Є інша культура, без пари й електрики. Та, що наближує людину до людини, не відгороджує мурованими стінами, знає ціну людського слова. Там не замикають хати перед подорожнім, там спокійно йдуть і вдень і вночі людськими селищами, там дівчина може йти в ліс і не прийде їй в голову, що хтось зможе її обидити.

Гнат Хоткевич, Довбуш

Усім привіт!

Друзі, у нас з @julia_svii вийшло нове відео, в якому говоримо про київських неокласиків)

Це була крута балачка, тож дивіться і діліться з друзями)

https://youtu.be/VLeeV3q1H4U?si=J8h5fi1-oNrm-CNv

З Різдвом!
Перемоги нам!

IN MEMORIAM

Олександр Мокровольський – творець/співтворець не тільки великих ("Гобіт", "Улісс"), а й маленьких перекладних шедеврів. Зокрема – цієї конгеніальної інтерпретації Оденового вірша "O, where are you going...":

Вістан Г'ю Оден

***

– Куди ж ти, куди? – каже вершнику віршник. –
Ущелина челюсті щирить, мов піч!
Де ступиш ногою – потонеш у гною,
Могила поглине, понівечить ніч.

– А знаєш, – плете полохкий палахкому, –
Тумани затлумлять твій шлях до мети,
І погляд твій пильний чи бачить там спальню,
Де пасткою пустка враз пискне: “Лети!”?

– Ти бачиш он птаха? – жах зуху на вухо
Шепоче. – Шурхоче чорнюще в гіллі!
Слідком щось слідкує, ступає, стовпіє!
Ти згинеш – он пляма горить на чолі…

– Вшивайся! – сказав тому віршнику вершник.
– А дзусь! – палахкий полохкому сказав.
– Тебе вони стежать, – відрізав зух жаху
І геть поскакав, од них поскакав.

Земля пером Майстрові.

Це перепост дописа Назара Вашчишина з фейсбуку

📸 Подивіться цей допис у Facebook https://www.facebook.com/share/p/EXLT1x9LZoAhEZmn/?mibextid=WC7FNe

Привіт, друзі!

Сьогодні 125 років тому народився Євген Плужник, наш поет, що казав про себе:
«— Я тихенький, тихенький… Тихіш од трави…»,
той, що
«виріс на межах двох світів —
Півмерлих сіл і міста молодого,»
і що не міг
«Зректись ні там, ні тут нічого,
Хоч як би часом з болю захотів».

Це дійсно наш великий письменник, хоч написати встиг не багато (репресований у грудні 34, помер на засланні на Соловках на початку 36).

Лишаю тут вірш, що запамʼятався мені сьогодні👇

А вас заохочую почитати його вірші або у збірці, або в неті📖

Даремно шукаю розради
Під сінню твоєю, природо!
Твої голоси невмирущі —
І шум молодої діброви,
І степу ранкового шепіт,
І гуркіт правічного моря —
Уже не здолають, як перше,
Той голос на мить заглушити,
Що в серці своєму вчуваю!

Як свідок уже неуважний,
Як гість, що давно загостився,
Не раз уже чуване чую...
І тільки той голос суворий,
Що в серці своїм наслухаю,
Що й чути його не хотів би,
Мені одинока розрада!

Привіт)
Іду до вас просити гроші 💰

Моя добра подруга Владислава, збирає гроші на тепло для військових, серед яких і її хлопець.

Збір майже закрито, лишилось кілька тисяч, прошу долучитися!

send.monobank.ua/jar/7vhT2eFBw7

Сьогодні я з подругою Владою відвідав музей Коцюбинського у Чернігові. Це музей-квартира, де він прожив з родиною останні 15 років свого життя. Невеличка одноповерхова хатка розташована край міста, на одшибі. За хатою у дворі чималенький город із садком, у кінці — альтанка. Як сам Коцюбинський, так і його дружина Віра Устимівна, любили природу, тому вдома мали пташечок, а надворі — багато дерев та квітів. Хатка збережена нівроку, чисто вибілена, охайна, видко — доглядають. Нам показали подружню спальню, їдальню, кімнату двох доньок, а також іншу, де жила мати Михайла і його молодший син Ромчик. З другого кінця будинку в город веде верандочка, де зараз стоїть ялинка, коло якої деревʼяне крісло, а бантини прикрашені гірляндою. Десь поблизу тихо сновигає чорний кіт, справжній хазяїн господи.
Коло будинку-музею Коцюбинського стоїть симпатична монументальна будова 80-х рр. — музей літератури, всередині якого по центру головної зали, глибоко врізавшись у діл, наче корінням у землю, здіймається “дерево життя”, деревʼяна скульптура у формі квадратної колони заввишки у 10 метрів, на якій зображено сюжети з творів Михайла Коцюбинського. Її автор київський художник Валентин Задорожний працював наж нею з 76 по 79 рік.

У музеї представлено чудові експозиції, є що показати; кажуть, до повномасштабки до них часто приходили діти на екскурсії, та все ж, відчувається, що в своєму рухові він застряг десь у 60-70-х роках… Зараз там пустка, і кожним відвідувачем (хоч би щодня вони мали бодай одного…) вони безмежно раді, як радий мешканець безлюдного острова стрічі з людиною. Йдучи до машини, ми міркували з Владою, як цьому можна було б зарадити, тим паче, що це так не лише з цим музеєм, а майже з усіма, взяти хоч би київський музей літератури — те саме: показати-розказати є що, а людей катма. “Бо треба модернізуватися, каже Влада, соцмережі, заходи… А то шо ж так: бабульки сидять там собі… хто ж до них прийде? Тут є що показати, але хто ж про це знає?”

