Цікава фраза з драми Людмили Старицької-Черняхівської «Крила»:

Народ без території — все ще лишається народом, але народ без літератури вже втрачає право на се велике слово — народ.

Безталанна, Карпенко-Карий

ЯВА ХІІ
Справа виходять Степан і 1й- та 2-й старости.
1-й староста. Ну, тепер понюхать, понюхать, та й боже поможи! (Шука за халявою.) Отак, нема!
2-й староста. Що там?
1-й староста. Захапався і ріжок з табакою забув дома.
2-й староста. Та ну його, хіба ти не обійдешся й години без тієї погані?
1-й староста. Не можу довго сидіть, як не нюхаю: зараз сердюсь і до всіх чіпляюсь... Я й уночі нюхаю, прокинусь і нюхаю, а не понюхаю — не засну! Побіжи, Степане, візьми на столі ріжок.
Степан пішов.
2-й староста. Чорт батька зна, що вигадав, — нюхать. Вже далеко краще — курить. А то набʼє того носа табакою так, що й говорить не може.
1-й староста. Привик. Я тілько після сповіді не нюхаю та в страсну пʼятницю… і не повіриш: хоч на горищі сиди, так і порива лаяться, так і, аж за серце смокче... прямо сумно!

1-й староста. Так і кортить, так і кортить... Як же потягну добру пучку — зараз повеселію... Проста табака вже й не бере: ніс заляга; тепера посовітували мішать у табаку товченого стекла.
2-й староста. Стекла?! Ото! Для чого?
1-й староста. Щоб продирало у носі; а то як забʼється ніс, то треба ходить роззявивши рота, бо носом вже не дихнеш.
2-й староста.
Та кинь його к бісу, а то ще задавить. Степан приносить ріжок.
1-й староста (нюха).
Однаково умирать!.. Чудний ти: для чого тоді й ніс бог дав, коли не нюхать?.. Мене аж жаль бере, як гляну на твого носа: така чудесна посудина, а даремно пустує. Якби мені такий ніс, як у тебе, то я б нічого й не хотів.
2-й староста. Який же у мене ніс, що ти з посудою його рівняєш? Що ж то у мене ніс — як мазниця, чи що?..
Якби ти мені не кум, то я вилаяв би тебе, як послідню свиню.
1-й староста. Та не сердься, куме, хіба ти винен, що тобі такого носа вчеплено?

Я блукав колись по ріднім краю
Раю.
І шукав на сім земнім падолі
Долі.
Приблудився під стріхату
Хату.
Там дівчину стрів я винозірку*
Зірку.
Промінь ясний ті дівочі
Очі.
Подала вона мені помняту
Мняту.
І на тім моїй пригоді
Годі.

«Лесін вірш, написаний більше жартами, дуже давно (здається в 80-ті роки).» Олена Пчілка

*винозірка — далеко-/гостро- зора людина.

#літературне #Леся

Від сьогодні щойнайменше тиждень ми присвятимо творчості Лесі Українки, яку як в її час, так і в наш, добре знають за іменем і дуже погано за творами. Як гарно колись чи не вона сама про себе сказала: почитаєма, та не читаєма… Почнемо з двох, на мою думку, уваги гідних листів, які я відкрив сьогодні і зараз же, перед тим як почухрати на стендап, з вами ділюся:)

Наступні уривки наведено з двох послідовних листів Лесі за березень-травень 1890 р. до свого старшого й облюбленого брата Михайла, який тоді вчився в університеті у Києві, дадуть чимало штрихів для розуміння (збагання) сили Лесиної вдачі. Першого листа (віршем) писано у квітні 90-го. У ньому вона пише про свій нинішній стан (напередодні її “взяли, як вона пише, у шори” або зробили “витягування”: “забинтовану ногу в хворому суглобі відтягала вздовж за допомогою блоків вага у 4 кг (ПЗТ в 14 томах, т. 11, ст. 485)”. Так Леся пролежала наступні 8 тижнів!), про свої творчі плани (перекладати з французького поета Мюссе) та про стан справ товаришів по Плеяді (літературний гурток, куди належала і Леся).

Починається лист у грайливій формі, але від самого пролога постерігаємо, як з-під паставної веселості прозирають хмаринки болю.

Которогось там марта
І дев’яностий рік!
Сьогодні дням і числам
Я загубила лік.

