1963 року Максим Рильський пише статтю-спогад про свого друга й товариша по перу Миколу Зерова. Це було вперше після засудження й страти останнього, що Рильський зміг прилюдно написати щось про нього (стаття вийшла окремо 1965 р. та як передмова до Вибраних творів Зерова 1966 р.). Ось, як він починає ту статтю:
“Це було десь у кінці чудової київської весни. Я зустрівся з Миколою Костянтиновичем, чи, як ми звичайно називали його, Миколою Костевичем Зеровим, біля університету. […] Бесіда наша точилася найчастіше коло літератури, але Зеров, хоч і людина філологічної, “класичної” освіти, знався багато на чому. Він, наприклад, одного разу розповідав мені, чому ото всихають верхівʼя знаменитих, оспіваних ще Пушкіним, прославлених Шевченком, а проте не з діда-прадіда “українських”, а завезених колись, либонь, із Італії пірамадальних тополь. […] А то якось Микола Костевич глянув на мого мисливського пса, сетера-гордона, і почав цілу розправу про звиродніння у нас цього виду сетерів. Виходить, він був, син завзятого мисливця і теж педагога з професії, якоюсь мірою обізнаний і в такій несподіваній галузі, як собаківництво…”

Гадаю, цього для початку буде достатньо😊

#спогади_про_неоклясиків #зеров

Уже тридцять років минуло від часу моєї зустрічі з Миколою Зеровим.
Вона, ця зустріч, відбулася влітку 1920 року в затишному, невеличкому і досить глухому повітовому місті Острі (на Чернігівщині), розташованому на березі р. Десни. В
Острі мали тоді бути курси для підвищення кваліфікації вчителів «трудових шкіл».

Крім чернігівців, був дехто з киян — І. Синявський і М. Зеров.

Ще перед початком роботи курсів невідомо з яких джерел пішла чутка про М. Зерова як блискучого лектора, що читає лекції в українській мові. Наслідком цього постало велике заінтересування особою М. Зерова — і то не лише серед курсантів-учителів, а й серед частини лекторського складу, яка перед тим не знала М. Зерова. До цієї частини лекторів належав і я.
Отже вже перша, вступна лекція Миколи Костьовича відбулася при переповненій авдиторії.

Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живої і безконечної любови до України, і це почуття викликало у вашім серці відповідне співзвучання. Ви, у кого національний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, віднаходили себе. Лекції Миколи Костьовича розкривали розумові і серцю його слухачів, хто вони і чиї вони діти. Блудний син повертався до своєї матері — знедоленої України, а син мало свідомий діставав могутні і шляхетні національні стимули на все своє життя.

Я хочу спеціяльно підкреслити цей момент у життьовім подвигу Миколи Зерова: ширення і розгортання національної свідомости. Навіть замолоду не бувши членом тієї чи іншої української партії, ніколи не бравши безпосередньої участи в політичному житті, він, як лектор української літератури, провадив, не переходячи навіть на публіцистичний тон, велику громадсько-політичну роботу, розмахові якої міг би позаздрити найславніший політичний трибун. Цього були свідомі друзі і прихильники Миколи Зерова; але знали про це, на жаль, і вороги…
Л. Вакуленко
Безсмертні. Збіркі спогадів про Зерова, Филиповича, Драй-Хмару

#подкаст
Новий подкаст про те, як два письменники вирушили на село весною 33-го…

Слухати тут: https://youtu.be/LKRJuqtlXjE?si=oVlw4kmMWLGkL2dP

29-го року студенти-випускники Миколи Зерова вирішили зробити йому подарунок як найулюбленішому викладачеві. Вирішили подарувати йому портрет, а написати його мав відомий тодішній художник Ілля Максимович Шульга, що був тестем одного зі студентів групи. Позаяк це мало бути сюрпризом, Ілля Максимович сам підійшов до Миколи Костьовича і сказав, що хотів би зробити собі його портрет. Видатний професор, дещо здивований, погодився і за чотири сеанси портрет було написано. На ньому Микола Костьович сидить на веранді маляра, що виходила на садок, що пашів розповнем весни та всміхався сонячним світлом. Закінчивши цей портрет, художник запропонував Зерову зробити ще один, але вже всередині. Позаяк це був уже кінець травня, і час іспитів близився, професор одповів, що зможе прийти лише раз. Той сеанс тривав довше, але встигнути його до заходу сонця художник не зумів. Домовилися докінчити наступного разу.
Втім “нагода зустрітися не прийшла, і другий портрет залишився нескінченим: лице остаточно не вималюване, очі не блищать, не дороблена вся його нижня частина — руки і костюм. Але схожість з оригіналом — безперечна.”

