#Нечуй_Левицький #Хмари

Ще один перл від Нечуя

Лекерія Петрівна побігла в свій номер, щоб причесатись та причепуритися. Але дзеркало показало їй не то мавпу, не то мартопляса., а більш якогось пелехатого велетенського павука в чепчику з людськими очима. Вона не потрапила й причепурить своєї голови й чепурилась навпомацки та полапки. Набравши на тарілку пиріжків та хрустів ради гостя, вона незабаром вступила до Масюків.
[…]
— Ні! я з Чернігівщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливень товариші ще ззамолоду, коли й не змалку, — обізвався Дунін-Левченко до неї по-українській.
— Ото люблю, що ви говорите простою сільською мовою! бо в мене якось язик у роті швидше повертається, коли говорю по-своєму, по-українському: якось нема мені спину та зачіпки.
— Ой, наливай, дочко, хутчій отого зілля, бо я аж перепався, аж став тлінний од довгої служби! — сказав Масюк, спускаючись своєю завальною постаттю на хруський старий стілець.😄😄

#Нечуй_Левицький #Хмари

Varia

Оце часом було по обіді лежу собі на ліжку та одпочиваю, читаю якусь цікаву книжку. Він рип у хату! та й причепиться з жартами. Так і прилипне, як шевська смола!
— Кидай книжку та вставай! Ходім гулять на гору до Владимирового памʼятника. Лежить оце мʼяло, оцей лежень, неначе колода! Ходім! Вставай-бо, пічкуре!

— Знаєш що? А ходім оце до Міршониченка дражниться та сміятись з його. Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе бо хоче буть магістром.

Описи тріскання — це теж щось особливе! Осьдечки один такий.

Він заходився уплітать шинку на весь рот, на всі свої здорові зуби. Шинка зникала в здоровому роті, неначе він кидав її в вершу або в лантух. Білі здорові зуби терли мʼясо, аж шинка пищала в роті. Щось животинне було примітне в його здоровому апетиті, в завзятій праці пащекою та щелепами. Здавалось, ніби то вовк наминав вівцю.

Далі, перегодом, буде дещо серйозніше.

#Нечуй_Левицький #Єфремов

Мова у школі в 40—50-ті ХІХ ст.; паралель із сьогоденням

…розбивало все життя бурсака на “часть офіціяльну” і “неофіціяльну”

Року 1847-го Івана оддано до першого класу духовної школи в Богуславі.

Мертва латина й греччина переважали в системі тодішньої освіти; науку проваджено такою ж мертвою для наших школярів мовою — російською; реального знання не давано ніякого, натомісць надолужувано церковною схоластикою та “обрусенієм”.

“Не вміли в ті часи, — згадував опісля Левицький, — говориту по-руському усі сини та дочки священників; і ті хлопці, котрі потім вчилися зо мною в Богуславській школі, як приїхали в школу, то зовсім не вміли говорити по-руськи”.

#Нечуй_Левицький #Єфремов

“Обрусеніє”, що почало свою непочесну роботу ще з кінця XVIII в., провадилось чисто формальним способом і розбивало все життя бурсака на “часть офіціяльну” і “неофіціяльну”; перша була квола й вузенька, друга — потужна і як саме життя — широка. Щоб приневолити школярів говорити по-російському — завдання цілком фантастичне в обставинах містечкового побуту, де кругом панувала неподільно українська стихія — по класах позаводили нотатки, дощечку з ремінцем, щоб надівати на шию; в дощечку вкладали журнал з рубриками: “за мужичі слова”, “за лайку”, “за сквернословіє”… (ст. 12)

Досі Єфремов👆

Прикро, але зараз у школі, сучасній і українській, де немає ні греччини, ані латини, де немає вже й (і то давно!) російської мови, мовна ситуація стоїть навпаки. Так само, мовне шкільне життя ділиться на офіційну частину і неофіційну.

Офіційна — це на укроках і з учителями, тут можна ще почути українську (вона не переважає, не марте!);
неофіційна — на перервах і з друзями, де “живе життя”, зайнята російською мовою!..

Далі буде.

