#щоденник

23.ХІ
Перша втеча. На кінці сьомого тижня БЗВП пʼятами накивав наш наркоша Андрюха. Упиз*ив технічно: по обіді дощового дня, коли всі миділи на нарах і давали храпака. Коли ми схаменулись, було вже поночі, дощ не вгавав хлюпати, пошуки кінчились швидко і безрезультатно.

Ми знали, що він очікував посилки. До цього щоразу, як він їх отримував, він уходив в транс: його ломило, він годинами сидів на товчку і так кілька днів. Один із наших побратимів працював на Новій пошті, через свої контакти, він дізнався, що посилку на його імʼя було забрано з околишнього селища о пів на четверту. Отже, або це він сам забрав її, або хтось за нього. Зрештою, це не так важливо.

Ми знали, що Андрюша — наркоман. Як ми помітили, що він щось приймає навіть тут, одразу наш старший про це повідомив. Ніхто серйозно не взяв до уваги. Найбільше питання після цього: як його сюди взяли? Перш, як потрапити сюди, кажуть, його возили по інших частинах, ніде не брали. Як взяли сюди? З яких пір в мусарню (Нацгвардія — це ж структура МВС) беруть наркоманів?..

Це ставить ширше питання про мобілізацію в Україні. Усі ці бусифіковані, зловлені «зцапані-злапані» — працівники ТЦК, працівники навчальних центрів, дивіться, кого ви, матері ковінька, берете! Якщо ви зупиняєте на вулиці людину, яка від подуву вітру на ногах не стоїть — хитається (а таким був Андрюшка), або яка в кульку несе 5 літрів пива (його дружок, що досі тут) — подумайте, чи варт їх ловити, і чи з такими людьми ми переможемо Росію?! Але ж їм план треба виконати, я забув…

Поза тим, треба віддати належне Андрієві, таймінг для втечі він підібрав шикарно. Ніхто, далебі, ніхто не чекав цього від нього, ще й коли хлюща надворі. Геніяльно! А яка витримка — прочекати 7 тижнів, і слова не вимовивши, про планований побіг… красень!

Сьогодні на стрільбищах я подумав, яка це авантюра — втеча. Яке трепетне хвилювання напередодні, який адреналін і холоднокровність під час. Навіть думав, як діяти далі, щоб не вислідили. Ех, був би я іншого складу, я б, певно, спокусився. Так, чисто, спробувати.

Закінчу цю замітку солдатським жартом — так ми розважаємося за дружніми бесідами.

Старий каже: «Я в сексі гладіатор: х*й вже не стоїть, я не їбу, а гладю»😂.

https://youtu.be/kecOf5D6z1w?si=pqKPD1b5RcyPSuW1

Усім раджу до перегляду!
Інтерв’ю Андрія Білецького, командира 3 ошб, з Українською Правдою. Є слова і про навчальні центри: схоже на те, що писав вище у щоденнику.

#щоденник

24.ХІ
Лишилось два тижні БЗВП. Гадаю, сьогодні був мій останній поїзд у чіпок. Простояли там години з чотири. Було б швидше, якби не тривога. Я вже скупився і ждав на решту, чоловік із тридцять, коли старшина каже нашому батальйону: «Ставай!», і ми всі (хто скупився і ні) стаємо на вихід. Шкода хлопців, що прождали чотири години надворі, так і не дочекавшись своєї черги в магазин. Як вияснилось, ще один хлоп пішов у сзч, цього разу з другої роти. Жартуємо, що лишилась твльки третя, що пасе задніх🤣.

Чекаючи, подивився два інтерв’ю УП: одне з Ігорем Оболєнським, комбригом Хартії, друге — з Андрієм Білецьким, комбригом третьої штурмової та засновником Азову. Особливо вразило друге. Андрій тямущий тип, і говорить грамотно грамотні речі, приємно слухати.

Підсів на трійку нових пісень, що кручу сьогодні цілий день: Не було Domiy, Плакали Fiinka, Коли Калуша. У Не було вставляє приспів. Памʼятаю його ще з рілзів у тіктоці, був підписаний на виконавицю. Щойно вчора казав, що мій плейліст — суцільне старьё, пісні, що я слухаю зараз, я слухав пʼять років тому. Чи це значить, що я стою на місці, ба навіть верстаю шлях назад, вертаючись, наприклад, до Джексона, якого фанатом я був у 8-9 класі в школі?

