Живемо в лісі, друзі, звʼязку тут не є. Пишу щоденник, пишу багато (робить поки нічого), але публікувати нема можливості (за виїмком, коли вивозять, як от зараз).
Тому кілька заміток залишаю, читнете, як захочеться).
Тому кілька заміток залишаю, читнете, як захочеться).
👍15
#щоденник
28.іх
6:17 Сплю всюди: на землі, на лавці, на дощці. Було дві тривоги, перша — серед ночі, довга була, перейшли в льох, спав на лавці, годину з лишком. Потім повернулися, заснув блискавкою, тоді знову: світло, шамотіння — тривога. Цього разу була 5:45, чверть години до підйому. У льох, на дошку, в сон. Відбій за 20 хвилин. Вертаємось, день почався.
Форму вчора не видали, мають дати в понеділок. Бракує берців, каримату і спальника.
Ми тут тижнів на 9, з моменту як набереться рота. Рота тут — 165 людей або сливе весь барак. Зараз нас 66 + 2 жінки (баби, як усі кажуть), яких ми досі не виділи, цураються нас (жартую🤣), живуть окремо.
8:44 Поснідали. Не так, звісно, як було в третій штурмовій на тижні рекрута, але зносно: гречка з кусочками мʼяса, білий хліб (скільки хочеш), масло-маргарин, чай, печиво.
Звʼязку немає, тільки на «горі», та то для дзвінка.
Навчання почнеться, як збереться рота (тут — 165 людей). Триватимуть мінімум два місяці.
Вставні слова тут не «чуєш», «друже» абощо, а «єбать» або «блядь». Як-от, сиджу долі, спиною впершись об стовбур дерева, проходить хлопчина, обертає голову і добродушно не спиняючись: «Ебать, тебе удобно?)». Посміхаюсь у відповідь, мовляв, «та, поки ок».
Познайомився з Юрою, 54 роки, з Вінниччини. Він у нас тут цирюльник, підстриг мене файно — схожий на солдата, такий мій статус зараз.
28.іх
6:17 Сплю всюди: на землі, на лавці, на дощці. Було дві тривоги, перша — серед ночі, довга була, перейшли в льох, спав на лавці, годину з лишком. Потім повернулися, заснув блискавкою, тоді знову: світло, шамотіння — тривога. Цього разу була 5:45, чверть години до підйому. У льох, на дошку, в сон. Відбій за 20 хвилин. Вертаємось, день почався.
Форму вчора не видали, мають дати в понеділок. Бракує берців, каримату і спальника.
Ми тут тижнів на 9, з моменту як набереться рота. Рота тут — 165 людей або сливе весь барак. Зараз нас 66 + 2 жінки (баби, як усі кажуть), яких ми досі не виділи, цураються нас (жартую🤣), живуть окремо.
8:44 Поснідали. Не так, звісно, як було в третій штурмовій на тижні рекрута, але зносно: гречка з кусочками мʼяса, білий хліб (скільки хочеш), масло-маргарин, чай, печиво.
Звʼязку немає, тільки на «горі», та то для дзвінка.
Навчання почнеться, як збереться рота (тут — 165 людей). Триватимуть мінімум два місяці.
Вставні слова тут не «чуєш», «друже» абощо, а «єбать» або «блядь». Як-от, сиджу долі, спиною впершись об стовбур дерева, проходить хлопчина, обертає голову і добродушно не спиняючись: «Ебать, тебе удобно?)». Посміхаюсь у відповідь, мовляв, «та, поки ок».
Познайомився з Юрою, 54 роки, з Вінниччини. Він у нас тут цирюльник, підстриг мене файно — схожий на солдата, такий мій статус зараз.
👍10❤4
Освітарня
#щоденник 28.іх 6:17 Сплю всюди: на землі, на лавці, на дощці. Було дві тривоги, перша — серед ночі, довга була, перейшли в льох, спав на лавці, годину з лишком. Потім повернулися, заснув блискавкою, тоді знову: світло, шамотіння — тривога. Цього разу була…
Має сина мого віку, воює у Нацгвардії від перших місяців війни. Сам Юрій уже старенький. Каже, йому соромно тут бути (через вік). «Нема чого вам соромитися, кажу я, тут більшість — чоловіки за 40, а від 40 до 54 різниця невелика. Я взагалі здивований, що тут так мало хлопців мого віку.»
14:07
Щодо віку, дійсно, тут не Азов чи Трійка, більшість старих, фізична форма яких під питанням. Є чимало й тих, кому дали повісточку на вулиці чи в маршрутці. Вони найбільше й скиглять (поки не дуже, але ж ще нічого не почалось!). Пообідали ми досхочу. За кілька годин піду поспортую. Зараз повторю греку.
Продовження в щоденнику🖋️
14:07
Щодо віку, дійсно, тут не Азов чи Трійка, більшість старих, фізична форма яких під питанням. Є чимало й тих, кому дали повісточку на вулиці чи в маршрутці. Вони найбільше й скиглять (поки не дуже, але ж ще нічого не почалось!). Пообідали ми досхочу. За кілька годин піду поспортую. Зараз повторю греку.
Продовження в щоденнику🖋️
👍7❤2
#щоденник
29.іх
Сьогодні ніч була без тривог — аж дивно, спали до сьомої (бо неділя) — аж довго. Без навантаження, лягаючи о десятій, висипаєшся швидко. Під ранок (ще ніч була) аж нудно було спати.
9:40 їдемо в «баньку». Далі буде «чіпок». Візьму кави про запас та печива🍪. Почав Стуса читати, «Дещо з думок наших попередників про національне питання на Україні…». Це короткі замітки про різних дожовтневих діячів, забутих совєтами (Ст. Руданський, С. Єфремов). Особливо вразили уривки з щоденника Довженка, вилучені цензурою. Ось кілька.
«Віталя! Та йоб його в йоб! Поїхали вже нахуй!» Наш відповідальний висловлюється експресивно. «Він усе римує на «хуй»», як підмітив один дотепник, впрочем влучно. Наша «скотовозка» рушила, перевалюючись, як товстопуз, в усі боки по шпетній дорозі. Якби писав від руки, малював би гострі шпилі. А так, благо цивілізації, хоч втрапляю на клавіші. Продовжимо.
Продовжу, як дотрусимось.
Є ще з Довженка, та брак часу не дає переписувати. Та й чи треба? Кого могло зацікавити, вже мусило. Хай той іде й шукає.
Велику замітку (про останню постать з цієї статейки) Стус присвячує Іванові Пулюю, фізикові та перекладачеві першої Біблії українською разом з Кулішем і Левицьким. Про неї прочитаю, і як що буде вартим, поділюся в наступних замітках.
«Банька», себто лазня, обмежилась просто душем. Такий самий, як і у нас в лісі. Як завжди, мився під холодним. Освіжився — 10:26.
10:45 У «чіпок» шалена черга. Здається, поки дочовгаємо, там уже все виметуть.
29.іх
Сьогодні ніч була без тривог — аж дивно, спали до сьомої (бо неділя) — аж довго. Без навантаження, лягаючи о десятій, висипаєшся швидко. Під ранок (ще ніч була) аж нудно було спати.
9:40 їдемо в «баньку». Далі буде «чіпок». Візьму кави про запас та печива🍪. Почав Стуса читати, «Дещо з думок наших попередників про національне питання на Україні…». Це короткі замітки про різних дожовтневих діячів, забутих совєтами (Ст. Руданський, С. Єфремов). Особливо вразили уривки з щоденника Довженка, вилучені цензурою. Ось кілька.
«13.ІХ.44 року. Москва. Сьогодні мені сповнилось пʼятдесят років. Коли б я вірив у Бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на 10 літ, аби зробити щось добре для свого народу, і більш нічого б не просив.»
«Віталя! Та йоб його в йоб! Поїхали вже нахуй!» Наш відповідальний висловлюється експресивно. «Він усе римує на «хуй»», як підмітив один дотепник, впрочем влучно. Наша «скотовозка» рушила, перевалюючись, як товстопуз, в усі боки по шпетній дорозі. Якби писав від руки, малював би гострі шпилі. А так, благо цивілізації, хоч втрапляю на клавіші. Продовжимо.
«Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі в Україні, що згубила у війні половину своїх синів.
…чтобы быть художником, нужно иметь железное мужество.
У нас нет художников из-за недостатка мужества.
В нашей стране нет больше оригиналов.»
Продовжу, як дотрусимось.
«30.VI.45 року. Я один за межами України, моєї землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, предавши остракізму, великі вожді і малі їх слуги українські недобитки убогі в великих і менших чинах.
19.1.44 року. Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізмом? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе знущаннє над життям людським?»
Є ще з Довженка, та брак часу не дає переписувати. Та й чи треба? Кого могло зацікавити, вже мусило. Хай той іде й шукає.
Велику замітку (про останню постать з цієї статейки) Стус присвячує Іванові Пулюю, фізикові та перекладачеві першої Біблії українською разом з Кулішем і Левицьким. Про неї прочитаю, і як що буде вартим, поділюся в наступних замітках.
«Банька», себто лазня, обмежилась просто душем. Такий самий, як і у нас в лісі. Як завжди, мився під холодним. Освіжився — 10:26.
10:45 У «чіпок» шалена черга. Здається, поки дочовгаємо, там уже все виметуть.
👍11
#щоденник
29.іх продовження
Вчора я закінчив Стуса цими слова «І якщо (текст про Пулюя) буде вартий, поділюся ним у наступних замітках». Ще б пак! Звісно, вартий. Надаю з замітки про Пулюя більший уступ, щоб було трохи контексту (сумніваюсь, що для багатьох тут імʼя Пулюя про щось каже).
У пʼятницю, 27.іх, Діля надіслала в російському перекладі уступ з листа Папи Дамаса до Єроніма. Швиденько знайшов оригінал. Полюбився він мені, сьогодні переклав, долучаю й оригінал:
29.іх продовження
Вчора я закінчив Стуса цими слова «І якщо (текст про Пулюя) буде вартий, поділюся ним у наступних замітках». Ще б пак! Звісно, вартий. Надаю з замітки про Пулюя більший уступ, щоб було трохи контексту (сумніваюсь, що для багатьох тут імʼя Пулюя про щось каже).
ІВАН ПУЛЮЙ (Великий український вчений, публіцист, письменник, перекладач. Попередник Рентгена. Пишемо це все тому, шо до лютого 1968 року у нас в СРСР
нічого не було відомо про цю велику людину. Нещодавно у Празі на будинку Nº 15 по вулиці Пресловій з нагоди 50-річчя з дня смерті Пулюя відкрито меморіальну дошку з написами українською, а потім чеською мовами про те, що тут жив і працював український вчений. Був І. Пулюй великим патріотом української землі, тричі він виступав публічно, направляючи листи в «Главное управление по делам печати» в Петербурзі та до імператорської Академії Наук у Петербурзі, в яких протестував проти гноблення духовного життя і культурного змагання за Україну. Нижче наводимо одне з цих послань-протестів професора Івана
Пулюя з приводу заборони ввозу з-за кордону «Святого Письма» в українському перекладі.