Михайлику мій любий!
Я зважила собі
Сьогодні написати
У віршах лист тобі.

Перо й чорнило маю,
Натхнення лиш нема!
А надо мною муза
Стоїть, як стовп, німа.

В лихім гуморі муза
Так само, як і я, –
Прив’язана за ногу
Фантазія моя.

Ба, що ж робить! не всім же
На світі вільним буть,
Століття люди б’ються,
Щоб воленьки здобуть!..

Далі про стан власних справ

Вернусь на грунт «реальний»,
До ближчих, власних справ:
Учора мене папа
Як слід у шори вбрав!

Вночі тепер сплю мало
А ледве сліз не ллю,
А вдень зо всеї сили
Об землю лихом б’ю.

Могла б про «сміх крізь сльози»
Згадати я при сім,
Але вже сяя тема
Давно обридла всім!..

Жодної скарги! У цьому вся Леся, і так було з перших літ.

Але переконання
Я здобула святе:
З принципів трьох найкращий
Єсть принцип – Liberté.

Тепера справоздання
З життя свого здаю:
Приїхавши, я три дні
Жила, як у раю.

Три дні мені ні в чому
Ніхто не заважав,
Була собі я вільна
Від всяких прикрих справ.

Тепер мені здається,
Що то було у сні!
Тепер мені настали
Години навісні…

Пишучи цього листа-вірша, вона має надію, що таки зможе
мучить
Альфреда де Мюссе,
І як поможуть музи,
То подолає все

Але ні, хороба таки сильно її скрутила, з планів реалізувати не вдалось нічого. Це ми побачимо у наступному листі, аж за 2 місяці (!), 18 травня 90-го року.

#літературне #Леся

Учора ми читали виривки з вірша 19-літньої Лесі до старшого брата Михайла. У ньому вона, зокрема, писала і про свої перекладацькі плани:

Тепера буду мучить
Альфреда де Мюссе
І як поможуть музи,
То подолаю все.

Перекладу найперше
Елегію «Lucie»,
Там «Le mie prigioni»,
А там і «Ночі» всі.

Помучитись прийдеться
З усім тим не на жарт,
Але ж «козацька слава»
Теж чого-небудь варт!..

Та не так склалося, як гадалося…
Наступний лист Мишку вона пише за два з гаком місяці, наприкінці травня. З нього ми дізнаємося про весь жах, що вона пережила за цей протяг часу між листами, але й тут звісно, як завсіди в Лесі, чується її дужість, внутрішня дужість (кращого слова я підберу).

Отож, ad epistolam.

Любий Миша!
Resurrexi! [воскресла — А.Б.]От і знов беруся здіймати «сізіфовий камінь» догори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно-надійного вірша:

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важенький здіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, –
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий.

(Таких віршів маю близько десятка. Гай-гай, тем багато, а часу так мало!).
Як ти думаєш, чи підійметься? Гей, навряд – не такий то камінь!.. Бо то, бачиш ти, я так думаю, що не минути мені ножа чи то кацапського, чи то німецького (мама каже, що зимою поїду до Відня), а вже-бо мені так не минеться. «Кому-кому доведеться, а куцому не минеться!» Отож-то… Жаль якось і вимовить, але мушу сказати, що моє оце двохмісячне лежання у липких кайданах було зовсім надаремнісінько, отак-таки зовсім надаремно! А прибиток хіба тільки той, що тепер знов ходжу на двох милицях, що болять ноги в ступнях і через те я ходжу по-котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше, – більше яких трьох минут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. Отака-то твоя сестра ледача, Михайлику!

Hucusque Леся.

Перша строфа могла вам нагадати програмовий вірш Contra spem spero, що ми вивчаємо в школі. Так і є, це одна з його перших редакцій. Болить нога, двомісячне лежання, що виявилось даремним, болі в спині… Це все дає розуміння, через що проходила тоді Леся, що спричинялось до написання цього вірша. Можливо, про це варто казати на уроках, подаючи уривки з цих листів? Варто спробувати.

Закінчу цього дописа тим же листом.

