Усім дуууже раджу до перегляду це відет красеня Шимановського)

Тут буде купа чудових слів, що були силоміць вилучені зі словників 20-х ро.
https://youtu.be/AlzZiaB9aUk?si=EYcparz6ur3F1GMh

Проводи героїв

Минулого четверга, 11 січня, опівдні потужним дзвоном здригнувся Михайлівський Золотоверхий, а разом із ним і серця сотень людей, що стояли на цвинтарі церкви, чекаючи своєї черги зайти всередину попрощатися і “відпустити” (саме так!) військового, поета і активіста, 33-річного Максима Кривцова. Прощання з Максом у соборі тривало дуже довго. Було знати, який дорогий він був для усіх цих людей, переважно невійськових, переважно молоді.

“Новопредставлений, — казав священник, — Максим боровся в житті не тільки словом, але й, коли прийшла пора, зброєю. Він приклад для багатьох поколінь. І ми мусимо підтримувати його боротьбу, бо вона не завершилась, боротьба триває.”

Спускаючись униз до Майдану, я спитав у жінки, що йшла поруч і, як виявилось, особисто знала Максима, як би вона описала його тому, хто його не знав.

“Знаєте, — сказала вона, — кажуть, є люди зовсім не створені для війни. Якщо такі й є, то Максим точно був одним із них. А втім,.. він на війні від її початку…”

9 березня у Києві прощалися з Дмитром Коцюбайлом, позивний Да Вінчі, 27-річним хлопцем, що воював на Сході з 2014 року, коли йому ледь виповнилося 18 років. На головній площі столиці зібралися тоді тисячі людей. Здавалося, жалобі не було меж, але заразом у повітрі бриніла й інша нотка. Ледь зродившись на початку відправи, вона росла і вбивалася в силу упродовж, ставши чітко відчутною наприкінці. Це була нотка гніву й тверезого бажання помсти, нотка рішучості битися до кінця, якщо не за себе, то за тих, що пройшли шляхом жертви й боротьби перед тобою, але лягли, не побачивши кінця, і за майбутніх, щоб цього шляху не довелося зазнати їм.

29 серпня в іншій церкві в Києві злотожурні дзвони сповіщали прощання з Джусом, літуном Андрієм Пільщиковим, стараннями якого Україна виборола пташки F-16. Того дня був інший склад присутніх — переважно військові, — але одна річ була незмінна — дух гордості за свій народ, дух помсти і дух перемоги так само витав у священних стінах і був відчутен незгірше ладану.

Да Вінчі і Джуса, як і сто років тому крутівців,

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців.
Славних, молодих...

Як і сто рокі тому

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

За що
на нас завзявся Каїн?
Боже, покарай! —

Бо
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Любовʼю до свого краю і готовністю “по кривавій по дорозі” іти задля нього сповнюють мене проводи наших героїв.
Тому, моя вам рада, наступного разу, як ховатимуть нашого з вами захисника чи захисницю, невідомого нам героя, не проходьте повз, зайдіть до церкви, віддайте їм бодай шану, а ще краще — сповніться їхнім ратним духом і бажанням працювати на перемогу, як працювали вони.

Друзі привіт!

Починаємо новий збір!
Збираємо 3️⃣0️⃣ 0️⃣0️⃣0️⃣ на БПЛА загін для 109 бригади.

Мій збір є в рамках більшого збору на 300 000 від товариша Матвія. Усі кошти з моєї банки отже будуть передані йому.

Прошу вашої активності)

*сьогоднішня ціль закрити 2000, гайда!

https://send.monobank.ua/jar/31A38Cm1Kq

5375411214926078

А ти, Всевидящеє око!
Чи Ти дивилося звисока, /260/
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордовали, розпинали
І вішали?.. А Ти не знало?
І Ти дивилося на них
І не осліпло! Око, око!
Не дуже бачиш Ти глибоко!
Ти спиш в кіоті, а царі...
Та цур їм, тим царям поганим!
Нехай верзуться їм кайдани,
А я полину на Сибір,
Аж за Байкал; загляну в гори,
В вертепи темнії і в нори,
Без дна глибокії, і вас —
Споборники святої волі —
Із тьми, із смрада, із неволі
Царям і людям напоказ
На світ вас виведу надалі
Рядами довгими в кайданах...

З “Юродивий”

У Кыеви
“Печерська Київська криниця”, 1844 р.

