#репортаж #Сумщина

Частина 1

Сьогодні разом із журналістом Пʼєром та фотографом Вінсентом я був на території окупованої нами (!) Курщини в Росії. Кажуть, це історично…

Як я писав у минулому дописі, від середи я працюю на Сумщині з французьким журналістом Пʼєром Алонсо (Pierre Alonso) та німецьким фотографом Вінсентом Хайгесом (Vincent Haiges). Спершу думалось, що це буде на кілька днів, і що в суботу поїдемо назад. За перші два дні ми побували по прикордонних громадах, поспілкувались з двома головами, були присутні на евакуації з Юнаківки разом із головою громади пані Оленою та чарівною поліціянткою Альоною, були в центрі прийому ВПО в Сумах (раніше центр приймав переселенців з окупованих територій, які повертались з Росії). Ми поспілкувались з кількома солдатами, що були на тім боці. По суті, зробили все, що планували, і вже думали їхати в суботу зранку додому. Усе змінив один дзвінок.

Щойно познайомившись з Альоною, поліціянткою, на початку евакуації, я спитав її, чи вона знає хлопців, які воюють на Курщині, і чи може нас познайомити для маленького інтервʼю. Це було в четвер зранку. Далі ми поїхали працювати, а потім непомітно розʼїхались. Телефону її я не взяв. Але я знав, хто може мені його дати — пані Олена, голова громади, якій я вже страх як набрид за півтора дні, і тому не дуже хотів турбувати черговим дзвінком. Але що зробиш — робота така. А позаяк за неї добре платять, і з цього створюються чудові статті нам же на користь, треба терпіти! Дзвоню її, питаю, чи має телефон Альони. “Як ви мені вже набридли!” — каже вона, шукаючи. “Знаю.” — кажу я, всміхаючись. Записав. Одразу набираю, нагадую про запит. “Я попитаю.” — каже вона. Це було в четвер, по обіді.

У пʼятницю зранку справа зрушується з місця, до обіду діло погоджено, і ввечері ми мали з ними зустрітися, як вони вертатимуться в Суми з закордоння. Настав вечір, близько девʼятої, новин немає. Пишу дізнатися, як справи. “У них виникли якісь проблеми, — відписує Альона, — десь евакуюють своїх поранених.” Попросив сказати, чи зможуть вони зранку. На тому розійшлися по номерах, непевні, чи наступного дня, в суботу вийде з ними зустрітися. Вінсенту бракувало фотографії військового з Курщини. Це була б ідеальна нагода, та й Пʼєру зе один коментар був би геть не зайвий. Досі на вдалось назбирати крихти з неговірких про операцію військових, що ми зустріли.

Тієї ж пʼятниці ми дізнались, що деякі медіа (найбільші світові газети, переважно брити й американці) мали організований візит до центру утримання полонених з Курщини (як відомо, як наші взяли достобіса). Тоді ж іншим великим медіа (CNN, The Washington Post і ще декільком) був проведений тур у містечко Суджа. Увечері пʼятниці про це забігали чутки, в суботу вони лиш підсилились.

Наступного ранку ми прокинулись о 6-ій від гучного вибуху неподалік од нас. Пʼєр не мав іншого бажання, як спати, а ми з Вінсентом поїхали шукати місце прильоту (знов дяка Альоні, яка зорієнтувала, де шукати). Десь о 8-ій вона написала, що хлопці готові зутрітися з нами за 30 хвилин. Вони квапляться, тож часу матимуть обмаль. Пʼєр ще дрихнув. Довелося прокидати вдруге. Але річ важлива, тож мусив виповзати зі сну.

Зустрілись ми, як потім вияснилось, з командиром однієї з частин прикордонної служби. Інтервʼю пройшло чудово, Вінсент зробив фото (зустрілись у лісі, тож світлина що треба). Тоді, зовсім не вірячи, питаємо, чи він міг би нас звозити в Росію. “Та…, в принципі, можна. Пересядемо в броню, і я зроблю вам екскурсію. Коли хочете?” — відповідає він. “Сьогодні?..” — питаю. “Ммм, сьогодні не встигнемо, якби я заздалегідь знав. Завтра можемо.” “Тоді завтра.” — погоджуємося. Це була субота.
19/VIII.24

#репортаж #Сумщина

Частина 2

«Як вас представити в статті?» — питаємо під кінець інтерв’ю. «Зух, Прикордонні сили. — відповідає він, а далі продовжує, — Я вам дещо привіз». Повертається до пікапа, відкриває задні двері і дістає зелену сумку: «Це вам, — каже, кидаючи сумку біля моїх ніг. — Трофейна».