Та таки й зовсім ледача я стала: пишу маленькі віршики для власної втіхи і розривки, а роботи – жаднісінької! Перекладу – нікоторого. «Lucie» так на 15 стрічках і стала. Казки для галичан не написані. А мої незчисленні «теми» – гай-гай, що з ними, бідними сиротами, буде? Тож-то здумай: поки переписала для «Буковини» (я тепер сотрудник «Бук[овини]», «Бібліотеки для молодіжі») два вірша, то тричі лягала – чи хто таке чув?

#літературне #Леся

Лист 40
Лист із Відня братові Михайлу. Лесин триб життя у Відні

Учора прочитав цікавезного листа Лесі від 25/II.1891 року з Відня, куди Леся вперше приїхала з матірʼю, готуючись до операції. У чималенькому листі вона говорить про політичну ситуацію на Галичині (яка входила тоді до Австро-Угорщини): різні партії — москвофілів, народовців і радикалів на чолі з Франком і Павликом. Ця остання партія “з усіх трьох галицьких (русинських) партій здається найпрогресивнішою і найрозумнішою”. Зрештою вона переходить до опису свого “трибу життя”, себто способу життя або modus-у vivendi. Ці зариси про її триб життя у Відні надзвичайно цікаві, особливо стосовно культури відвідування кавʼярень. Надаю далі найцікавіші, як на мене, виривки.

Після ранкового моціону (вставала Леся, слід зазначити, не рано — о 10-ій), писання листів, читання й роботою над текстами, настає обідній час.

Приходить мама, ідемо обідати, зараз напроти нас через вулицю, за обідом п’ємо пиво і читаємо німецькі газети, замічаємо, в який театр слід би піти, а замість юмористики для розривки я читаю Heiratsantrag’и (призволення до шлюбу через газети) та Liebesbriefe (кохані листи), і то мене впроваджує в сатиричний настрій. По обіді сидимо собі вдома, далі прибігав котора «молодая», а то й дві-три разом, кна-кни (так Леся жартівливо називала різних своїх молодих подруг — А.Б.) «січові»; як видно, кожна з них жде тільки приключки, щоб уявитися до нас із візитою, бо їм таки цікаво, що то за істоти «жінки з України», ну і, певне, ми піддержали честь своєї нації, бо ні одна кна-кна не задовольняється першим візитом, а забігає-таки від часу до часу, так що нема дня такого, щоб жадна кна-кна не з’явила свого обличчя.

Ну, приходять кна-кни, говорять, спорять, грають, співають, розповідають про вибори, галицькі справи і т. д. Не знаю, чи вони зо всіма жінками, чи то тільки з нами так, але видно, що вони уважають нас способними на поважні розмови, і через те говорять з нами по правді, а не то що «бавлять пань» (такий єсть вираз в Галичині). Потім надвечір коли не йдемо до театру, то або сидимо вдома, або йдемо в кна-княчу кофейню, до так званого Шембера, там завжди сидить хто-небудь з «рутенців», за більярдом сливе завжди компанія сербів, єсть і німоти (німців — А.Б.), і всякого народу чимало. В тій кофейні цікаво тим, що єсть різні слов’янські газети, галицькі народовські і москвофільські, польські, чеські, сербські, кроатські (хорватські себто — А.Б.), болгарські і які хочеш. Тут же кна-кни пишуть ноти, ведуть дебати, навіть пишуть «відозви», взагалі вони тут почувають себе більш «вдома», ніж у себе вдома.

Врешті, як уже я сказала, тут люди живуть більш на вулиці, ніж вдома, і їм дивно собі здумати, як то можна цілий день просидіти у себе в хаті і нікуди не йти. Після кожний чоловік тута має потребу читати газети, а не кожний може виписувать собі газету, та не кожний і вдовольниться однією, от він іде в кафе, перегляне з двадцять газет, вип’є шклянку кави, чи там пива, чи що, разом з тим, там же, в кафе, назначаються різні rendez-vous, так що людина не потребує бігати по різних кутках міста, аби побачитись на кілька хвилин з яким знайомим. В такому способі життя есть багато вигоди, але разом з тим воно якось розбиває час і мислі людини, не дає їй толком ні за яку роботу взятись і приучає жити, немов на якомусь роздоріжжі.

Я думаю, що мені хутко б сприкрився такий триб життя, але поки се для мене новость (притому ж, як я ходжу двічі на тиждень в кафе, то й то вже багато), то воно мене займає, і я приглядаюсь тут до всього з цікавістю.