Мої товариші тут вважають мене за дивака. Я не буваю пʼяний, не тусю, не бахурую (сексуальне життя в мене ще тверезіше за алкогольне), не маю друзів (одного лишень) — далебі, дивак! Вони винуватять у цьому книжки. Мають рацію. Коли Еразм висміював глупоту усіх mortales (смертних), він не обійшов і письменників та ерудитів, як таких, що весь свій вік човпуть над книгами у сподіванці на марну славу. Бо що це за слава — визнання від купки посвячених, адже книжки читає дуже куценька жменька населення (а що серйозніша праця, то менша й жменька!).

Втім як дурні письменники, що пишуть, вважаючи себе богами проти неосвіченого плебсу, так не розумніший і плебс, що гарує на роботах за кусень хліба для сімʼї, а відпочиває, випиваючи з друзями, і вважаючи це за моменти найбільшого щастя. Висновок один: кожному своє.

#щоденник

25.XI
Сьогодні стріляли окопи. Не вони стріляли, а ми їх стріляли, а якщо говорити правильно, то в них, та розмовна мова користується вольністю і крутить синтаксу як їй до вподоби. Вихитрив собі замість шістдесяти патронів девʼяносто. Стріляв останнім. «Как ты хочешь, — питає інструктор Ден, — одиночными или очередью?» — «Почну одиночними, — кажу, — а закінчу чергою.» Входжу і починаю. Бам-бам, бам-бам. — «Добивай, добивай!» — ще дві кулі, іду далі. Міняю вкладки, десь з коліна, десь у русі: бам-бам-бам — пустий. В коліно, перезарядка, продовжую. Перший ріжок (магазин) закінчився швидко. Далі пішли проблеми: недосил, перезаряджаю ще раз, недохід затворної рами, вбиваю її рукою, продовжую рух. Третій магазин. Знову недосили, патрон не входить у патронник, знімаю магазин, йому, як тут кажуть, п*зда. На хвильку стопаємо. Розряджаємо магазин і споряджаємо справний. Готово. Проблем немає, цей раз уже стріляю чергами. Видно кінець окопа. Бачу мішень. — «По ней в движении, давай!» Тільки починаю насипати — кінець патронів.

Що вам сказати, відчуття кайфові! Я б так цілий день ходив по окопах. Рух, динаміка, швидкість реакції. Втоми не відчувається геть зовсім — адреналін. Виходить у мене добре. Не дарма працюю над цим. Колись, думаю, я спробую цю вправу навсправжки.

На цьому все, завтра розповім про Рада і несподіваних наших спільних знайомих.

#щоденник

26.ХІ
Другий день не бігаю зранку, бо не завібрував годинник. На телефоні не хочу ставити — розбудить інших.

Ще один цікавий ранок з Деном. Це наш інструктор від минулого тижня. Крутий чел. У колишньому спецпризначинець. Він із нами до обіду. Завжди продуктивно. Холостимося, дає теорію, відпрацьовуємо на практиці. […] Якби ще й по обіді з нами залишався.

Сьогодні почали з розбору польотів вчорашньої окопної роботи, after action review, як кажуть на заході. Цікаво, що у своєму інтерв’ю (посилання вище у стрічці) Білецький теж каже відзначає важливість робити розбір операції, не лише її планування. Підібрав для себе кілька зауваг. Перед цим я думав, що в мене було все супер, але ні)

Сам Ден хлопець простий і скромний, дуже скромний. Ніколи не говорить про те, чого не зазнав сам, ніколи не каже імперативно, лише радить. Ніколи не говорить у високих тонах про себе та свій досвід, а втім учора комбат каже нам, що він герой України, що воював у Серебрянському лісництві, що має державні нагороди. Він же
тихенький, тихенький,
тихіш од трави…
Взагалі, він дуже тихенький.

Ден говорить російською, як він сам сказав, «по-пидорски». Власне, він намагається говорити українською, але вертається на російську, бо зручніше. З ним мені хочеться говорити по-російськи. До чого я вже вередливий у мовному питанні і схильний упереджено дивитися на російськомовних, з Деном я жодного разу про це не подумав. Мене ніяк не бісить, що він говорить російською. Думаю, тут діло в авторитеті та повазі, які він випромінює. Таку людину, такого чоловіка просто поважаєш, і питання мови, його немає тут. Своїм вчинками він ніби заслужив на право говорити так, як він говорити звик. Нема в його випадку озлоби на те, що він говорить «по-пидорски». Він проти них воював, він їх убивав — має право.
[…]