Нечуй Левицький народився у Стеблеві, на Правобережжі, а з 7 років ходив до бурси в Богуславі.

Мій дідусь народився в Миронівці (на карті видно), а оженившись з бабусей, довший час вони жили в Богуславі, після чого вже з двома синами, з яких один мій батько, перебралися до Києва, де народжений і я.

Ще одна причина зʼїздити в ті краї…

#Куліш

І
Я не поет і не історик, ні! Я — піонер з сокирою важкою: Терен колючий в рідній стороні Вирубую трудящою рукою. Не раз кроплю свою роботу й кров’ю, Да весело так поратись мені.
ІІ
З великого насліддя по князях Зробили козаки нам дике поле, Все в бодяках, тернах да в чагарах, Кому на радощі, кому на горе. Насліднє поле без устанку коле Правицю у тяжких її трудах.
ІІІ
Нехай сумують інші, не сумуй, Робітнику безплатний, піонере. І кожного на подвиг свій готуй, Кому твою дорогу Праця стеле. Коли ж орда про тебе брехні меле, Ти на дурну дурноту мовчки плюй.

Як завше у Куліша, якусь частину твору (тут — вірша) хочеться просто викинути, бо вона, як гнилий інгредієнт, затруює всю, загалом, довершену страву.
Тут це буде друга строфа, в яку він вводить свій ненависницький погляд на козацтво, звинувачуючи його в усіх бідах (не лише культурних), що запопали Україну від 15 ст.
Та, як каже приповідка, з пісні слів не викидають. Відтак подаю весь вірш.

Тіʼки такий чудак, як я може робити собі помітки латиною😂

Хто розбере?

#Нечуй_Левицький #Причепа

З Причепи почалась моя українізація. Достоту реготливий твір

Внадився оце до моїх дочок якийсь ляшок. Дочки й раді, бо, відомо, вже дівчата на порі, регочуть та жартують з ним. А ляшок з себе дуже не поганий, веселий, точить баляндраси моїм дочкам. Тільки чин на йому біси-батьказна-який! Він якогось пана підписаря підписар, чи що! Фамілія його — Серединський. Приїхало воно сюди недавно таке миршаве, захуджене, обшарпане, обстрьопане, мізерне, замліле! і називає себе шляхтичем. Передніше колись було обминає, знать, соромиться свого дрантя, а як облатався, обшився, став на панка схожий, тоді почав до мене підступати, та все сміливіше, та все сміливіше.

😂😂

#Нечуй_Левицький #Причепа

— А що тепер будемо робити? — говорив о. Хведор жінці, викликавши її до комірки. — Чим будемо приймати гостей? Чи не наготувала ти чогось на вечерю?
— А ти наготував? — промовила матушка сердито.
О. Хведор замішався, і матушка чогось замішалась.
— Я знала, що без гостей весілля таки не обійдеться, хоч ми їх не напросювали багато. Хоч сердьсе, хоч ні, а я звеліла забити рябого бузимка, заколоти чорного кабанця та троє підсвинків, зарубати пʼять індиків, зарізати пʼятеро гусей, курей, качок…
— Хоч сердься, хоч ні, — а я купив десяток відер горілки, вин, рому…
— А на нечистого ж ти накупив тієї горілки так багато? — крикнула матушка. — Хто її випʼє?
— А я, коли гості не допʼють! Добре, бач, що весілля трапилось…

Починаю тиждень рекрута при ІІІ-ій штурмовій.

Вестиму щось на кшталт щоденника📝)

(Людей тут багато, є дівчата)

Гарного дня)

#тиждень_штурмовика

День перший

«Не тиждень штурмовика, а тиждень бомжа в метро» — друг Шляхтич.

Щоразу як лунає тривога ми мерщій біжимо в метро. Саме біжимо, бо якщо йтимемо — будемо покарані. Це невеличка дистанція, хв 5 бігу. За останні три години ми це зробили тричі. А ніч лише починається)

День почався зі смуги перешкод, відчував себе navy seal-ом (тільки ми зробили 1 коло, воно б робили їх 2 години), далі були десятки хвилин планок і відтискань. Години 3 холостіння: відпрацювання стійок з АК. Робота статична, спина і плечі печуть від болю.