Історія з кавʼярнями, де молодь працює (“пишуть ноти, ведуть дебати, навіть пишуть «відозви») та почуває “себе більш «вдома», ніж у себе вдома” навдивовижу нагадує мені наш час, коли молодь (по собі знаю) іде в кавʼярні, бо вдома “не працюється”. Про газети напишу окремо — маю щодо цього деякі думки.

На цьому бувайте здорові, на днях почуємося.

PS
Був сьогодні о 18-ій у костелі Св. Олександра, що на Костьольній, на месі латинською мовою! Що ж, не вся меса була латиною, але її я там чув достатньо! Служба латиною в них щовівторка о 18-ій. Було трохи людей, грав орган. Ділі навіть сподобався, я ж aequo animo (рівнодушен). Щодо решти, то проповідь, як здебільшого, мені не сподобалась. Все ж таки церква для мене — це лиш архітектура (це стосується передовсім католицьких церков Європи та почасти література (греко-римських письменників).

Бувайте здорові.
3/IX.24

Кумедний уривок з листа Михайла Драгоманова до Лесі. До 1895 року, коли Леся таки навістила свого дядька у Софії і пробула там кілька місяців (Драгоманов помер того ж 95-го року), вони бачились лише перед 1876 роком, після чого Драгоманов покинув Росію і виїхав у вигнання. У листі збережено його правопис, драгоманівку.

5 маjу, 93.

«Миші jак будеш писати, то кланьаjсьа дуже, — а домовц дітвору поцілуj за дьадька, котриj мусить бути дльа неjі міфом, — боj jа тебе реальео можу вообразити собі тілько jак ти сидиш на jаблуні та говориш: а я на дереве! А ти бач уже на Пегасі!
Твіj М. Др.»

І
У понеділок я вперше спустився в шахту. Це було на Дніпро(петрі)вщині. (Чому ми міняємо назву головного міста, але забуваємо про область?! Кіровоград > Кропивницький, а область — Кіровоградська; Дніпропетровськ > Дніпро, а область Дніпропетрі(о)вська…). Працював я з фотографом Філіпом (Philippe de Poulpiquet) для видання ELLE. Щодо етичності редакції журналу є питання. Сюжет був про жінок, яким від середини 2022 року дозволено працювати в шахтах (не на фізичних посадах) через брак чоловічої робочої сили внаслідок війни. На шахтах *** всі робітники працюють офіційно, відтак багатьох чоловіків мобілізували (до прикладу, до 24.02 на одній дільниці внизу працювало 170 чоловік, а за кілька місяців війни 60 із них пішло у військо — це третина!). Ця тема одразу ж набрала популярності серед іноземних медіа (майже всі ЗМІ це вже зробили): жінки, що вирівнюються в правах з чоловіками, емансипація і т.д. Усе, як європейці люблять. Для сюжету нам треба було три героїні. Домовитися про зйомку було не просто, бо про ідею зробити цей сюжет Філіп сказав мені трохи не в останній момент. Втім, мені вдалося домовитися. Коли дзвінок від Філіпа: «Мене щойно набрали з редакції, вони дуже зацікавлені в історії про жінок у шахтах, але…, не знаю, як тобі це сказати, вони кажуть, було б добре, щоб, м-м-м…, дівчата, яких вони нам підберуть, були… гарні. Я їм сказав, це не від нас залежить і все таке. Але, позаяк це журнал про жінок, моду, треба щоб дівчата були симпатичні, сам розумієш.»

Я остовпів. Власне, комунікаційниця *** питала в мене, який профіль жінок нам потрібен. Це видалось мені дивним, наче жінки — товар, а ми ним торгуємо: ця нам підходить, а оця не дуже — треба замінити. Як гидко. Без сумніву, питання не зʼявилось саме собою, запевне, прецедент уже був. Як гидко. От вам і цінності: в журналі будуть виспівувати про рівноправність чоловіка й жінки, про емансипацію другої, але коли треба сюжет в Україні і на кону стоять гроші — будь ласка гарних, неначе менш гарні не жінки і вони не виконують ту саму роботу в шахтах. Лицемірство це, від якого порядно тхне!

Побажання редакції я не передав. У мене не повертався язик про це питати. Переказав цей епізод Пʼєрові, на що він одповів: “Якби я таке почув, я б одразу припинив працювати з ними”. Ми не припинили. У неділю в обід я підібрав Філіпа на вулиці Чикаленка, і ми взяли путь.