Російський піксель. Відкриваю: цілий сухпайок, фрагменти снарядів 80- й 120-ого міномета, що летіли по нас, кілька номерів газети «Красная звезда» і купа агітних постерів, дуже схожих на радянські часів Другої світової. “Гебельс і поруч не стояв”, — каже Зух. Але найціннішим з усього був маленький нотатничок російського строковика, знайдений на позиціях, і подарований нам. Про нього я розкажу згодом, бо зараз час прощатися, у Зуха купа справ і він мусить їхати. “Напишу вам увечері, і узгодимо. Попередньо, зустрінемось о 5-ій ранку, пересядемо на броню, і зроблю вам екскурсію.”

Решту дня переписую нотатник, пʼю каву, займаюся спортом. Про наші з Вінсентом тренування напишу окремо — це того варте. Увечері традиційно сидимо в грузинському ресторані на першому поверсі готеля. Перевалює за восьму, від Зуха нічого. Чекаємо девʼятої — військові люди зайняті, вечір у них починається пізніше. Девʼята. Пишу, чи є новини. “На завтра не встигну, — відповідає. — Понеділок 5:00 влаштує?” Переглядаємось з Пʼєром: а чом, пак, не влаштує. Зʼїздити на окуповану Курщину випадає не щодня. Даємо згоду. Дізнаємося маршрут — усе чудово.

В неділю відпочиваємо. За вечерею списуємся з Зухом: зустріч на заправці о 4:30 — плюс. О десятій лягаю — вставати рано. Продовжимо завтра.

20/VIII.24

#репортаж #Сумщина

Частина 3

Ми вирушили о 5-ій. Спершу їхали на Пʼєровому Ґольфі за білим пікапом Зуха, поміченим трикутником — знаком цієї операції — далі, сховавшись у проліску під високими деревами, пересіли на броньовану машину Roshel (дивись фото). Місце, де ми зупинились, було за 5-7 кілометрів від кордону. Як ми звернули з дороги (яка за якістю гірша від протораної грунтівки), у Пʼєра відлягло. Він був уже захвилювався, чи не на його Ґольфі ми поїдемо полями переїжджати кордон... Ніде правди діти, відомий вираз “дураки и дороги” стосується не лише Росії…

Перегодом сідаємо в Roshel. “Тримайтесь за роги — ззаду крепко трясе”, — каже солдат, залазячи з нами усередину. Рушаємо.
Їдемо швидко і їдемо довго. “Ми ще в Україні?” — питаю я військового, що був із нами. “Так, — відповідає. — Зараз через поле і тоді буде кордон. Ми зупинемося”. Дійсно, за якісь кілька хвилин зʼїжджаємо на путівець (ззаду захитало ще більше), а через якийсь час зупиняємося. Виходимо — кордон. Обабіч поле, перетяте “зубами дракона” — лінія кордону. Посередині свіжо промощена дорога, що перерізає загорожу. На узбіччі з нашого боку спалена інженерна машина, що розкидувала міни і “зуби” й прокладала новий шлях. “Операція почалась вночі 6 серпня, — каже Зух. — Доти тут дороги не було — це було суцільне поле, а за кілька годин тут уже рухалась через кордон наша техніка”.

