#щоденник

19.ХІ
«Розпочалась тисячна доба широкомасштабної війни Росії про України…». Відколи на ранковому інформуванні кілька тижні тому зачулась цифра «989 доба… 990 доба…тощо», в голові прошмигнула думка: «скоро буде тисяча днів». Це шалена цифра як на початок війни, шалена як на кінець 22-го року, але це просто цифра як на зараз. Вона спиняє увагу, але не затримує. Не затримує, бо одним байдуже, а інші розуміють, як далеко ще до кінця.

Мудра людина — яка вона? Чи не один із проявів мудрості вміння аналізувати теперішнє і з нього висновувати майбутнє? Наприкінці серпня ми з Пʼєром брали інтерв’ю у Вільного, який тоді з іншими побратимами пробивав шлях на Токмак. На тлі колосальних очікувань від нашого контрнаступу, результати виглядали непевними. Ми питали в нього про розрив між життям на фронті та в тилу, як до цього ставляться військові (ця тема тільки набирала тоді популярності в медіа). На що він відповів: «цивільні мають зрозуміти, що зрештою воювати доведеться всім. Що швидше вони це зрозуміють, то краще це буде для них». Я сидів тоді в кабінеті й перекладав для Пʼєра, щоб він далі міг написати статтю, зацитувавши Вільного. За кілька тижнів я починав другий курс магістратури та викладання латини в школі. Моя робота фіксером була повʼязана з війною, але я залишався поза нею. Та його фраза мене тоді торкнула. А не думав, що я робитиму за рік, але мені здавалось, що когось вона та й мине, мене, наприклад.

За кілька тижнів Вільного було поранено в руку, і ми з Пʼєром зустріли його у Військовому госпіталі в Києві, куди тому років 8 я ходив на прогулянку (з боку музею там є чудовий оглядовий майданчик). З того, що я проживаю й бачу зараз, Вільний був правий.

1000 днів — це до біса! Але ж є такі, в кого за тисячу давно перевалило…

#щоденник

20.XI
Після того, як я знявся з читання Промови переможця, кілька днів мінялися зачитувачі, усі поганенькі: голос не той, «выражение не то» (російською тут не тому, що нема українського слова — «виразність» — але тому, що саме так мені не раз казали, коментуючи інших), чіткість не та (ковтають закінчення), швидкість невлад (надто квапляться), тоді визвався читати мій товариш по тижню штурмовика Женя (його я вже згудував у замітці за 15.Х) і залишився. Читає непогано, гучно, досить виразно, в одному місці спішить, але то таке.

Промову закінчує низка вигуків: Слава Україні! — Героям слава, Слава нації — смерть ворогам і тричі Україна — понад усе, зрештою, Путін — ху*ло! Солдати самі це добавляли, тож майже завжди я завершував промову словом Путін, а вони кричали — ху*ло! Мені не подобалось це кричати, та коли на те воля більшості, я не упирався. Коли ж читали інші, я просто мовчав — не люблю лаятися.

Про мене, цьому викрику немає місця в промові переможця. Хай його кричать фанати на стадіонах. Це наш ворог, нема чого його згадувати у мотиваційній промові, що має заряджати (чи вона свій обов’язок сповнює — інше питання). Женя, видко, тої ж думки, і «Путін-а» не кричить. За це його гудять решта солдатів, які чекають крикнути «ху*ло» (до речі, ці два слова звучать у промові найголосніше!), а також і дехто з начальства.

Здавалося б, тут нічого примітного, нічого вартого нотатки, але це не так. Він іде проти волі натовпу. На шикуванні сотні людей чекають від нього нагоди прокричати «ху*ло», а він їх цього позбавляє через свої переконання. Це не про фразу — це про вибір. Він може бути правий чи ні — не в тому річ (я, наприклад, думаю, що він правий), але він іде супроти бажання більшості. Ось що тут важливе. Знову той самий конфлікт: один vs більшість. І даремно він буде їм пояснювати, чому не каже «Путін…» — його не почують. Натовп знає лиш один аргумент — силу (це вже майже по-макіавеллівському). Або командування має твердо сказати «ми цього не кажемо!», або промовець має самотужки заробити цей авторитет (я не бачу способів це зробити).

Перед Женею зараз стоїть справжнє питання: чи далі вперто стояти на своєму і не казати «Путін!», чи піти на поступки і дати їм, чого вони хочуть. Я тої думки, що треба стояти на своєму. Здається, він теж. Якщо не подобається, хай шукають іншого промовця. В житті треба бути принциповим і постійним. Ці якості, зрештою, здобувають нам повагу.