#Шевченко

Навесні 1843 року Тарас виїздить у подорож Україною, де він не був від 1828 року. Він тоді ще студентом Петербурзької академії мистецтв бувши, поїздка ця була не зовсім відпочивальна: упродовж неї він мав малювати й робити зариси. Повернувся він на Північ аж за 10 місяців, на початку лютого 1844 року.

Вже вирушаючи, він не мав ілюзій щодо дійсності, яку побачить у своїй улюбленій й омріяній Україні, але побачене було ще гірше за будь-які його сумні думи…

Що ж його так вразило? Безжальне свавілля панів проти своїх кріпаків і повне безправʼя останніх. Становище українських кріпаків, позаяк кріпацтво — річ відносно нова, набрало найрадикальніших форм і було далеко гірше за становище російських. Смерть від “побоев прикащика” або “наказания розгами” була звичайна річ.

Опріч цього, цілковита неосвіченість селян. Від дяківських селянських шкіл, що їх було сотні ба навіть тисячі за Гетьманщини, лишився пшик.

“Народ нидів і в матеріальних, і в моральних злиднях.”

Іншою проблемою були рекрутські вербунки. Дуже часто у військо забирали єдину дитину, себто єдину підпору старих батька й мати.

Не дуже й було поміщиків-поборників правди й справедливості, що б давали своїм селянам якісь полегші та дбали за народну освіту. Переважно, найкращі з них були найкращими тим, що не робили кривд кріпакам, але самі лишались неактивні і проти порядків не виступали.
Україна тоді й дійсно

цвіллю зацвіла і в дупло холодне гадюк напустила.

Джерело: Павло Зайцев, Життя Тараса Шевченка, (розділ 5)

#з_енеїди 1
Чуб
Чуприна
Чубити кого/чубитися = скубти за чуба😂

#Шевченко

Епіграф:
“Шукав споріднених душ, не знаючи, що великі душі — завжди самотні.”

Кінець 1844 року був для нього повен яскравих, але контрастних переживань. З поезій за цей рік написано сильний з патріотичним мотивом вірш “Чигрине, Чигрине”, а також низку сатиричних (“Сон”, “Гоголю”) та ліричних (“Дівичії ночі”, “Чого мені тяжко”, “Заворожи мені, волхве”) поезій.

Увесь час він був у товаристві, мав друзів і прихильників, та то лиш на поверхні. Всередині він був самотній, трагічно самотній. Адже не в тім була річ, що Тарас був на чужині, далеко від земляків. У Петербурзі тоді було чимало видатних українців. Притичина була в тому, що він був одним-один у своїх почуттях несправедливості до свого народу та протесту щодо поневолення України. Видко, говорячи про цей свій протест (він про нього писав уже), він хотів, щоб і інші однодумці не відмовчувались. Вони натомість, байдужі чи налякані, німували.
Найкраще його настрій та думки це вилилися в оцих рядках:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?? Засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута. (“Чигрине, Чигрине”)

Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
(“Чого мені тяжко…”)

І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
(“Гоголю”)

Друзі, привіт!

Цього тижня ми щодня робимо словотеку з Енеїди Котляревського. Усі відео можна подивитися на нашому ютубі )

Також цього тижня ми запустили новий збір на 30 000 для БПЛА взводу 109 бригади.

Подякувати нам за відео та долучитися до збору можна за цим покликом👇

https://send.monobank.ua/jar/31A38Cm1Kq

#огляд_книги #За_Перекопом_є_земля
Частина І

За Перекопом є земля Анастасії Левкової — це роман віднайдення себе. Принаймні, таку опінію про нього я складаю по 80 сторінках. Є собі оповідачка (її імені на початку не вказано), що народилася в Криму наприкінці 80-х у російській родині, де дідусь був кадебістом. Вона виховується в російському дусі. Її родина вважає, що Крим — це Росія; на патріотичних святах, типу 9 травня, вона проливає сльозу, слухаючи ветеранів, і її бере гордість за свого дідуся, піджак якого лисніє відзнаками й медалями за служіння “родінє”.

Але ось у садочку вона знайомиться з Аліє, кримською татаркою. Та не говорить ні слова російською, тож вона починає перебирати елементи мови Аліє. Вони товаришують, часто маленька дівчинка (її імені ми все ще не знаємо) буває вдома у Аліє, пізнає її батьків і стареньку бабусю, що зазнала депортації, а відтак забороняла усім вхожим у її дім (бо справжнім господарем була там вона) говорити більше як два російські слова поспіль.

