Неясний звук, далекий звук у млі , —
То обрії черкає ніч осіння.
Встає в шорохкім шамотінні
Туман із мокрої землі.

То ніч бреде, і тіні міста бродять,
Лякливі тіні кішл і тайних бурдіїв,
І ліхтарі мінливим цвітом сходять
Міських огнів, болотяних огнів.

То черепки огнів розбризкали пиварні
По цеглі площ, холодній і слизькій,
Де мева ліхтарів, сильвети незугарні
Іще не спроданих повій.

Осіння ніч, незрівняна й нестерпна,
Прийшла, о місто, в сховища твої,
А десь гаї ще марять жовтим серпнем,
І золотом гілля іще бринять гаї.

Та ні, хай спогади прибиті і полеглі
Осінній вітер пилом рознесе,
Бо ось лиш тут, на цій холодній цеглі
Моє життя протоптано усе.

Бо тут шумлять розпатлані пиварні,
Де труться серед стін пісні хрипких людей,
Але цілунками не стулять пʼяні парні
Шаршавий рот, голодний рот ночей...

І дзвонять ліхтарі, і верески біргалок,
І ще темніший, ще бридкіший льох ,
Де бʼється у руках жіночих тіл кавалок...
— Іди-но, стерво, випʼємо удвох...

Глибока ніч, і ось достотна осінь
Останній лист достука на панель,
А ти стоїш, не продана ще й досі ,
У сутіні потворних будівель...

М. Бажан, 1925

Неймовірний, про мене, опис міста від Миколи Бажана, розпусного, розпатланого, бридкого, але неминучого, бо життя сучасне (як Бажанові, так і нам) у ньому обертається.
Саме такий, натуралістичний, опис міста зустрічається у Бажана в двадцяті роки. Це місто Золя, це клоака зла і гидоти, яка проте нас тягне і манить. Такий «голий» і справжній образ міста стрічається в багатьох наших письменників у 20-ті роки. Далі, звісно, такі описи вже не зʼявлялися, бо хіба в країні совєтів є повії? хіба є бурдеї (=борделі)? хіба по повницях пʼяно голосять робітники? …

Роботу над формою та образами, гадаю, ви самі відчуєте.

https://youtu.be/C5bfLsSmGeE?si=Ir-ezLVcddsbNtr1

Микола Верес, комбат К-2, 54 бригади. Раджу.

Друзі!
Памʼятаєте, я розповідав вам за Курщину і подарунок від війського?
Так от, у новому зборі від Видноколо дівчата розігрують п*дарську сумку, сухпай та аптечку, що нам передали з позиція на Курщині.

Я долучився до збору своєю баночкою: 7 тисяч.

Загальна ціль: 3 000 000

Донатьте за посиланням🫡

Написав учора нову замітку, люкубраційку (lucubratiuncula). Пізно вже було. Відправив Арістархівна на перевірку. Апробувала. Публікую)

Учора бігав на Труханів. Вибіг від мами, згадав дитинство: як — класі в восьмому то було — з батьком, у дні коли тренувань футбольних не було, взимку, в сніг і холод, бігали на Труханів. Він зустрічав мене коло підʼїзду, в одних і тих же балонових широких штанях, флісовій кофточці, старих похнюплених кросівках Adidas, і ми труськом бігли маршрутом його юнацьких років (мій батько в дитинстві жив у тому ж будинку, що й ми з мамою тоді жили, і вона живе досі, це квартира її дитинства): на Труханів через Павлік, Пейзажку, далі через Володимирську гірку і на міст. Перебігши на острів, я залишався робити стрибки та прес, а він добігав до першого моста, тоді — у нього йшло на все те 15 хвилин — вертався назад і забирав мене, трохи спочилого, на зворотні пʼять кілометрів.