Виходиш з намету, примружуючи очі й зариваючи, наче страус у пісок, голову у куртку. Під ногами чвякає сльота, в обличчя віє мокрий сніг. Але варт лише підняти голову — яка краса: голі сосни вбралися в біле, їхній колір зливається з небом. Здається, зараз не листопад, а грудень: скоро Різдво, а там і новий рік.

#щоденник

21.ХІ

— Лялько! А чи могла б ти бути для Зерова... бути для нього... жінкою, звичайною жінкою?

Надворі сльота і мжичить ні то дощ, ні то сніг. Скрізь безрух і сон.

Стоячи в черзі на обід, балакав з Тьомою. Жалівся йому на поганий інтернет.
— Може, — кажу, — це сніг на даху палатки заважає?
— Не знаю, — відказує, — я зміг прочитати кілька статей на УП. Одна з них про Хартію, по-суті, промоція бригади, але було приємно, бо іду саме в той підрозділ. УП взагалі, добре просувають Хартію.
— А я завантажив собі спогади про одного письменника і читаю їх.
— Про кого? — питає він.
— Миколу Зерова, — відповів я, вже готуючись пояснювати, хто це.
— А, це з Розстріляного відродження?
— Так! — зрадів я, що він чув про це, і, піднесений, кинувся розповідати про книгу. — Ці спогади особливі. 33-го року Зеров ще викладав в Університеті (його звільнили 34-го, а на початку 35, тікаючи від неминучого арешту, він їде в Москву, сподіваючись, що йому буде безпечніше у лігві ката), і в нього був роман з молодою студенточкою. Так от, ці спогади написані найкращою подружкою цієї студентки вже коли вона була в діаспорі. Це про один рік його життя, малесенький відтинок, але дуже гарно написано, досить інтимно, дуже щиро — кайф!

Ділюся маленьким уступом.

— Ах, Лялько, — говорили вони, — ми вже давно помічаємо і говоримо одна одній: Зеров таки чує щось до цього дівчати — тобто до тебе. Ти, може, нічого й не помічаєш, то послухай, що ми тобі скажемо. У професора Зерова завжди була звичка — знаєш, так буває у лекторів-професіоналів — дивитися кудись у простір, далеко за межі авдиторії. І професор Зеров завжди дивився саме ліворуч. А тепер ми спостерегли, як почала його лекції відвідувати ти, — він цілком змінив свою улюблену позу. Ти сидиш завжди праворуч — і Зеров тепер повернений весь у твоєму напрямку. Дивиться протягом лекції лише на тебе, говорить лише тобі. А коли тебе під час його лекції у нас немає (це говорили студентки II-го і Ш-го курсів), — ти б бачила, який він тоді сам не свій, як йому тоді просто якось нікуди дивитися. Дивитися ліворуч — він уже відвик, а праворуч — тебе немає. І він нервує, може, навіть злиться за все це на самого себе, і лекції його далеко не такі надхненні як при тобі.

Ці спогади переносять мене з нашої недвижимої каюти, по якій без упину тарабанить ні то сніг, ні то дощ, у старий Київ: на Фундукліївську, де жив Микола Костьович (нині Б. Хмельницького), на Володимирську (червоний корпус Університету), де він працював. І вже я десь далеко, надворі осінь, але немає сльоти. Я йду по Терещенківській повз музей Тичини, заходжу в парк Шевченка, проходжу памʼятник, переходжу до Університету, повертаю ліворуч до Вернадки, на розі направо і прямо до ботсаду, тоді ще раз праворуч у довгий завулок, що простягається аж до бульвару Шевченка: зліва од мене круча ботсаду, справа — зелений дворик Університету. Я вдихну, замріюсь, подивлюсь на небо. Знову на величну будову, зведену імперією собі на сторожу, але в якій зродилась Україна. Тут колись ходили великі люди, які створили Україну: Максимович, Шевченко, Куліш, Антонович, Драгоманів, Чубинський… Зеров.

#щоденник

23.ХІ
Перша втеча. На кінці сьомого тижня БЗВП пʼятами накивав наш наркоша Андрюха. Упиз*ив технічно: по обіді дощового дня, коли всі миділи на нарах і давали храпака. Коли ми схаменулись, було вже поночі, дощ не вгавав хлюпати, пошуки кінчились швидко і безрезультатно.