«До «Главного Управления по делам печати» в Петербурзі!
Переклади Святого Письма дозволені в російській імперії на більше як 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким словʼянським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25-міліоновому русько-українському народові, хоч він із московським ще й одно-вірний!
Минуло вже 21 рік з того часу, як моє прошенє, предложене 1881 року шанованому «Управлению по делам печати», щоб дозволено на Україні український переклад «Нового Завіта», було признане «не подлежащим удовлетворению».
Цей запит 1904 року святійшим Синодом було також визнано «не подлежащим удовлетварению».
У тій же замітці дізнаємося цікаві факти про стан української мови в 60-х рр., які немало пояснюють чому покоління киян (та інших міст України), народжених у 50-60 та 70ті рр. переважно зросійщені.
«Загальновідомо також, що у всіх вузах України (за дрібним винятком деяких) навчання проводиться російською мовою, що у вузах своєї республіки діти корінного українського населення складають лише 55 %, тобто на 21,8 % менше від норми, виходячи з розрахунку, що українці в складі населення України становлять 76,8 % (Доповідь міністра вищої освіти УРСР т. Даденкова на республіканській нараді ректорів вузів 1965 року).
Як і до революції, в республіці корінне українське населення в порівнянні з російським та еврейським (що живе у містах), тримається в темряві, нормальний культурний розвиток української нації всіляко гальмується і консервується.
Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично доступу до міста, не можуть вливатися в міське населення в виносити за межі села українську мову. Колгоспники приречені на постійне, безвиїзне проживання тільки в селі. Не маючи паспортів, вони фактично закріпачені за конкретними колгоспами (з цього погляду дуже зарактерна доля героїні нового роману О. Гончара «Собор» Єльки і т.д.).»
Дійсно, бувши крайнього разу, тому кількома тижнів, з французьким журналістом від Le Figaro Станісласом, а також ще передніше, у селах поблизу Покровська, констатуєш, що чимало (не всі, звісно) старих там і досі спілкуються українською мовою.
У пʼятницю, 27.іх, Діля надіслала в російському перекладі уступ з листа Папи Дамаса до Єроніма. Швиденько знайшов оригінал. Полюбився він мені, сьогодні переклав, долучаю й оригінал:
Dilectissimo filio Hieronymo Damasus
Dormientem te, et longo jam tempore legentem potius, quam scribentem, quaestiunculis ad te missis excitare disposui: non quo et legere non debeas; hoc enim veluti quotidiano cibo alitur et pinguescit oratio: sed quod lectionis fructus sit iste, si scribas.
Дамас любому сину Єроніму
Вирішив розбудити тебе, сплячого (куняючого), що вже довгий час більше читає, ніж пише, невеличкими питаннями, що ось посилаю тобі.
❤2🔥2
Не те, щоб читати ти не повинен: читанням бо, наче щоденною стравою, наша мова живиться й набирає ваги, але тому, що плід від нього буде, якщо писатимеш.
Слушність Дамасової ради помічав уже давно. Дійсно, коли просто читати, швидко забувається. Коли ж читаєш, а далі його «румінуєш» (ruminare), його обдумуєш, пережовуєш, і щось зробиш із нього — це зовсім інше читання. Прочитане тоді вростає в тебе. Буду пробувати.
Якщо хтось дійшов до кінця, цієї ночі їли дрижаків у льосі під час тривоги (з першої до 5 ночі); зате вдень нас вивезли в цивілізацію вдягатися. Речей — нема куди впхнути все.
Бувайте здорові!
❤9🔥1
#Щоденник
02.Х
Вночі дві тривоги, спали в спальнику на вулиці. Перший раз прийшли, розляглись, хвилин 10-20 і відбій; другий — дві години спали на вулиці. Спальник теплий, усе ок. Дивує прозорість зоряного неба вночі. Такого в місті навіть у час знеструму не побачиш (та й чи бачив я київське небо о третій ночі?). Дали поспати до 6:30. Взагалі, поки навантаження немає, лягаючи о десятій, спокійно встаєш кілька разів на ніч, знов лягаєш і висипаєшся.
Я так і не можу звикнути матюкатися. Для мене це справді, ніби я словлю якусь скверну. Раз відівчившись лаятися багато років тому, стало чужим.
Чому я веду щоденник? Для більшості міркувань усна мова не надається. Продовжу цю думку інде.
«На хуй вже рушник не повісиш.» Це про старість. Цей жарт (дуже вдалий, до слова) сказав чоловік років 45, на цивілці, батько двох дітей, серед яких і дівчинки. Чи пожартував би він так у присутності своєї жінки, своїх дітей, своєї доньки? Виходить, це вплив оточення? Коли навколо всі більше матюкаються, ніж говорять, ти теж робиш, як усі?
Я — ні. Як перестав бути браннословом на перших роках університету, відтоді зовсім не можу матюкатися, навіть коли навколо всі це роблять. Я відчуваю якусь глибоку відразу до цього, наче дійсно словлю скверну, чиню святотатство. І дивно мені бачити, як статечні, на перший погляд, чоловіки, і ті лаються, як матроси!
Я міг би, натомість, вивчати мат, але не вимовляти його. Наприклад, слово вʼїбати заміняє, по суті, будь-яке дієслово, якому хочеш додати емфази. Як от: «Наша група за день вʼїбала два намети» тут це означає «поставила» або «змайструвала». «За обідом я вʼїбав суп із кашею і навіть не помітив!» тут — це «зʼїв» і так можна замість будь-якого слова. Список можна було б продовжувати.
Ще один, не можу стриматися, він аж надто зразковий: ««Подсоби трохи одеяло ебануть» — струсити.
Пробачте за мати.
Я міг би вивчати мат і залюбки це б робив, якби він був український. Ох, якби я хотів, щоб ми могли мали такуж рясну розмовну вульгарну мову…
Взагалі, щодо мови, я констатую дві речі: як мало людей грамотно говорить (особливо українською) і наскільки саме мова відрізняє людей. Інтелігент ти чи простий мугир — про це передовсім скаже, як ти говориш.
21:43 Нам видали косметичку. Дуже зручна, радію їй, як дитя.
Навчання мають початися з понеділка, себто за 5 днів. На днях мають призначити взводних. Я сьогодні вартую з 22:00 по 24:00. Хотілося б, щоб було без тривог.
Здається, я знайшов точку, звідки ловить. Завтра скину щось з 3.Х і 4.Х, можливо, щось інтелектуальне теж)
Бувайте здорові)
02.Х
Вночі дві тривоги, спали в спальнику на вулиці. Перший раз прийшли, розляглись, хвилин 10-20 і відбій; другий — дві години спали на вулиці. Спальник теплий, усе ок. Дивує прозорість зоряного неба вночі. Такого в місті навіть у час знеструму не побачиш (та й чи бачив я київське небо о третій ночі?). Дали поспати до 6:30. Взагалі, поки навантаження немає, лягаючи о десятій, спокійно встаєш кілька разів на ніч, знов лягаєш і висипаєшся.
Я так і не можу звикнути матюкатися. Для мене це справді, ніби я словлю якусь скверну. Раз відівчившись лаятися багато років тому, стало чужим.
Чому я веду щоденник? Для більшості міркувань усна мова не надається. Продовжу цю думку інде.
«На хуй вже рушник не повісиш.» Це про старість. Цей жарт (дуже вдалий, до слова) сказав чоловік років 45, на цивілці, батько двох дітей, серед яких і дівчинки. Чи пожартував би він так у присутності своєї жінки, своїх дітей, своєї доньки? Виходить, це вплив оточення? Коли навколо всі більше матюкаються, ніж говорять, ти теж робиш, як усі?
Я — ні. Як перестав бути браннословом на перших роках університету, відтоді зовсім не можу матюкатися, навіть коли навколо всі це роблять. Я відчуваю якусь глибоку відразу до цього, наче дійсно словлю скверну, чиню святотатство. І дивно мені бачити, як статечні, на перший погляд, чоловіки, і ті лаються, як матроси!
Я міг би, натомість, вивчати мат, але не вимовляти його. Наприклад, слово вʼїбати заміняє, по суті, будь-яке дієслово, якому хочеш додати емфази. Як от: «Наша група за день вʼїбала два намети» тут це означає «поставила» або «змайструвала». «За обідом я вʼїбав суп із кашею і навіть не помітив!» тут — це «зʼїв» і так можна замість будь-якого слова. Список можна було б продовжувати.
Ще один, не можу стриматися, він аж надто зразковий: ««Подсоби трохи одеяло ебануть» — струсити.
Пробачте за мати.
Я міг би вивчати мат і залюбки це б робив, якби він був український. Ох, якби я хотів, щоб ми могли мали такуж рясну розмовну вульгарну мову…
Взагалі, щодо мови, я констатую дві речі: як мало людей грамотно говорить (особливо українською) і наскільки саме мова відрізняє людей. Інтелігент ти чи простий мугир — про це передовсім скаже, як ти говориш.
21:43 Нам видали косметичку. Дуже зручна, радію їй, як дитя.
Навчання мають початися з понеділка, себто за 5 днів. На днях мають призначити взводних. Я сьогодні вартую з 22:00 по 24:00. Хотілося б, щоб було без тривог.
Здається, я знайшов точку, звідки ловить. Завтра скину щось з 3.Х і 4.Х, можливо, щось інтелектуальне теж)
Бувайте здорові)
❤17👍6
#Щоденник
5.Х
Перша ніч без тривог. Прокинули о 6:00. Встали під какофонію чиху, кашлю й хрипу. Сказали, о 6:10 буде зарядка, почувши про це, намет загув від «радости». Спершу тримається нашорошена непевність. Намет помалу розгойдується зі скрипом ліжок і скреготом людей.
6:15 Старшини немає, про зарядку забули. Кожен або вже пʼє, або ще готує чай-каву. Тоді побіг сам. 3 км, далі розімʼявся на перекладині. Був один.
Телефони вчора забрали після веч. повірки, видадуть лиш сьогодні після вечері на півтори години.
«Доведуть» або «вам доведуть» — улюблені фрази армії. Коли старшина не має відповіді на питання, він дістає її, ніби з кишені чарівну ключ до всіх замків, щоб не здаватися неготовим і не ставити себе у незручне положення.
