https://youtu.be/w11tQh17zO8?si=eaVXJUsXaBJR0Cpm


Привіт друзі!

Учора у нас вийшло нове відео з Юлею. Дивіться і діліться враженнями)

Усім дуууже раджу до перегляду це відет красеня Шимановського)

Тут буде купа чудових слів, що були силоміць вилучені зі словників 20-х ро.
https://youtu.be/AlzZiaB9aUk?si=EYcparz6ur3F1GMh

Проводи героїв

Минулого четверга, 11 січня, опівдні потужним дзвоном здригнувся Михайлівський Золотоверхий, а разом із ним і серця сотень людей, що стояли на цвинтарі церкви, чекаючи своєї черги зайти всередину попрощатися і “відпустити” (саме так!) військового, поета і активіста, 33-річного Максима Кривцова. Прощання з Максом у соборі тривало дуже довго. Було знати, який дорогий він був для усіх цих людей, переважно невійськових, переважно молоді.

“Новопредставлений, — казав священник, — Максим боровся в житті не тільки словом, але й, коли прийшла пора, зброєю. Він приклад для багатьох поколінь. І ми мусимо підтримувати його боротьбу, бо вона не завершилась, боротьба триває.”

Спускаючись униз до Майдану, я спитав у жінки, що йшла поруч і, як виявилось, особисто знала Максима, як би вона описала його тому, хто його не знав.

“Знаєте, — сказала вона, — кажуть, є люди зовсім не створені для війни. Якщо такі й є, то Максим точно був одним із них. А втім,.. він на війні від її початку…”

9 березня у Києві прощалися з Дмитром Коцюбайлом, позивний Да Вінчі, 27-річним хлопцем, що воював на Сході з 2014 року, коли йому ледь виповнилося 18 років. На головній площі столиці зібралися тоді тисячі людей. Здавалося, жалобі не було меж, але заразом у повітрі бриніла й інша нотка. Ледь зродившись на початку відправи, вона росла і вбивалася в силу упродовж, ставши чітко відчутною наприкінці. Це була нотка гніву й тверезого бажання помсти, нотка рішучості битися до кінця, якщо не за себе, то за тих, що пройшли шляхом жертви й боротьби перед тобою, але лягли, не побачивши кінця, і за майбутніх, щоб цього шляху не довелося зазнати їм.

29 серпня в іншій церкві в Києві злотожурні дзвони сповіщали прощання з Джусом, літуном Андрієм Пільщиковим, стараннями якого Україна виборола пташки F-16. Того дня був інший склад присутніх — переважно військові, — але одна річ була незмінна — дух гордості за свій народ, дух помсти і дух перемоги так само витав у священних стінах і був відчутен незгірше ладану.

Да Вінчі і Джуса, як і сто років тому крутівців,

На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців.
Славних, молодих...

Як і сто рокі тому

На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.

За що
на нас завзявся Каїн?
Боже, покарай! —

Бо
Понад все вони любили
Свій коханий край.

Любовʼю до свого краю і готовністю “по кривавій по дорозі” іти задля нього сповнюють мене проводи наших героїв.
Тому, моя вам рада, наступного разу, як ховатимуть нашого з вами захисника чи захисницю, невідомого нам героя, не проходьте повз, зайдіть до церкви, віддайте їм бодай шану, а ще краще — сповніться їхнім ратним духом і бажанням працювати на перемогу, як працювали вони.

Друзі привіт!

Починаємо новий збір!
Збираємо 3️⃣0️⃣ 0️⃣0️⃣0️⃣ на БПЛА загін для 109 бригади.

Мій збір є в рамках більшого збору на 300 000 від товариша Матвія. Усі кошти з моєї банки отже будуть передані йому.