Ми знали, що він очікував посилки. До цього щоразу, як він їх отримував, він уходив в транс: його ломило, він годинами сидів на товчку і так кілька днів. Один із наших побратимів працював на Новій пошті, через свої контакти, він дізнався, що посилку на його імʼя було забрано з околишнього селища о пів на четверту. Отже, або це він сам забрав її, або хтось за нього. Зрештою, це не так важливо.

Ми знали, що Андрюша — наркоман. Як ми помітили, що він щось приймає навіть тут, одразу наш старший про це повідомив. Ніхто серйозно не взяв до уваги. Найбільше питання після цього: як його сюди взяли? Перш, як потрапити сюди, кажуть, його возили по інших частинах, ніде не брали. Як взяли сюди? З яких пір в мусарню (Нацгвардія — це ж структура МВС) беруть наркоманів?..

Це ставить ширше питання про мобілізацію в Україні. Усі ці бусифіковані, зловлені «зцапані-злапані» — працівники ТЦК, працівники навчальних центрів, дивіться, кого ви, матері ковінька, берете! Якщо ви зупиняєте на вулиці людину, яка від подуву вітру на ногах не стоїть — хитається (а таким був Андрюшка), або яка в кульку несе 5 літрів пива (його дружок, що досі тут) — подумайте, чи варт їх ловити, і чи з такими людьми ми переможемо Росію?! Але ж їм план треба виконати, я забув…

Поза тим, треба віддати належне Андрієві, таймінг для втечі він підібрав шикарно. Ніхто, далебі, ніхто не чекав цього від нього, ще й коли хлюща надворі. Геніяльно! А яка витримка — прочекати 7 тижнів, і слова не вимовивши, про планований побіг… красень!

Сьогодні на стрільбищах я подумав, яка це авантюра — втеча. Яке трепетне хвилювання напередодні, який адреналін і холоднокровність під час. Навіть думав, як діяти далі, щоб не вислідили. Ех, був би я іншого складу, я б, певно, спокусився. Так, чисто, спробувати.

Закінчу цю замітку солдатським жартом — так ми розважаємося за дружніми бесідами.

Старий каже: «Я в сексі гладіатор: х*й вже не стоїть, я не їбу, а гладю»😂.

https://youtu.be/kecOf5D6z1w?si=pqKPD1b5RcyPSuW1

Усім раджу до перегляду!
Інтерв’ю Андрія Білецького, командира 3 ошб, з Українською Правдою. Є слова і про навчальні центри: схоже на те, що писав вище у щоденнику.

#щоденник

24.ХІ
Лишилось два тижні БЗВП. Гадаю, сьогодні був мій останній поїзд у чіпок. Простояли там години з чотири. Було б швидше, якби не тривога. Я вже скупився і ждав на решту, чоловік із тридцять, коли старшина каже нашому батальйону: «Ставай!», і ми всі (хто скупився і ні) стаємо на вихід. Шкода хлопців, що прождали чотири години надворі, так і не дочекавшись своєї черги в магазин. Як вияснилось, ще один хлоп пішов у сзч, цього разу з другої роти. Жартуємо, що лишилась твльки третя, що пасе задніх🤣.

Чекаючи, подивився два інтерв’ю УП: одне з Ігорем Оболєнським, комбригом Хартії, друге — з Андрієм Білецьким, комбригом третьої штурмової та засновником Азову. Особливо вразило друге. Андрій тямущий тип, і говорить грамотно грамотні речі, приємно слухати.

Підсів на трійку нових пісень, що кручу сьогодні цілий день: Не було Domiy, Плакали Fiinka, Коли Калуша. У Не було вставляє приспів. Памʼятаю його ще з рілзів у тіктоці, був підписаний на виконавицю. Щойно вчора казав, що мій плейліст — суцільне старьё, пісні, що я слухаю зараз, я слухав пʼять років тому. Чи це значить, що я стою на місці, ба навіть верстаю шлях назад, вертаючись, наприклад, до Джексона, якого фанатом я був у 8-9 класі в школі?