Простий смачний обід і така сама вечеря. Люблю армійську кухню.

За дрібні переступи нас карано планкою і ще віджиманнями.

А загалом, це життя просте: слухайся наказу і старанно роби роботу.

Бувайте здорові.

PS
На початку зрлбив файне селфі з Шляхтичем, але потім його видалили. Тож лишу койку зі спальником та позивним))

#тиждень_штурмовика

День другий

Вирвати часу для читання сливе неможливо. Здається, у тебе завше є 20-25 хвилин до наступного «чогось» (заняття чи їжі, чи шикування), але це лиш ілюзія. До їдальні треба займати чергу; до шикування та занять приходити за 5-7 хвилин. Поки ковтнеш води та переведеш дух, часу вистачить хіба що на сторінку тексту. Через кілька таких разів, книгу до рук і не захочиться брати, бо що це за чтиво, що пʼять хвилин?
Часу достатньо лиш всмак напитися, посидіти хвильку і написати коротку замітку:)

Бувайте здорові💪

#тиждень_штурмовика

День другий

Кажуть, «на новому місці» важко спати. Не знаю, як спати — з цим у мене проблем нема — а от у туалет ходити на новому місці — це дійсно рахуба (пардон за делікатність, але ж це справжній щоденник, відтак без купюр). Тим паче, що тут катма кави, а в мене ці дві історії тісно звʼязані)

Була годинка вільного часу. Прочитав кілька сторінок передмови до Горліса Горського. Передмова чималенька, сторінок 40, до кінця тижня хочу дочитати.

Після сніданку зайшов Кабан і поставив нас у планку — хтось без дозволу грав у настільний теніс. Це вже буде енний раз у планці і мені цікаво, коли нарешті я до неї звикну і бодай 2-3 зможу заввиграшки простояти? Бо поки після 30 секунд стає непереливки.

Почуємося!

«Еразм, послідкуй за моїм.» — Шляхтич

Так і живемо)

#Горліс-Горський

У Рівному Горліс-Горський зустрівся з редактором газети «Волинь» Уласом Самчуком. Хоч загальна ситуація оптимізму не викликала — червона московська орда знову заливала Україну, — Юрій заявив Уласу, що «справу визволення України не програно». У споминах «На вороному коні» Улас писав, що Юрій — «завжди оптиміст», для нього «клімат війни те саме, що для риби вода».

«Ех, братику!.. — казав Юрій Уласу. — ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це памʼятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть — це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям памʼятників…

Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам’ятники знесемо на смітник.
Це станеться!»

#тиждень_штурмовика

День четвертий

Вночі сон був двічі перебитий тривогою і спуском у метро. Вчорашні години три статики з жилетом, численні планки з відтисканнями за провтики та 300 додаткових бьорпі далися взнаки сьогодні: плечі-груди ниють, спина й задня поверхня стегна — теж.

Брак сну вночі не дав устати о 6; але все одно клаптик часу на каву перед шикуванням викроїв. Зараз би в туалет сходити… і на руханку. Буде приємно, якраз поворушимо мʼязами і розженемо крипатуру.

Винен вам допис за вчора, він у процесі✍🏻
Бувайте здорові)

#тиждень_штурмовика

День третій

Бунт на кораблі
Середа. День почався з двох дрібничок, за які всі (нас тут з пʼятдесяток) заплатили двома серіями планок та шістдесятьма віджиманнями. По сніданку були ще маленькі покарання. Взагалі провинності і фізичні покарання в армії — це як coffee break у цивілці: треба до них звикнути і приймати незворушно.

Натомість у декого серед нашого колективу зачало муркотіти невдоволення: то тут то там хтось став нарікати та бідкатись.