Вʼїжджаємо у перше село — Дарьїно. Про себе відмічаю рівну дорогу протягом усього села. Початок восьмої ранку. Надворі нікого. Ми стали край села, пройшлись до школи та сєльсовєта. “Це єдині зруйновані будівлі, — каже Зух, — і то їх зруйнували самі ж росіяни своїми КАБами”. Кінець дороги магазин “Лидер”. На адресовій табличці: “улица Большая 54” — …

Їдемо далі. В наступному населеному пункті бачимо місцевих — двох жіночок за 70 і чоловіка, Алексєя, 62 років. Одна з жіночок говорить чистою українською і дуже хвалить наших солдатів: вони їй і водичку, і хліба привозять, і всяко допомагають. Інша була спокійніша. Наших не хвалить, росіян не гудить. Очікувана реакція. Алєксєй набирав у криниці воду (електрику ми їм, почавши наступ, перерізали) і бідкався, що влада їх покинула. “Що ж, рєбяткі, — хотілося сказать, — а ви що думали — війна.”

Пʼєр Алонсо, з яким я працював, поділився на днях враженнями від поїздки на своєму блозі Substack. Позаяк наша візита тривала лиш кілька годин і охопила всього три маленькі села, він зосередився на речах, яких він НЕ побачив. Дозволю собі цитату:

“Я не побачив українського прапору, як і російського, до речі, на адміністративних будівлях. Я не побачив блокпостів [української] армії для контролю за пересуванням місцевих. Я також не побачив вагомої присутності військових у цих перших селах.”

Хто читає французькою, раджу глянути Пʼєрів блог і підписатися на розсилку (це безкоштовно!). Вже сливе рік він у ньому регулярно дописує про Україну.

До вище сказаного я додам ще дві речі, які ми побачили: відсутність руйнувань сільських хат (лиш школа та сільрада зазнали прильотів, але наші кажуть, що це самі ж росіяни), решта хатин цілі; і гарні дороги. Так, у крайніх селах Росії, центральні дороги рівні. Чого не сказати про жодне село на Сумщині, в якому ми були (а це з десяток).

У проліску, поки ми чекали, щоб пересісти в Roshel, балакаємо з Зухом.

“Як місцеві вас зустрічають? Яка вони на вас реагують?” — питаємо. “Нормально реагують, — відповідає, — ні опору, ні агресії, як у нас було, тут немає. Більшість із тих, хто лишився, помічені однією рисою… як це по-українськи сказати — безразличие ко всему.”

Не знаю, чи байдужі вони, чи ні, але некоректно буде порівнювати реакцію херсонців на окупацію їхнього міста, з реакцією мешканців села Обуховка, де до 6 серпня жило 250 душ, з яких більшість старики. Це прості селяни, які роблять на землі і доживають свого віку. Вони далекі від політики і того що відбувається. Звісно, вони не думають про Україну і війну, яку веде тут їхня країна, але не думаю, що вони багато думають про вєлікую росію. Та навіть якби вони й були проти війни й політики Путіна, що змінить бабця 73 років?

На реакцію місцевих треба дивитися в містах і містечках (Суджа поки єдине, що під нашим контролем, але й воно дуже невеличке).

Ось така візита. Щось я згадав, щось опустив — сказати всього не було на меті. Хтось каже, це історично (і що наша армія на Курщині, і що ми втрьох там, хоч і мигцем, побували). Історичності маленького масштабу я не відчув. За історичність великого наша армія щодня там платить чималу ціну. Цілі цієї операції відомі лише нагорі. Солдатам же, яким зарядженості, як ми побачили, геть не бракує, побажаємо ще й успіху та удачі!
23-24/VIII.24

Цікава фраза з драми Людмили Старицької-Черняхівської «Крила»:

Народ без території — все ще лишається народом, але народ без літератури вже втрачає право на се велике слово — народ.

Безталанна, Карпенко-Карий

ЯВА ХІІ
Справа виходять Степан і 1й- та 2-й старости.
1-й староста. Ну, тепер понюхать, понюхать, та й боже поможи! (Шука за халявою.) Отак, нема!
2-й староста. Що там?
1-й староста. Захапався і ріжок з табакою забув дома.
2-й староста. Та ну його, хіба ти не обійдешся й години без тієї погані?
1-й староста. Не можу довго сидіть, як не нюхаю: зараз сердюсь і до всіх чіпляюсь... Я й уночі нюхаю, прокинусь і нюхаю, а не понюхаю — не засну! Побіжи, Степане, візьми на столі ріжок.
Степан пішов.
2-й староста. Чорт батька зна, що вигадав, — нюхать. Вже далеко краще — курить. А то набʼє того носа табакою так, що й говорить не може.
1-й староста. Привик. Я тілько після сповіді не нюхаю та в страсну пʼятницю… і не повіриш: хоч на горищі сиди, так і порива лаяться, так і, аж за серце смокче... прямо сумно!