Мої товариші тут вважають мене за дивака. Я не буваю пʼяний, не тусю, не бахурую (сексуальне життя в мене ще тверезіше за алкогольне), не маю друзів (одного лишень) — далебі, дивак! Вони винуватять у цьому книжки. Мають рацію. Коли Еразм висміював глупоту усіх mortales (смертних), він не обійшов і письменників та ерудитів, як таких, що весь свій вік човпуть над книгами у сподіванці на марну славу. Бо що це за слава — визнання від купки посвячених, адже книжки читає дуже куценька жменька населення (а що серйозніша праця, то менша й жменька!).

Втім як дурні письменники, що пишуть, вважаючи себе богами проти неосвіченого плебсу, так не розумніший і плебс, що гарує на роботах за кусень хліба для сімʼї, а відпочиває, випиваючи з друзями, і вважаючи це за моменти найбільшого щастя. Висновок один: кожному своє.

#щоденник

25.XI
Сьогодні стріляли окопи. Не вони стріляли, а ми їх стріляли, а якщо говорити правильно, то в них, та розмовна мова користується вольністю і крутить синтаксу як їй до вподоби. Вихитрив собі замість шістдесяти патронів девʼяносто. Стріляв останнім. «Как ты хочешь, — питає інструктор Ден, — одиночными или очередью?» — «Почну одиночними, — кажу, — а закінчу чергою.» Входжу і починаю. Бам-бам, бам-бам. — «Добивай, добивай!» — ще дві кулі, іду далі. Міняю вкладки, десь з коліна, десь у русі: бам-бам-бам — пустий. В коліно, перезарядка, продовжую. Перший ріжок (магазин) закінчився швидко. Далі пішли проблеми: недосил, перезаряджаю ще раз, недохід затворної рами, вбиваю її рукою, продовжую рух. Третій магазин. Знову недосили, патрон не входить у патронник, знімаю магазин, йому, як тут кажуть, п*зда. На хвильку стопаємо. Розряджаємо магазин і споряджаємо справний. Готово. Проблем немає, цей раз уже стріляю чергами. Видно кінець окопа. Бачу мішень. — «По ней в движении, давай!» Тільки починаю насипати — кінець патронів.

Що вам сказати, відчуття кайфові! Я б так цілий день ходив по окопах. Рух, динаміка, швидкість реакції. Втоми не відчувається геть зовсім — адреналін. Виходить у мене добре. Не дарма працюю над цим. Колись, думаю, я спробую цю вправу навсправжки.

На цьому все, завтра розповім про Рада і несподіваних наших спільних знайомих.

#щоденник

26.ХІ
Другий день не бігаю зранку, бо не завібрував годинник. На телефоні не хочу ставити — розбудить інших.

Ще один цікавий ранок з Деном. Це наш інструктор від минулого тижня. Крутий чел. У колишньому спецпризначинець. Він із нами до обіду. Завжди продуктивно. Холостимося, дає теорію, відпрацьовуємо на практиці. […] Якби ще й по обіді з нами залишався.

Сьогодні почали з розбору польотів вчорашньої окопної роботи, after action review, як кажуть на заході. Цікаво, що у своєму інтерв’ю (посилання вище у стрічці) Білецький теж каже відзначає важливість робити розбір операції, не лише її планування. Підібрав для себе кілька зауваг. Перед цим я думав, що в мене було все супер, але ні)

Сам Ден хлопець простий і скромний, дуже скромний. Ніколи не говорить про те, чого не зазнав сам, ніколи не каже імперативно, лише радить. Ніколи не говорить у високих тонах про себе та свій досвід, а втім учора комбат каже нам, що він герой України, що воював у Серебрянському лісництві, що має державні нагороди. Він же
тихенький, тихенький,
тихіш од трави…
Взагалі, він дуже тихенький.

Ден говорить російською, як він сам сказав, «по-пидорски». Власне, він намагається говорити українською, але вертається на російську, бо зручніше. З ним мені хочеться говорити по-російськи. До чого я вже вередливий у мовному питанні і схильний упереджено дивитися на російськомовних, з Деном я жодного разу про це не подумав. Мене ніяк не бісить, що він говорить російською. Думаю, тут діло в авторитеті та повазі, які він випромінює. Таку людину, такого чоловіка просто поважаєш, і питання мови, його немає тут. Своїм вчинками він ніби заслужив на право говорити так, як він говорити звик. Нема в його випадку озлоби на те, що він говорить «по-пидорски». Він проти них воював, він їх убивав — має право.
[…]

