Ще з вишколу)

Ідеальна фабула)

Ан. Франс “На білому камені”, пер. Підмогильного

Звідти ж
Побрехенька про те, як Прометей ліпив людей і чому в жінках є чоловіче, а в останніх жіноче ))

#з_архіву_Зерова

Один з останніх листів Підмогильного до Зерова, вересень 32 року. На селі вже голод, невдовзі заарештують Багряного, а в столиці (Харкові) думають про видавничі пляни на прийдешній 33 рік.

Як видко, ніхто ще не зачував погрому (а якщо й зачував, то намагався не зважати). Пляни на 33 рік виглядали радше барвисто: переклади світової клясики, довгожданої Зерової (Зерово-Вергілієвої?) Енеїди тощо. Підмогильного обирають за референта (катзна, що воно значить…), Зерову пропонують переклади.
Але momento mare everitur, як казав Сенека, et qui fuerunt nautae, merguntur (умить збурюється море, і хто були моряками, вже тонуть).

Десь у 33-му році видавництво Рух щезне, а пляни і долі підуть під три чорти…

ps
Зверніть увагу на слово “пʼятиденка” (себто робочі дні). Воно добре відображає, як реалії з її великими плянами (пʼятирічками) просочувалися в маленькі життя de tous les jours, навіть таких людей, як письменники…

#з_архівів_Зерова

Приступив до листів Рильського до Зерова. Оцей за 23 рік (списаний з обох боків аркуша). Як вам?)

Наприкінці написано:

Щоб не забуть — родився я 7 березня 1895 року. Писав би ще — але відкладаю до другого разу. Вибачте за цей прегидкий папір. Ваш Максим Рильський

23 рік — надворі біднота. Паперу не стечало, гадаю, це і є резон, чому папір такий «прегидкий».

#з_архівів_Зерова

Порівняння листів Підмогильного до Зерова з першими листами Рильського до Зерова.

Чи цікаво вам це? (відреагуйте, якщо так) 😉

Сьогодні ми вже зустрілися з видавництвом РУХ (дивись вище в листі Підмогильного) і побачили, що їхні видавничі плани на 1933 рух були грандіозні. Мені стало цікаво, що з того вишло і чи вийшло шось (а вийшло, як-то кажуть, пшик…), тож я став ґуґлити видання РУХ-у за 1933 рік…

Та-да-да-дам!..

… Так я натрапив на сторінку заборонених книжок з 1917 по 33 рік на сайті Бібліотеки Вернадського (це лише список оцифрованих бібліотекою видань). Я проглянув усі двісті з гаком і мою увагу спинила книга Івана Багряного Крокви над табором, видана 1932 року тим самим РУХ-ом…

Багряного я дещо вивчав. Але на це видання (фото буде внизу👇) ніколи не натрапляв. Будемо гортати разом)

Перший лист Панаса Радченка до Сергія Єфремова (перший у 7-томнику) і зацініть скромність Панаса.

Що ж до мого псевдоніму, біографії та патрета, то про се облиште думати тепера: хай, як умру, то і псевдонім розкриють, і біографію напишуть, і патрет змалюють, — якщо тільки все це на що-небудь буде потрібне, а тепера, на маю думку, — усе це лишнє. Зробив я не дуже-то багато, щоб за життя свого ще себе уславляти. Коли хто про се дбає — то його воля; а я думаю, що тепера нам треба не про це дбати, а про те, як би більш намножити доброї-корисної праці, щоб наша мова не занікчемніла, не пропала. Хто ж це зробе — чи Горицько, чи Іван, — хіба не все однаково? (Том 7, лист 79)

А де ж то й мають бути і листа Єфремова до Мирного.. Оце було б цікаво їх віднайти!

Нещодавно в інсті я виставляв відео про слова курилка і курильня, його можете подивитися тут.

Щойно підписниця і подруга по перу (дарма що пером з нас двох володіє лиш вона) надіслала ще одне речення зі словом курильня, ось як це було👇

Курильня! трапилась

Чорної ночі року 1843-го в курильні власного маєтку з вікнами в осінній голий сад конав шістдесятирічний Ярема Дорош.

У "Покрові" Люко Дашвар

Дякую, Вероніко, за повідомку, приємно😇)

#з_архіву_Зерова

Можливо, запрофесійний буде допис, але дамо пробу.

В одному з перших листів Рильського до Зерова Максим Тадейович, хвалить Зерова за його блискучі переклади й оригінальні поезії, а далі висловлює кілька зауваг стосовно двох віршів Миколи Костевича. Цікаво бачити, як до першої Зеров прислухався, а другу все ж не прийняв.

Ось перша.

В прекрасній «Діві» жито і ряст цвітуть одночасно – це суперечить ботаніці, але не поезії. (Зверніть увагу на делікатність зауваги: дарма що природі суперечить, для поезії це не великий гріх.)

Нині доступна онлайн редакція вірша “рясту” не має.

В погожі ночі, в запахущім травні,
Як цвіт буяє і ростуть жита,
Вона стоїть, пречиста і свята,
Як в оні дні Сатурнові днедавні.

Видко, ряст Зеров замінив на цвіт.

Друга заувага.

Щодо «Класиків», то рішуче повстаю проти терміну «лірники-півбоги». Правда, ще Куліш хотів надати воздушности цьому терміну («жайворонок, лірник одинокий») – але кінець кінцем в уяві українця при слові лірник малюється не Аполлон чи Гомер з грецькою лірою, а сліпець у свиті з хриплим голосом і пискливим струментом, в супроводі котрого він співає «Лазаря». А це асоціація навряд чи бажана. Вже краще було б «кобзарі-півбоги». Кобзарь, бандурист, «божий чоловік» – це вже більше підходить до Вашого образу.