Я вибіг о другій: через Павлік, парк мого дитинства, далі на Львівську, Пейзажку — перша зупинка: спортивний майданчик проти музичної школи, де я, осінню 21 — зимою 22-го брав уроки гітари в учителя з Кременчука (там мені теж лучилось пожити і в школу ходити!). Поробивши кілька підходів на перекладині та відтискань, продовжую біг: проз 25 школу по Десятинній, далі минаю МЗС і фунікулер, Володимирська гірка — другий превал. Те саме: вправи, цього разу на прес. Лежу на спині, в мокре обличчя бʼє тепле осіннє сонце. Станіслас, мій французький товариш, сказав мені вчора, як ми виїжджали з Павлограда, що це був перший день осені. Виявляється, природня зміна сезонів збігається з рівноденнями, тим-то сонце ще тепле, бо літо ледь-ледь кінчилося.

Забіг на міст. Перебігаючи річку, я здивувався її кольору: труйно зелена загалом, а місцями яскраво поплямована яскраво-зеленим, неначе хтось щойно вилив величезну банку зеленого кольору в Дніпро. І це не лише коло берега, але й посередині: довгі стрічки яскраво-зеленого кольору на тлі болотистого забарвлення. “Невже забруднення, що почалося в Сеймі, яке далі перекинулось на Десну, вже дійшло Дніпра?” — спитав себе. “А чому дивуватися — ти ж сам бачив, як на Десні риба гинула, і якого місцями вона була чорного кольору.”

Закололо в боку. Спинився перевести дух. Три дні варто не позайматися спортом — вже не той стан: тіло важчає, мʼязи втрачають тонус. Страшно уявити себе, якби я не займався спортом місяць. Деякі не займаються зовсім. Це й видно зразу. Спорт це не лише про тіло, передовсім це дисципліна, зібраність, характер. Хто не займається спортом, схильний бути мамулою по житті, надто це торкається чоловіків — моя особиста думка. Для себе давно помітив, що мені краще бути без вихідних зовсім, вони лиш розмʼякшують, а це для мене найстрашніше. За кількадесят метрів продовжив біг. Перебігаю місточок за клубом — заглиблююсь в острів. За кілометр добігаю до спортивного майданчика. Роблю 10 по 10 бьорпі з павзою в тридцять секунд — убивча робота. Всього 10 хвилин, а садить добряче. Падаю на травичку. Пітний, серце колотиться, живіт і груди, мов човник на хвилі: підіймаються, опускаються, підіймаються, опускаються.

Коло тренажерів спиняється чоловік на велосипеді, віком за пʼятдесят. Дивиться на мене, віддихуючого, прихильно, по-батьківськи всміхається і підходить до перекладини. Повисає: “Ох, як я охляв, — каже, — чи й раз підтягнуся?” Відпускає руки. Дивлюсь на нього, усміхаюся. Знову висне, кілька разів підтягується. Тяжко йде. Мʼязи незвиклі, тіло важке. Переглядаємося. “Ох і охляв я, — каже, — за два з половиною роки в окопах. Рухаєшся мало, сидиш постійно — вже й не підтягнуся.” Я підвівся. Мій погляд змінився: вже дивився на цього чоловіка з глибокою повагою та захопленням.
— В якій ви бригаді? — спитав я, трохи хвилюючись, що він не схоче відповідати.
— У 54.
Моє серце тьохнуло. Я чув багато недоброго про цю бригаду, особливо про одного ротного.
— Сподіваюсь, ви не під командуванням Т…?
— Ні, я в К-2.
— У Вереса? — питаю я, що вже давно чув про цей славний батальйон.
— Так, у Вереса.
— То ви в піхоті? Як у вас там? Ви десь коло Торецька зараз?
— Ні, ми вище. Коло Сіверська. Та, неважно в нас. Кацапи пруть во всю. Все розбивають. Від траншей і бліндажів нічого не лишається. КАБи все рівняють, остаються лиш ями в землі, позиції всі нищаться. Тому змушені відходити. Втрати теж є…
— А нові хоч приходять?
— Та приходять, — каже, — але якісь вони…
Це значить: приходять, а далі зникають.
— А я от завтра на ВЛК іду.
— Та ти що! Добровольцем?
— Так. У Хартію.
— Війна скрізь страшна. На Харківщині будеш. Та воно зараз усюди складно.
У чоловіка була добра українська, і мені закортіло дізнатися, з якого він куточка України.
— А ви звідки самі? — запитав я його.
— З Харківщини.
Тоді я згадав за слово “ракло”, яке, здається, належить саме Харківщині. Там-же я й чув його цього року з живих уст. Мені захотілось спитати, чи відоме воно йому.
— У вас вживають слово “ракло”, так? — питаю його.
Посміхається.
— Так, дехто каже.
— Це, типу, розбишака чи грубіян?
— Ні… “Ракло” — це… як би пояснити? — не розбишака, ні, а такий, що багато про себе думає, чванливий трохи.
— А-а-а, зрозумів. — кажу я, радий, що він це слово чув. Все ж, для мене “ракло” — це радше розбишака і нечесна людина, аніж чванько.
Чоловік збирався їхати. Ми потиснули один одному руку, він побажав усього найкращого мені, я — йому. Далі стрибнув на велосипеда і покрутив далі.