Далі слова доньки, Галини Завадович.
“Часом я бачила його (Зерова — А.Б.) разом з хлопчиком років 7-8, який скакав то на одній, то на другій нозі. Я вже знала, що це був його улюблений син Котик: Микола Костьович, буваючи у нас на сеансах, інколи бавився з моїм малим Лесиком і при цій нагоді розповів нам про свого Котика.

Життя стало тривожним, недобрим, ворожим. З приходом Сталіна до диктатури режим зробив усе найгірше і найзлочинніше, на що він був здатен. Терор, нищення села, голод 1932-1933 року. Українську інтелігенцію систематично винищувано розстрілами і засланнями. Моторошне враження справило самогубство Хвильового. Двадцяті роки почали здаватися райським сном: просто не вірилося, що в тім самім Києві відбувалися досить вільні літературні дискусії, що в крамницях можна було купити без карток все, що хочеш.
Миколу Костьовича, звісно, не минула гірка чаша.

Десь наприкінці 1934 року Микола Костьович, зустрівши на вулиці мого чоловіка, сказав, що його Котик захворів на шкарлятину і радив, щоб ми берегли свого Лесика. Минуло 6-7 днів, і ми почули, що Котик помер.

Після цього я одного разу побачила його на вулиці. Він уже не поспішав, ішов з
спущеною головою, виглядав постарілим на яких десять років. Світ навколо для нього, здавалося, не існував. Я не наважилася навіть привітатися до нього.

Потім ми почули, що Микола Костьович виїхав шукати заробітку в Росію, в Москву. А на весні 1935 року стало відомо, що його заарештували. Забрали в тюрму і мого колишнього вчителя Ананія Лебедя, що стояв близько до неоклясиків. Далі пішли поголоски, що Микола Костьович по кількох місяцях психічних тортур заламався і підписав накидуване слідчими НКВД обвинувачення, що він створив і очолив «терористично-націоналістичну групу».

Минуло ще три роки, і однієї березневої ночі заарештовано і мого батька, Іллю Максимовича Шульгу. Ні він, ні Микола Костьович уже не повернулися на рідну землю.


А незакінченому портретові судилося заціліти в вогні та бурі другої світової війни, пережити всі перипетії моєї скитальчої долі і опинитися нарешті в затишному місці, відділеному тисячами кілометрів від нашого киівського мешкання, де він був мальований. Я дивлюся на нього, згадую Миколу Костьовича, згадую мого батька, і мені спадає часом на думку, що в його незакінченості є щось символічне: життєве діло їх обох могло принести ще так багато добрих плодів, але було урване камʼяною рукою брутального насильника.”

Галина Завадович у “Безсмертних”

Joachim du Bellay

Ni la fureur de la flamme enragée,
Ni le tranchant du fer victorieux,
Ni le dégât du soldat furieux,
Qui tant de fois, Rome, t'a saccagée,

Ni coup sur coup ta fortune changée,
Ni le ronger des siècles envieux,
Ni le dépit des hommes et des dieux,
Ni contre toi ta puissance rangée,

Ni l'ébranler des vents impétueux,
Ni le débord de ce dieu tortueux
Qui tant de fois t'a couvert de son onde,

Ont tellement ton orgueil abaissé,
Que la grandeur du rien qu'ils t'ont laissé
Ne fasse encore émerveiller le monde.

