#куліш
Ренегат, изменник, зрадник, хуторянин, дводушник — як тільки сучасники не називали цього невтомного трудівника на нашій ниві — а чи радше перелозі? — що навіть "помирав, водячи пером у повітрі"... українським пером.

Під хештеґом #куліш буде все цікаве, що мені трапиться, про Куліша. Якоїсь системи я не дотримуватимусь. Але завсіди додаватиму коротесеньку передмову до цитати чи коментаря.
Отож, гайда!

1881-82 рік Куліш проводить у Львові. Його опальні другий і третій томи "Воссоединения Руси" вже вийшли і накликали на автора лавину гніву й прокльонів від земляків. Він працює над перекладами Шекспіра українською, але в Україні підросійській видати їх не може (діє указ 76-го року). Тому їде у Львів, де має намір видавати свій журнал з гадкою примирити поляків і українців. З декількох причин у нього не виходить. Розлючений і гнівний, він вертається до України, де доживає віку на хуторі Мотронівка, Чернігівська область.
Цікаві відомості про це дає стаття М. Могилянського “П. Куліш у 90-х рр.”, надрукована у №8 харківського місячника Червоний Шлях за 1925 рік. Подаю з неї кілька цитат.

Отже щодо поїздки приїзду до Львова та розгортання просвітньої діяльності, ось що писав біограф Куліша Д. І. Дорошенко 1918 року: “Група багатих польських панів предложила Кулішу значну суму грошей на культурно-просвітню працю серед українців у дусі примирення, — з умовою, щоб Куліш прийняв австрійське підданство. Куліш пристав на цю пропозицію, зробив заходи щодо переміни підданства і укладав собі план майбутньої роботи…”

Маємо уривок з Кулішевого листа про цей саме період:
“… з серцем незлобним проти сусідних націоналістів (росіян, тобто — А. Б.) і гнівний тільки на їх фанатичних репрезентантів, осів я був р. 1892 у Львові. Дома фанатики примусового єдинства (розумій: росіяни — А. Б.) не давали мене печатати переклад Шекспирових творів і появити періодичний орган до підʼйому рідного слова на висоту сучасної культури. Така “тіснота і неволя” настала в. нас за приводом царських обманщиків чинолюбців і грошолюбців. Гірко мені було через них покинути малоруське перо моє і нахилитись під їх волю. От я і взяв думку зробитись гражданином імперії, під котрою політика судила жити коли не лучше, так і не гірше землякам моїм (розумій: Австрійська імперія — А. Б.), думку послужити рідній національності, під крилами орла Конституційного.”

Втім з деяких причин (їх я поки не знаю) з того нічого не вийшло і, пише Дорошенко: “Знеохочений, і розчарований поїхав Куліш додому на Україну, а слідом за ним бігла нова легенда про його “зрадництво”, “відступництво”, про запроданство себе ляхам… Серед російського уряду виникла була думка заарештувати його при повороті до Росії й вислати на Сибір, але думку цю одкинуто й Кулішеві дали доживати віку спокійно.”

*Правопис цитат збережено оригінальний.

#Куліш
Ловіть слов👇

Про Заньківського не читав нічого через нікольство, а Ганна моя читала про нього в "Зорі".

І виноска: редакція (місячника Червоний Шлях — А. Б.) друкує цього вірша з нагоди 30-літнього ювілею М. Чернявського, єдиного співця Донбасу в нашому письменстві.

#куліш

Коли сучасники Куліша, слідом за його історичними працями, відкинулись від нього й трохи не прокляли (красним прикладом служить те, що на 50-річчя його творчості Куліша поздоровив тілький один маловідомий росіянин). Покоління 20-х рр. його воскресило. Вже Микола Зеров у своїх курсах про літературу 19-го ст. віддає Кулішеві чільне місце в заходах європеїзувати і вивести на культурний шлях нашу культуру, зокрема письменство. Такої ж думки був і інший Микола — Хвильовий:
«На шляху пошуку найвищих естетичних цінностей національного мистецтва передусім важить досвід Пантелеймона Куліша. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента.
Але чи значить це, що ми радимо брати за ідеал Куліша? Хто так подумає, буде наївною людиною. Ми тільки хочемо подивитися правді в очі. Ці люди (Куліш, Кобилянська, Євшан — А. Б.) стояли на правдивому шляху, але, стикнувшись із рідним позадництвом, залишились трагічними постатями, повними протиріч і помилок.»

Впізнали у кавʼярні на Подолі: «А я на вас підписана у Тік-тоці.» — каже дівчина за баром.

Приємно) Аж зашарівся)

Окрім цього вірша, полюбився мені ще й інший, під назвою "Інна". Для його розуміння незле було б знати ранню творчість Павла Тичини, хоча б його вірш "О, панно Інно", який. спершу й подаю.

А тепер Калинцевий:

Інна
Я ще не чув такої гри!
Я глянув іншими очима,
коли за пультом рим
став молодий Тичина…
Далека музика очей
спурхнула ніжно, голубино…
І раптом – стій!
Це погляд чий,
сестри чи Ваш,
кохана Інно?

Я пригадав. Той вечір. Ми.
Вона і ви. І я надвоє.
А вітер вороний сурмив
надсніговим сумним сувом.
…Мила, скрипка вмерла.
Годі. Годі. Годі.
Золотава мерва
зі старих мелодій.
Гей, чудовний світе!
Слава, слава, слава!
Хай струмує вітер
через всі октави!
Я ваш тоді покинув дім,
кохання білотінні стіни
заслав доріг червоний дим.
І Ви не Інна. Ви не Інна.
Я все забув. Чекала інша.
І вже не дві, одна, єдина
не лебедина і не ніжна
революційна Україна!