Працюємо

#тиждень_штурмовика

27.ХІ
Забув дещо за вчора: до нас вернувся Андрюшка (читай за 23.ХІ). Ми.. ми не розуміємо, на ʼкий біс він це зробив. Його повернення розчаровує. Це був єдиний вчинок за весь цей час з його боку. Але перед тим, як іти, він не подумав, що робитиме щойно вийде за межі частини і опиниться «на волі». Вночі з понеділка на вівторок він прийшов на ядро (тобто в частину); до нас його привезли по обіді: весь цей час, як нам сказали, з ними «працювали психологи». Так плідно працювали, що коли я спитав його вчора ввечері, про що вони з ним балакали, він одказав: «та ніхто блять зі мною не балакав». Так зараз виглядає все, що трапилось: його брав нетерпець отримати посилку і піти в нірвану, тоді він пішов по неї сам (пʼятниця), забравши її, він накурився чи нажерся гівна і зловив кайф на кілька днів (пʼятниця – неділя) так, що навіть не памʼятав, що з ним коїлось, і повернувся (що йому було робити далі?). Абсолютно тупі дії цілком тупої людини.

Андрюшка це приклад людини, що дегенерує, що втрачає усі людські атрибути, вертаючись до виключно тваринних. Він не миється, спить в одязі й взутті, постійно щось має в роті, оброслому кострубатою стернею; він спить, їсть і сере. На все відповідає «та я їбав» або «пішло воно нахуй», до того ж він наркозалежний.
[…]

Зранку, не знаю як, зайшла мова за проституток. Проститутка слово, про мене, негарне, тоді як те, що воно позначає, завжди викликало в мене радше симпатію.
— Тоха, — каже Саня «Мʼясник», — будеш у Дніпрі, знімеш собі проститутку і нормально проведеш час!
— Насправді, — відповідаю, — я б такий, щоб не від того. Мені завжди було цікаво це спробувати.
Тут у розмову втручається другий Саня, мій сусіда знизу. Із міною знавця, що всюди був, все робив, всіх баб ****, він каже, що тільки нездари, що не можуть собі баби знайти, звертаються до шлюх (ще гірше слово!). На слова він ніколи не скупиться, тож наговорив іще багато. Сенсу це не змінило.

Тут до розмови доєднався дід Василь. Він став на наш із Мʼясником бік і сказав, що нічого поганого немає ані в цій професії, ані в користуванні нею.
— Якщо маʼш гроші, то можеш сам обрати, яку тобі подобається і як тобі подобається. Роби, Антон, — благословив він мене.
— Спасибі, Василю, але швидше за все це так і залишиться розмовою. Є щось всередині мене, що не дає мені цього зробити.
— Чому так? — питає.
— Я вважаю, що це аморально.

Правда, повії, я певен, мають і одну перевагу: вони мають бути чудові в ліжку. А це цікаво)

До обіду було ще одне класне заняття з Деном.
[…]
Воювати має молодь, сильна і дужа. Чоловіки за 30-40 у більшій масі для війни вже старі. Таким в армії не місце. А в нас таких якраз найбільше…

Зранку слухав подкаст іспанською мовою про африканське плем’я Гадза (Hadza). Досі вони живуть життя, як тисячі років тому, завдяки полюванню й збиранню. Та найбільше вразило мене не те, що в них немає писемності, не те, що вони нічого не вирощують, а що в них немає календаря. Тільки подумати, вони не знають, що таке дні тижня, що таке вихідні та будні. У них немає «завтра», якого вони чекають, бо це субота… У них немає «середа — це маленька пʼятниця» і т.д.

Ден приніс сьогодні свою пушку, AR-ку. Це теж про проституток. «Ми називаємо її проституткою, — каже він, — з нею можна роботи що завгодно, якщо готовий багато платити.» Коли ми спитали, у скільки йому обійшлася його гвинтівка: «160 тисяч», — сказав він. Сама гвинтівка коштувала тисяч 50-60, решта — модифікації.

Девʼяносто чи девʼятьдясят?🤨

- Татку…
- Шо?
- А дев‘яносто - це дев‘ять сотень?
- Ні, це дев‘ять десятків.
- (задумливо) П‘ятдесят… шістдесят… сімдесят…
[На цьому моменті моє чоло покривається холодним потом]
- … вісімдесят… А чому не дев‘ятьдесят?
- Чому?… А й дійсно… Дев‘ятсот і дев‘яносто… Марк, просто запам‘ятай, що дев‘ятсот - це дев‘ять сотень, а дев‘яносто - воно якби натякає, що після дев‘яноста іде сто. Тобто п‘ятдесят, шістдесят, сімдесят і вісімдесят, але дев‘яносто - це виключення. Зрозумів?
- Угу… Татку!
- Шо?
- А шо таке виключення? Кого виключають?
- Ох…

І шо, і шо? (с)
Відкриваю я Вікі, а там…
Виявляється, є варіанти походження, що «дев‘ять до ста» і те, що «дев‘ятьдесят» дійсно існувало, але застаріло і нині використовується лиш в чеській, болгарській, сербській, словенській і македонській мовах.