24.ІХ

Збір продовжується!

На бригади, що захищають Харківщину і Покровськ!

https://send.monobank.ua/jar/XYhzuYiVF

Тичина

Живемо в лісі, друзі, звʼязку тут не є. Пишу щоденник, пишу багато (робить поки нічого), але публікувати нема можливості (за виїмком, коли вивозять, як от зараз).
Тому кілька заміток залишаю, читнете, як захочеться).

#щоденник

28.іх

6:17 Сплю всюди: на землі, на лавці, на дощці. Було дві тривоги, перша — серед ночі, довга була, перейшли в льох, спав на лавці, годину з лишком. Потім повернулися, заснув блискавкою, тоді знову: світло, шамотіння — тривога. Цього разу була 5:45, чверть години до підйому. У льох, на дошку, в сон. Відбій за 20 хвилин. Вертаємось, день почався.

Форму вчора не видали, мають дати в понеділок. Бракує берців, каримату і спальника.

Ми тут тижнів на 9, з моменту як набереться рота. Рота тут — 165 людей або сливе весь барак. Зараз нас 66 + 2 жінки (баби, як усі кажуть), яких ми досі не виділи, цураються нас (жартую🤣), живуть окремо.

8:44 Поснідали. Не так, звісно, як було в третій штурмовій на тижні рекрута, але зносно: гречка з кусочками мʼяса, білий хліб (скільки хочеш), масло-маргарин, чай, печиво.
Звʼязку немає, тільки на «горі», та то для дзвінка.

Навчання почнеться, як збереться рота (тут — 165 людей). Триватимуть мінімум два місяці.

Вставні слова тут не «чуєш», «друже» абощо, а «єбать» або «блядь». Як-от, сиджу долі, спиною впершись об стовбур дерева, проходить хлопчина, обертає голову і добродушно не спиняючись: «Ебать, тебе удобно?)». Посміхаюсь у відповідь, мовляв, «та, поки ок».

Познайомився з Юрою, 54 роки, з Вінниччини. Він у нас тут цирюльник, підстриг мене файно — схожий на солдата, такий мій статус зараз.

Має сина мого віку, воює у Нацгвардії від перших місяців війни. Сам Юрій уже старенький. Каже, йому соромно тут бути (через вік). «Нема чого вам соромитися, кажу я, тут більшість — чоловіки за 40, а від 40 до 54 різниця невелика. Я взагалі здивований, що тут так мало хлопців мого віку.»