Дружба нагло обривається. Мама дізнавшись, де її доця вештається, дівчинка на 10 років забуває дорогу до дому Аліє…

У школі дівчинка відмінниця, любить російську літературу, пише вірші. Вона улюблениця Інни Іванівни (вчительки росліту). Разом вони відвідують Русскій культурний центр у Сімферополі. Атмосфера інтелігентного товариства, ерудована мова працівників вражають її. Наостанок завідувачка запрошує до центру ще, кажучи, що “Росія вміє розвивати таланти”. Дівчинка, що пише нешпетні вірші — це талант.

У девʼятому класі до школи приходить нова вчительку укрмови. Наша героїня була найкраща в класі з “мови”, писали непогані твори, але з живим спілкуванням було гірше — не було практики. Олена Василівна (нова вчителька, сама з Луцька) одразу звертає на себе увагу разючим контрастом проти попередньої, що засинала на уроках, і на яку давно вже скаржились, та ні на кого було поміняти — вчителів української в Криму не було геть зовсім.

Олена Василівна пропонує нашій юнці взяти участь в олімпіаді. Треба готуватися. Де? У неї. Чом би й ні — так зручніше. Дорогою вони спілкуються українською, юнка набирається живої мови, чує слова, що доти лиш бачила очима. Вчителька настачає їй літератури. Юнка полюбила Олену Василівну, а та зуміла кинути українське насіння на піщаний кримський ґрунт. Та чи проросте?

Про це дізнаємося у наступному дописі.

Європейська і сільська Україна

“Українська література сільська.” Ми не раз чули цю тезу. Зазвичай її вживають ті, хто намагається применшити українську культуру як малорозвинуту й відсталу і протиставити їй культуру російську як поступову, міську й модерну.

Певно, вивчаючи письменників 19 ст. (Котляр, Шевченко, Мирний, Нечуй) ви не зможете позбутися цього відчуття. Дарма що в Нечуя є чудові романи про місто (“Хмари”, “Над чорним морем”), а у Мирного є кілька повістей про місто. Більшість їхній творів таки написані про село. І цьому є простісіньке пояснення: тодішня Україна — це було село.

Історично так склалося, що літературу початку 20 ст., яка почала боротися з цією “сільськістю” ми дуже погано знаємо. Романи Франка, повісті Кобилянської та Винниченка — це вже містянська література. Але Винниченка ми відкриваємо лише зараз. 20-ті рр. в Україні — це також роки містянської культури — але на початку 30-х цей пласт літератури був викреслений з нашого поля зору аж до 90-х рр., а по-справжньому цікавитися ними ми почали лише зараз.

Отож, чи українська культура — культура села. Говорячи про 19 ст. — так. Говорячи про 20 і про теперішній час — точно ні.

Втім поруч із протиставленням України села і міста, є ще одне, не менш значуще, і дотепер, хоч уже й менше, актуальне — це протиставлення України європейської і України хохляцької. Зараз поясню, що маю на думці.

Україною європейською я називаю ту, яка прагне вчитися, бореться за право закону, відстоює національні цінності, захищає свою мову та право на самостійне існування. Це країна, чий народ сильний, розумний, вільний і глибоко у своїй суті демократичний — це, переважно, молодь.

Україна хохлацька — це “моя хата скраю”, це “аби мені добре, а на інших байдуже”, це мені “все равно, на яком язике розмовляти”, це люди, що, хоч і в місті живучи, не розпрощалися з селом пізнього занедбаного зразка. Назви його “хохлом”, воно не розсердиться. Ці люди не хочуть вчитися, не хочуть “окультурнюватися”, бо “какая разніца”, який з цього хосен?

У цих людей відсутнє національне чуття. Вони не пишаються Україною і своїм народом, а немов навіть тишком цураються його. У культурі та побуті (наприклад музика, ютуб) вони повністю під чужим впливом (дуже часто російським). Навіть зараз, воюючи з росією, вони росію не ненавидять.

Хотів би я сказати, що це переважно старі, але я бачу таких і молодих.

Втім, якщо десять літ тому, невідомо було, чия з цих двох візьме, зараз точно ясно, що це буде Україна європейська, культурна, освічена. До речі, це саме те, за що боролися Хвильові і Зерови 80 років тому: за європеїзацію України.

#За_Перекопом_є_земля

Це суперсильно!