Святі ж люди вигадали Вікіпедію.

І ютьюб.
Я не уявляю, як раніше батьки відповідали нам на наші запитання на ніч, бо тут я спокійно можу за 10 хвилин показати потік лави, перегони двох драгстерів, соляну шахту, як олень скидає роги, паракукумарію тріколор і чемпіонат з брейк-дансу.
Чому питання виникають саме в такій послідовності - це загадка.

Штош, час іти читати, чому Пер Гюнт ходив в печеру до гірського короля.

Майте тиху ніч.

#щоденник

28.XI
Новий сон. Ніби я з мамою у торговельному центрі вибираю собі кросівки. Вхід у центр через військовий магазин, де продавець-консультант зустрічає нас зі словами, що наразі діє знижка, яка поширюється на всі магазини центру. Ми вирішуємо піти по інших магазинах, а закінчити військовим. Памʼятаю, що це були стокові, і я ніяк не міг знайти чи-то свого розміру, чи-то бажаної моделі. Зрештою, спускаємось на перший поверх у військовий. Дивимось. Бачу пляшки з-під води різного розміру та форми, кольору оливи, написано «тактичні» — ціна відповідна. Вголос роблю ремарку: хочеш продати дорожче, підпиши «тактичне». З продавцем заходить мова за UAR-ку. Кажу за Денову в приклад того, як швидко росте цінник. На цьому, здається, ми виходиму з магазину. Кінець.

Учора ввечері я розмовляв з мамою, розповів її про Денову зброю, та скільки вона коштує. Також говорили з нею за деякі покупки. Усе це відбилось у сні.

[…]

З Василем жартуємо про уявні походеньки до жіночок у сусіднє село. Кажемо, це не СЗЧ, це до дівчат😂.

Відкрив для себе 3 в 1… «Сором, Антоне, біжи позичать у Сірка очі.» Ніколи не пив це доти. В одній з посилок мати кинула кілька пакетиків, заварив — смашно). Тепер щодня пʼю поруч із нормальною кавою, бруджу організм. Кажу собі, що це поки я тут, як закінчиться КМБ, не питиму більше.

#щоденник

29.ХІ
Ден не виходить мені з голови. Він викликає в мене захват. Найбільше захоплює його скромність, його дискретність. Взагалі, справжні професіонали зазвичай такі і є: скромні й непомітні. Вони не кричать, не вихваляться, не виставляють себе на показ, просто роблять свою роботу.

До слова сказати. Вчора слухав подкаст з іспанської про розмовне значення слова cuñado. Властиво, це швагер або шурин, себто брат дружини, але переносно — це людина, яка все знає і всім дає поради. А кажуть на них cuñado, бо часто саме шурини бувають такими. Є ще cuñado de bar, бо часто таких «знавців» в Іспанії подибуєш саме в барах, і то невеличких провінційних. Вони люблять футбол і, за кухлем пива, з них найкращі тренери; вони «експерти» в політиці і будуть завше тобі критикувати депутатів, премʼєрів і президентів. Їхня типова фраза: «от якби я був…». Таких типів ви точно зустрічали і серед своїх знайомих, цих диванних експертів. Вони не знають, що таке скромність, що таке промовчати, що таке лишитися без уваги.

Це повна протилежність до професіоналів. Вони непомітні, вони дискретні. Побачиш Дена на вулиці, подумаєш, звичайна людина. Побачиш його в дії, заткне всіх за пояс.

Здається, серед побратимів одна з асоціацій, повʼязаних зі мною, ітиме з виразом «до біса». Найчастіше я вживаю його для підсилення, наприклад: «ти до біса впертий», «це до біса нелогічно»; інколи як неґацію: «до біса все це!»; зрештою, як побажання закінчити з кимось розмову: «іди до біса!». Вживаю я не лише цього виразу, але й самого слова біс та його похідного бісів. Як от: що за біс? (=що за чортівня?), бісів син, бісове дитя тощо.