14:07
Щодо віку, дійсно, тут не Азов чи Трійка, більшість старих, фізична форма яких під питанням. Є чимало й тих, кому дали повісточку на вулиці чи в маршрутці. Вони найбільше й скиглять (поки не дуже, але ж ще нічого не почалось!). Пообідали ми досхочу. За кілька годин піду поспортую. Зараз повторю греку.

Продовження в щоденнику🖋️

#щоденник

29.іх
Сьогодні ніч була без тривог — аж дивно, спали до сьомої (бо неділя) — аж довго. Без навантаження, лягаючи о десятій, висипаєшся швидко. Під ранок (ще ніч була) аж нудно було спати.

9:40 їдемо в «баньку». Далі буде «чіпок». Візьму кави про запас та печива🍪. Почав Стуса читати, «Дещо з думок наших попередників про національне питання на Україні…». Це короткі замітки про різних дожовтневих діячів, забутих совєтами (Ст. Руданський, С. Єфремов). Особливо вразили уривки з щоденника Довженка, вилучені цензурою. Ось кілька.

«13.ІХ.44 року. Москва. Сьогодні мені сповнилось пʼятдесят років. Коли б я вірив у Бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на 10 літ, аби зробити щось добре для свого народу, і більш нічого б не просив.»

«Віталя! Та йоб його в йоб! Поїхали вже нахуй!» Наш відповідальний висловлюється експресивно. «Він усе римує на «хуй»», як підмітив один дотепник, впрочем влучно. Наша «скотовозка» рушила, перевалюючись, як товстопуз, в усі боки по шпетній дорозі. Якби писав від руки, малював би гострі шпилі. А так, благо цивілізації, хоч втрапляю на клавіші. Продовжимо.

«Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі в Україні, що згубила у війні половину своїх синів.
…чтобы быть художником, нужно иметь железное мужество.
У нас нет художников из-за недостатка мужества.
В нашей стране нет больше оригиналов.»

Продовжу, як дотрусимось.

«30.VI.45 року. Я один за межами України, моєї землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, предавши остракізму, великі вожді і малі їх слуги українські недобитки убогі в великих і менших чинах.

19.1.44 року. Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізмом? В чім його злочин? Які нелюди придумали отсе знущаннє над життям людським?»

Є ще з Довженка, та брак часу не дає переписувати. Та й чи треба? Кого могло зацікавити, вже мусило. Хай той іде й шукає.

Велику замітку (про останню постать з цієї статейки) Стус присвячує Іванові Пулюю, фізикові та перекладачеві першої Біблії українською разом з Кулішем і Левицьким. Про неї прочитаю, і як що буде вартим, поділюся в наступних замітках.

«Банька», себто лазня, обмежилась просто душем. Такий самий, як і у нас в лісі. Як завжди, мився під холодним. Освіжився — 10:26.

10:45 У «чіпок» шалена черга. Здається, поки дочовгаємо, там уже все виметуть.

#щоденник

29.іх продовження

Вчора я закінчив Стуса цими слова «І якщо (текст про Пулюя) буде вартий, поділюся ним у наступних замітках». Ще б пак! Звісно, вартий. Надаю з замітки про Пулюя більший уступ, щоб було трохи контексту (сумніваюсь, що для багатьох тут імʼя Пулюя про щось каже).

ІВАН ПУЛЮЙ (Великий український вчений, публіцист, письменник, перекладач. Попередник Рентгена. Пишемо це все тому, шо до лютого 1968 року у нас в СРСР
нічого не було відомо про цю велику людину. Нещодавно у Празі на будинку Nº 15 по вулиці Пресловій з нагоди 50-річчя з дня смерті Пулюя відкрито меморіальну дошку з написами українською, а потім чеською мовами про те, що тут жив і працював український вчений. Був І. Пулюй великим патріотом української землі, тричі він виступав публічно, направляючи листи в «Главное управление по делам печати» в Петербурзі та до імператорської Академії Наук у Петербурзі, в яких протестував проти гноблення духовного життя і культурного змагання за Україну. Нижче наводимо одне з цих послань-протестів професора Івана
Пулюя з приводу заборони ввозу з-за кордону «Святого Письма» в українському перекладі.