Я ще не чув такої гри,
дивлюся іншими очима
Стоїть за пультом рим
Павло Тичина.

1966.

#спогади_про_неоклясиків
Михайло Орест, літературознавець, поет, перекладач; брат Миколи Зерова

#спогади_про_неоклясиків #зеров
Про памʼять Миколи Костьовича (Зерова) ходили легенди ще за його життя, які потім тільки розрослися в спогадах про нього.
Кілька виривків поможуть увійти в контекст, а далі, кому треба, втямить. Гайда!

Іван Кошелівець про Михайла Зерова (Ореста), брата Миколи Зерова:
“Усі либонь знають, що Михайло Орест походив з родини, багатої талановитими людьми. Кость Зеров-батько мав пʼятьох синів. Найстарший з них Микола, поет і літературознавець, настільки відомий, що мені й не випадає говорити щось про нього в спогадах про іншого. Другий уже менше відомий серед емігрантів — Дмитро (нар. 1895), але не менше видатний учений — ботанік, член президії АН УРСР, директор Інституту ботаніки при ній, редактор 40-томового видання “Фльора УРСР”, засновник і голова Українського ботанічного товариства, автор великої кількости праць з систематики, болотознавства тощо. Не памʼятаю з певністю, чи покійний Михайло Костьович був третім, бо, крім названих, ще був один інженер (не знаю, як на імʼя, помер кілька років тому в Москві) і Кость — теж ботанік у Києві. З них тепер (1963 р. — А.Б.) лишилися живими тільки двоє ботаніків — Дмитро і Кость.”

Це інтродукція, а тепер до діла. Там же:
“Усі, що досі писали про Миколу Зерова, говорять про його феноменальну памʼять. Людина, не позбавлена трошки скепсису, не конче цьому вірить, знаючи, що коли в нас бронзують мученика, то не шкодують йому всіх чеснот. Признаюся, так думав і я, але знайомство з Михайлом Костьовичем переконало мене, що феноменальна памʼять чи не є рисою, притаманною всім Зеровим. Ботанікою ж Орест ніколи спеціяльно не займався, і, видно, як щось затямив з неї, то тільки з принагідних розмов з старшим братом Дмитром, а між тим він міг просто дивувати знанням назви кожної рослини, ще й у багатьох випадках додати її латинську назву.” — Це про Михайла Зерова (Ореста).

1963 року Максим Рильський пише статтю-спогад про свого друга й товариша по перу Миколу Зерова. Це було вперше після засудження й страти останнього, що Рильський зміг прилюдно написати щось про нього (стаття вийшла окремо 1965 р. та як передмова до Вибраних творів Зерова 1966 р.). Ось, як він починає ту статтю:
“Це було десь у кінці чудової київської весни. Я зустрівся з Миколою Костянтиновичем, чи, як ми звичайно називали його, Миколою Костевичем Зеровим, біля університету. […] Бесіда наша точилася найчастіше коло літератури, але Зеров, хоч і людина філологічної, “класичної” освіти, знався багато на чому. Він, наприклад, одного разу розповідав мені, чому ото всихають верхівʼя знаменитих, оспіваних ще Пушкіним, прославлених Шевченком, а проте не з діда-прадіда “українських”, а завезених колись, либонь, із Італії пірамадальних тополь. […] А то якось Микола Костевич глянув на мого мисливського пса, сетера-гордона, і почав цілу розправу про звиродніння у нас цього виду сетерів. Виходить, він був, син завзятого мисливця і теж педагога з професії, якоюсь мірою обізнаний і в такій несподіваній галузі, як собаківництво…”

Гадаю, цього для початку буде достатньо😊

#спогади_про_неоклясиків #зеров

Уже тридцять років минуло від часу моєї зустрічі з Миколою Зеровим.
Вона, ця зустріч, відбулася влітку 1920 року в затишному, невеличкому і досить глухому повітовому місті Острі (на Чернігівщині), розташованому на березі р. Десни. В
Острі мали тоді бути курси для підвищення кваліфікації вчителів «трудових шкіл».

Крім чернігівців, був дехто з киян — І. Синявський і М. Зеров.

Ще перед початком роботи курсів невідомо з яких джерел пішла чутка про М. Зерова як блискучого лектора, що читає лекції в українській мові. Наслідком цього постало велике заінтересування особою М. Зерова — і то не лише серед курсантів-учителів, а й серед частини лекторського складу, яка перед тим не знала М. Зерова. До цієї частини лекторів належав і я.
Отже вже перша, вступна лекція Миколи Костьовича відбулася при переповненій авдиторії.

Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живої і безконечної любови до України, і це почуття викликало у вашім серці відповідне співзвучання. Ви, у кого національний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, віднаходили себе. Лекції Миколи Костьовича розкривали розумові і серцю його слухачів, хто вони і чиї вони діти. Блудний син повертався до своєї матері — знедоленої України, а син мало свідомий діставав могутні і шляхетні національні стимули на все своє життя.

Я хочу спеціяльно підкреслити цей момент у життьовім подвигу Миколи Зерова: ширення і розгортання національної свідомости. Навіть замолоду не бувши членом тієї чи іншої української партії, ніколи не бравши безпосередньої участи в політичному житті, він, як лектор української літератури, провадив, не переходячи навіть на публіцистичний тон, велику громадсько-політичну роботу, розмахові якої міг би позаздрити найславніший політичний трибун. Цього були свідомі друзі і прихильники Миколи Зерова; але знали про це, на жаль, і вороги…
Л. Вакуленко
Безсмертні. Збіркі спогадів про Зерова, Филиповича, Драй-Хмару