#щоденник

01.ХІІ
Більш як два місяці веду цей «солдатський щоденник». Почавши 27 вересня, вступаю зараз у грудень. Навчання, що мало закінчитися за 35 днів десь на початку листопада, тягнеться, як нерозривна товста гума. Та кінець скоро, за 6 днів (це не тиждень!) ми будемо, як тут кажуть, «дєбмеля». Пишатися тут нічим, але ця лямка нарешті обірветься, і почнеться щось нове, краще (сподіваюсь, не «нова, гірша»). Поки довкруги коїться деморалізуючий безлад, я біжу в своє звичне втечище, тиху гавань моїх думок та уваги — літературу.

Днями обертав у голові, яких наших письменників мені було б цікаво постудіювати. Зупинився на цих трьох як першочергових: проза Франка, твори Ольги Кобилянської та Володимира Винниченка. З останнього я читав лише дві речі: роман «Хочу» на межі 22 й 23 року, який мені сподобався, і повість «Чесність з собою» перед відправкою на КМБ, який мені видався затягнутим і… нудним. А, ще кілька років тому читав його спогади про українську революцію «Відродження нації», які мені видались дуже цікавими, втім, на відстані, досить емоційними, а відтак, певно, немало субʼєктивними. Я відчував, що з Винниченком в мене ще не вирішено, що треба до нього вернутися, почитати ще.

Що його творчість від 30-х рр. була під суворою забороною в Радянському Союзі, а сам він від 1919 року аж до 51 жив на еміграції, далеко не всі його твори досі опубліковані. Цікаво, чи повернутий його архів на Україну. Чи хтось займається його вивченням (низка творів останніх двадцяти років його життя так і не побачили світ, щось видала діаспора, але не все, а його спадщина — це за 50 томів!)? Чи є в планах академічне видання його творів?

Я знав про існування величезного обсягу його щоденника, що його він вів упродовж усього життя. Заглянув в інтернет: деякі томи опубліковані вже за нашого часу. Замовив мамі четвертий том, що покриває кінець двадцятих. Цікаво, що він там пише про початок репресій, про справу СВУ тощо.

Чекаючи на посилку, завантажив його останній твір «Слово за тобою, Сталіне», написаний 1950 року, за 8 місяців до його смерті. Це діаспорне видання 60-х рр. з чудовою передмовою Григорія Костюка. Вона лаконічно, але послідовно висвітлює головні віхи життєвого й письменницього шляху Володимира Винниченка. Оскільки ця постать маловідома загалу, поділюся тут цікавими фактами з цієї статті-передмови про Володимира Винниченка.

Шляб з Розалією
Не знаю, чи Винниченко мав багато романів (гадаю, так, як і будь-який активний чоловік), але точно він був однолюбом.

«На початку 1911 року, у Флоренції, на березі річки Арно, [він] зустрічає Розалію Ліфшиць, абсольвентку (=випускницю — А.Б.) паризької Сорбонни (факультут медицини) і 28 березня 1911 року одружується з нею. З того часу, на все довге життя (до березня 1951 року — А. Б.), Розалія Яківна стає вірноб товаришкою, однодумцем і дружиною.»

Роки революції
Це доба тріумфів і ще більших падінь. Спершу він, спільно з Грушевським, очолює Центральну раду, після перевороту Скоропадського покидає Київ і переховується, зрештою, в листопаді 18 року організовує повстання проти гетьмана, виганяє з України німців і утворює уряд Директорії.

«Я почуваю тільки, — записав він у «Щоденник» за 28.ХІ.18, — що повинен стояти на цій горі, бо так треба для добра чогось більшого за мене.»

І одночасно це вже був початок упадку В. Винниченка як політика.

Як я скучив за писанням…
Очевидно, що політична діяльність тих років полишала його часу й сил займатися літературою. Свідченням цього є щоденниковий запис, зроблений ще у вирі революційних подій 16.Х.1917 року:

«Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером, і парером».

Винниченко-маляр
Року 1922 за кордоном Винниченко знайомиться з тоді ще початкуючим художником Миколою Глузенком, який пізніше став відомим майстром «Паризької школи».

«В атмосфері М. Глущенка та його товариства у В. Винниченка прокидається давня його пристрасть до малювання. Ніби жартома, ніби для відпочинку від літературної праці, десь в середині 20-х рр. він береться за пензель.

З того часу до кінця життя він не переставав малювати.»

Святослав Гординський, великий як маляр, так і письменник скаже потім так:
«Серед досить великої групи українських митців паризької школи Винниченко, хоч нічим оригінальним не виявився, — маляр далеко не аматорської міри. Майбутній історик мистецтва при розгляді цієї групи не зможе проминути малярських творів В. Винниченка»

Художня його спадщина налічує близько ста картин.