ІІ
Півтора року я працюю з журналістами. За цей час я чимало поїздив Україною і багато чого відкрив для себе. Передусім — наскільки мало я знаю про свою країну і наскільки мало нею цікавлюся. Про те, що мені дала робота з іноземцями (французами) я розповім колись окремо, але від першої поїздки до Авдіївки у лютому 23 року, яка вже тоді була у вутлому становищі, мені завше кортіло поїхати по роботі за кермом своєї машини. Я дуже люблю їздити за кермом, а ще більше — за кермом свого Фольца, швидкого, механічного. На ньому я не просто пересуваюсь, а живу їдучи. Жвавий двигун охоче мене слухається, а механічна коробка дає відчувати машину, як живий організм, як дівчину, яку стискаєш, яку пестиш, якій даєш під зад. І ось так сталося. Я за кермом маленької, і ми торуємо шлях на схід — до Павлограда.

Ми виїхали о першій. Перед нами було добрих шість годин дороги. Спершу доброю трасою Київ-Полтава, далі переважно непоганими, але часом шпетними дорогами Дніпро(петрі)вщини. Особливо романтичною була ділянка неподалік Павлограда. Вузька доріжка обабіч оперезана деревами, що подекуди змикаються вгорі, утворюючи ніби живе склепіння. Наша робота починалась наступного дня о пів на пʼяту ранку, тоді ми мали зустріти першу героїню, Руслану, коло підʼїзду її будинку. Вона працює у першу зміну і спускається в шахту о 7:10, але її робочий день починається на кілька годин раніше, коли о 5:10 вона, з іншими шахтарями, сідає в автобус, який, підбираючи по дорозі інших робітників, доправляє їх до шахти. Ми з Філіпом хотіли це відзняти. За 10 хвилин 5 ми зустрілися з Русланою, провели її до автобуса. Надворі стояла глупа ніч. Вуличні ліхтарі спали разом із лампами осель. Світилась денними фарами лиш моя машина та старий опасистий автобус, що ковтав у свій тулуб жилавих трударів з недвижними обличчями. Проковтнув він і Філіпа з Русланою. О 5:10, скрегочучи, рушив. Рушив у ніч туди, де сходить сонце. Я слідував назирцем.

13-14.IX.24

ІІІ

Відчинилися парадні двері. Підсвічуючи собі під ноги ліхтариком айфона вийшла Руслана, середнього зросту, у чорному строгому костюмі, в акуратних туфельках на невисоких підборах. Лице нафарбоване, видно, готувалася до фотосесії. З її вигляду та вбрання зовсім не сказати, що вона їде працювати в шахту, радше керувати в офіс. Думаю, якби ми знімали шахтаря, він усе одно прийшов би в потертих штанцях та кофтинці, а не вдягався б у костюм менеджера.

Руслані 37 років. Вона на шахті вже півтора року, працює машиністкою або, по простому, — “на кнопках”. Загалом, усі жінки в шахті виконують переважно цю роботу. Її чоловік, Олексій, теж шахтар. Мають сина, Данила, 12-ти рочків, який майже не знає, що таке школа. До того як прийти на шахту наприкінці 2022 року, Руслана працювала у салоні краси. Бажання виглядати красивою нікуди не ділось. Та й чи дівається воно колись у жінок?

Молодший брат Руслани, Сергій, воює у складі Морської піхоти. Вона пішла на шахту, бо хотіла “нести світло в домівки”. Це її спосіб боротися за Україну, для України. Вона бачила, що чоловіків не вистачає, що їх треба заміняти, а коли дізналась про пілотний проєкт від *** “Жінки в шахтах”, одразу зголосилася. Її брат приїхав на кілька днів додому. За обідом Руслана каже, що “дізнавшись, що я завтра буду з французьким журналістом, він просив передати вам, що нам потрібно більше зброї…” Вона сказала це знічено, це був крик душі. Замість неї промовляла невинність, змішана з відчаєм за країну і тривогою за братом.

Руслана з династії шахтарів. Її батько та дідусь працювали на шахті, а бабуся в 41-му теж деякий час заміняла чоловіків з кайлом у руці під землею. “Піти працювати на шахту було для мене, свого роду, зробити свій внесок для України. Зараз я також можу повноправно святкувати День шахтаря і я цим пишаюся”, — гордо каже нам Руслана.