І його блискучий переклад Миколи Костьовича

Ні жах пожеж, що в пам’яті живуть,
Ні гострі леза згубного металу,
Ні звад усобницьких туман запалий,
Що тьмою крив твою, о Риме, путь,

Ні часу заздрого нестямна лють,
Ні доля, в зрадництві така зухвала,
Ні гнів небес, ні варварська навала,
Що владні унівець все обернуть,

Ні урагану злого міць руїнна,
Ні буйства вод старого Тіберіна,
Що стільки раз вставав на тебе він.

Не збили гордої твоєї вроди,
І навіть прах святих твоїх руїн
Ще вабить владарів, сліпить народи.

Є інша культура, без пари й електрики. Та, що наближує людину до людини, не відгороджує мурованими стінами, знає ціну людського слова. Там не замикають хати перед подорожнім, там спокійно йдуть і вдень і вночі людськими селищами, там дівчина може йти в ліс і не прийде їй в голову, що хтось зможе її обидити.

Гнат Хоткевич, Довбуш

Усім привіт!

Друзі, у нас з @julia_svii вийшло нове відео, в якому говоримо про київських неокласиків)

Це була крута балачка, тож дивіться і діліться з друзями)

https://youtu.be/VLeeV3q1H4U?si=J8h5fi1-oNrm-CNv

З Різдвом!
Перемоги нам!

IN MEMORIAM

Олександр Мокровольський – творець/співтворець не тільки великих ("Гобіт", "Улісс"), а й маленьких перекладних шедеврів. Зокрема – цієї конгеніальної інтерпретації Оденового вірша "O, where are you going...":

Вістан Г'ю Оден

***

– Куди ж ти, куди? – каже вершнику віршник. –
Ущелина челюсті щирить, мов піч!
Де ступиш ногою – потонеш у гною,
Могила поглине, понівечить ніч.

– А знаєш, – плете полохкий палахкому, –
Тумани затлумлять твій шлях до мети,
І погляд твій пильний чи бачить там спальню,
Де пасткою пустка враз пискне: “Лети!”?

– Ти бачиш он птаха? – жах зуху на вухо
Шепоче. – Шурхоче чорнюще в гіллі!
Слідком щось слідкує, ступає, стовпіє!
Ти згинеш – он пляма горить на чолі…

– Вшивайся! – сказав тому віршнику вершник.
– А дзусь! – палахкий полохкому сказав.
– Тебе вони стежать, – відрізав зух жаху
І геть поскакав, од них поскакав.

Земля пером Майстрові.

Це перепост дописа Назара Вашчишина з фейсбуку

📸 Подивіться цей допис у Facebook https://www.facebook.com/share/p/EXLT1x9LZoAhEZmn/?mibextid=WC7FNe

Привіт, друзі!

Сьогодні 125 років тому народився Євген Плужник, наш поет, що казав про себе:
«— Я тихенький, тихенький… Тихіш од трави…»,
той, що
«виріс на межах двох світів —
Півмерлих сіл і міста молодого,»
і що не міг
«Зректись ні там, ні тут нічого,
Хоч як би часом з болю захотів».

Це дійсно наш великий письменник, хоч написати встиг не багато (репресований у грудні 34, помер на засланні на Соловках на початку 36).

Лишаю тут вірш, що запамʼятався мені сьогодні👇

А вас заохочую почитати його вірші або у збірці, або в неті📖

Даремно шукаю розради
Під сінню твоєю, природо!
Твої голоси невмирущі —
І шум молодої діброви,
І степу ранкового шепіт,
І гуркіт правічного моря —
Уже не здолають, як перше,
Той голос на мить заглушити,
Що в серці своєму вчуваю!

Як свідок уже неуважний,
Як гість, що давно загостився,
Не раз уже чуване чую...
І тільки той голос суворий,
Що в серці своїм наслухаю,
Що й чути його не хотів би,
Мені одинока розрада!

Привіт)
Іду до вас просити гроші 💰

Моя добра подруга Владислава, збирає гроші на тепло для військових, серед яких і її хлопець.

Збір майже закрито, лишилось кілька тисяч, прошу долучитися!

send.monobank.ua/jar/7vhT2eFBw7