Mougins, конкордизм, переміна в житті
З 24 по 34 рік Винниченки жили в Парижі. Його твори друкувалися чималими накладами в Союзі, перекладалися іноземними мовами, його пʼєси не сходили з театрів Європи. Він отримував достатні гонорари, а відтак жив і плідно працював у столиці Франції.

Втім з 34 року намічається зміна. Вже кілька років у Союзі він став ворогом народу і його твори звідусіль вилучаються. Європа у багатьох країнах стає заручником фашистцьких режимів, і імʼя Винниченка стає небажаним як на сцені, так і на полицях нигарень. Його надходження марніють. На заощаджені гроші вони купують будинок з чималим горóдом у місті Мужен, що коло Канн. Свій будинок він назове «Закутком» (Zakoutok) і порине в землеробство. Почасти це обумовлено зміною його світогляду, почасти зміною його фінансового становища. Йому тоді за 50 років.

«З подивугідною силою волі, самодисципліни, що мужувала з самокатуванням аскета-фанатика, В. Винниченко спільно з дружиною запровадив вже з 1932 року новий режим життя. Відмовився від куріння тютюну, від вживання будь-яких спиртних напоїв, від усіх харчів, повʼязаних з убиванням живих істот і навіть здебільшого від вареної їжі. Гасло «повернення до матінки природи» стає основним керівним гаслом їх життя і побуту.»

Мій допис вже виходить за межі пристойного як для цього каналу та вашої до мене приязні. Залишу тут ще кілька цитат для найцікавіших.

13.ХІ.1940

«Трошки неспокійно: щодня ми обоє хочемо цілий день їсти. Наше годування бідніє все більше та більше, фруктів уже майже немає, горхів зовсім не їмо, молока півлітра на двох, пшеницю — економимо, а сама городина, очевидно, за всіх справитися не може. І нам ввесь час хочеться їсти, смокче і ниє всередині, шлунок ніяких економій, скрут і філософій не визнає».

18.Х.1941

«Мені треба: 1) ще раз проредагувати, попанити, виправити «Конкордизм»; 2) писати «Хмельниччину»; 3) писати «Хроніку українського відродження» з доби останніх 50 років; 4) другий разок «Намиста»; 5) третій разок «Намиста» … Скільки ж на це часу треба ? І скільки сил? Хіба ж я маю право витрачати їх на бешування, копання, длубання в гною?!»

———

«Дивись, яке прекрасне видиво природи!» І вони обоє задивились на ті неповторні фарби передвечірнього муженського краєвиду. Коли ж за мить Розалія Яківна оглянулась, то побачила, що Винниченко обернувся до дверей і сперся рукою оа одвірок. На питання, що з ним, не відповідав. Коли вона підбігла, то тіло його поволі почало опускатись на землю. … Володимир Винниченко перестав жити.

#щоденник

7.ХІІ
Перший день поросячого життя: їмо і лежимо. Попереду таких ще кілька. Ми вже «дємбєля» і чекаємо, коли нас заберуть далі. Сьогодні здали зброю. Перший взвод дрочили на чистці. Перевіряли кожен калаш і, який не достатньо почищений, вертали назад. Таким робом перший взвод здавав 3 години. Тоді стало ясно, що з таким методом автомати здаватимуть ще й завтра. І метод змінили: у решти взводів автомати на чистку вже не перевіряли. Я був серед решти. Майно (броню, каску, лопатку тощо) — завтра (хоча ніхто не заважав усе здати сьогодні). Тут люблять «задоволення» розтягувати якнайдовше. Крім цього, двічі ходили їсти (скоро буде третій раз), решта часу сидима в казармі. Кажу собі: це твій день відпочинку, відпочинь повністю. Подивимось, наскільки з мене вистачить такого недвижного життя.

Погода сприкрилась. Весь день од самого ранку з короткими перервами мжичить. Як нам пощастило, що навчання закінчились учора!

Приїхав Даня, наш взводний, з навчань у Німеччині. На вигляд такий же пикатий, якщо не більший. Їх там учили чи випасали?.. Манерами такий же понтовитий. Особисто не вітались.