10:30 Сьогодні субота, дозвільний день. Вранці на шикуванні, як завше читав «Промову переможця», треба було б її вже вивчити, а то все читаю, як телепень, з листка. Ніяк не можу запамʼятати після слів «Слава Україні» тричі вигукнути «Україна», на що вишукані по взводах побратими прокричать тричі «понад усе».
[…дещо пропускаю]
Погода неперевершена. Ми живемо край лісу. Як сказати на «опушке леса»? (Якщо хтось зна, підкажіть, я ж без словників отутоньки). Відтак небокрай і неба синь гарно видно. Досі жодного разу не дощило. Погода нас жалувала і нам всміхалась.
Одлалеки лунають автоматичні черги — хлопці відпрацьовують. Вряди-годи довкруги сколихнеться од важких гарматнів (гарматнем колись називали снаряд). Скоро й наша черга прийде. Офіційно, з понеділка починається навчання і триватиме 54 дні.
Дні тут мають кілька вимірів, зовсім одмінних од життя вдома. Один з них, наприклад, це кількість рулонів або метрів використаного обухівського паперу. В одному — 65 метрів. Я взяв із собою два, себто 130 метрів, або більш як два метри на добу, якщо виробник не бреше щодо кількості метрів у рулоні🤣.
Папір для гузиці в армії має потроює свою вартість проти пеперу вдома. Тут це справді важливий предмет, без якого нікуди. А піти купити його не так просто, позаяк магазину на першому поверсі чи на розі вулиці в нас тут катма. Пам’ятаю, як ми зайшли перший раз у «чіпок» на «ядрі» (хе-хе, себто в головний навч. центр, я його ще називав «цивілізацією») минулої неділі, то кожен другий брав по 3-4 рулони обухівської. Вона тут робить «свою касу».
Інший можливий вимір — кількість пакетиків кави. На жаль, доводиться звикати до розчиної, в зернах у чіпку бігма. Мій вибір — Carte noire: Carte noire — кава справжніх гурманів (місце для реклами). Загалом, вимірювати дні тут можна всім, чого тут бракує, а бракує тут усього, що є приємним, але не необхідним. Ну хоч би солодке, наприклад.
Втім, я не скажу, що брак цих речей мені завдає мені дискомфорту. Доки я маю цей записничок і ручку, планшет, наповнений книжками, і дівчину, про яку я думаю, про решту мені байдуже. Тут доречно буде знов процитувати уривок із листа Сенеки, який я вже наводив у замітці за 30.ІХ (на каналі її не було змоги виставити).
[…]
17:55 По обіді вдарив ще 6 км. Потому, займаючись на перекладині, бачу, ще один солдат силкується намотувати круги — підбадьорив. Даю приклад. Невдовзі до перекладини підійшли ще двоє: Артем і Жека. Молоді хлопці, гарної статури. Питаю, куди вони. «В Хартію», — каже Артур. «О, і я туди», — кажу, радісно. «В Рубіж», — одповідає Женя. Ще балакаємо, поки займаємося. Вони приїхали вчора, а в понеділок починають з нами навчання. «Вчасно ви, хлопці, деякі тут вже два тижні чекають!»
По обіді небо зарюмсало, спершу сплакнуло, тоді витерлось, а зараз знов полилось і не перестає.
Читав Бажанів «Політ крізь бурю», але вже іншим разом. Час уже кінчати.
5.Х
Перша ніч без тривог. Прокинули о 6:00. Встали під какофонію чиху, кашлю й хрипу. Сказали, о 6:10 буде зарядка, почувши про це, намет загув від «радости». Спершу тримається нашорошена непевність. Намет помалу розгойдується зі скрипом ліжок і скреготом людей.
6:15 Старшини немає, про зарядку забули. Кожен або вже пʼє, або ще готує чай-каву. Тоді побіг сам. 3 км, далі розімʼявся на перекладині. Був один.
Телефони вчора забрали після веч. повірки, видадуть лиш сьогодні після вечері на півтори години.
«Доведуть» або «вам доведуть» — улюблені фрази армії. Коли старшина не має відповіді на питання, він дістає її, ніби з кишені чарівну ключ до всіх замків, щоб не здаватися неготовим і не ставити себе у незручне положення.
10:30 Сьогодні субота, дозвільний день. Вранці на шикуванні, як завше читав «Промову переможця», треба було б її вже вивчити, а то все читаю, як телепень, з листка. Ніяк не можу запамʼятати після слів «Слава Україні» тричі вигукнути «Україна», на що вишукані по взводах побратими прокричать тричі «понад усе».
[…дещо пропускаю]
Погода неперевершена. Ми живемо край лісу. Як сказати на «опушке леса»? (Якщо хтось зна, підкажіть, я ж без словників отутоньки). Відтак небокрай і неба синь гарно видно. Досі жодного разу не дощило. Погода нас жалувала і нам всміхалась.
Одлалеки лунають автоматичні черги — хлопці відпрацьовують. Вряди-годи довкруги сколихнеться од важких гарматнів (гарматнем колись називали снаряд). Скоро й наша черга прийде. Офіційно, з понеділка починається навчання і триватиме 54 дні.
Дні тут мають кілька вимірів, зовсім одмінних од життя вдома. Один з них, наприклад, це кількість рулонів або метрів використаного обухівського паперу. В одному — 65 метрів. Я взяв із собою два, себто 130 метрів, або більш як два метри на добу, якщо виробник не бреше щодо кількості метрів у рулоні🤣.
Папір для гузиці в армії має потроює свою вартість проти пеперу вдома. Тут це справді важливий предмет, без якого нікуди. А піти купити його не так просто, позаяк магазину на першому поверсі чи на розі вулиці в нас тут катма. Пам’ятаю, як ми зайшли перший раз у «чіпок» на «ядрі» (хе-хе, себто в головний навч. центр, я його ще називав «цивілізацією») минулої неділі, то кожен другий брав по 3-4 рулони обухівської. Вона тут робить «свою касу».
Інший можливий вимір — кількість пакетиків кави. На жаль, доводиться звикати до розчиної, в зернах у чіпку бігма. Мій вибір — Carte noire: Carte noire — кава справжніх гурманів (місце для реклами). Загалом, вимірювати дні тут можна всім, чого тут бракує, а бракує тут усього, що є приємним, але не необхідним. Ну хоч би солодке, наприклад.
Втім, я не скажу, що брак цих речей мені завдає мені дискомфорту. Доки я маю цей записничок і ручку, планшет, наповнений книжками, і дівчину, про яку я думаю, про решту мені байдуже. Тут доречно буде знов процитувати уривок із листа Сенеки, який я вже наводив у замітці за 30.ІХ (на каналі її не було змоги виставити).
Ти ж і далі зміцнюйся у своїй стійкості, що, зрештою, робиш, і звільнюйся від зайвого вантажу. З того, чим володіємо, ніщо не є необхідним. Повернімося до законів природи: багатства — під
рукою. Те, чого потребуємо, — або безкоштовне, або цілком дешеве. Води й хліба — ось чого жадає природа. Нема людини, що була б надто вбогою для цього. «Хто ось такі межі поклав своїм
бажанням, той міг би посперечатись ущасті зсамим Юпітером», — мовив Епікур. (Лист 25)
[…]
17:55 По обіді вдарив ще 6 км. Потому, займаючись на перекладині, бачу, ще один солдат силкується намотувати круги — підбадьорив. Даю приклад. Невдовзі до перекладини підійшли ще двоє: Артем і Жека. Молоді хлопці, гарної статури. Питаю, куди вони. «В Хартію», — каже Артур. «О, і я туди», — кажу, радісно. «В Рубіж», — одповідає Женя. Ще балакаємо, поки займаємося. Вони приїхали вчора, а в понеділок починають з нами навчання. «Вчасно ви, хлопці, деякі тут вже два тижні чекають!»
По обіді небо зарюмсало, спершу сплакнуло, тоді витерлось, а зараз знов полилось і не перестає.
Читав Бажанів «Політ крізь бурю», але вже іншим разом. Час уже кінчати.
👍10❤7⚡1
#щоденник
З неопублікованого
30.ІХ
7:00 Тривога з першої до пʼятої ночі. Схопив дрижаків у льосі, а ще наслухався дисонансів, консонансів та різних додекафоній храпу. Хтось хропить, наче соло грає, тоді включається другий і наче підіграє першому — от уже й концерт. Хтось злиться на це, я сміюсь. Дійсно, смішно, такого багатоголосся храпу я ще ніде не чув.
Ночі помітно студеніють. Вдень ще температура держиться.
Має приїхати комбат сьогодні (начальство!), сподіваюсь, повезуть знову в цивілізацію видавати форму.
8:18 Багацько розмов про секс, брудних і зневажливих. Говорять про це чоловіки, по яких не скажеш, що Венера з ними не те що часто, а навіть коли здорово пʼяненька, водиться. Вони ані гарні, ані багаті, ані розумні: звідки ж такі шалені історії з жінками? Або вони марять і в голос промовляють свої сокровенні бажання, або таки дійсно мають чималий успіх у жінок і говорять про те, що спізнали. Що останнє можливо, мені підказує Еразм, який би сказав, що дурникам завше фартує, а найперше на жінок як найближчих до них (це Глупота говорить — не я). Тож, нема чого падати носом, Антоне. Розумний, отже «страждай»🤣
(Із щоденника)
Дав перший урок англійської Антонові. Бачив охоту в його очах. Подивимось, чи надовго. Завтра продовжимо, якщо не «зільється». Коли ж зільється, докладу зусиль ut perseveret nec recedat a proposito.
01.Х (фрагменти)
Вчора я давав Антонові урок з англійської, сьогодні знайшов із ким балакать французькою. Бракує найголовнішого, найлегшого і найважчого — щоб всі заговорили по-українськи…
Поза тим, мене тут вважають за інтелігента. Вчора сиділи в їдальні у «цивілізації», в салаті було два шматочки оселедця, не відділеного від шкірочки. За столом на сиділо четверо. Я взяв виделочку в ліву, ножика в праву і акуратно, з мінімальними втратами в «дивій силі», відділив мʼясо від плівки. Від сусідів посипались вигуки здивування і захоплення. Я згадав дитинство, коли моя манера вправлятися з приборами залюблювала маму мого товариша, що тримав ножа якось «дивно», більш ніби заважувався на чиєсь життя, ніж на благенький шматочок мʼяса. Минуло майже зо два десятки років, а виделка й ніж досі стоять за мене.
Мій товариш, що сидів навпроти, і більш од всіх «изумлялся» моїм орудуванням ножем, невдовзі теж зіштовхнувся зі шматочками оселедця. Замість ножа він обрав свій палець. Тяжко мучився, втративши більше «живої сили» на «полі бою».
Аби закінчити з ножем і виделкою, скажу, що, на мій подив, усі французи, з ким мені лучилося ділити трапезу, якось дивно тримали ножа в правій руці. Колись я навіть завважив про це, звісно, мене не зрозуміли. А, може, що нормально для нас (мене), то не нормально для всіх? Най буде, але їдять з ножем вони все таки кумедно😆.
