Інклюзія сьогодні дійсно стала пріоритетною темою. Велика війна лишила сотні тисяч людей інвалідами. По реабілітації вони повернуться в міста, де житимуть далі. Неприлаштованість столиці до інвалідів дедалі більше турбує пересічних містян. Артем, двадцятичотирилітній шеф-кухар родом із Донецька, що нині живе в столиці, найбільше дорікає міській владі саме відсутністю інклюзивності. На акції Гроші на ЗСУ він уперше, але чув про них уже давно. На питання, чому йому важливо було прийти сьогодні, відповів так:

“щоб донести голові міста, що такою політикою він ризикує пропустити собі удар в очко!”

Його товариш Олексій каже, що хотів би, щоб від міського уряду більший фокус зараз ішов саме на армію, а не на будівництво.

“Я розумію, що мене можуть мобілізувати. Хотілося б, щоб ми були забезпечені. Тут уже кожен за себе думає.”

Олексій на акції другий раз. До цього він думав, що виходити на такі заходи не варто, позаяк це може розхитати владу і створити прецедент для бучі. Втім після першого акції каже, що зрозумів, що це мирні зібрання, і їхні організатори не проти влада, а за те, щоб її покращувати і працювати з нею.

“Є такі, що не ходять, бо думають, що в цьому немає сенсу, що це нічого не змінить.”
“Ви так не думаєте?” — питаю.
“Авжеж змінить! Помаранчева революція змінила, Майдан змінив.” — відповідає Олексій. “Просто заїбало, додає Артем, коли волонтери збирають для військових більше, ніж КМДА!”

Плани ініціативної групи Гроші на ЗСУ на 24 рік?

“Усе залежить від уряду. Щойно буде суттєвий прогрес і міська влада до нас дослухається й ефективно запрацює, ми перестанемо виходити. А поки виходитимемо далі. Я б волів, продовжує Мирослав, щоб не було потреби виходити, але поки так. Будемо також покращувати обізнаність і освідомленість громадян через соц. мережі. Що більше людей приходять на акції, то більше чиновники чують на собі тиск.”

За годину широкий хідник знову спорожнів. У голові мені бриніли слова пані Наталі, 48-річної жінки, яка вкотре прийшла сюди:

“не важко виділити 15-20 хвилин, не обовʼязково стояти всю годину. Але коли б кожен десятий киянин був тут, депутати б побачили, наскільки ми небайдужі.”

На сходах вже не стояли ряди людей. По них ходила Єлизавета, лишивши позаду візочок і назирцем слідуючи за своїм півторарічним Мстиславчиком. Її чоловік зараз на фронті, а вона з дитиною, думаючи про відповідальність тилу, сьогодні була на акції.

Неймовірно)

Великомученице кумо! Дурна єси та нерозумна! В раю веселому зросла, Рожевим цвітом процвіла І раю красного не зріла, Не бачила, бо не хотіла Поглянути на божий день, На ясний світ животворящий! Сліпа була єси, незряща, Недвига серцем; спала день І спала ніч. А кругом тебе Творилося, росло, цвіло, І процвітало, і на небо Хвалу творителю несло. А ти, кумасю, спала, спала, Пишалася, та дівувала, Та ждала, ждала жениха, Та ціломудріє хранила, Та страх боялася гріха Прелюбодійного. А сила Сатурнова іде та йде, І гріх той праведний плете, У сиві коси заплітай, А ти ніби недобачаєш: Дівуєш, молишся, та спиш, Та матір божію гнівиш Своїм смиренієм лукавим. Прокинься, кумо, пробудись Та кругом себе подивись, Начхай на ту дівочу славу Та щирим серцем, нелукаво Хоть раз, сердего, соблуди.

2 декабря [1860, С.-Петербург]

Вона тікає від Феба і, безсила втекти від нього, благає батька перетворити її на щось:
Батьку, дочку порятуй! […]
Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!
Так Дафне перетворюється на лавр, що стає улюбленим деревом бога Аполлона:
Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.

Поки позираємо на картини, а завтра кілька уступів скину.

Друзі, привіт, давно не було відео — ось і воно: неймовірна історія написання “Тигроловів”.

Ставте вподобайки, коментуйте і поширюйте. Це дуже важливо🙏🙏

https://youtu.be/SHtlQmLKPiU?si=UP7kuaV_7Pt9HBPL

І
Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.
Батько не раз їй казав: "Мені зятя ти, донечко, винна!"
Батько не раз їй казав: "Мені винна ти, донечко, внуків!"
Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні і
Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:
"Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!"
Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво.
Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього
Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.

ІІ

Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
Й думає: "От причесати б його!" Перед ним— її очі,
Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало
їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:
«Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!..»

Як вам?)

Про мене, то це геніяльно описано, розібрано, заналізовано.

Це неправда, що ми помрем!
Ти — земля, а я твій сівач.
Плуг іде — під його тягарем
Ти возрадуйся і не плач.

Сокруши свою душу тверду
Пестотливою зливою втіх.
Я ж і сам, як зернина, впаду
Поміж скибами гонів твоїх.

Ми небес глибину збагнем,
Вище зір піднесем колоски,
Ми пшениці незгасним вогнем
Пролітатимем крізь віки.

1973, Дмитро Павличко