#куліш

Коли сучасники Куліша, слідом за його історичними працями, відкинулись від нього й трохи не прокляли (красним прикладом служить те, що на 50-річчя його творчості Куліша поздоровив тілький один маловідомий росіянин). Покоління 20-х рр. його воскресило. Вже Микола Зеров у своїх курсах про літературу 19-го ст. віддає Кулішеві чільне місце в заходах європеїзувати і вивести на культурний шлях нашу культуру, зокрема письменство. Такої ж думки був і інший Микола — Хвильовий:
«На шляху пошуку найвищих естетичних цінностей національного мистецтва передусім важить досвід Пантелеймона Куліша. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилась до типу західного інтелігента.
Але чи значить це, що ми радимо брати за ідеал Куліша? Хто так подумає, буде наївною людиною. Ми тільки хочемо подивитися правді в очі. Ці люди (Куліш, Кобилянська, Євшан — А. Б.) стояли на правдивому шляху, але, стикнувшись із рідним позадництвом, залишились трагічними постатями, повними протиріч і помилок.»

Впізнали у кавʼярні на Подолі: «А я на вас підписана у Тік-тоці.» — каже дівчина за баром.

Приємно) Аж зашарівся)

Окрім цього вірша, полюбився мені ще й інший, під назвою "Інна". Для його розуміння незле було б знати ранню творчість Павла Тичини, хоча б його вірш "О, панно Інно", який. спершу й подаю.

А тепер Калинцевий:

Інна
Я ще не чув такої гри!
Я глянув іншими очима,
коли за пультом рим
став молодий Тичина…
Далека музика очей
спурхнула ніжно, голубино…
І раптом – стій!
Це погляд чий,
сестри чи Ваш,
кохана Інно?

Я пригадав. Той вечір. Ми.
Вона і ви. І я надвоє.
А вітер вороний сурмив
надсніговим сумним сувом.
…Мила, скрипка вмерла.
Годі. Годі. Годі.
Золотава мерва
зі старих мелодій.
Гей, чудовний світе!
Слава, слава, слава!
Хай струмує вітер
через всі октави!
Я ваш тоді покинув дім,
кохання білотінні стіни
заслав доріг червоний дим.
І Ви не Інна. Ви не Інна.
Я все забув. Чекала інша.
І вже не дві, одна, єдина
не лебедина і не ніжна
революційна Україна!

Я ще не чув такої гри,
дивлюся іншими очима
Стоїть за пультом рим
Павло Тичина.

1966.

#спогади_про_неоклясиків
Михайло Орест, літературознавець, поет, перекладач; брат Миколи Зерова

#спогади_про_неоклясиків #зеров
Про памʼять Миколи Костьовича (Зерова) ходили легенди ще за його життя, які потім тільки розрослися в спогадах про нього.
Кілька виривків поможуть увійти в контекст, а далі, кому треба, втямить. Гайда!

Іван Кошелівець про Михайла Зерова (Ореста), брата Миколи Зерова:
“Усі либонь знають, що Михайло Орест походив з родини, багатої талановитими людьми. Кость Зеров-батько мав пʼятьох синів. Найстарший з них Микола, поет і літературознавець, настільки відомий, що мені й не випадає говорити щось про нього в спогадах про іншого. Другий уже менше відомий серед емігрантів — Дмитро (нар. 1895), але не менше видатний учений — ботанік, член президії АН УРСР, директор Інституту ботаніки при ній, редактор 40-томового видання “Фльора УРСР”, засновник і голова Українського ботанічного товариства, автор великої кількости праць з систематики, болотознавства тощо. Не памʼятаю з певністю, чи покійний Михайло Костьович був третім, бо, крім названих, ще був один інженер (не знаю, як на імʼя, помер кілька років тому в Москві) і Кость — теж ботанік у Києві. З них тепер (1963 р. — А.Б.) лишилися живими тільки двоє ботаніків — Дмитро і Кость.”