Роздали опитувальники. Написав щиро — ачей потрапить у руки когось за межами цього кодла. Спитав у хлопців, дехто теж написав по правді. Підібʼю підсумки тут за кілька днів, як буду вже поза стінами. Галовна проблема: цей КМБ замість надихати солдатів воювати за Україну, викликає відразу до війська як інституції і позбавляє бажання воювати за цю державу. А це, як ви можете подумати, досить печально…

По обіді забрав посилку. Прийшла кава (багато), цукерки (шоколадні), ліки та… книжка: томик Винниченкового Щоденника за 29-31 рр. Отримавши посилку, зрадів як малий — 10 днів пролежала у відділенні. Лимони просять, щоб їх зʼїли.

Почав читати Щоденника. У передмові отримав відповіді на запитання, чи повернувся архів Винниченка в Україну (запис за 1.ХІІ). Відповідно до передмови (це видання 2012 р.) — ні. Повернулась більша частина його художніх творів (про Винниченка-художника згадував у тому ж дописі), а от щодо літературних вочевидь він і досі у Штатах. Натомість архів і бібліотека Костюка перевезені повністю року 2000.

На друге питання, чи хтось займається повним виданням творів Винниченка, відповідь, гадаю, я теж маю. До видання цього тому Щоденника долучився Інститут літератури НАН України. В його стінах і слід шукати дослідників творчості письменника, але, знаючи рівень фінансування у нас таких інституцій, шансів на скорі видання нових томів дуже маленькі. Тим менші у час війни. Хоча яка це мізерна річ, книговидання, проти витрат на війну!

Є питання до передмови. Я звик, що в сучасних виданнях передмова — це огрядна стаття, що дає контекст, відомості про автора, історію написання твору, історію його публікації тощо. Тут же це куценька статейка на непристойних сім сторінок, з яких на більше як половині автор розводиться про історію шельмування Винниченка-письменника в СРСР з 1930 року, а тоді на двох сторінках швидко пробігається долею архіву Винниченка, творами, що повернулись, внеском Гр. Костюка у його збереженні та опрацюванні. А де історія написання Щоденника, де ширший контекст про життя автора у Франції в період, що його охоплює цей том (1929-31 рр.), де про історію архіву, де про твори, що були опубліковані в діаспорі, де про ті, що досі не побачили світ? Де, зрештою, про Комісію для вивчення спадщини В. Винниченка і її роботу? Де про історію повернення архіву вже за незалежної України? І таких «де» у цій передмові дуже багато.

Треба вертатися до запису на папері — скучив за ручкою і шурхотом білих аркушів.

#щоденник

9.ХІІ
Казарма спустіла наполовину. Мене сьогодні не забрали. Чекаю завтра. Певності немає — це ж армія…
Свинячого лежання вистачило на день. Учора зранку бігав, сьогодні зранку бігав. Бігав би ще, 6 кілометрів не вистачає, але не ті обставини.

Закінчив «Слово за тобою, Сталіне» Винниченка. Динамічний, захватний кількаплановий сюжет, гарне змалювання обстановки суцільного донощицтва і сексотства у повоєнні роки в Союзі; ідея колектократії як режиму, що поборе війну наївний.

Продовжую його Щоденник. Його записи мають свою систему. Спершу — про погоду, далі — з біжучого життя (зустрічі, листи, політичне життя), зрештою, якийсь короткий роздум:

24.І.29
Часто здобуття чеснóти визначає тільки позбавлення сили.
Вгамування пристрастей приходить тільки на старість. Тоді людина стає мудрою. Чи є така мудрість бажана? Чи не воліли б люди боротися якомога довше з своїми пристрастями і не досягати цієї мудрости? Бо дивно, що вона приходить боронити нас тоді, коли нас кидають наші «вороги».

Уперше за кілька кілька місяців читав французькою, Руссо «Les Rêveries du promeneur solitaire». Читав собі під ніс уголос, отримав задоволення. Він у цьому (останньому) творі страх який скиглій! Перша промнада (прохідка/прогулянка) зносна, другу недочитав іще.

Писав сьогодні у щоденнику. Відучився трохи. Та й для справжнього письма треба стіл, а не колінця. А, може, дійсно відучився писати, а не тицяти по екрану? Продовжуватиму далі. А взагалі, не знаю, як розділяти їх. Писати все туди, а потім переписувати — завелекий труд. Вести окремі — який сенс? Щоденник має бути один. Схиляюсь до того, що треба припиняти публікувати його тут і просто писати в зошит. Чи ви сильно засмутитесь?