Може здатися, що я пишу якусь пропагандивну замітку, де вихваляю мужню жінку, що самовіданно працює в шахті у скрутний для батьківщини час. Так колись писали в Союзі, вихваляючи жіночу доблесть, так досі пишуть у Росії. Мені й самому так здається, але — клянусь Геркулесом — це правда. Аби не повторюватися, зазначу, що дві інші жінки, з якими ми бачилися другого дня, у вівторок, також походили з шахтарських династій. У Павлоградському районі та, власне, в цілому Донбасі, це дуже часта річ.

Ми спустилися на робоче місце Руслани 230 метрів під землею. Трохи побули з нею, поспілкувалися з кількома чоловіками, її колегами. Власне, її робота не бог яка мудра: натискати, коли треба, на кнопки, підіймати слухавку, коли дзвонять, спостерігати за доріжкою, по якій транспортується вугілля з місця видобутку до місця підйому, доповідати по телефону. Робота фізично нескладна, але досить нудна й монотонна. Це одна з тих робіт, де мало що відбувається, але конче потрібно, щоб хтось був. До 22 року тут був чоловік, зараз — Руслана, її замінить також чоловік. Під землею перебувати не важко. Тепло, дихати є чим. Звісно, завше є ризик інциденту. Від цього не застрахована жодна шахта. Підіймається Руслана о 14:20, далі душ, збирання і автобус додому. Вона повертається до квартири о 17:00. 12 годин — стільки триває її робоча зміна. І так три дні через один. Тяжко.

Сьогодні Руслана закінчує раніше. Ми відвозимо її додому, де зустрічаємо її сина Данилка, і йдемо гуляти. Руслана каже, що любить заходити з синочком до церкви і ставити свічку. Ідемо разом. Церква у центрі міста. Не питайте, якого патріархату. Всередині пусто і непривітно (це субʼєктивне враження). Далі сідаємо в кавʼярню, замовляємо випити і гуторимо. Руслана поводиться розкуто, не так було на початку, відчувалась певна напруга. Вона зізнається, що працювати в чоловічому колективі їй навіть простіше й приємніше, ніж було з жінками в салоні. “Тут немає заздрощів, немає прихованої злостивості. Ми жартуємо з хлопцями; коли я не в дусі, вони підтримають мене. Мені з ними краще.”

Даніку теж сподобалося з нами. Він уперше бачив дядю-іноземця, що говорив якоюсь незрозумілою мовою. “Вчи мови, друже, — даю йому раду, — і будеш як я.” “Кажуть, — додає мама, — перекладачі добре заробляють”. Я посміхаюсь. Час прощатися. “Приїжджайте ще!” – каже Данік.

Для нас це була екскурсія і вона закінчилась. Руслані ж післязавтра і наступні три дні знову вставати о 4-ій і повертатися додому о 17-ій.

13-14.IX.24

IV

О 9 годині пані О. з прес-центру *** завела нас у кімнату адмінбудівлі іншої шахти, що в Дніпро(петро)вському районі. Був вівторок, другий день нашого репортажу про жінок, яким від середини 2022 року дозволено працювати в шахтах. Коло столу великої кімнати скромно стояла молода вродлива пані, середнього зросту й акуратної будови. На ній легко маяла суконка до колін, вона була у невисоких підборах, посміхалась і, здається, трошки нітилась.

Зайшовши до кімнати, ми не дуже зрозуміли, що тут робить ця краса. Тоді Олена сказала: “Це Лілія, наша перша героїня”. Ми з Філіпом переглянулися, і кожен з нас подумки сказав собі: “Нічого собі, пак, шахтарка!”

Маємо трохи гулящого часу, сідаємо балакать. Лілії 32 роки, простою українською, якою розмовляють у селах навколо російськомовних міст, вона розповідає, що сама теж із шахтарської родини, її чоловік, шахтар, за вислугою років під землею вже на пенсії, вони мають двох дітей: дівчинку Женю десяти та капшука Дмитрика чотирьох років; живуть у селі П***лівка, неподалік. До материнства Лілія вивчилась у Дніпрі на психолога, але за фахом так і не працювала — останні 10 років була в декреті.