І правда, як залучити сьогодні авдиторію, якщо не активністю в соцмережах і культурно-просвітніми заходами? Учора ввечері ми були на лекції спільноти, що займається збереженням мозаїк у Чернігові. Виступала одна з чільних учасниць руху, пані Олена. Лекція була дуже цікава й захоплива, попри доволі середній рівень лекторки як промовця. Та не об тім зараз. Де проходила лекція? У невеличкому барі, Просвіток, називається. Було нас людей зо тридцять і в залі було не протиснутись. У ході презентації Олена памʼянула і деревʼяну скульптуру Задорожного, про яку ми допіру згадали. Чи не логічніше було б провести таку саме лекцію, але не в барі, а в Музеї літератури, де цю скульптуру могли б усі побачити наживо? Тим більше, що сама будівля у чудовому (не побоюся цього слова) стані. Тож соцмережі, заходи і…, загалом, нова модель мислення. Музеям слід нарешті зрозуміти, що вони мусять знаходити шляхи, як самим за себе дбати й розвиватися. Не без того, щоб держава їм допомагала, але повністю залежати від неї вони не мають та й… не може їх держава (зараз) як слід забезпечити. Потрібно щось і самим генерувати. Яким робом? Виробляючи власний продукт. За вхід треба платити і не 30-50 гривень, а 100-200. Але щоб платили, треба давати якусь цінність: експозиції мають супроводжуватися поясненнями й коментарями. Дуже на часі, щоб вони були і в авдіоформаті (так є на Заході, наприклад, вдягаєш навушники, ходиш і слухаєш екскурсію, як авдіокнигу). Все це, щоб відвідувачі не просто подивилися на старенькі книжечки за скляною шафкою, а зрозуміли той час, автора і контекст, що в ньому він жив; щоб виходячи з музею відвідувачі справді збагачувались новим знанням на ту тему, про яку була експозиція. Зараз же найчастіше все обмежується поверховим, себто тими речами, що їх виставлено за склом. Але не так речі важливі, як що за ними. Річ — лиш відбиток, що відображає характери, перипетії, конфлікти. От, приміром, лежать листи від Чикаленка та Грушевського. Без коментаря це будуть просто листи від якихось Чикаленка й Грушевського, а скажи слово про цих двох, і вже все змінилось: Коцюбинський листувався з двома великими синами нашого народу: найбільшим нашим істориком і майбутнім першим президентом УНР (Грушевський) і провідцею українського національного руху початку ХХ-го століття, членом “Старої громади”, одним із організаторів українських поступовців тощо (Чикаленко). А сам Коцюбинський то був організатором і очільником Чернігівської просвіти. А зараз заклад, де часто-густо відбуваються просвітні заходи називається Просвіток. Є певний звʼязок між цим, певна традиція, що не згубилася, видозмінилася — так, але не забулась. Працівники музею мусять бути глибоко обізнані у своїх темах і вміти не просто сказати “тут спав Михайло Михайлович, а отут він сидів за столом, а тут спала його мати з Ромчиком, найменьшеньким синочком”, а показати велич постаті Михайла Коцюбинського, його вагу для нашої культури, показати його на тлі своєї епохи, розповісти з ким він листувався, хто в нього бував (а це були ого-го люди!), як його трактовано потім, яких репресій в радянські часи зазнали його діти (двох синів, обох комуністів, розстріляно 36-37 року). За це залюбки платитимуть і 100 і 200 гривень, бо такі години виховуватимуть у нас українців, закохуватимуть нас у нашу ж історію, надихатимуть пізнавати цих діячів.

Друге — це видання/продаж книжок і сувенірів. Чому в музеї Коцюбинського не можна купити творів Коцюбинського?! Мене бере розпач! Кілька місяців тому я був у музеї Уласа Самчука в Рівному. Працівник натхненно розповів нам про цього велетня духу, я відкрив для себе нові його твори, був охочий придбати, так якби ж… якби ж було що продавати… Адже ж це так логічно! Дізнавшись про автора, особливо, якщо про нього розкажуть докладно, хочеться купити його твори і почитати! Це сливе злочин в таких місцях не продавати книжок! Коли кращий момент зазнайомитися з письменником, як не відвідавши його музей, зазирнувши в його життя і відкривши його значимість? Зазвичай такі музеї зберігають архіви автора, його домашню бібліотеку, тут є непочатий край для дослідницької роботи і сила силенна способів її монетизовувати.

Зрештою, нині роблять різні співпраці й колаборації, що так само відкривають музеям десятки можливостей для розвитку. Музей Коцюбинського один на всю Україну (є ще другий у Вінниці, але це рідкість). З правильним менеджментом, він завиграшки міг би стати місцем, а Чернігів — містом, куди б люди з усієї країни їздили навмисне заради нього: подивитися на хату письменника, побачити унікальну скульптуру, послухати лекцію про автора, його твори та епоху. Купити якісь матеріали в музейній крамниці. Подивіться на Захід — у кожному музеї є крамниці, кожен музей щось продає і з цього заробляє. Це нормально! В цьому немає нічого крамольного. Пора вже облишити радянську настанову, що музеї мають бути безкоштовні, і там нічого не повинно продаватися. Поки ми продовжуємо цю лицемірно гру в безкорисливість, наші музеї гинуть, а люди тупіють і ростуть без культури.
Маємо чудовий музей, навіть в сьогоднішньому стані чудовий і вартий візиту, але про який не знають навіть жителі Черінгова — не те що українці загалом — бо, як сказано на початку, “він стоїть на одшибі”…

Хто що робить сьогодні?
Пишіть у коментах👇👇))