1-й староста. Так і кортить, так і кортить... Як же потягну добру пучку — зараз повеселію... Проста табака вже й не бере: ніс заляга; тепера посовітували мішать у табаку товченого стекла.
2-й староста. Стекла?! Ото! Для чого?
1-й староста. Щоб продирало у носі; а то як забʼється ніс, то треба ходить роззявивши рота, бо носом вже не дихнеш.
2-й староста.
Та кинь його к бісу, а то ще задавить. Степан приносить ріжок.
1-й староста (нюха).
Однаково умирать!.. Чудний ти: для чого тоді й ніс бог дав, коли не нюхать?.. Мене аж жаль бере, як гляну на твого носа: така чудесна посудина, а даремно пустує. Якби мені такий ніс, як у тебе, то я б нічого й не хотів.
2-й староста. Який же у мене ніс, що ти з посудою його рівняєш? Що ж то у мене ніс — як мазниця, чи що?..
Якби ти мені не кум, то я вилаяв би тебе, як послідню свиню.
1-й староста. Та не сердься, куме, хіба ти винен, що тобі такого носа вчеплено?

Я блукав колись по ріднім краю
Раю.
І шукав на сім земнім падолі
Долі.
Приблудився під стріхату
Хату.
Там дівчину стрів я винозірку*
Зірку.
Промінь ясний ті дівочі
Очі.
Подала вона мені помняту
Мняту.
І на тім моїй пригоді
Годі.

«Лесін вірш, написаний більше жартами, дуже давно (здається в 80-ті роки).» Олена Пчілка

*винозірка — далеко-/гостро- зора людина.

#літературне #Леся

Від сьогодні щойнайменше тиждень ми присвятимо творчості Лесі Українки, яку як в її час, так і в наш, добре знають за іменем і дуже погано за творами. Як гарно колись чи не вона сама про себе сказала: почитаєма, та не читаєма… Почнемо з двох, на мою думку, уваги гідних листів, які я відкрив сьогодні і зараз же, перед тим як почухрати на стендап, з вами ділюся:)

Наступні уривки наведено з двох послідовних листів Лесі за березень-травень 1890 р. до свого старшого й облюбленого брата Михайла, який тоді вчився в університеті у Києві, дадуть чимало штрихів для розуміння (збагання) сили Лесиної вдачі. Першого листа (віршем) писано у квітні 90-го. У ньому вона пише про свій нинішній стан (напередодні її “взяли, як вона пише, у шори” або зробили “витягування”: “забинтовану ногу в хворому суглобі відтягала вздовж за допомогою блоків вага у 4 кг (ПЗТ в 14 томах, т. 11, ст. 485)”. Так Леся пролежала наступні 8 тижнів!), про свої творчі плани (перекладати з французького поета Мюссе) та про стан справ товаришів по Плеяді (літературний гурток, куди належала і Леся).

Починається лист у грайливій формі, але від самого пролога постерігаємо, як з-під паставної веселості прозирають хмаринки болю.

Которогось там марта
І дев’яностий рік!
Сьогодні дням і числам
Я загубила лік.

Михайлику мій любий!
Я зважила собі
Сьогодні написати
У віршах лист тобі.

Перо й чорнило маю,
Натхнення лиш нема!
А надо мною муза
Стоїть, як стовп, німа.

В лихім гуморі муза
Так само, як і я, –
Прив’язана за ногу
Фантазія моя.

Ба, що ж робить! не всім же
На світі вільним буть,
Століття люди б’ються,
Щоб воленьки здобуть!..

Далі про стан власних справ

Вернусь на грунт «реальний»,
До ближчих, власних справ:
Учора мене папа
Як слід у шори вбрав!