20:20 Як виявилось, учора була моя (наша) остання ніч у тім бараці, який я вже почав облюблювати. Чотири ночі я провів у ньому. Познайомився з кількома людьми, здружився з Санею (Теслою), ми з ним нівроку реготали! Там і майданчик спортивний почали облаштовувати і «думальня» —будь-яка усамітнена місцина — була там. Загалом, там було вельми безтурботно.
[…]
Переїзд зайняв увесь день. Спершу улюблене в армії чекання, тоді сама дорога, а як приїхали поставити для себе 2 великі намети.
[…]
Кілька думок про смерть від Сенеки.
Знову читав «промову переможця», здається, читатиму й надалі. Є надія, що навчання почнуться незабаром (це поки чутки, та все ж).
З неопублікованого
30.ІХ
7:00 Тривога з першої до пʼятої ночі. Схопив дрижаків у льосі, а ще наслухався дисонансів, консонансів та різних додекафоній храпу. Хтось хропить, наче соло грає, тоді включається другий і наче підіграє першому — от уже й концерт. Хтось злиться на це, я сміюсь. Дійсно, смішно, такого багатоголосся храпу я ще ніде не чув.
Ночі помітно студеніють. Вдень ще температура держиться.
Має приїхати комбат сьогодні (начальство!), сподіваюсь, повезуть знову в цивілізацію видавати форму.
8:18 Багацько розмов про секс, брудних і зневажливих. Говорять про це чоловіки, по яких не скажеш, що Венера з ними не те що часто, а навіть коли здорово пʼяненька, водиться. Вони ані гарні, ані багаті, ані розумні: звідки ж такі шалені історії з жінками? Або вони марять і в голос промовляють свої сокровенні бажання, або таки дійсно мають чималий успіх у жінок і говорять про те, що спізнали. Що останнє можливо, мені підказує Еразм, який би сказав, що дурникам завше фартує, а найперше на жінок як найближчих до них (це Глупота говорить — не я). Тож, нема чого падати носом, Антоне. Розумний, отже «страждай»🤣
(Із щоденника)
Дав перший урок англійської Антонові. Бачив охоту в його очах. Подивимось, чи надовго. Завтра продовжимо, якщо не «зільється». Коли ж зільється, докладу зусиль ut perseveret nec recedat a proposito.
01.Х (фрагменти)
Вчора я давав Антонові урок з англійської, сьогодні знайшов із ким балакать французькою. Бракує найголовнішого, найлегшого і найважчого — щоб всі заговорили по-українськи…
Поза тим, мене тут вважають за інтелігента. Вчора сиділи в їдальні у «цивілізації», в салаті було два шматочки оселедця, не відділеного від шкірочки. За столом на сиділо четверо. Я взяв виделочку в ліву, ножика в праву і акуратно, з мінімальними втратами в «дивій силі», відділив мʼясо від плівки. Від сусідів посипались вигуки здивування і захоплення. Я згадав дитинство, коли моя манера вправлятися з приборами залюблювала маму мого товариша, що тримав ножа якось «дивно», більш ніби заважувався на чиєсь життя, ніж на благенький шматочок мʼяса. Минуло майже зо два десятки років, а виделка й ніж досі стоять за мене.
Мій товариш, що сидів навпроти, і більш од всіх «изумлялся» моїм орудуванням ножем, невдовзі теж зіштовхнувся зі шматочками оселедця. Замість ножа він обрав свій палець. Тяжко мучився, втративши більше «живої сили» на «полі бою».
Аби закінчити з ножем і виделкою, скажу, що, на мій подив, усі французи, з ким мені лучилося ділити трапезу, якось дивно тримали ножа в правій руці. Колись я навіть завважив про це, звісно, мене не зрозуміли. А, може, що нормально для нас (мене), то не нормально для всіх? Най буде, але їдять з ножем вони все таки кумедно😆.
20:20 Як виявилось, учора була моя (наша) остання ніч у тім бараці, який я вже почав облюблювати. Чотири ночі я провів у ньому. Познайомився з кількома людьми, здружився з Санею (Теслою), ми з ним нівроку реготали! Там і майданчик спортивний почали облаштовувати і «думальня» —будь-яка усамітнена місцина — була там. Загалом, там було вельми безтурботно.
[…]
Переїзд зайняв увесь день. Спершу улюблене в армії чекання, тоді сама дорога, а як приїхали поставити для себе 2 великі намети.
[…]
Кілька думок про смерть від Сенеки.
Невідомо, де смерть очікує на тебе, а тому очікуй на неї крізь.
Треба прагнути, щоб у будь-яку хвилину ми відчували, що прожили достатньо.
Розмірковуй про смерть! Хто навчився вмирати, той відучився слугувати; той став над усякою владою і вже напевно — поза всякою владою.
Що йому вʼязниця, сторожа, замки? Вихід для нього завжди вільний! Є тільки один ланцюг, що тримає нас на привʼязі, — жага життя.
Знову читав «промову переможця», здається, читатиму й надалі. Є надія, що навчання почнуться незабаром (це поки чутки, та все ж).
👍8🔥3❤1🤗1
#щоденник
7.Х
6:40 Сприкрилась ця мжичка, що вже третій день без перестану сіється з неба. Це ще більше бісить, ніж нічні шахеди. Ці бо від ворога — це очікувано, а дощ від природи. “Чому так багато?!” — питаєш себе.
Усе мокре й вогке. Сьогоднішня ніч (з 6 на 7) помітно морозніша, проти попередньої. Сон всяк час переривається тривогами, вдяганнями, виходами глибше в ліс і сидінням sub Iove («під Юпітером» — так римляни казали «просто неба»). Буває, між поверненням у намет і новою тривогою не минає й години. Відчуття, наче занурився кудись глибоко в млость, як раптом дужа рука рвучко хапає тебе назад у реальність: в намет, що тут-там пісяє на ліжко дощівкою, у ліс, де все плямкає, чвякає й вибльовує водою, притьмом ти ступиш крок.
І дивуюся, як тих окрушинок часу, що я сплю сном у ліжку, або сиджу сидом на карематі в лісі, вистачає на весь день? Певно, тут рятує те, що ми лягаємо о 21:30-22:00. Ті перші півтори-дві години сну, найбільше відживлюють організм. А далі вже він жадібно хапається за кожну хвилинку, що моя свідомість відлідає до бога сну (як його там звати?), і бере з неї все для свого відпочинку.
Поза тим, лягати о 22:00, а вставати о 5:30-6:00 — справжній кайф. Але як це можливо, коли є дівчина?.. Мій досвід каже: ніяк. Втім, ще мій досвід каже, що спати з жінкою, окрім під час кохання, краще на окремих ліжках, а бачитися не кожен день. І взагалі, зрештою, краще бути без жінки, бо вона розніжує. Тож я не знаю, чи мій досвід гарний порадник😂.
Тим-то починаю краще розуміти химороди спартанців щодо їхніх обмежень співжиття чоловіка й жінки. Хочеш, щоб чоловік був воїном, має жити серед воїнів, контакт з рештою світу, серед них і з жінками (виняток, воїн-жінка, але їх античність не знала) треба обмежити як такий, що може розніжити.
12:50 День такий самий, як і погода надворі: сльотавий і пинявий. Щойно прийшло розпорядження — нарешті! — і нас поділили (попередньо!) на взводи (+/-30 чоловік). Потрапив у пʼятий взвод першої роти другого бату, шифр 2.1.5. Розподілили нас майже всіх на два взводи, але маленька жменька людей лишилась за «облавком».
Повернулись у намет. Заліз до себе на верхню койку, розгорнув греку, коли проходить мій сусіда знизу. «В який, Антоха, тебе розпреділили взвод?» — питає. «У пʼятий. А вас?» «Та я тут, блять до марту», — каже він понічено, і повторює: «Я тут, блять, до марту…».
Тоскно стало, закрив греку: «це треба занотувати».
По обіді вдарив ще 7 км, мився надворі під холодною водою. Сьогодні перший день курсу. Навчань не було.
7.Х
6:40 Сприкрилась ця мжичка, що вже третій день без перестану сіється з неба. Це ще більше бісить, ніж нічні шахеди. Ці бо від ворога — це очікувано, а дощ від природи. “Чому так багато?!” — питаєш себе.
Усе мокре й вогке. Сьогоднішня ніч (з 6 на 7) помітно морозніша, проти попередньої. Сон всяк час переривається тривогами, вдяганнями, виходами глибше в ліс і сидінням sub Iove («під Юпітером» — так римляни казали «просто неба»). Буває, між поверненням у намет і новою тривогою не минає й години. Відчуття, наче занурився кудись глибоко в млость, як раптом дужа рука рвучко хапає тебе назад у реальність: в намет, що тут-там пісяє на ліжко дощівкою, у ліс, де все плямкає, чвякає й вибльовує водою, притьмом ти ступиш крок.
І дивуюся, як тих окрушинок часу, що я сплю сном у ліжку, або сиджу сидом на карематі в лісі, вистачає на весь день? Певно, тут рятує те, що ми лягаємо о 21:30-22:00. Ті перші півтори-дві години сну, найбільше відживлюють організм. А далі вже він жадібно хапається за кожну хвилинку, що моя свідомість відлідає до бога сну (як його там звати?), і бере з неї все для свого відпочинку.
Поза тим, лягати о 22:00, а вставати о 5:30-6:00 — справжній кайф. Але як це можливо, коли є дівчина?.. Мій досвід каже: ніяк. Втім, ще мій досвід каже, що спати з жінкою, окрім під час кохання, краще на окремих ліжках, а бачитися не кожен день. І взагалі, зрештою, краще бути без жінки, бо вона розніжує. Тож я не знаю, чи мій досвід гарний порадник😂.
Тим-то починаю краще розуміти химороди спартанців щодо їхніх обмежень співжиття чоловіка й жінки. Хочеш, щоб чоловік був воїном, має жити серед воїнів, контакт з рештою світу, серед них і з жінками (виняток, воїн-жінка, але їх античність не знала) треба обмежити як такий, що може розніжити.
12:50 День такий самий, як і погода надворі: сльотавий і пинявий. Щойно прийшло розпорядження — нарешті! — і нас поділили (попередньо!) на взводи (+/-30 чоловік). Потрапив у пʼятий взвод першої роти другого бату, шифр 2.1.5. Розподілили нас майже всіх на два взводи, але маленька жменька людей лишилась за «облавком».
Повернулись у намет. Заліз до себе на верхню койку, розгорнув греку, коли проходить мій сусіда знизу. «В який, Антоха, тебе розпреділили взвод?» — питає. «У пʼятий. А вас?» «Та я тут, блять до марту», — каже він понічено, і повторює: «Я тут, блять, до марту…».
