідаємо долі на деревʼяні штахетки. Посередині впритул до стіни, в якій пробита діра, оточений жовтогарячими факелами, гордо стоїть чорний знак Ідея Нації.

Читаємо разом клятву вояків УПА, яку допіру чули в фільмі. Далі — молитву українського націоналіста (про її значення в бригаді я розповім окремо). Слово бере наш сержант, простий хлопчина з непростим минулим (у кінці березня 22 року полетів у Маріуполь, вийшов у полон, і після 13 місяців повернувся на батьківщину, його портрет я теж виведу окремо). Він звертається до нас, «тижневиків». Питає, чи хтось прийняв рішення скинути з себе маніжку тестового тижня і стати рекрутом. «Якщо хтось готовий стати на захист нашої держави сьогодні, знімайте маніжку і виходьте на центр.»

На вчора нас було 44-45 людей, з яких 6 — дівчата, ergo 38-39 хлопців. Спершу ніхто не подає знаку. Мені вже стало ніяково за наш колектив, а відтак і за себе. Коли здіймається одна рука, далі ще і ще, і за мить пʼятеро хлопців рвучко знімають маніжки і хопаючись виходять до сержанта на центр. А тут найвідмітніше — це не були «найкращі» чи «найсильніші», чи «найвитриваліші» хлопці нашої групи. Так, кілька з них були у досить добрій формі, але були й такі, до кого я не вагаючись прикладав би епітет «ніякі». А втім, вони вийшли. А всі «круті» (з яких і я) стояли далі на місці і тупцяли з одної ноги на іншу, втупивши очі долі.

Часто від військових можна почути, що саме бій істинно розкриває людей, і нерідко ті, хто були «рексами» на навчаннях, в бою лопаються, як кулька. Чи не те саме сталось і тут?

Були ще питання-відповіді і коротка розмова. Далі ми повернулись у казарму і стали готуватись до відбою.
На моїх очах пʼятеро хлопців перейшли «на той бік». Це слід розуміти як фігурально, так і прямо: на містерії рекрути і «тижневики» стояли з двох протилежних боків півкола. Ці пʼятеро почали захід із нами, а закінчили навпроти, приєднавшись до більшої групи (рекрутів було десь у три рази більше від нас). Але крім цього, вони ступили на шлях військового, на шлях строгого підпорядковання наказам і життя у колективі; на шлях зітканий з непевності за своє майбутнє. Підписавши контракт, вони будуть воювати за нас до кінця війни (це невизначений час). Лиш подумайте про це. Але ж, хіба це не шляхетно!..

Так закінчився шостий день. Наступного дня на нас чекав іспит по фізо, співбесіда і видача дипломів. Про все це я розповім завтра.

Bene valete!

“Костомаров надіявся, що російський уряд, переконавшися тепер, що не українці, але поляки готовилися до бунту і до відірвання від Росії, дасть полегшу українцям, знесе заборону з 1862 р. Вже тоді можна було бачити, що славний історик помиляється; ніякий уряд добровільно не касує своєї заборони, коли покривджені тою забороною не напирають, не домагаються її скасування. А українці від 1862 р. замовкли, мов зовсім завмерли.” І. Франко Про життя і діяльність О. Кониського

“Зараз шириться інформація про те, що окупанти нібито відступають з Вовчанська та Глибокого. Хочу наголосити, що за останній рік я не пригадаю періоду, коли противник відступав би. […] Тож, коли ви чуєте, що ситуація стабілізована, або Сили оборони мають тактичну ініціативу, то варто розуміти, що в цей час далі тривають дуже складні бої.” Юрій Федоренко на Тг канал Deep State 1/7. 24; 14:43

Ці дві цитати належать до різних часів, умов і контекстів, але прочитавши їх одного дня, сьогодні, я не міг не знайти їхню подібність і актуальність, дарма що перша написана далекого 1901 року письменником Іваном Франком і стосується біографії нашого письменника й громадського діяча Олександра Кониського, а друга сказана військовим 29 червня 2024 року і стосується війни.