Вночі тепер сплю мало
А ледве сліз не ллю,
А вдень зо всеї сили
Об землю лихом б’ю.

Могла б про «сміх крізь сльози»
Згадати я при сім,
Але вже сяя тема
Давно обридла всім!..

Жодної скарги! У цьому вся Леся, і так було з перших літ.

Але переконання
Я здобула святе:
З принципів трьох найкращий
Єсть принцип – Liberté.

Тепера справоздання
З життя свого здаю:
Приїхавши, я три дні
Жила, як у раю.

Три дні мені ні в чому
Ніхто не заважав,
Була собі я вільна
Від всяких прикрих справ.

Тепер мені здається,
Що то було у сні!
Тепер мені настали
Години навісні…

Пишучи цього листа-вірша, вона має надію, що таки зможе
мучить
Альфреда де Мюссе,
І як поможуть музи,
То подолає все

Але ні, хороба таки сильно її скрутила, з планів реалізувати не вдалось нічого. Це ми побачимо у наступному листі, аж за 2 місяці (!), 18 травня 90-го року.

#літературне #Леся

Учора ми читали виривки з вірша 19-літньої Лесі до старшого брата Михайла. У ньому вона, зокрема, писала і про свої перекладацькі плани:

Тепера буду мучить
Альфреда де Мюссе
І як поможуть музи,
То подолаю все.

Перекладу найперше
Елегію «Lucie»,
Там «Le mie prigioni»,
А там і «Ночі» всі.

Помучитись прийдеться
З усім тим не на жарт,
Але ж «козацька слава»
Теж чого-небудь варт!..

Та не так склалося, як гадалося…
Наступний лист Мишку вона пише за два з гаком місяці, наприкінці травня. З нього ми дізнаємося про весь жах, що вона пережила за цей протяг часу між листами, але й тут звісно, як завсіди в Лесі, чується її дужість, внутрішня дужість (кращого слова я підберу).

Отож, ad epistolam.

Любий Миша!
Resurrexi! [воскресла — А.Б.]От і знов беруся здіймати «сізіфовий камінь» догори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша:

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важенький здіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, –
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий.

(Таких віршів маю близько десятка. Гай-гай, тем багато, а часу так мало!).
Як ти думаєш, чи підійметься? Гей, навряд – не такий то камінь!.. Бо то, бачиш ти, я так думаю, що не минути мені ножа чи то кацапського, чи то німецького (мама каже, що зимою поїду до Відня), а вже-бо мені так не минеться. «Кому-кому доведеться, а куцому не минеться!» Отож-то… Жаль якось і вимовить, але мушу сказати, що моє оце двохмісячне лежання у липких кайданах було зовсім надаремнісінько, отак-таки зовсім надаремно! А прибиток хіба тільки той, що тепер знов ходжу на двох милицях, що болять ноги в ступнях і через те я ходжу по-котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше, – більше яких трьох минут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. Отака-то твоя сестра ледача, Михайлику!

Hucusque Леся.

Перша строфа могла вам нагадати програмовий вірш Contra spem spero, що ми вивчаємо в школі. Так і є, це одна з його перших редакцій. Болить нога, двомісячне лежання, що виявилось даремним, болі в спині… Це все дає розуміння, через що проходила тоді Леся, що спричинялось до написання цього вірша. Можливо, про це варто казати на уроках, подаючи уривки з цих листів? Варто спробувати.

Закінчу цього дописа тим же листом.

Та таки й зовсім ледача я стала: пишу маленькі віршики для власної втіхи і розривки, а роботи – жаднісінької! Перекладу – нікоторого. «Lucie» так на 15 стрічках і стала. Казки для галичан не написані. А мої незчисленні «теми» – гай-гай, що з ними, бідними сиротами, буде? Тож-то здумай: поки переписала для «Буковини» (я тепер сотрудник «Бук[овини]», «Бібліотеки для молодіжі») два вірша, то тричі лягала – чи хто таке чув?

