Анатолій Дімаров

Дімаров — моє відкриття. Уперше я почув про нього ще у Франції. Це був 2019 рік. Я вчився на другому курсі в містечку Нансі, що на сході, неподалік од Стразбурга. Місто це невеличке, так що його, коли нудьга наляже, а небо не рюмсатиме, за кілька годин можна ногами зміряти, принаймні все найцікавіше в ньому. На початку того року я затоваришував з одним хлопцем, якого називав, на латинський штиб, Квінтінусом (сам він був Quentin). Жив я тоді у гуртожитку трохи вище від університету, од центру було хвилин 20 жвавою ходою. Жив самітником, і якби там поруч були печери, в яких можна було сховатися, то я, певне, міг би стати св. Антонієм Нанцейським, дарма що це давно не в моді. Моїм мешканням була стандартна для гуртожиттків прямокутна кімнатка площею десь два на пʼять. На другому кінці проти дверей було вікно на всю ширину від стінки до стінки; під ним батарея; до вікна приставлено, також у всю ширину, навчальний стіл, що правив і за кухонний; в кутку під ним стояв маленький холодильник. Ліворуч, притиснуте до стінки ліжко, побіч нього прохід від дверей до вікна. За ліжком деревʼяна переділка, за якою вмивальник та дзеркало. Десь там же ховалась і маленька шафка. Кімнатка маленька, але моя. Порівнюючи з нашими гуртожитками, мені там було дуже комфортно. Приміром, якби в мене була дівчина, я б міг її без проблем водити до себе — контролю ніякого. Дівчина була в мене лише раз, і завдяки моїй недбалості (переплутав години її автобусу) побула зі мною замість однієї ночі цілих три…
Отож Квінтінус. Якось він сказав мені, що записався в зал. Я спитав, в який. У той, що коло площі Станісласа (себто в самому центрі). Я вмить запалився. Тілом пробігла жвавість, я стис мʼязи і знову відчув їхню пружність, хоч відчуття сонності й охлялості від браку напруги повністю їх не покинуло. Не сказати, що я був зовсім занедбав тіло. Часом я бігав і робив вправи, але наставала глибока осінь, день коротшав, а з неба все частіше лилася мжичка. Сльотавила надворі, сльотавило й на душі. Тож, коли Квінтінус сказав про зал, я наче прокинувся від летаргійного сну і зрадів тому, що нарешті повернуся до чогось такого близького й звичного мені — залу! Ну і я записався. Перше тренування -- це було ніби одлюдник після багатьох років на самоті, вертався у велике місто, яке так добре колись знав. Одразу я відчув себе, як риба в воді.
Ходив я туди більш-менш регулярно, часом бігав на доріжці і тоді, щоб не зовсім «марночасити», слухав рубрику Культура на Українському радіо (відтоді в мене про це радіо тільки гарні спогади😊). Десь раз на тиждень авторську передачу там вів наш старший письменник, на жаль його імʼя в памʼяті не лишилося. Він часто розповідав бувальщину з письменницького світу своєї молодості, себто радянської доби 70х-80х, коли писать було можна не що хотів, а що давали. Там-то на своїх передачах він не раз згадував «не злим, тихим» і Дімарова, свого друга по перу й в житті, який відійшов у засвіти тоді ще не так давно, у 2014-му.
Бачте, як виходить, імʼя ведучого, якого я уважно слухав з десяток разів так точно, в памʼяті не лишилось, знаю лиш, що тоді він дописував свій історичний роман про Івана Мазепу, виривки з якого зачитував. А от імʼя його товариша, Анатолія Дімарова, мені запамʼяталось і відгукнулося у памʼяті, коли 5 років потому у міській книгарні я побачив кілька його книжок, свіжо виданих видавництвом Фоліо.

Про них ми поговоримо пізніше.

Здається, тут іде об автобіографію. Цікаво. Помаленьку вибудовується план. Триматиму в курсі. Головне — триматися правила: Nulla dies sine linea.

Завтра буде багато всього. Точно буде Куліш (про нього мав писнути вже сьогодні, от тільки, як одволікся зранку, так і не повернувся). Зранку планую Ціцерона почитати, тож, може, й з нього щось буде.

Дивіться ютуб👇, він мені важливий. Словотеки роблю короткі (до 2-х хвилин), мають подобатися)

#куліш
Ренегат, изменник, зрадник, хуторянин, дводушник — як тільки сучасники не називали цього невтомного трудівника на нашій ниві — а чи радше перелозі? — що навіть "помирав, водячи пером у повітрі"... українським пером.