Втім життя, у всій різноті й множинності своїх проявів, сидить на одних і тих же засадах: це принципи невпинного труду, невтомної боротьби, незламності духу. Прикладіть ці якості до будь-чого, і отримаєте бажаний результат. Хочете стати науковцем: трудіться, боріться з лінню та втомою, не падайте духом; хочете стати спортсменом — робіть те саме; хочемо перемогти в війні — так само. Це універсальні правила, від яких не можна ухилитися, бо вони заскочать нас у будь-якій сфері.

Тоді, в 1860-х ми замовкли, сподіваючись послухом здобути в Москви пільгу на заборону нашої культури. Після 2016 року ми пішли на замирення і стишення війни на Сході, сподіваючись заморозити ненатлу пащеку Росії. Натомість отримали наступ по всьому кордону з нею і навіть з Білоруссю. Чи ж варто й замислюватися про зупинку боротьби зараз, у 2024 році?..

#тиждень_штурмовика

День сьомий

Настав останній день. Як я вже казав, кінець тижня було відчутно ще з пʼятниці, коли інтенсивність програми значно зменшилась. Ранок неділі почався іспитом з фізичної підготовки. Чотири тести: біг на час, відтискання й присідання (максимум разів за 2 хвилини) і підтягування (один підхід на повну кількість).

Потому був сніданок, теоретичне тестування, здача зброї і коротка співбесіда з рекрутерами. Мене спитали, що я вирішив.
— Поки до серпня думаю, — відповів.
— Коли в тебе день народження?
— 3.08.
— А, ось чому до серпня. Ну, дивись, воювати будуть усі — це лиш питання часу. Війна триватиме ще довго, тому поки є шанс самому обрати бригаду, я б тобі радив не зволікати. Тим більше, що йдучи до нас рекрутом, ти маєш більше переваг, ніж якщо приходиш до нас по повістці, — проінформував мене сержант.
Я поставив ще кілька питань і на тому пішов.

За кілька годин я їхав у метрі через Дніпро. Надворі стояла жарка сонячна погода. Дніпро лиснів і переливно відбивав блискучі промені ясного сонця. В руці я тримав диплом про проходження вишколу, на плечах ніс великий рюкзак зі спальником, а в душі почував гордість.

Я їхав додому, я був на волі. Чи це було особливе почуття? Ні, я очікував більшого. Натомість мене обійняло відчуття порожнечі. В армії в тебе є розпорядок. Ти або щось робиш, або чекаєш команди (зазвичай недовго). Зараз же переді мною було пустота і незапланованість: що робити, чим займати себе, чим займати час? First thing’s first, як кажуть, я вирішив сісти в машину й чкурнути до кавʼярні.

———
Digressio

Я давно постеріг, що в підпорядкуванні я завсіди прагну волі, а на волі тікаю від себе… Далеким літом 2020 року я працював у ресторані в горах над озером Шамбон (le lac Chambon) в Оверні, Франція. Працювали ми загарно і в сезон (червень-серпень) мали зазвичай вихідним другу половину неділі. Від ресторану, що стояв високо в горах на одшибі хутора Моно (Moneaux, звітди й назва “L’Auberge de Moneaux” — “Заїзд Моно”) до озера й однойменного селища Шамбон (Chambon sur Lac) було кілометрів 10: туди — швидкого спуску, назад — карколомного (надтужного) підйому. Щойно ми закінчували прибирання в неділю по обіді і були вільні «вакувати» до наступного ранку, я стрибав на ровер і стрімголов мчав до озера. Там, понад пляжем, сідав у кавʼярні, замовляв американо і читав словника Грінчека за редакцією Ніковського 1927 року. Того літа я поклав собі простудіювати того словника, тож більшість часу я гортав його сторінка за сторінкою на компʼютері і переписував у блокнот цікаві слова (нотатники збереглися й досі). За кілька годин, як сонце вже стояло заходило за пруг, я стрибав на велосипед і тяг на гору. І так кожного разу, як я мав вихідний, я тікав з ресторану і мандрував світ за очі, куди-будь, аби там була кава і столик, де я міг годинку спочити й почитати.