#літературне #Леся

Лист 40
Лист із Відня братові Михайлу. Лесин триб життя у Відні

Учора прочитав цікавезного листа Лесі від 25/II.1891 року з Відня, куди Леся вперше приїхала з матірʼю, готуючись до операції. У чималенькому листі вона говорить про політичну ситуацію на Галичині (яка входила тоді до Австро-Угорщини): різні партії — москвофілів, народовців і радикалів на чолі з Франком і Павликом. Ця остання партія “з усіх трьох галицьких (русинських) партій здається найпрогресивнішою і найрозумнішою”. Зрештою вона переходить до опису свого “трибу життя”, себто способу життя або modus-у vivendi. Ці зариси про її триб життя у Відні надзвичайно цікаві, особливо стосовно культури відвідування кавʼярень. Надаю далі найцікавіші, як на мене, виривки.

Після ранкового моціону (вставала Леся, слід зазначити, не рано — о 10-ій), писання листів, читання й роботою над текстами, настає обідній час.

Приходить мама, ідемо обідати, зараз напроти нас через вулицю, за обідом п’ємо пиво і читаємо німецькі газети, замічаємо, в який театр слід би піти, а замість юмористики для розривки я читаю Heiratsantrag’и (призволення до шлюбу через газети) та Liebesbriefe (кохані листи), і то мене впроваджує в сатиричний настрій. По обіді сидимо собі вдома, далі прибігав котора «молодая», а то й дві-три разом, кна-кни (так Леся жартівливо називала різних своїх молодих подруг — А.Б.) «січові»; як видно, кожна з них жде тільки приключки, щоб уявитися до нас із візитою, бо їм таки цікаво, що то за істоти «жінки з України», ну і, певне, ми піддержали честь своєї нації, бо ні одна кна-кна не задовольняється першим візитом, а забігає-таки від часу до часу, так що нема дня такого, щоб жадна кна-кна не з’явила свого обличчя.

Ну, приходять кна-кни, говорять, спорять, грають, співають, розповідають про вибори, галицькі справи і т. д. Не знаю, чи вони зо всіма жінками, чи то тільки з нами так, але видно, що вони уважають нас способними на поважні розмови, і через те говорять з нами по правді, а не то що «бавлять пань» (такий єсть вираз в Галичині). Потім надвечір коли не йдемо до театру, то або сидимо вдома, або йдемо в кна-княчу кофейню, до так званого Шембера, там завжди сидить хто-небудь з «рутенців», за більярдом сливе завжди компанія сербів, єсть і німоти (німців — А.Б.), і всякого народу чимало. В тій кофейні цікаво тим, що єсть різні слов’янські газети, галицькі народовські і москвофільські, польські, чеські, сербські, кроатські (хорватські себто — А.Б.), болгарські і які хочеш. Тут же кна-кни пишуть ноти, ведуть дебати, навіть пишуть «відозви», взагалі вони тут почувають себе більш «вдома», ніж у себе вдома.

Врешті, як уже я сказала, тут люди живуть більш на вулиці, ніж вдома, і їм дивно собі здумати, як то можна цілий день просидіти у себе в хаті і нікуди не йти. Після кожний чоловік тута має потребу читати газети, а не кожний може виписувать собі газету, та не кожний і вдовольниться однією, от він іде в кафе, перегляне з двадцять газет, вип’є шклянку кави, чи там пива, чи що, разом з тим, там же, в кафе, назначаються різні rendez-vous, так що людина не потребує бігати по різних кутках міста, аби побачитись на кілька хвилин з яким знайомим. В такому способі життя есть багато вигоди, але разом з тим воно якось розбиває час і мислі людини, не дає їй толком ні за яку роботу взятись і приучає жити, немов на якомусь роздоріжжі.

Я думаю, що мені хутко б сприкрився такий триб життя, але поки се для мене новость (притому ж, як я ходжу двічі на тиждень в кафе, то й то вже багато), то воно мене займає, і я приглядаюсь тут до всього з цікавістю.

Історія з кавʼярнями, де молодь працює (“пишуть ноти, ведуть дебати, навіть пишуть «відозви») та почуває “себе більш «вдома», ніж у себе вдома” навдивовижу нагадує мені наш час, коли молодь (по собі знаю) іде в кавʼярні, бо вдома “не працюється”. Про газети напишу окремо — маю щодо цього деякі думки.