«До «Главного Управления по делам печати» в Петербурзі!

Переклади Святого Письма дозволені в російській імперії на більше як 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким словʼянським народам, як серби, болгари та чехи, що, жиючи розсіяні по всій імперії, становлять тільки малесенький процент російського населення, не вільно тільки — 25-міліоновому русько-українському народові, хоч він із московським ще й одно-вірний!

Минуло вже 21 рік з того часу, як моє прошенє, предложене 1881 року шанованому «Управлению по делам печати», щоб дозволено на Україні український переклад «Нового Завіта», було признане «не подлежащим удовлетворению».

Цей запит 1904 року святійшим Синодом було також визнано «не подлежащим удовлетварению».

У тій же замітці дізнаємося цікаві факти про стан української мови в 60-х рр., які немало пояснюють чому покоління киян (та інших міст України), народжених у 50-60 та 70ті рр. переважно зросійщені.

«Загальновідомо також, що у всіх вузах України (за дрібним винятком деяких) навчання проводиться російською мовою, що у вузах своєї республіки діти корінного українського населення складають лише 55 %, тобто на 21,8 % менше від норми, виходячи з розрахунку, що українці в складі населення України становлять 76,8 % (Доповідь міністра вищої освіти УРСР т. Даденкова на республіканській нараді ректорів вузів 1965 року).

Як і до революції, в республіці корінне українське населення в порівнянні з російським та еврейським (що живе у містах), тримається в темряві, нормальний культурний розвиток української нації всіляко гальмується і консервується.
Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично доступу до міста, не можуть вливатися в міське населення в виносити за межі села українську мову. Колгоспники приречені на постійне, безвиїзне проживання тільки в селі. Не маючи паспортів, вони фактично закріпачені за конкретними колгоспами (з цього погляду дуже зарактерна доля героїні нового роману О. Гончара «Собор» Єльки і т.д.).»

Дійсно, бувши крайнього разу, тому кількома тижнів, з французьким журналістом від Le Figaro Станісласом, а також ще передніше, у селах поблизу Покровська, констатуєш, що чимало (не всі, звісно) старих там і досі спілкуються українською мовою.

У пʼятницю, 27.іх, Діля надіслала в російському перекладі уступ з листа Папи Дамаса до Єроніма. Швиденько знайшов оригінал. Полюбився він мені, сьогодні переклав, долучаю й оригінал:

Dilectissimo filio Hieronymo Damasus

Dormientem te, et longo jam tempore legentem potius, quam scribentem, quaestiunculis ad te missis excitare disposui: non quo et legere non debeas; hoc enim veluti quotidiano cibo alitur et pinguescit oratio: sed quod lectionis fructus sit iste, si scribas.

Дамас любому сину Єроніму

Вирішив розбудити тебе, сплячого (куняючого), що вже довгий час більше читає, ніж пише, невеличкими питаннями, що ось посилаю тобі.

Не те, щоб читати ти не повинен: читанням бо, наче щоденною стравою, наша мова живиться й набирає ваги, але тому, що плід від нього буде, якщо писатимеш.

Слушність Дамасової ради помічав уже давно. Дійсно, коли просто читати, швидко забувається. Коли ж читаєш, а далі його «румінуєш» (ruminare), його обдумуєш, пережовуєш, і щось зробиш із нього — це зовсім інше читання. Прочитане тоді вростає в тебе. Буду пробувати.

Якщо хтось дійшов до кінця, цієї ночі їли дрижаків у льосі під час тривоги (з першої до 5 ночі); зате вдень нас вивезли в цивілізацію вдягатися. Речей — нема куди впхнути все.

Бувайте здорові!

Йоу, інтернет!