Працюємо

#тиждень_штурмовика

27.ХІ
Забув дещо за вчора: до нас вернувся Андрюшка (читай за 23.ХІ). Ми.. ми не розуміємо, на ʼкий біс він це зробив. Його повернення розчаровує. Це був єдиний вчинок за весь цей час з його боку. Але перед тим, як іти, він не подумав, що робитиме щойно вийде за межі частини і опиниться «на волі». Вночі з понеділка на вівторок він прийшов на ядро (тобто в частину); до нас його привезли по обіді: весь цей час, як нам сказали, з ними «працювали психологи». Так плідно працювали, що коли я спитав його вчора ввечері, про що вони з ним балакали, він одказав: «та ніхто блять зі мною не балакав». Так зараз виглядає все, що трапилось: його брав нетерпець отримати посилку і піти в нірвану, тоді він пішов по неї сам (пʼятниця), забравши її, він накурився чи нажерся гівна і зловив кайф на кілька днів (пʼятниця – неділя) так, що навіть не памʼятав, що з ним коїлось, і повернувся (що йому було робити далі?). Абсолютно тупі дії цілком тупої людини.

Андрюшка це приклад людини, що дегенерує, що втрачає усі людські атрибути, вертаючись до виключно тваринних. Він не миється, спить в одязі й взутті, постійно щось має в роті, оброслому кострубатою стернею; він спить, їсть і сере. На все відповідає «та я їбав» або «пішло воно нахуй», до того ж він наркозалежний.
[…]

Зранку, не знаю як, зайшла мова за проституток. Проститутка слово, про мене, негарне, тоді як те, що воно позначає, завжди викликало в мене радше симпатію.
— Тоха, — каже Саня «Мʼясник», — будеш у Дніпрі, знімеш собі проститутку і нормально проведеш час!
— Насправді, — відповідаю, — я б такий, щоб не від того. Мені завжди було цікаво це спробувати.
Тут у розмову втручається другий Саня, мій сусіда знизу. Із міною знавця, що всюди був, все робив, всіх баб ****, він каже, що тільки нездари, що не можуть собі баби знайти, звертаються до шлюх (ще гірше слово!). На слова він ніколи не скупиться, тож наговорив іще багато. Сенсу це не змінило.

Тут до розмови доєднався дід Василь. Він став на наш із Мʼясником бік і сказав, що нічого поганого немає ані в цій професії, ані в користуванні нею.
— Якщо маʼш гроші, то можеш сам обрати, яку тобі подобається і як тобі подобається. Роби, Антон, — благословив він мене.
— Спасибі, Василю, але швидше за все це так і залишиться розмовою. Є щось всередині мене, що не дає мені цього зробити.
— Чому так? — питає.
— Я вважаю, що це аморально.

Правда, повії, я певен, мають і одну перевагу: вони мають бути чудові в ліжку. А це цікаво)

До обіду було ще одне класне заняття з Деном.
[…]
Воювати має молодь, сильна і дужа. Чоловіки за 30-40 у більшій масі для війни вже старі. Таким в армії не місце. А в нас таких якраз найбільше…

Зранку слухав подкаст іспанською мовою про африканське плем’я Гадза (Hadza). Досі вони живуть життя, як тисячі років тому, завдяки полюванню й збиранню. Та найбільше вразило мене не те, що в них немає писемності, не те, що вони нічого не вирощують, а що в них немає календаря. Тільки подумати, вони не знають, що таке дні тижня, що таке вихідні та будні. У них немає «завтра», якого вони чекають, бо це субота… У них немає «середа — це маленька пʼятниця» і т.д.

Ден приніс сьогодні свою пушку, AR-ку. Це теж про проституток. «Ми називаємо її проституткою, — каже він, — з нею можна роботи що завгодно, якщо готовий багато платити.» Коли ми спитали, у скільки йому обійшлася його гвинтівка: «160 тисяч», — сказав він. Сама гвинтівка коштувала тисяч 50-60, решта — модифікації.

Девʼяносто чи девʼятьдясят?🤨

- Татку…
- Шо?
- А дев‘яносто - це дев‘ять сотень?
- Ні, це дев‘ять десятків.
- (задумливо) П‘ятдесят… шістдесят… сімдесят…
[На цьому моменті моє чоло покривається холодним потом]
- … вісімдесят… А чому не дев‘ятьдесят?
- Чому?… А й дійсно… Дев‘ятсот і дев‘яносто… Марк, просто запам‘ятай, що дев‘ятсот - це дев‘ять сотень, а дев‘яносто - воно якби натякає, що після дев‘яноста іде сто. Тобто п‘ятдесят, шістдесят, сімдесят і вісімдесят, але дев‘яносто - це виключення. Зрозумів?
- Угу… Татку!
- Шо?
- А шо таке виключення? Кого виключають?
- Ох…

І шо, і шо? (с)
Відкриваю я Вікі, а там…
Виявляється, є варіанти походження, що «дев‘ять до ста» і те, що «дев‘ятьдесят» дійсно існувало, але застаріло і нині використовується лиш в чеській, болгарській, сербській, словенській і македонській мовах.