На цьому бувайте здорові, на днях почуємося.

PS
Був сьогодні о 18-ій у костелі Св. Олександра, що на Костьольній, на месі латинською мовою! Що ж, не вся меса була латиною, але її я там чув достатньо! Служба латиною в них щовівторка о 18-ій. Було трохи людей, грав орган. Ділі навіть сподобався, я ж aequo animo (рівнодушен). Щодо решти, то проповідь, як здебільшого, мені не сподобалась. Все ж таки церква для мене — це лиш архітектура (це стосується передовсім католицьких церков Європи та почасти література (греко-римських письменників).

Бувайте здорові.
3/IX.24

Кумедний уривок з листа Михайла Драгоманова до Лесі. До 1895 року, коли Леся таки навістила свого дядька у Софії і пробула там кілька місяців (Драгоманов помер того ж 95-го року), вони бачились лише перед 1876 роком, після чого Драгоманов покинув Росію і виїхав у вигнання. У листі збережено його правопис, драгоманівку.

5 маjу, 93.

«Миші jак будеш писати, то кланьаjсьа дуже, — а домовц дітвору поцілуj за дьадька, котриj мусить бути дльа неjі міфом, — боj jа тебе реальео можу вообразити собі тілько jак ти сидиш на jаблуні та говориш: а я на дереве! А ти бач уже на Пегасі!
Твіj М. Др.»

І
У понеділок я вперше спустився в шахту. Це було на Дніпро(петрі)вщині. (Чому ми міняємо назву головного міста, але забуваємо про область?! Кіровоград > Кропивницький, а область — Кіровоградська; Дніпропетровськ > Дніпро, а область Дніпропетрі(о)вська…). Працював я з фотографом Філіпом (Philippe de Poulpiquet) для видання ELLE. Щодо етичності редакції журналу є питання. Сюжет був про жінок, яким від середини 2022 року дозволено працювати в шахтах (не на фізичних посадах) через брак чоловічої робочої сили внаслідок війни. На шахтах *** всі робітники працюють офіційно, відтак багатьох чоловіків мобілізували (до прикладу, до 24.02 на одній дільниці внизу працювало 170 чоловік, а за кілька місяців війни 60 із них пішло у військо — це третина!). Ця тема одразу ж набрала популярності серед іноземних медіа (майже всі ЗМІ це вже зробили): жінки, що вирівнюються в правах з чоловіками, емансипація і т.д. Усе, як європейці люблять. Для сюжету нам треба було три героїні. Домовитися про зйомку було не просто, бо про ідею зробити цей сюжет Філіп сказав мені трохи не в останній момент. Втім, мені вдалося домовитися. Коли дзвінок від Філіпа: «Мене щойно набрали з редакції, вони дуже зацікавлені в історії про жінок у шахтах, але…, не знаю, як тобі це сказати, вони кажуть, було б добре, щоб, м-м-м…, дівчата, яких вони нам підберуть, були… гарні. Я їм сказав, це не від нас залежить і все таке. Але, позаяк це журнал про жінок, моду, треба щоб дівчата були симпатичні, сам розумієш.»

Я остовпів. Власне, комунікаційниця *** питала в мене, який профіль жінок нам потрібен. Це видалось мені дивним, наче жінки — товар, а ми ним торгуємо: ця нам підходить, а оця не дуже — треба замінити. Як гидко. Без сумніву, питання не зʼявилось саме собою, запевне, прецедент уже був. Як гидко. От вам і цінності: в журналі будуть виспівувати про рівноправність чоловіка й жінки, про емансипацію другої, але коли треба сюжет в Україні і на кону стоять гроші — будь ласка гарних, неначе менш гарні не жінки і вони не виконують ту саму роботу в шахтах. Лицемірство це, від якого порядно тхне!

Побажання редакції я не передав. У мене не повертався язик про це питати. Переказав цей епізод Пʼєрові, на що він одповів: “Якби я таке почув, я б одразу припинив працювати з ними”. Ми не припинили. У неділю в обід я підібрав Філіпа на вулиці Чикаленка, і ми взяли путь.