Це інтродукція, а тепер до діла. Там же:
“Усі, що досі писали про Миколу Зерова, говорять про його феноменальну памʼять. Людина, не позбавлена трошки скепсису, не конче цьому вірить, знаючи, що коли в нас бронзують мученика, то не шкодують йому всіх чеснот. Признаюся, так думав і я, але знайомство з Михайлом Костьовичем переконало мене, що феноменальна памʼять чи не є рисою, притаманною всім Зеровим. Ботанікою ж Орест ніколи спеціяльно не займався, і, видно, як щось затямив з неї, то тільки з принагідних розмов з старшим братом Дмитром, а між тим він міг просто дивувати знанням назви кожної рослини, ще й у багатьох випадках додати її латинську назву.” — Це про Михайла Зерова (Ореста).

1963 року Максим Рильський пише статтю-спогад про свого друга й товариша по перу Миколу Зерова. Це було вперше після засудження й страти останнього, що Рильський зміг прилюдно написати щось про нього (стаття вийшла окремо 1965 р. та як передмова до Вибраних творів Зерова 1966 р.). Ось, як він починає ту статтю:
“Це було десь у кінці чудової київської весни. Я зустрівся з Миколою Костянтиновичем, чи, як ми звичайно називали його, Миколою Костевичем Зеровим, біля університету. […] Бесіда наша точилася найчастіше коло літератури, але Зеров, хоч і людина філологічної, “класичної” освіти, знався багато на чому. Він, наприклад, одного разу розповідав мені, чому ото всихають верхівʼя знаменитих, оспіваних ще Пушкіним, прославлених Шевченком, а проте не з діда-прадіда “українських”, а завезених колись, либонь, із Італії пірамадальних тополь. […] А то якось Микола Костевич глянув на мого мисливського пса, сетера-гордона, і почав цілу розправу про звиродніння у нас цього виду сетерів. Виходить, він був, син завзятого мисливця і теж педагога з професії, якоюсь мірою обізнаний і в такій несподіваній галузі, як собаківництво…”

Гадаю, цього для початку буде достатньо😊

#спогади_про_неоклясиків #зеров

Уже тридцять років минуло від часу моєї зустрічі з Миколою Зеровим.
Вона, ця зустріч, відбулася влітку 1920 року в затишному, невеличкому і досить глухому повітовому місті Острі (на Чернігівщині), розташованому на березі р. Десни. В
Острі мали тоді бути курси для підвищення кваліфікації вчителів «трудових шкіл».

Крім чернігівців, був дехто з киян — І. Синявський і М. Зеров.

Ще перед початком роботи курсів невідомо з яких джерел пішла чутка про М. Зерова як блискучого лектора, що читає лекції в українській мові. Наслідком цього постало велике заінтересування особою М. Зерова — і то не лише серед курсантів-учителів, а й серед частини лекторського складу, яка перед тим не знала М. Зерова. До цієї частини лекторів належав і я.
Отже вже перша, вступна лекція Миколи Костьовича відбулася при переповненій авдиторії.

Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живої і безконечної любови до України, і це почуття викликало у вашім серці відповідне співзвучання. Ви, у кого національний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, віднаходили себе. Лекції Миколи Костьовича розкривали розумові і серцю його слухачів, хто вони і чиї вони діти. Блудний син повертався до своєї матері — знедоленої України, а син мало свідомий діставав могутні і шляхетні національні стимули на все своє життя.

Я хочу спеціяльно підкреслити цей момент у життьовім подвигу Миколи Зерова: ширення і розгортання національної свідомости. Навіть замолоду не бувши членом тієї чи іншої української партії, ніколи не бравши безпосередньої участи в політичному житті, він, як лектор української літератури, провадив, не переходячи навіть на публіцистичний тон, велику громадсько-політичну роботу, розмахові якої міг би позаздрити найславніший політичний трибун. Цього були свідомі друзі і прихильники Миколи Зерова; але знали про це, на жаль, і вороги…
Л. Вакуленко
Безсмертні. Збіркі спогадів про Зерова, Филиповича, Драй-Хмару