Тоскно стало, закрив греку: «це треба занотувати».
По обіді вдарив ще 7 км, мився надворі під холодною водою. Сьогодні перший день курсу. Навчань не було.
❤13
#щоденник
11.Х
Минуло 5 днів з початку навчання. Майже перший тиждень з девʼяти, що ми тут будемо. Кажу з упевненістю: це повний бардак! Ніякого навчання в жоден із цих 5 днів у нас не було. Поруч із нами азовці, у них цілий день щось стріляє, вибухає, грбкає, у нас тільки ляси точаться.
Позавчора видали броню, сьогодні видали автомати. Сьогодні мала бути «обкатка» (над нами мав проїжджати бтр). Що ви думаєте: правильно, він зламався. Сказали, до вівторка полагодять. Дали зброю, жодної дії з нею не було. Так, про око, щоб було. І все тут «про око». Увесь тиждень у нас срана теорія, вчора я 20 хвилин читав взводу статут (на кий біс?), сьогодні якась Наталя, психолог, дві години нудно мʼяла квашу про стрес, що аж сам взводний сказав, що ловив сон, поки вона язик розминала. Але так прописано у програмі і нема питання поставити її під сумнів. У нас навіть є журнал з оцінками (sic!), куди нам поставили бали за фізо, хоча фізо у нас жодного разу (за тиждень!) не було (і не буде, певно, ніколи, можливо лиш у мене, якщо я, як учора, задовбуватиму взводного, щоб ганяв мене!).
Курс збільшили на 2 місяці, ніби щоб «покращити навченість особового складу», вказівка з Генштабу. Але це також про око. Підміна понять. Його не «збільшили», а просто розтягнули. І все в нашій державі так, куди не кинься: в школі, в університеті, в армії — всюди на паперах так, а в реальності інак, паршиво.
Я пожартував з товаришем сьогодні, що ми тут на вакаціях: ліс, безкоштовний харч, товариство не без насолоди й сміху, фізична активність, яку я влаштовую собі за своєю волею. А, ще й платять кілька тисяч (це буквально, якщо що, нам тут заплатять за ці два місяці мінімалку: 3-5 тисяч/місяць. Скажу скажу вам, як отримаю). Звісно, що тут всі не можуть збагнути, що я тут пак роблю, молодий і розумний, заробляючи фіксером у сотні разів більше.
Казали, в НГУ центри краще ніж в ЗСУ. Погані. Тут немає радянщини з її армійщиною. Але тут є щось гірше: пофігізм і відсутність дисципліни, лайтовість і відсутність порядку. В НГУ хороший лиш Азов, все інше — погане (я про підготовку). Можливо, я й химери плекаю про Азов, позаяк там не був і кмб не проходив, але те що чув від хлопців і навіть інструкторів, схиляє мене до такої думки.
Хороший, бо Азов — це спецпідрозділ, у них нема сотень різношорсних людей віком переважно за сорок, які всі хочуть захищати стратегічні обʼєкти. Їх тренується 15-20 душ за курс, усі молоді та сильні. Хто не витягує, іде інде. Це спецпідготовка. Саме таке підійшло б мені: де ламають, але не зламуються.
Quid faciam ergo? (Отже, що робити?) Перевестися зараз в Азов, не закінчивши цього курсу, я не можу. Відтак, лишатимусь тут, а далі в бригаду. Про Хартію відгуки радше добрі, та й у них своє навчання буде. Повоюю там, а далі…, а далі буде видно.
Висновок.
Якщо хтось із вас думає вступати в армію, от вам моя рада. Коли ви хочете справді воювати, і ви не інвалід, себто можете завиграшки бігаєте по 10-15 км, сильні в ногах, руках і психіці, і вас бісить, коли ви нічого не робите, шукайте спецпідрозділ. Не йдіть у загальний казанок. Вас тут розчаровуватимуть і ваші «побратими», по-більшості бусифіковані (кого ТЦК-ашники запакували у бус), і командування, яке нічого не робить, щоб усю цю ху*ту якось змінити.
Я ж, натомість, пізнаю цю систему зсередини. І це цікаво. Шкода, правда, що воно так. І, мені здаєтесь, його легко можна було б змінити на краще. Просто ніхто нічого не хоче. Навіть у молодих інструкторів тут пропадає запал, і це сумно. Я був спершу кращої думки про нашого взводного, але зараз розумію, що він зламався (чи не в Азові він не пройшов кмб?) і змирився отримувати 23 тисячі на місяць і бути інструктором, лишаючи в спокої хлопців і не воюючи з системою.
До цієї теми я ще, можливо, пробігом вертатимусь, але тут основне.
Бувайте здорові.
11.Х
Минуло 5 днів з початку навчання. Майже перший тиждень з девʼяти, що ми тут будемо. Кажу з упевненістю: це повний бардак! Ніякого навчання в жоден із цих 5 днів у нас не було. Поруч із нами азовці, у них цілий день щось стріляє, вибухає, грбкає, у нас тільки ляси точаться.
Позавчора видали броню, сьогодні видали автомати. Сьогодні мала бути «обкатка» (над нами мав проїжджати бтр). Що ви думаєте: правильно, він зламався. Сказали, до вівторка полагодять. Дали зброю, жодної дії з нею не було. Так, про око, щоб було. І все тут «про око». Увесь тиждень у нас срана теорія, вчора я 20 хвилин читав взводу статут (на кий біс?), сьогодні якась Наталя, психолог, дві години нудно мʼяла квашу про стрес, що аж сам взводний сказав, що ловив сон, поки вона язик розминала. Але так прописано у програмі і нема питання поставити її під сумнів. У нас навіть є журнал з оцінками (sic!), куди нам поставили бали за фізо, хоча фізо у нас жодного разу (за тиждень!) не було (і не буде, певно, ніколи, можливо лиш у мене, якщо я, як учора, задовбуватиму взводного, щоб ганяв мене!).
Курс збільшили на 2 місяці, ніби щоб «покращити навченість особового складу», вказівка з Генштабу. Але це також про око. Підміна понять. Його не «збільшили», а просто розтягнули. І все в нашій державі так, куди не кинься: в школі, в університеті, в армії — всюди на паперах так, а в реальності інак, паршиво.
Я пожартував з товаришем сьогодні, що ми тут на вакаціях: ліс, безкоштовний харч, товариство не без насолоди й сміху, фізична активність, яку я влаштовую собі за своєю волею. А, ще й платять кілька тисяч (це буквально, якщо що, нам тут заплатять за ці два місяці мінімалку: 3-5 тисяч/місяць. Скажу скажу вам, як отримаю). Звісно, що тут всі не можуть збагнути, що я тут пак роблю, молодий і розумний, заробляючи фіксером у сотні разів більше.
Казали, в НГУ центри краще ніж в ЗСУ. Погані. Тут немає радянщини з її армійщиною. Але тут є щось гірше: пофігізм і відсутність дисципліни, лайтовість і відсутність порядку. В НГУ хороший лиш Азов, все інше — погане (я про підготовку). Можливо, я й химери плекаю про Азов, позаяк там не був і кмб не проходив, але те що чув від хлопців і навіть інструкторів, схиляє мене до такої думки.
Хороший, бо Азов — це спецпідрозділ, у них нема сотень різношорсних людей віком переважно за сорок, які всі хочуть захищати стратегічні обʼєкти. Їх тренується 15-20 душ за курс, усі молоді та сильні. Хто не витягує, іде інде. Це спецпідготовка. Саме таке підійшло б мені: де ламають, але не зламуються.
Quid faciam ergo? (Отже, що робити?) Перевестися зараз в Азов, не закінчивши цього курсу, я не можу. Відтак, лишатимусь тут, а далі в бригаду. Про Хартію відгуки радше добрі, та й у них своє навчання буде. Повоюю там, а далі…, а далі буде видно.
Висновок.
Якщо хтось із вас думає вступати в армію, от вам моя рада. Коли ви хочете справді воювати, і ви не інвалід, себто можете завиграшки бігаєте по 10-15 км, сильні в ногах, руках і психіці, і вас бісить, коли ви нічого не робите, шукайте спецпідрозділ. Не йдіть у загальний казанок. Вас тут розчаровуватимуть і ваші «побратими», по-більшості бусифіковані (кого ТЦК-ашники запакували у бус), і командування, яке нічого не робить, щоб усю цю ху*ту якось змінити.
Я ж, натомість, пізнаю цю систему зсередини. І це цікаво. Шкода, правда, що воно так. І, мені здаєтесь, його легко можна було б змінити на краще. Просто ніхто нічого не хоче. Навіть у молодих інструкторів тут пропадає запал, і це сумно. Я був спершу кращої думки про нашого взводного, але зараз розумію, що він зламався (чи не в Азові він не пройшов кмб?) і змирився отримувати 23 тисячі на місяць і бути інструктором, лишаючи в спокої хлопців і не воюючи з системою.
До цієї теми я ще, можливо, пробігом вертатимусь, але тут основне.
Бувайте здорові.
💔9🤯4👍3❤2
#щоденник
12.Х
Василь Стус. Лист до дружини та сина від 1 червня 1981 р.
Там же
От такий строгий присуд нашому письменству 19 ст. Я й сам, останнього разу перечитаючи нашу класику, ловив себе на думці, що читаю лише заради мови.
12.Х
Василь Стус. Лист до дружини та сина від 1 червня 1981 р.
Шкільна наука — нудна, цікава наука — в кінці подорожі, а не спочатку. Тобто: хочеш домогтися цікавого, йди дорогою, долаючи початок нудний, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. Там, у кінці подорожі, на самому краї її, наука така ж цікава, як для Тебе, сину, спорт. І — значно цікавіша. І другий висновок: нудне — тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні стало нудне, бо повторювалось не раз, а отже, занудніло. Цікаве — гаряче, свіже, нове, щойно створене, зроблене, народжене.
Там же
Пишучи, про стилістику не дбай, а намагайся висловлюватися точно - то є найкраща стилістика (втім, може, Ти не знаєш, що то є стилістика? Це від слова stylos, stilo (ручка [грецькою]) - подивися в латинському словнику прояснення stylos або в Словнику іншомовних слів — це вміння висловлюватися по-своєму і «письменно», «освічено», тобто спочатку вчаться «освічено» (
це поганий стиль
), а потім — по-своєму, от як розмовляють неосвічені люди:
містко, влучно, гарно, скупо
. […] Отож, Дмитрику, за стилістику не дбай, але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Для цього треба добре знати мову — і літератрну, і народну. Першої Ти навчишся у школі (а краще — читай, виписуючи вдалі, «густі» вирази, приказки, прислів’я читай, пісні наподні — але вже «дорослим» оком — багато радості дадуть і казки). Що стосується народної мови, то Ти її, на жаль, не чуєш (усе мріяв колись поїхати з Тобою і мамою до Рахнівки — там би ти її почув!). Отож, і тут:
читай старих авторів (усіх тих Квіток-Основʼяненків, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького — майже вся ця проза нудна, нецікава, бідна змістом — але читати її треба для мови — більше, мабуть, користі й не знайти од цих авторів, що бідним духом жили, бідним духом писали, розповідаючи казки-теревені, або жартували на біді — як-от Котляревський).