#Щоденник

02.Х
Вночі дві тривоги, спали в спальнику на вулиці. Перший раз прийшли, розляглись, хвилин 10-20 і відбій; другий — дві години спали на вулиці. Спальник теплий, усе ок. Дивує прозорість зоряного неба вночі. Такого в місті навіть у час знеструму не побачиш (та й чи бачив я київське небо о третій ночі?). Дали поспати до 6:30. Взагалі, поки навантаження немає, лягаючи о десятій, спокійно встаєш кілька разів на ніч, знов лягаєш і висипаєшся.

Я так і не можу звикнути матюкатися. Для мене це справді, ніби я словлю якусь скверну. Раз відівчившись лаятися багато років тому, стало чужим.

Чому я веду щоденник? Для більшості міркувань усна мова не надається. Продовжу цю думку інде.

«На хуй вже рушник не повісиш.» Це про старість. Цей жарт (дуже вдалий, до слова) сказав чоловік років 45, на цивілці, батько двох дітей, серед яких і дівчинки. Чи пожартував би він так у присутності своєї жінки, своїх дітей, своєї доньки? Виходить, це вплив оточення? Коли навколо всі більше матюкаються, ніж говорять, ти теж робиш, як усі?

Я — ні. Як перестав бути браннословом на перших роках університету, відтоді зовсім не можу матюкатися, навіть коли навколо всі це роблять. Я відчуваю якусь глибоку відразу до цього, наче дійсно словлю скверну, чиню святотатство. І дивно мені бачити, як статечні, на перший погляд, чоловіки, і ті лаються, як матроси!

Я міг би, натомість, вивчати мат, але не вимовляти його. Наприклад, слово вʼїбати заміняє, по суті, будь-яке дієслово, якому хочеш додати емфази. Як от: «Наша група за день вʼїбала два намети» тут це означає «поставила» або «змайструвала». «За обідом я вʼїбав суп із кашею і навіть не помітив!» тут — це «зʼїв» і так можна замість будь-якого слова. Список можна було б продовжувати.

Ще один, не можу стриматися, він аж надто зразковий: ««Подсоби трохи одеяло ебануть» — струсити.
Пробачте за мати.

Я міг би вивчати мат і залюбки це б робив, якби він був український. Ох, якби я хотів, щоб ми могли мали такуж рясну розмовну вульгарну мову…

Взагалі, щодо мови, я констатую дві речі: як мало людей грамотно говорить (особливо українською) і наскільки саме мова відрізняє людей. Інтелігент ти чи простий мугир — про це передовсім скаже, як ти говориш.

21:43 Нам видали косметичку. Дуже зручна, радію їй, як дитя.

Навчання мають початися з понеділка, себто за 5 днів. На днях мають призначити взводних. Я сьогодні вартую з 22:00 по 24:00. Хотілося б, щоб було без тривог.


Здається, я знайшов точку, звідки ловить. Завтра скину щось з 3.Х і 4.Х, можливо, щось інтелектуальне теж)
Бувайте здорові)

#Щоденник

5.Х

Перша ніч без тривог. Прокинули о 6:00. Встали під какофонію чиху, кашлю й хрипу. Сказали, о 6:10 буде зарядка, почувши про це, намет загув від «радости». Спершу тримається нашорошена непевність. Намет помалу розгойдується зі скрипом ліжок і скреготом людей.
6:15 Старшини немає, про зарядку забули. Кожен або вже пʼє, або ще готує чай-каву. Тоді побіг сам. 3 км, далі розімʼявся на перекладині. Був один.

Телефони вчора забрали після веч. повірки, видадуть лиш сьогодні після вечері на півтори години.

«Доведуть» або «вам доведуть» — улюблені фрази армії. Коли старшина не має відповіді на питання, він дістає її, ніби з кишені чарівну ключ до всіх замків, щоб не здаватися неготовим і не ставити себе у незручне положення.