#подкаст
Новий подкаст про те, як два письменники вирушили на село весною 33-го…

Слухати тут: https://youtu.be/LKRJuqtlXjE?si=oVlw4kmMWLGkL2dP

29-го року студенти-випускники Миколи Зерова вирішили зробити йому подарунок як найулюбленішому викладачеві. Вирішили подарувати йому портрет, а написати його мав відомий тодішній художник Ілля Максимович Шульга, що був тестем одного зі студентів групи. Позаяк це мало бути сюрпризом, Ілля Максимович сам підійшов до Миколи Костьовича і сказав, що хотів би зробити собі його портрет. Видатний професор, дещо здивований, погодився і за чотири сеанси портрет було написано. На ньому Микола Костьович сидить на веранді маляра, що виходила на садок, що пашів розповнем весни та всміхався сонячним світлом. Закінчивши цей портрет, художник запропонував Зерову зробити ще один, але вже всередині. Позаяк це був уже кінець травня, і час іспитів близився, професор одповів, що зможе прийти лише раз. Той сеанс тривав довше, але встигнути його до заходу сонця художник не зумів. Домовилися докінчити наступного разу.
Втім “нагода зустрітися не прийшла, і другий портрет залишився нескінченим: лице остаточно не вималюване, очі не блищать, не дороблена вся його нижня частина — руки і костюм. Але схожість з оригіналом — безперечна.”

Далі слова доньки, Галини Завадович.
“Часом я бачила його (Зерова — А.Б.) разом з хлопчиком років 7-8, який скакав то на одній, то на другій нозі. Я вже знала, що це був його улюблений син Котик: Микола Костьович, буваючи у нас на сеансах, інколи бавився з моїм малим Лесиком і при цій нагоді розповів нам про свого Котика.

Життя стало тривожним, недобрим, ворожим. З приходом Сталіна до диктатури режим зробив усе найгірше і найзлочинніше, на що він був здатен. Терор, нищення села, голод 1932-1933 року. Українську інтелігенцію систематично винищувано розстрілами і засланнями. Моторошне враження справило самогубство Хвильового. Двадцяті роки почали здаватися райським сном: просто не вірилося, що в тім самім Києві відбувалися досить вільні літературні дискусії, що в крамницях можна було купити без карток все, що хочеш.
Миколу Костьовича, звісно, не минула гірка чаша.

Десь наприкінці 1934 року Микола Костьович, зустрівши на вулиці мого чоловіка, сказав, що його Котик захворів на шкарлятину і радив, щоб ми берегли свого Лесика. Минуло 6-7 днів, і ми почули, що Котик помер.

Після цього я одного разу побачила його на вулиці. Він уже не поспішав, ішов з
спущеною головою, виглядав постарілим на яких десять років. Світ навколо для нього, здавалося, не існував. Я не наважилася навіть привітатися до нього.

Потім ми почули, що Микола Костьович виїхав шукати заробітку в Росію, в Москву. А на весні 1935 року стало відомо, що його заарештували. Забрали в тюрму і мого колишнього вчителя Ананія Лебедя, що стояв близько до неоклясиків. Далі пішли поголоски, що Микола Костьович по кількох місяцях психічних тортур заламався і підписав накидуване слідчими НКВД обвинувачення, що він створив і очолив «терористично-націоналістичну групу».

Минуло ще три роки, і однієї березневої ночі заарештовано і мого батька, Іллю Максимовича Шульгу. Ні він, ні Микола Костьович уже не повернулися на рідну землю.


А незакінченому портретові судилося заціліти в вогні та бурі другої світової війни, пережити всі перипетії моєї скитальчої долі і опинитися нарешті в затишному місці, відділеному тисячами кілометрів від нашого киівського мешкання, де він був мальований. Я дивлюся на нього, згадую Миколу Костьовича, згадую мого батька, і мені спадає часом на думку, що в його незакінченості є щось символічне: життєве діло їх обох могло принести ще так багато добрих плодів, але було урване камʼяною рукою брутального насильника.”

Галина Завадович у “Безсмертних”