Святі ж люди вигадали Вікіпедію.

І ютьюб.
Я не уявляю, як раніше батьки відповідали нам на наші запитання на ніч, бо тут я спокійно можу за 10 хвилин показати потік лави, перегони двох драгстерів, соляну шахту, як олень скидає роги, паракукумарію тріколор і чемпіонат з брейк-дансу.
Чому питання виникають саме в такій послідовності - це загадка.

Штош, час іти читати, чому Пер Гюнт ходив в печеру до гірського короля.

Майте тиху ніч.

#щоденник

28.XI
Новий сон. Ніби я з мамою у торговельному центрі вибираю собі кросівки. Вхід у центр через військовий магазин, де продавець-консультант зустрічає нас зі словами, що наразі діє знижка, яка поширюється на всі магазини центру. Ми вирішуємо піти по інших магазинах, а закінчити військовим. Памʼятаю, що це були стокові, і я ніяк не міг знайти чи-то свого розміру, чи-то бажаної моделі. Зрештою, спускаємось на перший поверх у військовий. Дивимось. Бачу пляшки з-під води різного розміру та форми, кольору оливи, написано «тактичні» — ціна відповідна. Вголос роблю ремарку: хочеш продати дорожче, підпиши «тактичне». З продавцем заходить мова за UAR-ку. Кажу за Денову в приклад того, як швидко росте цінник. На цьому, здається, ми виходиму з магазину. Кінець.

Учора ввечері я розмовляв з мамою, розповів її про Денову зброю, та скільки вона коштує. Також говорили з нею за деякі покупки. Усе це відбилось у сні.

[…]

З Василем жартуємо про уявні походеньки до жіночок у сусіднє село. Кажемо, це не СЗЧ, це до дівчат😂.

Відкрив для себе 3 в 1… «Сором, Антоне, біжи позичать у Сірка очі.» Ніколи не пив це доти. В одній з посилок мати кинула кілька пакетиків, заварив — смашно). Тепер щодня пʼю поруч із нормальною кавою, бруджу організм. Кажу собі, що це поки я тут, як закінчиться КМБ, не питиму більше.

#щоденник

29.ХІ
Ден не виходить мені з голови. Він викликає в мене захват. Найбільше захоплює його скромність, його дискретність. Взагалі, справжні професіонали зазвичай такі і є: скромні й непомітні. Вони не кричать, не вихваляться, не виставляють себе на показ, просто роблять свою роботу.

До слова сказати. Вчора слухав подкаст з іспанської про розмовне значення слова cuñado. Властиво, це швагер або шурин, себто брат дружини, але переносно — це людина, яка все знає і всім дає поради. А кажуть на них cuñado, бо часто саме шурини бувають такими. Є ще cuñado de bar, бо часто таких «знавців» в Іспанії подибуєш саме в барах, і то невеличких провінційних. Вони люблять футбол і, за кухлем пива, з них найкращі тренери; вони «експерти» в політиці і будуть завше тобі критикувати депутатів, премʼєрів і президентів. Їхня типова фраза: «от якби я був…». Таких типів ви точно зустрічали і серед своїх знайомих, цих диванних експертів. Вони не знають, що таке скромність, що таке промовчати, що таке лишитися без уваги.

Це повна протилежність до професіоналів. Вони непомітні, вони дискретні. Побачиш Дена на вулиці, подумаєш, звичайна людина. Побачиш його в дії, заткне всіх за пояс.

Здається, серед побратимів одна з асоціацій, повʼязаних зі мною, ітиме з виразом «до біса». Найчастіше я вживаю його для підсилення, наприклад: «ти до біса впертий», «це до біса нелогічно»; інколи як неґацію: «до біса все це!»; зрештою, як побажання закінчити з кимось розмову: «іди до біса!». Вживаю я не лише цього виразу, але й самого слова біс та його похідного бісів. Як от: що за біс? (=що за чортівня?), бісів син, бісове дитя тощо.