Під хештеґом #куліш буде все цікаве, що мені трапиться, про Куліша. Якоїсь системи я не дотримуватимусь. Але завсіди додаватиму коротесеньку передмову до цитати чи коментаря.
Отож, гайда!

1881-82 рік Куліш проводить у Львові. Його опальні другий і третій томи "Воссоединения Руси" вже вийшли і накликали на автора лавину гніву й прокльонів від земляків. Він працює над перекладами Шекспіра українською, але в Україні підросійській видати їх не може (діє указ 76-го року). Тому їде у Львів, де має намір видавати свій журнал з гадкою примирити поляків і українців. З декількох причин у нього не виходить. Розлючений і гнівний, він вертається до України, де доживає віку на хуторі Мотронівка, Чернігівська область.
Цікаві відомості про це дає стаття М. Могилянського “П. Куліш у 90-х рр.”, надрукована у №8 харківського місячника Червоний Шлях за 1925 рік. Подаю з неї кілька цитат.

Отже щодо поїздки приїзду до Львова та розгортання просвітньої діяльності, ось що писав біограф Куліша Д. І. Дорошенко 1918 року: “Група багатих польських панів предложила Кулішу значну суму грошей на культурно-просвітню працю серед українців у дусі примирення, — з умовою, щоб Куліш прийняв австрійське підданство. Куліш пристав на цю пропозицію, зробив заходи щодо переміни підданства і укладав собі план майбутньої роботи…”

Маємо уривок з Кулішевого листа про цей саме період:
“… з серцем незлобним проти сусідних націоналістів (росіян, тобто — А. Б.) і гнівний тільки на їх фанатичних репрезентантів, осів я був р. 1892 у Львові. Дома фанатики примусового єдинства (розумій: росіяни — А. Б.) не давали мене печатати переклад Шекспирових творів і появити періодичний орган до підʼйому рідного слова на висоту сучасної культури. Така “тіснота і неволя” настала в. нас за приводом царських обманщиків чинолюбців і грошолюбців. Гірко мені було через них покинути малоруське перо моє і нахилитись під їх волю. От я і взяв думку зробитись гражданином імперії, під котрою політика судила жити коли не лучше, так і не гірше землякам моїм (розумій: Австрійська імперія — А. Б.), думку послужити рідній національності, під крилами орла Конституційного.”

Втім з деяких причин (їх я поки не знаю) з того нічого не вийшло і, пише Дорошенко: “Знеохочений, і розчарований поїхав Куліш додому на Україну, а слідом за ним бігла нова легенда про його “зрадництво”, “відступництво”, про запроданство себе ляхам… Серед російського уряду виникла була думка заарештувати його при повороті до Росії й вислати на Сибір, але думку цю одкинуто й Кулішеві дали доживати віку спокійно.”

*Правопис цитат збережено оригінальний.

#Куліш
Ловіть слов👇

Про Заньківського не читав нічого через нікольство, а Ганна моя читала про нього в "Зорі".

І виноска: редакція (місячника Червоний Шлях — А. Б.) друкує цього вірша з нагоди 30-літнього ювілею М. Чернявського, єдиного співця Донбасу в нашому письменстві.

#куліш

Коли сучасники Куліша, слідом за його історичними працями, відкинулись від нього й трохи не прокляли (красним прикладом служить те, що на 50-річчя його творчості Куліша поздоровив тілький один маловідомий росіянин). Покоління 20-х рр. його воскресило. Вже Микола Зеров у своїх курсах про літературу 19-го ст. віддає Кулішеві чільне місце в заходах європеїзувати і вивести на культурний шлях нашу культуру, зокрема письменство. Такої ж думки був і інший Микола — Хвильовий:
«На шляху пошуку найвищих естетичних цінностей національного мистецтва передусім важить досвід Пантелеймона Куліша. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента.
Але чи значить це, що ми радимо брати за ідеал Куліша? Хто так подумає, буде наївною людиною. Ми тільки хочемо подивитися правді в очі. Ці люди (Куліш, Кобилянська, Євшан — А. Б.) стояли на правдивому шляху, але, стикнувшись із рідним позадництвом, залишились трагічними постатями, повними протиріч і помилок.»

Впізнали у кавʼярні на Подолі: «А я на вас підписана у Тік-тоці.» — каже дівчина за баром.

Приємно) Аж зашарівся)