От такий строгий присуд нашому письменству 19 ст. Я й сам, останнього разу перечитаючи нашу класику, ловив себе на думці, що читаю лише заради мови.
❤10👍2🔥1🤔1😢1😐1
#щоденник
Деякі спостереження
І
В їдальні зрана і ввечері нам дають кульку масла до скибки хліба. Стосовно того, що далі солдати роблять із цим маслом, вони діляться на дві категорії. Одні намажуть усеньке масло на один шматочок хліба. Він буде жирненько укритий маслом. Інші ж, до яких належу і я, поділять кульку навпіл, а то й на більше, і тоненько намажуть на два-три шматочки. На мій подив, більшість солдатів належать до першої категорії: вони зʼїдять один бутерброд з маслом, але так, щоб його було товстий шар. І лише маленька купка людей, заощадливо розподілятимуть масло на кілька скибок.
Чи можемо з цього осібного прикладу перейти до загальніших висновків про вдачу цих людей? Що одні з них, перші, вдачі більш розпашної: їм або все хороше одразу, дарма що швидко закінчиться, або нічого. Тоді як другі, розважливіші, здержаніші, воліють продовжити насолоду навіть ціною зменшення її насиченості. Не певен.
ІІ
Продовжу тему їдальні і прийому їжі, раз ми вже її торкнулися. В середньому на прийом їжі у кожного взводу йде до години. У цей час входить дорога до їдальні й назад (25 хвилин), стояння в черзі (5-10 хвилин), власне їжа, чекання всіх опісля (ще хвилин 5-10). Саму страву, я міряв, ми споживаємо за 10-15 хвилин. Це досить швидко. Відтак, уже не один раз ловлю себе на думці, що я б дуже хотів поїсти не кваплячись. Бажано, в ресторані, з вродливою дівчиною побіч. Я уявляю, як сиджу за келихом вина чи кухлем пива проти гарно вбранної панни, неквапно насолоджуючись посмішкою цього прекрасного створіння і повільно смакуючи стравою ти напоєм.
Цікаво, що це (похід у ресторан із дівчиною), поруч із кавою та тістечком у «Дружбі» (кав’ярня в Києві), одна з небагатьох речей, яких мені бракує. Якось, за вечірньою кавою, я озвучив її своїм побратимам по койках. Моє бажання назвали «інтелігентською витрибенькою», і ніхто не розділив його. Хтось (як друг Тесла) мав бажання бути вдома з жінкою та дітьми та поїсти смаженої на салі картопельки (м-м-м, смакота!), хтось попити з друзями пива, хтось посмажити мʼяса або піти на риболовлю. Ресторан і кава у кавʼярні, чи свідчить це про витонченість бажань проти картоплі, риболовлі та дому?
ІІІ
До ресторану з дівчиною мені ще довго. Одне, що я закінчую навчання лиш на початку грудня; друге, що поїду звідси я не в Київ, а скоріш у Дніпро чи Харків.
Поки ж, не маючи ресторана, я бодай їм другі страви з ножем і виделкою. Хто колись їв зі мною вдома, знає, що зазвичай для їжі я використовую лише ложку. Як для супу, так і для каш. Тут же, я мав якусь доконечну потребу використовувати ножа (дякую дядькові, який в день моєї відправки подарував мені у військкоматі доброго ножа). Певно, це викликано глибинною вимогою лишатися інтелігентом, особливо в обставинах, що зовсім цьому не сприяють. В їдальні ж часто дають лише ложку. Не знаю, як це пояснити. Може, вони вважають, що солдати не годні їсти виделкою (ножів тут нема зовсім)? Тоді все одно дістаю ножа і їм ложкою і ножем.
Деякі спостереження
І
В їдальні зрана і ввечері нам дають кульку масла до скибки хліба. Стосовно того, що далі солдати роблять із цим маслом, вони діляться на дві категорії. Одні намажуть усеньке масло на один шматочок хліба. Він буде жирненько укритий маслом. Інші ж, до яких належу і я, поділять кульку навпіл, а то й на більше, і тоненько намажуть на два-три шматочки. На мій подив, більшість солдатів належать до першої категорії: вони зʼїдять один бутерброд з маслом, але так, щоб його було товстий шар. І лише маленька купка людей, заощадливо розподілятимуть масло на кілька скибок.
Чи можемо з цього осібного прикладу перейти до загальніших висновків про вдачу цих людей? Що одні з них, перші, вдачі більш розпашної: їм або все хороше одразу, дарма що швидко закінчиться, або нічого. Тоді як другі, розважливіші, здержаніші, воліють продовжити насолоду навіть ціною зменшення її насиченості. Не певен.
ІІ
Продовжу тему їдальні і прийому їжі, раз ми вже її торкнулися. В середньому на прийом їжі у кожного взводу йде до години. У цей час входить дорога до їдальні й назад (25 хвилин), стояння в черзі (5-10 хвилин), власне їжа, чекання всіх опісля (ще хвилин 5-10). Саму страву, я міряв, ми споживаємо за 10-15 хвилин. Це досить швидко. Відтак, уже не один раз ловлю себе на думці, що я б дуже хотів поїсти не кваплячись. Бажано, в ресторані, з вродливою дівчиною побіч. Я уявляю, як сиджу за келихом вина чи кухлем пива проти гарно вбранної панни, неквапно насолоджуючись посмішкою цього прекрасного створіння і повільно смакуючи стравою ти напоєм.
Цікаво, що це (похід у ресторан із дівчиною), поруч із кавою та тістечком у «Дружбі» (кав’ярня в Києві), одна з небагатьох речей, яких мені бракує. Якось, за вечірньою кавою, я озвучив її своїм побратимам по койках. Моє бажання назвали «інтелігентською витрибенькою», і ніхто не розділив його. Хтось (як друг Тесла) мав бажання бути вдома з жінкою та дітьми та поїсти смаженої на салі картопельки (м-м-м, смакота!), хтось попити з друзями пива, хтось посмажити мʼяса або піти на риболовлю. Ресторан і кава у кавʼярні, чи свідчить це про витонченість бажань проти картоплі, риболовлі та дому?
ІІІ
До ресторану з дівчиною мені ще довго. Одне, що я закінчую навчання лиш на початку грудня; друге, що поїду звідси я не в Київ, а скоріш у Дніпро чи Харків.
Поки ж, не маючи ресторана, я бодай їм другі страви з ножем і виделкою. Хто колись їв зі мною вдома, знає, що зазвичай для їжі я використовую лише ложку. Як для супу, так і для каш. Тут же, я мав якусь доконечну потребу використовувати ножа (дякую дядькові, який в день моєї відправки подарував мені у військкоматі доброго ножа). Певно, це викликано глибинною вимогою лишатися інтелігентом, особливо в обставинах, що зовсім цьому не сприяють. В їдальні ж часто дають лише ложку. Не знаю, як це пояснити. Може, вони вважають, що солдати не годні їсти виделкою (ножів тут нема зовсім)? Тоді все одно дістаю ножа і їм ложкою і ножем.
❤20🤔3👍2🤗1
#щоденник
14.Х
Почали холоститися. Кілька годин цим займались сьогодні. Пальці й кисті мають укріплятися. Інші взводи мали цікавий такмед сьогодні, краєм ока бачив. У нас буде в кінці тижня. В кінці вмовив нашого лейтенанта пройти смугу перешкод. Робота на кілька хвилин, але що це за робота! Був у броніку, касці та з автоматом. Спершу повзти, далі 20 відтискань, біг до окопа, стрибаю в нього, там дві позиції, вибігаю, далі шини різної висоти (висота визначає позицію стрільби: стоячи, на коліні, лежачи), відстань між ними метрів десять — усе бігом з піднятим автоматом, далі знов повзти, ще позиції, нарешті фініш: 30 присідань і ривок до намету. Серце колотиться. Наступні хвилин 8 не можу віддишатися, повертається кашель, що був уже майже зник. Виснажений. Відходжу. Надягаю назад бронік, іду на пробіжку.
З броніком бігати важко (він важить більше, ніж 10 кг). Пробіг три кілометри, тоді покликали в намет готуватися до здачі зброї. Загалом навантажився добре. Завтра легкий день (теревені про історію збройної боротьби між Росією й Україною), відновлюватимусь.
Взводний привіз сьогодні посилки. Не забув і мені кілька кіло цибулі (замовляв йому). Дякую, д(р)уже. Взяв цибулину на вечерю, усю умʼяв (хлопці скаржуться, що від мене несе цибулею).
Увечері привезли багато новобранців, навскид зводи два набереться. Пішла чутка, що це з концерту Океан Ельзи. Кажуть, там ТЦКашники зробили облаву і багатьом вручили повістки. Обурює такий метод. Якось це підло. Взагалі до роботи працівників ТЦК є великі питання. Тут наслухався, як бусифікують, заштовхують, затягують тощо людей на вулиці. Випадки, коли це мирно і цивілізовано робиться, також є. Багато факторів, з них чи не найперший, вочевидь, — район. Кажуть, на Теремках працівники не дуже тактовні. І це не єдиний район у Києві. Також, певен, залежить і від реакції людини, до якої підходять. Якщо починає огризатися, добром точно не кінчиться. Лиш невтямки мені, чому роздають повістки різним бурлакам і сіромам. Рідко побачиш молодого дуже хлопця, якому дали повістку або бусифікували. А який сенс із пʼятдесятилітніх напівкалік? Кажу про себе, підіть увечері на Хрещатик. Скільки там молодняка набереться!
Ще начувся тут про ДВРЗ. Ніколи не був там (слава Богу), але історії ходять страшні. Кажуть, там справжня клоака відметів суспільства: пʼяниці, наркомани, бомжі — нащо вони Збройним Силам? Чи ними збираємось воювати Росію? Ми сміялися, що в них воюють суспільні покидьки, чмобіки, а чи ми кращі? Що довше я тут, то більше в мене питань: а чи ми інші? Памʼятаєте про Потьомкінські села? Так от, знайте, тут те саме. Приходить комбат, хутко робиться вигляд, що заняття ідуть, комбат уходить, все вертається на круги своя, а круги своя — це теревені. Принаймні, поки що, поки іде теоретична частина. Зате насміхатися з москалів ми перші. До цього я ще повернуся.