Як вона опинилася в шахті? “Першого разу під землею я побувала ще 2017 року. Компанія *** тоді влаштовувала візити-екскурсії в шахту для жінок шахтарів, щоб дружини могли побачити, що це таке і краще розуміли роботу своїх мужів. Тому я вже була з досвідом, – сміється Лілія, – коли прийшла сюди на роботу більше року тому. Чоловік був проти. Але тоді смирився – я хотіла йти, була потреба, я хтіла спробувати. Мені сподобалось. Я швидко засвоїла перше навчання, стала машиністкою. Тоді спектр посад для жінок збільшився, я пройшла ще одну підготовку і стала підземним електрослюсарем.” “Чи можна сказати, що ви знайшли себе на шахті?” – питаємо. “Так. І я не збираюсь зупинятися. Цього року я вступила заочно на гірничий факультет у Дніпрі. Закінчу і стану інженеркою. Носитиму білу каску, як ви зараз, – сміється, – а поки в мене червона.” Червона і біла каски на шахтарському підприємстві це як синьо- й білокомірники на інших.

Час іти. Цього разу ми спускаємось трохи нижче, на 300 метрів. Відчуття ті самі. Внизу нас чекає ”карета”. Вочевидь, краща ніж зазвичай, бо преса. Про це сміються самі шахтарі. Сміх не без прикрості, але не надто гіркої. Зрештою, не така й велика різниця, яким вагончиком пересуватися рельсами підземелля. Всередині низько й вузько. Поруч вільно можуть сісти дві людини, якщо потиснутися, влізе три. На зворотньому русі Філіп зробив кілька гарних світлин зі мною всередині карети, на одній — я з Лілією.

Піднявшись з шахти, ми зачекали решту робітників на вулиці і сіли разом в автобус, щоб вернутися до будівлі, де до зміни готуються до роботи, а після — додому. Помаленьку автобус заповнювався. Не зважаючи на мене з Філіпом, двох прибульців, чоловіки та жінки заходили всередину. Хтось галасно, хтось непомітно, хтось з жартом на устах, хтось з задумою на лиці. Я сидів у першому ряду, проти водійської перетинки. Праворуч порожнє місце, що скоро виповнилось, ліворуч вікно. Яскраве сонце висушувало рясні калюжі та гливку від проливної ночі землю. Мені було сумирно, так як давно не було. Я намагався думати про світ шахтарів з його романтикою і тяжістю. Та пливкий хід огрядного буса заколисав мене у півсон. Звісивши голову, я закуняв, розпізнаючи навколишні звуки лиш настільки, щоб зачути, якщо мене кликатимуть.

Залишивши шахту, мені закортіло прочитати якийсь роман про життя шахтарів. Один із тих “виробничих” романів 30-50-60-х рр. Мені здалось, що не все там мусило бути брехнею та видумкою, що багато дечого правдоподібного можемо ми там зустріти. А “програмове”, зрештою, не так вже й важко відсіяти. У тому автобусі я відчув живий пульс життя. Його формула страшенно банальна й примітивна, гідна первісної людини, але, будучи найближча до природнього закону, мені здається, лиш вона робить людей справжді щасливими: відпочивати після втомливої праці на благо іншим, щиро сміятися в колі друзів, смачно їсти, коли голодний. У щоденній гонитві за примарами, часто губляться базові речі, без яких, як страва без солі, життя втрачає смак. Тут, в автобусі, я це життя бачив.
———
Можливо, я це шахтарське життя романтизую. І сміх, що я чув, лиш прикривав плач, а галас лиш маскував особисту журбу кожного — можливо. Запевно, досить лицемірно з мого боку романтизувати те, що б я на собі не хтів зазнати. Та я не хочу, бо я зіпсований цивілізацією. І всі такі, як я, попсуті, здатні лиш сидіти чистенькими за прибраним столом і займатися “розумовою” працею. Натомість, хтось інший хай нам добуває світло, хтось інший хай виготовляє меблі, хтось інший хай… воює. Ми — думаємо… Дуже це лицемірно.
———
На обʼєктивність я не претендую. Запевно, журба недалеко бродить у шахтарів від сміху. З 30 000 гривень на місяць не дуже весело по шість-сім годин гарувати під землею, важачи життям і здоровʼям. На цьому крапка.

15.X