10:30 Сьогодні субота, дозвільний день. Вранці на шикуванні, як завше читав «Промову переможця», треба було б її вже вивчити, а то все читаю, як телепень, з листка. Ніяк не можу запамʼятати після слів «Слава Україні» тричі вигукнути «Україна», на що вишукані по взводах побратими прокричать тричі «понад усе».

[…дещо пропускаю]
Погода неперевершена. Ми живемо край лісу. Як сказати на «опушке леса»? (Якщо хтось зна, підкажіть, я ж без словників отутоньки). Відтак небокрай і неба синь гарно видно. Досі жодного разу не дощило. Погода нас жалувала і нам всміхалась.

Одлалеки лунають автоматичні черги — хлопці відпрацьовують. Вряди-годи довкруги сколихнеться од важких гарматнів (гарматнем колись називали снаряд). Скоро й наша черга прийде. Офіційно, з понеділка починається навчання і триватиме 54 дні.

Дні тут мають кілька вимірів, зовсім одмінних од життя вдома. Один з них, наприклад, це кількість рулонів або метрів використаного обухівського паперу. В одному — 65 метрів. Я взяв із собою два, себто 130 метрів, або більш як два метри на добу, якщо виробник не бреше щодо кількості метрів у рулоні🤣.

Папір для гузиці в армії має потроює свою вартість проти пеперу вдома. Тут це справді важливий предмет, без якого нікуди. А піти купити його не так просто, позаяк магазину на першому поверсі чи на розі вулиці в нас тут катма. Пам’ятаю, як ми зайшли перший раз у «чіпок» на «ядрі» (хе-хе, себто в головний навч. центр, я його ще називав «цивілізацією») минулої неділі, то кожен другий брав по 3-4 рулони обухівської. Вона тут робить «свою касу».

Інший можливий вимір — кількість пакетиків кави. На жаль, доводиться звикати до розчиної, в зернах у чіпку бігма. Мій вибір — Carte noire: Carte noire — кава справжніх гурманів (місце для реклами). Загалом, вимірювати дні тут можна всім, чого тут бракує, а бракує тут усього, що є приємним, але не необхідним. Ну хоч би солодке, наприклад.

Втім, я не скажу, що брак цих речей мені завдає мені дискомфорту. Доки я маю цей записничок і ручку, планшет, наповнений книжками, і дівчину, про яку я думаю, про решту мені байдуже. Тут доречно буде знов процитувати уривок із листа Сенеки, який я вже наводив у замітці за 30.ІХ (на каналі її не було змоги виставити).

Ти ж і далі зміцнюйся у своїй стійкості, що, зрештою, робиш, і звільнюйся від зайвого вантажу. З того, чим володіємо, ніщо не є необхідним. Повернімося до законів природи: багатства — під
рукою. Те, чого потребуємо, — або безкоштовне, або цілком дешеве. Води й хліба — ось чого жадає природа. Нема людини, що була б надто вбогою для цього. «Хто ось такі межі поклав своїм
бажанням, той міг би посперечатись ущасті зсамим Юпітером», — мовив Епікур. (Лист 25)

[…]
17:55 По обіді вдарив ще 6 км. Потому, займаючись на перекладині, бачу, ще один солдат силкується намотувати круги — підбадьорив. Даю приклад. Невдовзі до перекладини підійшли ще двоє: Артем і Жека. Молоді хлопці, гарної статури. Питаю, куди вони. «В Хартію», — каже Артур. «О, і я туди», — кажу, радісно. «В Рубіж», — одповідає Женя. Ще балакаємо, поки займаємося. Вони приїхали вчора, а в понеділок починають з нами навчання. «Вчасно ви, хлопці, деякі тут вже два тижні чекають!»
По обіді небо зарюмсало, спершу сплакнуло, тоді витерлось, а зараз знов полилось і не перестає.

Читав Бажанів «Політ крізь бурю», але вже іншим разом. Час уже кінчати.

Бо й так довго.

Добраніч)