Кажуть, завтра вже будемо їсти в їдальні, що біля казарми. Повернення цивілізації: стіл, тарілка, прибори — любо уявити. Тільки от туалетів досі немає. Ліс, що довкало, вже загадили «порядно»… Ех, а кажуть: Міжнародний навчальний центр…

#щоденник
9.ХІІ

21:53
Читаю Одіссею. День третій, кайфую. Надзвичайно гарні описи: природи, почуттів, переживань. Тільки вдумайтесь, тексту більше, як дві з половиною тисячі років! Це перша велика літературна памʼятка Європи, наша з вами памʼятка, бо ми Європа, і одразу якого рівня! Згадую перший курс у жовтому. У нас були лекції з всесвітньої літератури. Перші кілька місяців була начитка для всього потоку (коло ста студентів). Курс ішов хронологічно, зачинали з Гомера, тоді грецький театр, а там… не памʼятаю, чи не Боккаччів Декамерон одразу… Памʼятаю, дуже гарна жіночка читала нам цей курс. Невисока, струнка з чорнявим волоссям, в окулярах (окуляри на вродливих викладачках часом збуджують похітливих студентів). Вона розповідала нам, першачкам, про сюжет Іліади та Одіссеї. Про каверзи греків і взяття Трої, про поневіряння Одіссеєві дорогою назад, про залицяльників Пенелопи. А я, дурень, слухав і не тямив, про що вона: це ж якісь міфи, це ж, пак, дітям таке читати!

Сама викладачка, здається, вчилась у Франції чи навіть їздила туди періодично викладати. Вона гарно вела пари, але було в ній було щось нервового. Часом, їй було складно тримати в руках авдиторію. Її темп був неквапний і одноманітний, сприятливий викликати дрімоту; вона спиралася очима на конспект, тілом на пюпітр. А коли втрачала увагу студентів, вдавалась до примітивних трохи істеричних прийомів. Втім враження про неї у мене залишилось добре, от тільки не знаю від чого більше: як від жінки чи викладачки..)

Вона була в нас всього перший семестр, далі, здається, пішла в декрет. Більше я її не бачив. Це перший спогад з Гомером.

Другий теж повʼязаний з викладачем і теж з жовтим університетом. На першому курсі у нас викладав англійську старенький професор Олександр Панасьєв. Він чимось був схожий на Джо Байдена. З першого заняття я полюбив його, а він помітив мене. Після закінчення першого курсу я домовився інколи ходити до нього на уроки. Він жив у маленькій хрущовці на вулиці Єреванській, на Соломʼянці. Його квартира була всуціль заставлена книжками: починаючи від вхідних дверей, вузеньким коридорчиком, і далі в кімнату-кабінет, де, ліворуч проти вікна, стояв на столі комп’ютер і сидів він, а коло столу було крісельце, куди падав я. За моєю спиною було ліжко-диван, на якому теж лежали книжки, а просто мене і за його спиною — великий стелаж з книгами. Переважно, це була література англійською мовою.

Якось я побачив у нього Одіссею англійською. Спитав, чи він читав її. «Звісно», — одповів він. А далі продовжив: «Я пробував її в українському перекладі Тена, але не зміг. Не зайшла. А англійською — прекрасна річ.» Варто згадати, що Панасьєв узагалі любив античну культуру, особливо античний Рим. Позаду нього на поличці стояв портрет святого Єроніма Єроніма Босха. Він же познайомив мене з Ґіббоном, англійським автором прекрасної за стилем ґрунтовної за змістом праці з історії Ртмської імперії “The Decline and Fall of the Roman Empire”. Раз він підготував для мене пасаж про різносторонні вподобання імператора Гордіана (половина ІІІ ст.), який жіночі форми любив не менше, ніж книжний зміст:

Twenty-two acknowledged concubines and a library of sixty-two thousand volumes attested the variety of [Gordian's] inclinations; and from the productions which he left behind him, it appears that the former as well as the latter were designed for use rather than for ostentation.

Двадцять дві визнані наложниці і бібліотека з шістдесяти двох тисяч томів свідчили про розмаїтість Гордіанових потягів (нахилів); а з творінь, які він лишив по собі, виглядає, що перші, як і другі, були йому більше для вжитку, ніж показу (я б і лишив слово «остентації»).

От римляни! Війна, студії, жінки — усе, що треба для чоловіка. Війна — для слави, студії для духовної гармонії та відрізнення нас від інших тварин, жінки — для задоволення фізичного. А, ще одне: застільні бесіди за кубками фалерського.

Світла памʼять Панасьєву. Якби ж тоді я цікавився Еразмом, Єронімом і римською літературою, як зараз, наскільки змістовнішими були б наші conversationes!