Прошу вашої активності)

*сьогоднішня ціль закрити 2000, гайда!

https://send.monobank.ua/jar/31A38Cm1Kq

5375411214926078

А ти, Всевидящеє око!
Чи Ти дивилося звисока, /260/
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордовали, розпинали
І вішали?.. А Ти не знало?
І Ти дивилося на них
І не осліпло! Око, око!
Не дуже бачиш Ти глибоко!
Ти спиш в кіоті, а царі...
Та цур їм, тим царям поганим!
Нехай верзуться їм кайдани,
А я полину на Сибір,
Аж за Байкал; загляну в гори,
В вертепи темнії і в нори,
Без дна глибокії, і вас —
Споборники святої волі —
Із тьми, із смрада, із неволі
Царям і людям напоказ
На світ вас виведу надалі
Рядами довгими в кайданах...

З “Юродивий”

У Кыеви
“Печерська Київська криниця”, 1844 р.

#Шевченко

Навесні 1843 року Тарас виїздить у подорож Україною, де він не був від 1828 року. Він тоді ще студентом Петербурзької академії мистецтв бувши, поїздка ця була не зовсім відпочивальна: упродовж неї він мав малювати й робити зариси. Повернувся він на Північ аж за 10 місяців, на початку лютого 1844 року.

Вже вирушаючи, він не мав ілюзій щодо дійсності, яку побачить у своїй улюбленій й омріяній Україні, але побачене було ще гірше за будь-які його сумні думи…

Що ж його так вразило? Безжальне свавілля панів проти своїх кріпаків і повне безправʼя останніх. Становище українських кріпаків, позаяк кріпацтво — річ відносно нова, набрало найрадикальніших форм і було далеко гірше за становище російських. Смерть від “побоев прикащика” або “наказания розгами” була звичайна річ.

Опріч цього, цілковита неосвіченість селян. Від дяківських селянських шкіл, що їх було сотні ба навіть тисячі за Гетьманщини, лишився пшик.

“Народ нидів і в матеріальних, і в моральних злиднях.”

Іншою проблемою були рекрутські вербунки. Дуже часто у військо забирали єдину дитину, себто єдину підпору старих батька й мати.

Не дуже й було поміщиків-поборників правди й справедливості, що б давали своїм селянам якісь полегші та дбали за народну освіту. Переважно, найкращі з них були найкращими тим, що не робили кривд кріпакам, але самі лишались неактивні і проти порядків не виступали.
Україна тоді й дійсно

цвіллю зацвіла і в дупло холодне гадюк напустила.

Джерело: Павло Зайцев, Життя Тараса Шевченка, (розділ 5)

#з_енеїди 1
Чуб
Чуприна
Чубити кого/чубитися = скубти за чуба😂

#Шевченко

Епіграф:
“Шукав споріднених душ, не знаючи, що великі душі — завжди самотні.”

Кінець 1844 року був для нього повен яскравих, але контрастних переживань. З поезій за цей рік написано сильний з патріотичним мотивом вірш “Чигрине, Чигрине”, а також низку сатиричних (“Сон”, “Гоголю”) та ліричних (“Дівичії ночі”, “Чого мені тяжко”, “Заворожи мені, волхве”) поезій.

Увесь час він був у товаристві, мав друзів і прихильників, та то лиш на поверхні. Всередині він був самотній, трагічно самотній. Адже не в тім була річ, що Тарас був на чужині, далеко від земляків. У Петербурзі тоді було чимало видатних українців. Притичина була в тому, що він був одним-один у своїх почуттях несправедливості до свого народу та протесту щодо поневолення України. Видко, говорячи про цей свій протест (він про нього писав уже), він хотів, щоб і інші однодумці не відмовчувались. Вони натомість, байдужі чи налякані, німували.
Найкраще його настрій та думки це вилилися в оцих рядках:

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?? Засівали,
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута. (“Чигрине, Чигрине”)

Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
(“Чого мені тяжко…”)

І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
(“Гоголю”)

Друзі, привіт!

Цього тижня ми щодня робимо словотеку з Енеїди Котляревського. Усі відео можна подивитися на нашому ютубі )

Також цього тижня ми запустили новий збір на 30 000 для БПЛА взводу 109 бригади.

Подякувати нам за відео та долучитися до збору можна за цим покликом👇

https://send.monobank.ua/jar/31A38Cm1Kq