Загалом, після всіх цих історій про ДВРЗ та бусики, я інколи питаю себе, а чи мені не пощастило, що я не зустрів ТЦКашника в Києві. Все ж вірю, що тут справа не в фарті. Ловлять тих, хто боїться й тікає, а «сміливі завжди мають щастя», як писав Багряний.
P.S.
До речі, мені прийшла повістка. На мою квартиру, мама заходила, взяла листа. Укрпошта розсилає. Ще й не від мого ТЦК. Сказав своїм: «Так ти, виявляється, ухилянт», — сказали. Посміялися. Подзвонив рекрутові з Хартії. Він сказав, треба попросити довідку «форма 5» і надіслати у військкомат. «Я сам, — каже, — вже третій рік у розшуку, хоч уже третій рік служу в армії.» Це свідчить про комунікацію. А база то одна, чом туди б не заглянути? Завтра спитаю у зводного, що робити.
14.Х
Почали холоститися. Кілька годин цим займались сьогодні. Пальці й кисті мають укріплятися. Інші взводи мали цікавий такмед сьогодні, краєм ока бачив. У нас буде в кінці тижня. В кінці вмовив нашого лейтенанта пройти смугу перешкод. Робота на кілька хвилин, але що це за робота! Був у броніку, касці та з автоматом. Спершу повзти, далі 20 відтискань, біг до окопа, стрибаю в нього, там дві позиції, вибігаю, далі шини різної висоти (висота визначає позицію стрільби: стоячи, на коліні, лежачи), відстань між ними метрів десять — усе бігом з піднятим автоматом, далі знов повзти, ще позиції, нарешті фініш: 30 присідань і ривок до намету. Серце колотиться. Наступні хвилин 8 не можу віддишатися, повертається кашель, що був уже майже зник. Виснажений. Відходжу. Надягаю назад бронік, іду на пробіжку.
З броніком бігати важко (він важить більше, ніж 10 кг). Пробіг три кілометри, тоді покликали в намет готуватися до здачі зброї. Загалом навантажився добре. Завтра легкий день (теревені про історію збройної боротьби між Росією й Україною), відновлюватимусь.
Взводний привіз сьогодні посилки. Не забув і мені кілька кіло цибулі (замовляв йому). Дякую, д(р)уже. Взяв цибулину на вечерю, усю умʼяв (хлопці скаржуться, що від мене несе цибулею).
Увечері привезли багато новобранців, навскид зводи два набереться. Пішла чутка, що це з концерту Океан Ельзи. Кажуть, там ТЦКашники зробили облаву і багатьом вручили повістки. Обурює такий метод. Якось це підло. Взагалі до роботи працівників ТЦК є великі питання. Тут наслухався, як бусифікують, заштовхують, затягують тощо людей на вулиці. Випадки, коли це мирно і цивілізовано робиться, також є. Багато факторів, з них чи не найперший, вочевидь, — район. Кажуть, на Теремках працівники не дуже тактовні. І це не єдиний район у Києві. Також, певен, залежить і від реакції людини, до якої підходять. Якщо починає огризатися, добром точно не кінчиться. Лиш невтямки мені, чому роздають повістки різним бурлакам і сіромам. Рідко побачиш молодого дуже хлопця, якому дали повістку або бусифікували. А який сенс із пʼятдесятилітніх напівкалік? Кажу про себе, підіть увечері на Хрещатик. Скільки там молодняка набереться!
Ще начувся тут про ДВРЗ. Ніколи не був там (слава Богу), але історії ходять страшні. Кажуть, там справжня клоака відметів суспільства: пʼяниці, наркомани, бомжі — нащо вони Збройним Силам? Чи ними збираємось воювати Росію? Ми сміялися, що в них воюють суспільні покидьки, чмобіки, а чи ми кращі? Що довше я тут, то більше в мене питань: а чи ми інші? Памʼятаєте про Потьомкінські села? Так от, знайте, тут те саме. Приходить комбат, хутко робиться вигляд, що заняття ідуть, комбат уходить, все вертається на круги своя, а круги своя — це теревені. Принаймні, поки що, поки іде теоретична частина. Зате насміхатися з москалів ми перші. До цього я ще повернуся.
Загалом, після всіх цих історій про ДВРЗ та бусики, я інколи питаю себе, а чи мені не пощастило, що я не зустрів ТЦКашника в Києві. Все ж вірю, що тут справа не в фарті. Ловлять тих, хто боїться й тікає, а «сміливі завжди мають щастя», як писав Багряний.
P.S.
До речі, мені прийшла повістка. На мою квартиру, мама заходила, взяла листа. Укрпошта розсилає. Ще й не від мого ТЦК. Сказав своїм: «Так ти, виявляється, ухилянт», — сказали. Посміялися. Подзвонив рекрутові з Хартії. Він сказав, треба попросити довідку «форма 5» і надіслати у військкомат. «Я сам, — каже, — вже третій рік у розшуку, хоч уже третій рік служу в армії.» Це свідчить про комунікацію. А база то одна, чом туди б не заглянути? Завтра спитаю у зводного, що робити.
👍11💔3❤1🥴1
#щоденник
15.Х
Вже кілька ночей спимо спокійно. Сьогодні о 4:10 обʼявили тривогу, саме коли всім по-маленькому закортіло. Вдяглися, попісяли і крикнули відбій. Лягли знов, до шостої.
Прокинувшись, не змогли запустити генератор. Скільки хлопців не тупцяло коло нього, здавалось, уже й моторному богу молились — марно. Двигун кашляв, кряктів, здригався, але неухильно глухнув: недостатній тиск мастила чи щось таке. Лишились без кави. Ночі поки не такі холодні, всередині спати ще тепло і без дмухалки. Що світла й чай-кави немає — оце фрасунок! Подивимось, як скоро полагодять. Чай-кава то таке, розкіш, а що скоро всі задубнуть уночі від холоду, це вже проблема.
Кажуть, нас мають під кінець місяця заселити в барак. Там зараз закінчуються роботи. Теж видно буде, чи переїдемо і коли.
Від учора читаю промову з памʼяти. Не збиваюсь. День сьогодні передбачається пинявим. Теоретичні предмети, а я вже знаю, як вони проводяться — чухання язиком і баста. Сумно. Мама на днях відправить посилку. Приїде кава, але що ж коли не працює генератор… Аби закінчити з цим. Ідучи на обід, побачив, що генератор відкритий (двері у моторний відсік). «Хтось займається генератором?» — питаю. — «Так, — відповідають, — сказали, хай провітриться.» — «Ти серйозно? — не вірячи, питаю я. — Неначе вночі зараз дуже спекотно.» — «Що аж перегрівся.»
Вже після вечері, вертаючись у намет, побачив, що генератор не працює. Сказали, завтра приїде майстер. Провітрювання не помогло. Ну а поки, щоб нагріти воду, треба йти 300 метрів до найближчої розетки.
Як і передбачалося на заняттях нічого не було. Зранку мало бути патріотичне виховання та про війну Росії з Україною 1917-21 рр. «Усім і так все ясно» — сказав взводний. А далі поточились різні історійки. Інший взводний (четвертого взводу, кореш нашого) сказав таке: «Ну нахуя такі предмети (історію, патріотичне виховання тощо) в програму було заносити?» Що б ви відповіли на це питання? Навіщо знати про вікодавню боротьбу Росії з Україною? Можете лишити свої думки в коментарях.
Поза тим, питання до тих, хто цю програму складав (це йде з вище): як ви хочете, щоб сержанти розповідали про історію боротьби України й Росії або про виховання патріотизму чи український націоналізм? Маю підозру, що в цьому також є намір взорувати на Азов та «трійку», але ж там на це є спеціальні люди, які тільки історією і займаються (за їхню ваховість не ручаюсь. Що я бачив, то це було pas terrible [не дуже], як кажуть французи)! У будь-якому разі це не прості сержанти розповідають там про історію. Як можна вимагати у людини, що 5 слів не може сказати без 4 матів, щоб вона давав лекцію про історію війни Росії з Україною?
Те саме стосується уроків по РЕБ/РЕР. Про це мають розповідати спеціалісти, а не взводні, які ніколи з цим не працювали. І так з усією теорією. Моє питання до взводних та нижчого керівництва: 1) чому ви не доносите цього, знай, що ви не можете вести ці класи до комбата, а він ще вище? 2) чому, якщо ви не можете їх давати, ви не просите змінити програму? 3) чому, зрештою, ви не заміняєте ці теоретичні класи (які є лише додатковими, але аж ніяк не основними) на практичні (тактика, пересування, холостіння), які ви вести можете? На ці питання я відповіді не маю. До цього я ще вернуся.
Дзвонив у неділю Ділі. Кажу, ти мусиш прочитати Еразмову Похвалу Глупоті. На що вона: «А я саме купила його. Там Похвала Глупости і їхні з Лютером взаємні інвективи». Це диво, а не Діля! Ще трохи і ти вже радитимеш мені, кого з латиномовних авторів читати.
Поза тим, взяв із собою двомовку (латинсько-французьку) Ціцеронового трактату De amicitia («Про дружбу»). Чтиво нудне і надто дидактичне. Не радив би.
По обіді, як я чекав, щоб мене і ще сімох хлопців забрали в наряд у їдальню, до мене підійшов чоловік, років тридцяти, одягнений у цивільне, видко, з тих, кого привезли вчора.
— Привіт! — каже він до мене. — Ми були разом на тижні штурмовика, упізнав тебе.
У памʼяті одразу вигулькнув тиждень (це було наприкінці червня). Саме тоді, до речі, я вперше почав вести щоденник і публікувати його тут (#тиждень_штурмовика).
15.Х
Вже кілька ночей спимо спокійно. Сьогодні о 4:10 обʼявили тривогу, саме коли всім по-маленькому закортіло. Вдяглися, попісяли і крикнули відбій. Лягли знов, до шостої.
Прокинувшись, не змогли запустити генератор. Скільки хлопців не тупцяло коло нього, здавалось, уже й моторному богу молились — марно. Двигун кашляв, кряктів, здригався, але неухильно глухнув: недостатній тиск мастила чи щось таке. Лишились без кави. Ночі поки не такі холодні, всередині спати ще тепло і без дмухалки. Що світла й чай-кави немає — оце фрасунок! Подивимось, як скоро полагодять. Чай-кава то таке, розкіш, а що скоро всі задубнуть уночі від холоду, це вже проблема.
Кажуть, нас мають під кінець місяця заселити в барак. Там зараз закінчуються роботи. Теж видно буде, чи переїдемо і коли.