Ось остаточний вірш “Класики”, подаю повністю, бо це витвір мистецтва, як на мене (і згодом він нам ще стане в пригоді).

Ви вже давно ступили за порiг
Життя земного, лiрники-пiвбоги
I голос ваш — рапсодiï й еклоги —
Дзвенять у тьмi Аïдових дорiг.

I чорний сум, безмовний жаль налiг
На берег наш, на скитськi перелоги —
Невже повiк не знайдете спромоги
Навiдатись на наш пiвнiчний снiг?

I ваше слово, смак, калагатiя*
Для нас лиш порив, недосяжна мрiя
Та гостроï розпуки гострий бiль.

I лиш одна ще тiшить дух поета,
Одна вiдроджує ваш строгий стиль —
Ясна, дзвiнка закiнченiсть сонета.

15.12.1921

*Калагатія — це грецький ідеал добра й краси (καλαγαθία від καλός — добрий і ἀγαθός — гарний [звідси імʼя Агата]).

Далі ми поглянем на згаданий тут вірш Куліша, він дууже гарний😍

#словотека

Побрехенька — знали таке?🤣

Мова така ж жива стота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей. Він повинний буде згинути — стати іншим народом.
П. Мирний

Трохи проповідницький і такий старосвітський тон і досить романтичний погляд на мову як виразницю душі народу.
Але хіба то не правда?

Почнімо з Куліша. Сьогодні багато роботи.

PS
Похапцем записав у щоденнику:
1/V.
Весілля Вільного і Марічки

Як черга дійшла до танців, згадав старого Еразма: мудрий при застіллі — це свашка на святі😂

…ще Куліш хотів надати воздушности цьому терміну («жайворонок, лірник одинокий»):

Блакитне небо, мов дугасте море,
Безоднею самітною стоїть.
Під сонцем степ, козацьке Дике поле,
Огнем переливається-жахтить.

Гарячий вітер хилить-нахиляє
Траву хвилясту стиха до землі,
І в прозирній золоченій імлі
Даль степова мов тоне-поринає.

Понад травою стиха жар німий,
Переливаючись, пливе високо!
Розтоплюється воздух осяйний,
Тіснить у грудях дух і сліпить око.

Дивлюсь кругом: не фарбами, огнями
Картина світоіскрява горить;
Над нею любо попід небесами
Музика, мов срібло тонке, дзвенить.

То жайворонок, лірник одинокий,
Зайняв одрадну серцю вишину
І звеселяє світ шумно-широкий,
Співаючи про волю та весну.

Німує степ: йому ні на що воля.
Се немовлятко сонне в сповитку:
Судилась велетню дрімлива доля
На довгому байдужньому віку.

Закутавсь у свої зелені шати;
Пахущі мовчки нюхає квітки;
Над ним по вітру носяться крилаті
Метелики, мов марево, легкі.

Гарний вірш?

#з_архівів_Зерова

Коли листи виходять за рамці життєвої рутини й сухих професійних питань, на кшталт: “Прошу Вас зайти до п. Н передати йому повідомлення від п. Д”; натомість торкаються або особистих почуттів автора, або його погляду на певні речі, або якоюсь мірою відображають його час, — тоді ці клаптики тендітного місцями обдертого паперу оживають в руках пильного читача і стають предметом його найплідніших студій.

Таким лучився бути один із перших листів Рильського до Зерова. Мельки ми зачепили його вчора. Сьогодні пропоную вам уступи, що торкаються довколо-літературних питань. Правопис по-максимуму зберігаю оригінальний.

Частина І👇

#з_архівів_Зерова

(Реакція на вістки від “друзів з Парнасу”)

Оточений ріжними дрібʼязковими людьми і стосунками, всякими безкінечно одноманітними папірцями із «Наробразу» і т[ому] под[ібною] прозою, – я прямо оживаю, коли отримаю звістку од когось із товаришів по Парнасу. На жаль, доля мене цим не дуже часто тішить. Ваш лист, Ваші вірші для мене – як подих з оазісу. І коли якось, здається під час нічного безсоння, я почав думати про назву для Вашої збірки, – то прийшло мені до голови, що для мене особисто вона зватиметься власне Оазіс*. Але це назва – тільки моя.

*Зараз кажемо оаза.

(Сцілла і Харібда називання)

Взагалі ж я розумію, що нема нічого важчого, як підібрать назву до збірника поезій. З одного боку Сцілла банальности, з другого Харібда претенсійности… Крім того, назва повинна буть синтезом усеї книги, правда? Такі назви, як «Кобзарь» або «Стихи о прекрасной даме» – це діло щасливого випадку чи, може, особливої геніяльности. Великий майстер новелі Чехов, на мій погляд, невдало назвав багато своїх оповідань (вірний принципу скромности, строго, матового кольору)… принаймні, я часто забуваю назви його справжніх шедеврів, а що є страшнішого, як забуття?

(Реакція парнасця vs реакція Коряків)

Книга ж буде прекрасна! Перекладаєте Ви якраз те, що Вам найближче – класиків і «парнасців», і кожен Ваш переклад дає надзвичайну втіху своєю свіжістю і натуральністю. У мене навіть таке вражіння, ніби переклади Вам даються ледве не вільніше, як оригінальні поезії. Щодо останніх, то можу тільки милуватись строгістю їх стилю, прозорістю рисунку, – і жаліть, що читачів для їх, здається, треба рахувать одиницями. Niestety*! Вірші ваші читатиме і Коряк…

*На жаль (пол.)

Відреагуйте, якщо цікаво почитати продовження)