По обіді відпрацьовували тактику. За про*оби в дисципліні — одлюблена планочка й відтискання, але цього разу, проти ранку, вже у жилетах та касці. У моєму випадку — а я обрав, певно, найважчий бронік — це плюс 12 кг. Дуже швидко відтискання перетворились на статевий акт із ґрунтом, камінняччям і бурʼяном. Спершу пірнав тулуб, далі хвилькою опускались колінця; рух назад, навпаки, починався з низу і закінчувався тулубом — це природніше для кохання, але зовсім не схоже на віджимання😂

Закінчився наш акт цілуванням… землі: сил підійматися не було зовсім. Незабаром пролунало «Підйом!» і ми встали.

Наприкінці заняття — шикування. «Чи ви втомились?» — питає сержант. Лунають «так», я кажу «ні», мій побратим і товариш Шляхтич також — один став двома. За нами лунає ще кілька поодиноких «ні».
Сержант спантеличився. Він думав, ми всі скажемо, що втомлені і не хочемо більше, але ні.
«Підніміть руку, хто ще НЕ втомився!» — каже сержант. Ми піднімаємо вдвох, далі ще кілька рук.
«Хто підняв руку, вийшли вперед!» — крикнув сержант.
Виходжу з Шляхтичем, далі ще кілька, далі ще. За мить нас уже половина.
«Я сказав виходити тим, хто перший руку підняв, а вас вийшло пів строю, — гиркнув сержант. — Взяли упор лежачи!»
«Упор лежачи!» — всі, почасти з стогоном, почасти з прийняттям, продублювали команду. «Можна зняти жилети.» — пішов назустріч сержант. «Так є!» — відповіли ми радісніше.
Знімаємо жилети і стаємо в планку. Добивають нас відтисканнями, але ця серія була не найважча.

Потому заняття закінчилось. Ми стаємо у півколо, сержант каже: «Ви, певно, злитесь на мене через цей кач, але повірти, це все на ваше ж благо.»
«Так є!» — хором відказуємо.
«Питання є?» — питає сержант.
І тут один із побратимів каже найдурнішу річ, яку тільки можна спитати в армії: «Друже сержант, я не проти качу, але чому воно завжди у формі покарання, навіть тоді, коли ми зовсім не провинились?»

От скажіть, яким треба бути телепнем і пеньком, щоб таке бовкнути? Да ти, друже, куди прийшов: на курорт? Це перше. Ти ще не знаєш, що таке покарання і лютий кач — це друге. Твоє завдання єсть слухати накази і виконувати їх, а не питати «чому» — це третє!
Мені одразу згадалась промова Адмірала МакРейвена: навчальний курс морського котика — це шість місяців фізичних і моральних знущань, створених випробувати й зламати рекрутів ментально й фізично. Буде несправедливо, буде боляче, але в житті нерідко отримують на горіхи незаслужено, і життя дуже часто робить боляче.

Як би мені хотілось, щоб кожен подивився цю промову, а також кілька інтерв’ю інших Navy SEALs, щоб уяснити собі, що те, що проходимо ми, ніяк не зрівняється з тим, що проходить військова еліта їхня і наша, а тому й жалітися нам зась!

Ми повернулись у частину, в наш кубрик зайшов побратим і попросив зайти всією кімнатаю до них «на збори». Приходимо: «Щось маємо обговорити?» Було два питання: прохання не тупити, щоб потім не стояти в планці; друге — прохання не виділятися, якщо комусь мало навантаження. «Тут хтось сильніший, хтось слабший; хтось молодший, хтось старший; тому, сильніші, зважайте на слабших і не вимахуйтесь. Якщо вам мало фізо, у вільний час займайтесь собі ще самі!»
«Я прийшов сюди пахати, — відповів на це я. — Я втомлююсь і мені важко. Але якщо мене спитають, чи я втомився, я скажу «ні», бо лише так гартується дух.»

Мене підтримало кілька людей, далеко не більшість.

За наше віче ми ще раз стали в коротку планку, а далі був відпочинок. З нами поводяться тут досить добре, годують гарно. Спорту, вправам і лекціям відводиться 6-7 годин на день — це не 12 годин.

Життя несправедливе і часом ми будемо відтискаситися, хоч ні в чому й не провинилися. Але коли тебе спитають, чи ти втомився, кажи «ні».

Це я на вишколі Азову місяць тому)