#куліш
Ренегат, изменник, зрадник, хуторянин, дводушник — як тільки сучасники не називали цього невтомного трудівника на нашій ниві — а чи радше перелозі? — що навіть "помирав, водячи пером у повітрі"... українським пером.

Під хештеґом #куліш буде все цікаве, що мені трапиться, про Куліша. Якоїсь системи я не дотримуватимусь. Але завсіди додаватиму коротесеньку передмову до цитати чи коментаря.
Отож, гайда!

1881-82 рік Куліш проводить у Львові. Його опальні другий і третій томи "Воссоединения Руси" вже вийшли і накликали на автора лавину гніву й прокльонів від земляків. Він працює над перекладами Шекспіра українською, але в Україні підросійській видати їх не може (діє указ 76-го року). Тому їде у Львів, де має намір видавати свій журнал з гадкою примирити поляків і українців. З декількох причин у нього не виходить. Розлючений і гнівний, він вертається до України, де доживає віку на хуторі Мотронівка, Чернігівська область.
Цікаві відомості про це дає стаття М. Могилянського “П. Куліш у 90-х рр.”, надрукована у №8 харківського місячника Червоний Шлях за 1925 рік. Подаю з неї кілька цитат.

Отже щодо поїздки приїзду до Львова та розгортання просвітньої діяльності, ось що писав біограф Куліша Д. І. Дорошенко 1918 року: “Група багатих польських панів предложила Кулішу значну суму грошей на культурно-просвітню працю серед українців у дусі примирення, — з умовою, щоб Куліш прийняв австрійське підданство. Куліш пристав на цю пропозицію, зробив заходи щодо переміни підданства і укладав собі план майбутньої роботи…”

Маємо уривок з Кулішевого листа про цей саме період:
“… з серцем незлобним проти сусідних націоналістів (росіян, тобто — А. Б.) і гнівний тільки на їх фанатичних репрезентантів, осів я був р. 1892 у Львові. Дома фанатики примусового єдинства (розумій: росіяни — А. Б.) не давали мене печатати переклад Шекспирових творів і появити періодичний орган до підʼйому рідного слова на висоту сучасної культури. Така “тіснота і неволя” настала в. нас за приводом царських обманщиків чинолюбців і грошолюбців. Гірко мені було через них покинути малоруське перо моє і нахилитись під їх волю. От я і взяв думку зробитись гражданином імперії, під котрою політика судила жити коли не лучше, так і не гірше землякам моїм (розумій: Австрійська імперія — А. Б.), думку послужити рідній національності, під крилами орла Конституційного.”

Втім з деяких причин (їх я поки не знаю) з того нічого не вийшло і, пише Дорошенко: “Знеохочений, і розчарований поїхав Куліш додому на Україну, а слідом за ним бігла нова легенда про його “зрадництво”, “відступництво”, про запроданство себе ляхам… Серед російського уряду виникла була думка заарештувати його при повороті до Росії й вислати на Сибір, але думку цю одкинуто й Кулішеві дали доживати віку спокійно.”

*Правопис цитат збережено оригінальний.

#Куліш
Ловіть слов👇

Про Заньківського не читав нічого через нікольство, а Ганна моя читала про нього в "Зорі".

І виноска: редакція (місячника Червоний Шлях — А. Б.) друкує цього вірша з нагоди 30-літнього ювілею М. Чернявського, єдиного співця Донбасу в нашому письменстві.

#куліш

Коли сучасники Куліша, слідом за його історичними працями, відкинулись від нього й трохи не прокляли (красним прикладом служить те, що на 50-річчя його творчості Куліша поздоровив тілький один маловідомий росіянин). Покоління 20-х рр. його воскресило. Вже Микола Зеров у своїх курсах про літературу 19-го ст. віддає Кулішеві чільне місце в заходах європеїзувати і вивести на культурний шлях нашу культуру, зокрема письменство. Такої ж думки був і інший Микола — Хвильовий:
«На шляху пошуку найвищих естетичних цінностей національного мистецтва передусім важить досвід Пантелеймона Куліша. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента.
Але чи значить це, що ми радимо брати за ідеал Куліша? Хто так подумає, буде наївною людиною. Ми тільки хочемо подивитися правді в очі. Ці люди (Куліш, Кобилянська, Євшан — А. Б.) стояли на правдивому шляху, але, стикнувшись із рідним позадництвом, залишились трагічними постатями, повними протиріч і помилок.»

Впізнали у кавʼярні на Подолі: «А я на вас підписана у Тік-тоці.» — каже дівчина за баром.

Приємно) Аж зашарівся)

Окрім цього вірша, полюбився мені ще й інший, під назвою "Інна". Для його розуміння незле було б знати ранню творчість Павла Тичини, хоча б його вірш "О, панно Інно", який. спершу й подаю.

А тепер Калинцевий:

Інна
Я ще не чув такої гри!
Я глянув іншими очима,
коли за пультом рим
став молодий Тичина…
Далека музика очей
спурхнула ніжно, голубино…
І раптом – стій!
Це погляд чий,
сестри чи Ваш,
кохана Інно?

Я пригадав. Той вечір. Ми.
Вона і ви. І я надвоє.
А вітер вороний сурмив
надсніговим сумним сувом.
…Мила, скрипка вмерла.
Годі. Годі. Годі.
Золотава мерва
зі старих мелодій.
Гей, чудовний світе!
Слава, слава, слава!
Хай струмує вітер
через всі октави!
Я ваш тоді покинув дім,
кохання білотінні стіни
заслав доріг червоний дим.
І Ви не Інна. Ви не Інна.
Я все забув. Чекала інша.
І вже не дві, одна, єдина
не лебедина і не ніжна
революційна Україна!

Я ще не чув такої гри,
дивлюся іншими очима
Стоїть за пультом рим
Павло Тичина.

1966.