Від учора читаю промову з памʼяти. Не збиваюсь. День сьогодні передбачається пинявим. Теоретичні предмети, а я вже знаю, як вони проводяться — чухання язиком і баста. Сумно. Мама на днях відправить посилку. Приїде кава, але що ж коли не працює генератор… Аби закінчити з цим. Ідучи на обід, побачив, що генератор відкритий (двері у моторний відсік). «Хтось займається генератором?» — питаю. — «Так, — відповідають, — сказали, хай провітриться.» — «Ти серйозно? — не вірячи, питаю я. — Неначе вночі зараз дуже спекотно.» — «Що аж перегрівся.»
Вже після вечері, вертаючись у намет, побачив, що генератор не працює. Сказали, завтра приїде майстер. Провітрювання не помогло. Ну а поки, щоб нагріти воду, треба йти 300 метрів до найближчої розетки.
Як і передбачалося на заняттях нічого не було. Зранку мало бути патріотичне виховання та про війну Росії з Україною 1917-21 рр. «Усім і так все ясно» — сказав взводний. А далі поточились різні історійки. Інший взводний (четвертого взводу, кореш нашого) сказав таке: «Ну нахуя такі предмети (історію, патріотичне виховання тощо) в програму було заносити?» Що б ви відповіли на це питання? Навіщо знати про вікодавню боротьбу Росії з Україною? Можете лишити свої думки в коментарях.
Поза тим, питання до тих, хто цю програму складав (це йде з вище): як ви хочете, щоб сержанти розповідали про історію боротьби України й Росії або про виховання патріотизму чи український націоналізм? Маю підозру, що в цьому також є намір взорувати на Азов та «трійку», але ж там на це є спеціальні люди, які тільки історією і займаються (за їхню ваховість не ручаюсь. Що я бачив, то це було pas terrible [не дуже], як кажуть французи)! У будь-якому разі це не прості сержанти розповідають там про історію. Як можна вимагати у людини, що 5 слів не може сказати без 4 матів, щоб вона давав лекцію про історію війни Росії з Україною?
Те саме стосується уроків по РЕБ/РЕР. Про це мають розповідати спеціалісти, а не взводні, які ніколи з цим не працювали. І так з усією теорією. Моє питання до взводних та нижчого керівництва: 1) чому ви не доносите цього, знай, що ви не можете вести ці класи до комбата, а він ще вище? 2) чому, якщо ви не можете їх давати, ви не просите змінити програму? 3) чому, зрештою, ви не заміняєте ці теоретичні класи (які є лише додатковими, але аж ніяк не основними) на практичні (тактика, пересування, холостіння), які ви вести можете? На ці питання я відповіді не маю. До цього я ще вернуся.
Дзвонив у неділю Ділі. Кажу, ти мусиш прочитати Еразмову Похвалу Глупоті. На що вона: «А я саме купила його. Там Похвала Глупости і їхні з Лютером взаємні інвективи». Це диво, а не Діля! Ще трохи і ти вже радитимеш мені, кого з латиномовних авторів читати.
Поза тим, взяв із собою двомовку (латинсько-французьку) Ціцеронового трактату De amicitia («Про дружбу»). Чтиво нудне і надто дидактичне. Не радив би.
По обіді, як я чекав, щоб мене і ще сімох хлопців забрали в наряд у їдальню, до мене підійшов чоловік, років тридцяти, одягнений у цивільне, видко, з тих, кого привезли вчора.
— Привіт! — каже він до мене. — Ми були разом на тижні штурмовика, упізнав тебе.
У памʼяті одразу вигулькнув тиждень (це було наприкінці червня). Саме тоді, до речі, я вперше почав вести щоденник і публікувати його тут (#тиждень_штурмовика).
👍5❤3🥰1
Його обличчя я впізнав одразу.
— Точно! Привіт, пам’ятаю тебе, — кажу. — Ти вчора приїхав?
— Так. А ти як тут? — питає мене.
— Я в Хартію далі.
— О, і я також!
Перший збіг. Власне, тут їх низка, а в кінці виявиться ціла вервечка.
— Кажуть, — питаю, — тут є хлопці з концерту Океан Ельзи. Це правда?
— Не знаю, друже, я тут мало з ким спілкуюся.
Це мене всміхнуло: не люблю базік, що балакають з усіма. Зазвичай це ознака поверховості і браку свідомості.
— Як тут узагалі? — питає.
— Поки слабо, — відказую.
— Так мені й здалося. В Хартії має вже буде цікавіше.
Маленька павза.
— У тебе є канал «Освітарня», правильно? — каже. — Ти там, наче, щоденника ведеш.
— Так, — посміхаюсь, — але нікому не кажи про це, поки ми тут. Там є речі, які не сподобаються тутешнім керівникам.
— Добре. Ще одне, чи ти знаєш Людмилу Шевченко? Бо я бачив, вона кілька разів залишала коментарі.
— Знаю, знаю, пані Людмилу.
— Це моя двоюрідна сестра.
Я був вражений, до чого світ усе таки маленький. Ми з Женею (так його звати), не знаючи одне одного, проходили тиждень штурмовика наприкінці червня, в середині жовтня зустрілися у навчальному центрі Нацгвардії, звідки поїдемо в одну бригаду. Ще й до всього, він родич викладачки латини, з якою я познайомився рік тому, і завдяки якій працював учителем в школі. До речі, її син від початку війни служить у Третій штурмовій. Хіба не вражаюче?!
В наряді були разом із хлопцями, що їх привезли вчора. Питаємо, чи їх справді затягнули з концерту. «Та ні, тут нема ні одного звідти. Ми самі не знаємо, звідки то пішло.» Приклад того, як мало треба, щоб чутка народилася і без жодних перешкод (і підстав!) пішла між люди.
P. S.
Розповів взводному про курйоз із повісткою. Він посміявся і сказав, що форму 5 для ТЦК нам не виписуватимуть. Порадив просто подзвонити і сказати, що я вже на службі.
— Точно! Привіт, пам’ятаю тебе, — кажу. — Ти вчора приїхав?
— Так. А ти як тут? — питає мене.
— Я в Хартію далі.
— О, і я також!
Перший збіг. Власне, тут їх низка, а в кінці виявиться ціла вервечка.
— Кажуть, — питаю, — тут є хлопці з концерту Океан Ельзи. Це правда?
— Не знаю, друже, я тут мало з ким спілкуюся.
Це мене всміхнуло: не люблю базік, що балакають з усіма. Зазвичай це ознака поверховості і браку свідомості.
— Як тут узагалі? — питає.
— Поки слабо, — відказую.
— Так мені й здалося. В Хартії має вже буде цікавіше.
Маленька павза.
— У тебе є канал «Освітарня», правильно? — каже. — Ти там, наче, щоденника ведеш.
— Так, — посміхаюсь, — але нікому не кажи про це, поки ми тут. Там є речі, які не сподобаються тутешнім керівникам.
— Добре. Ще одне, чи ти знаєш Людмилу Шевченко? Бо я бачив, вона кілька разів залишала коментарі.
— Знаю, знаю, пані Людмилу.
— Це моя двоюрідна сестра.
Я був вражений, до чого світ усе таки маленький. Ми з Женею (так його звати), не знаючи одне одного, проходили тиждень штурмовика наприкінці червня, в середині жовтня зустрілися у навчальному центрі Нацгвардії, звідки поїдемо в одну бригаду. Ще й до всього, він родич викладачки латини, з якою я познайомився рік тому, і завдяки якій працював учителем в школі. До речі, її син від початку війни служить у Третій штурмовій. Хіба не вражаюче?!
В наряді були разом із хлопцями, що їх привезли вчора. Питаємо, чи їх справді затягнули з концерту. «Та ні, тут нема ні одного звідти. Ми самі не знаємо, звідки то пішло.» Приклад того, як мало треба, щоб чутка народилася і без жодних перешкод (і підстав!) пішла між люди.
P. S.
Розповів взводному про курйоз із повісткою. Він посміявся і сказав, що форму 5 для ТЦК нам не виписуватимуть. Порадив просто подзвонити і сказати, що я вже на службі.
❤10🔥3
#щоденник
17.Х
Зранку було помітно студеніше, як тиждень тому. Ніч була в тривогах. Перша коло дванадцятої, вийшли в укриття — вириту яму, обставлену габіонами з піском і накриту лахміттям, схожим на брезент, так щоб хоч якось захистити від опадів. Розстелив каремат, проспали так більше двох годин. Як почав замерзати, сказали, можна вернутися в намет. Відбою не було. До ранку пролежав в одязі напівлежачки, ноги на підлозі, напоготові вискочити, в разі команди «воздух» (себто якщо зачуємо «мопед»).
Учора почав читати Apophthegmata Еразма. Апофтегма, розумне, як завше, грецьке слово, що означає «дотепний, влучний, яскравий вираз». Apophthegmata (множина від apophthegma) — це збірка таких висловів, що приписуються царям, філософам та різним іншим людям. Складаючи її, Еразм спирався на однойменний твір Плутарха, грецького автора ІІ століття н.е. Втім, він не обмежився перекладом його твору, але радше взяв його за зразок. Прочитав передмову вчора, сьогодні почав. Перша книга містить такі «изречения» відомих лаконців, себто спартанців. Ось кілька, що їх приписують царю Агесілаусу.
17.Х
Зранку було помітно студеніше, як тиждень тому. Ніч була в тривогах. Перша коло дванадцятої, вийшли в укриття — вириту яму, обставлену габіонами з піском і накриту лахміттям, схожим на брезент, так щоб хоч якось захистити від опадів. Розстелив каремат, проспали так більше двох годин. Як почав замерзати, сказали, можна вернутися в намет. Відбою не було. До ранку пролежав в одязі напівлежачки, ноги на підлозі, напоготові вискочити, в разі команди «воздух» (себто якщо зачуємо «мопед»).
Учора почав читати Apophthegmata Еразма. Апофтегма, розумне, як завше, грецьке слово, що означає «дотепний, влучний, яскравий вираз». Apophthegmata (множина від apophthegma) — це збірка таких висловів, що приписуються царям, філософам та різним іншим людям. Складаючи її, Еразм спирався на однойменний твір Плутарха, грецького автора ІІ століття н.е. Втім, він не обмежився перекладом його твору, але радше взяв його за зразок. Прочитав передмову вчора, сьогодні почав. Перша книга містить такі «изречения» відомих лаконців, себто спартанців. Ось кілька, що їх приписують царю Агесілаусу.
❤3
Коли якийсь чоловʼяга вихваляв ретора за те, що той дивовижними промовами з абищиці робив велике діло, «Я, — сказав Агесілаус, — навіть шевця не вважатиму добрим того, хто на маленьку ногу надягає великий чобіт». Найбільше в мові треба цінувати правдивість. Той чудово говорить, чиї слова відповідають дійсності. На це треба спирати якість промови, а не на майстерність.