І його блискучий переклад Миколи Костьовича

Ні жах пожеж, що в пам’яті живуть,
Ні гострі леза згубного металу,
Ні звад усобницьких туман запалий,
Що тьмою крив твою, о Риме, путь,

Ні часу заздрого нестямна лють,
Ні доля, в зрадництві така зухвала,
Ні гнів небес, ні варварська навала,
Що владні унівець все обернуть,

Ні урагану злого міць руїнна,
Ні буйства вод старого Тіберіна,
Що стільки раз вставав на тебе він.

Не збили гордої твоєї вроди,
І навіть прах святих твоїх руїн
Ще вабить владарів, сліпить народи.

Є інша культура, без пари й електрики. Та, що наближує людину до людини, не відгороджує мурованими стінами, знає ціну людського слова. Там не замикають хати перед подорожнім, там спокійно йдуть і вдень і вночі людськими селищами, там дівчина може йти в ліс і не прийде їй в голову, що хтось зможе її обидити.

Гнат Хоткевич, Довбуш

Усім привіт!

Друзі, у нас з @julia_svii вийшло нове відео, в якому говоримо про київських неокласиків)

Це була крута балачка, тож дивіться і діліться з друзями)

https://youtu.be/VLeeV3q1H4U?si=J8h5fi1-oNrm-CNv

З Різдвом!
Перемоги нам!

IN MEMORIAM

Олександр Мокровольський – творець/співтворець не тільки великих ("Гобіт", "Улісс"), а й маленьких перекладних шедеврів. Зокрема – цієї конгеніальної інтерпретації Оденового вірша "O, where are you going...":

Вістан Г'ю Оден

***

– Куди ж ти, куди? – каже вершнику віршник. –
Ущелина челюсті щирить, мов піч!
Де ступиш ногою – потонеш у гною,
Могила поглине, понівечить ніч.

– А знаєш, – плете полохкий палахкому, –
Тумани затлумлять твій шлях до мети,
І погляд твій пильний чи бачить там спальню,
Де пасткою пустка враз пискне: “Лети!”?

– Ти бачиш он птаха? – жах зуху на вухо
Шепоче. – Шурхоче чорнюще в гіллі!
Слідком щось слідкує, ступає, стовпіє!
Ти згинеш – он пляма горить на чолі…

– Вшивайся! – сказав тому віршнику вершник.
– А дзусь! – палахкий полохкому сказав.
– Тебе вони стежать, – відрізав зух жаху
І геть поскакав, од них поскакав.

Земля пером Майстрові.

Це перепост дописа Назара Вашчишина з фейсбуку

📸 Подивіться цей допис у Facebook https://www.facebook.com/share/p/EXLT1x9LZoAhEZmn/?mibextid=WC7FNe

Привіт, друзі!

Сьогодні 125 років тому народився Євген Плужник, наш поет, що казав про себе:
«— Я тихенький, тихенький… Тихіш од трави…»,
той, що
«виріс на межах двох світів —
Півмерлих сіл і міста молодого,»
і що не міг
«Зректись ні там, ні тут нічого,
Хоч як би часом з болю захотів».

Це дійсно наш великий письменник, хоч написати встиг не багато (репресований у грудні 34, помер на засланні на Соловках на початку 36).

Лишаю тут вірш, що запамʼятався мені сьогодні👇

А вас заохочую почитати його вірші або у збірці, або в неті📖

Даремно шукаю розради
Під сінню твоєю, природо!
Твої голоси невмирущі —
І шум молодої діброви,
І степу ранкового шепіт,
І гуркіт правічного моря —
Уже не здолають, як перше,
Той голос на мить заглушити,
Що в серці своєму вчуваю!

Як свідок уже неуважний,
Як гість, що давно загостився,
Не раз уже чуване чую...
І тільки той голос суворий,
Що в серці своїм наслухаю,
Що й чути його не хотів би,
Мені одинока розрада!

Привіт)
Іду до вас просити гроші 💰

Моя добра подруга Владислава, збирає гроші на тепло для військових, серед яких і її хлопець.

Збір майже закрито, лишилось кілька тисяч, прошу долучитися!

send.monobank.ua/jar/7vhT2eFBw7

Сьогодні я з подругою Владою відвідав музей Коцюбинського у Чернігові. Це музей-квартира, де він прожив з родиною останні 15 років свого життя. Невеличка одноповерхова хатка розташована край міста, на одшибі. За хатою у дворі чималенький город із садком, у кінці — альтанка. Як сам Коцюбинський, так і його дружина Віра Устимівна, любили природу, тому вдома мали пташечок, а надворі — багато дерев та квітів. Хатка збережена нівроку, чисто вибілена, охайна, видко — доглядають. Нам показали подружню спальню, їдальню, кімнату двох доньок, а також іншу, де жила мати Михайла і його молодший син Ромчик. З другого кінця будинку в город веде верандочка, де зараз стоїть ялинка, коло якої деревʼяне крісло, а бантини прикрашені гірляндою. Десь поблизу тихо сновигає чорний кіт, справжній хазяїн господи.
Коло будинку-музею Коцюбинського стоїть симпатична монументальна будова 80-х рр. — музей літератури, всередині якого по центру головної зали, глибоко врізавшись у діл, наче корінням у землю, здіймається “дерево життя”, деревʼяна скульптура у формі квадратної колони заввишки у 10 метрів, на якій зображено сюжети з творів Михайла Коцюбинського. Її автор київський художник Валентин Задорожний працював наж нею з 76 по 79 рік.

У музеї представлено чудові експозиції, є що показати; кажуть, до повномасштабки до них часто приходили діти на екскурсії, та все ж, відчувається, що в своєму рухові він застряг десь у 60-70-х роках… Зараз там пустка, і кожним відвідувачем (хоч би щодня вони мали бодай одного…) вони безмежно раді, як радий мешканець безлюдного острова стрічі з людиною. Йдучи до машини, ми міркували з Владою, як цьому можна було б зарадити, тим паче, що це так не лише з цим музеєм, а майже з усіма, взяти хоч би київський музей літератури — те саме: показати-розказати є що, а людей катма. “Бо треба модернізуватися, каже Влада, соцмережі, заходи… А то шо ж так: бабульки сидять там собі… хто ж до них прийде? Тут є що показати, але хто ж про це знає?”