#щоденник

01.ХІІ
Більш як два місяці веду цей «солдатський щоденник». Почавши 27 вересня, вступаю зараз у грудень. Навчання, що мало закінчитися за 35 днів десь на початку листопада, тягнеться, як нерозривна товста гума. Та кінець скоро, за 6 днів (це не тиждень!) ми будемо, як тут кажуть, «дєбмеля». Пишатися тут нічим, але ця лямка нарешті обірветься, і почнеться щось нове, краще (сподіваюсь, не «нова, гірша»). Поки довкруги коїться деморалізуючий безлад, я біжу в своє звичне втечище, тиху гавань моїх думок та уваги — літературу.

Днями обертав у голові, яких наших письменників мені було б цікаво постудіювати. Зупинився на цих трьох як першочергових: проза Франка, твори Ольги Кобилянської та Володимира Винниченка. З останнього я читав лише дві речі: роман «Хочу» на межі 22 й 23 року, який мені сподобався, і повість «Чесність з собою» перед відправкою на КМБ, який мені видався затягнутим і… нудним. А, ще кілька років тому читав його спогади про українську революцію «Відродження нації», які мені видались дуже цікавими, втім, на відстані, досить емоційними, а відтак, певно, немало субʼєктивними. Я відчував, що з Винниченком в мене ще не вирішено, що треба до нього вернутися, почитати ще.

Що його творчість від 30-х рр. була під суворою забороною в Радянському Союзі, а сам він від 1919 року аж до 51 жив на еміграції, далеко не всі його твори досі опубліковані. Цікаво, чи повернутий його архів на Україну. Чи хтось займається його вивченням (низка творів останніх двадцяти років його життя так і не побачили світ, щось видала діаспора, але не все, а його спадщина — це за 50 томів!)? Чи є в планах академічне видання його творів?

Я знав про існування величезного обсягу його щоденника, що його він вів упродовж усього життя. Заглянув в інтернет: деякі томи опубліковані вже за нашого часу. Замовив мамі четвертий том, що покриває кінець двадцятих. Цікаво, що він там пише про початок репресій, про справу СВУ тощо.

Чекаючи на посилку, завантажив його останній твір «Слово за тобою, Сталіне», написаний 1950 року, за 8 місяців до його смерті. Це діаспорне видання 60-х рр. з чудовою передмовою Григорія Костюка. Вона лаконічно, але послідовно висвітлює головні віхи життєвого й письменницього шляху Володимира Винниченка. Оскільки ця постать маловідома загалу, поділюся тут цікавими фактами з цієї статті-передмови про Володимира Винниченка.

Шляб з Розалією
Не знаю, чи Винниченко мав багато романів (гадаю, так, як і будь-який активний чоловік), але точно він був однолюбом.

«На початку 1911 року, у Флоренції, на березі річки Арно, [він] зустрічає Розалію Ліфшиць, абсольвентку (=випускницю — А.Б.) паризької Сорбонни (факультут медицини) і 28 березня 1911 року одружується з нею. З того часу, на все довге життя (до березня 1951 року — А. Б.), Розалія Яківна стає вірноб товаришкою, однодумцем і дружиною.»

Роки революції
Це доба тріумфів і ще більших падінь. Спершу він, спільно з Грушевським, очолює Центральну раду, після перевороту Скоропадського покидає Київ і переховується, зрештою, в листопаді 18 року організовує повстання проти гетьмана, виганяє з України німців і утворює уряд Директорії.

«Я почуваю тільки, — записав він у «Щоденник» за 28.ХІ.18, — що повинен стояти на цій горі, бо так треба для добра чогось більшого за мене.»

І одночасно це вже був початок упадку В. Винниченка як політика.

Як я скучив за писанням…
Очевидно, що політична діяльність тих років полишала його часу й сил займатися літературою. Свідченням цього є щоденниковий запис, зроблений ще у вирі революційних подій 16.Х.1917 року:

«Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером, і парером».

Винниченко-маляр
Року 1922 за кордоном Винниченко знайомиться з тоді ще початкуючим художником Миколою Глузенком, який пізніше став відомим майстром «Паризької школи».

«В атмосфері М. Глущенка та його товариства у В. Винниченка прокидається давня його пристрасть до малювання. Ніби жартома, ніби для відпочинку від літературної праці, десь в середині 20-х рр. він береться за пензель.