Britt Bennett. The Vanishing Half

Місце, з якого починається книга — це маленьке містечко Маллард («дика качка» у перекладі), якого немає на мапі і в якому живуть світлошкірі афроамериканці. Колись з нього втекли сестри-близнята, предок яких і заснував Маллард, і ось раптово одна з них, Дезіре, повернулася, і не сама, а з темношкірою донькою. Тим часом її сестра Стелла веде зовсім інше життя, але забути минуле не може.

Книга безумовно прекрасна, єдине, що коли в центрі оповіді декілька персонажів та часових ліній, деякі все ж субʼєктивно цікавіші, ніж інші. Для мене вони розподілилися так (починаючи з найцікавішої): Дезіре — її дочка Джуд — Стелла — її дочка Кеннеді, і трішки проблема, що саме в такому порядку все й було (але я рада, що фінальна сторінка дісталася Джуд). Просто мені певні сетинґи подобаються більше, і Дезіре з Джуд чисто як люди мені приємніші.

Ключовою тут є тема подвійного життя: це й звʼязок між сестрами-близнятами, і думки про ідентичність, і passing, і трансґендерність, і акторство. Також тут є і про фемінізм, і про суспільну нерівність, і про деякі історичні події. І от ще думаю: наскільки взагалі коректні терміни типу POC (people of color), authors of color та інші? Бо дивлюсь, що начебто толерантні люди це вживають, але ж насправді це образливо та недостовірно.

Ще хочу відмітити, що тут є приємні персонажі-чоловіки, за Різа я прямо дуже переживала.

Ця книга має сподобатись, якщо сподобалась «Хранителька таємниці» Кейт Мортон, ось чомусь найбільше така асоціація в мене. Ну й, звісно, Тоні Моррісон та Нелла Ларсен.

#britbennett #thevanishinghalf #прочитане2025

😀
#luster #ravenleilani #читаю_зараз

Актуальне 🥴

Я не сильно засмучена щодо книжок, бо сподобались тільки Neverwhere та Anansi Boys, про океан наче було нормально в процесі, але нічого не памʼятаю. American Gods не люблю, Stardust ненавиджу (оце відразу треба було запідозрити щось не те, якщо письменник вбив в своїй книзі єдинорога). А, ну й «Кораліну» не люблю. Більше нічого в нього не читала.

Але що засмучує: Ґейман здавався адекватною людиною. Отут шкода.

І я сподіваюсь, що не він один отримає весь гейт, бо є й інші проблемні автори, справедливо не закривати очі в усіх випадках, навіть якщо це відбувалося в позаминулому столітті.

Хотіла почитати затишну дитячу книжечку. Затишна дитяча книжечка, як виявилося — про абʼюз над дитиною. Але хороша.

Книга чудова, і взагалі британська дитяча література про війну — це окремий вид сумно-прекрасного, бо є відчуття того, як дітям намагаються створити комфорт у страшні часи (Нарнія як найвідоміший приклад). Але щось мені здається, що закінчиться все погано… Хоча я трішки піддивилася в кінець, і наче там оптимістичні слова, але знаючи жорстокість дитячих письменників (знову ж Нарнія)…
#michellemagorian #goodnightmistertom #читаю_зараз

Це правда 😀

Мені потрібне українське видавництво з напрямком приблизно як Vintage або Persephone Books.

Michelle Magorian. Goodnight Mister Tom

Якби я прочитала її в дитинстві, то була б глибоко травмована (не те щоб зараз ні), але це неймовірно прекрасна книга. Я чомусь думала, що це просто про шкільне життя, але ні.

Починається все з того, що напередодні війни до англійського села привозять евакуйованих з Лондона дітей, і немолодому, грубуватому відлюднику Тому доводиться взяти до себе хлопчика Віллі. Це тиха, слабенька, хвороблива дитина, і Том відразу помічає сліди побиття. До того ж, Віллі страждає на енурез, не вміє читати, ніколи не спав в ліжку та не знає, що такого особливого в дні народження. Проте завдяки Тому та іншим хорошим людям (і собачці) Віллі поступово зцілюється та розквітає, і навіть виявляється, що він має таланти. Але на цьому все ще не закінчується…

Авторка тут зробила такі твісти, про які я б нізащо не здогадалася заздалегідь. І так, наприкінці сталося дещо сумне, але не те, про що я думала. Звісно, якщо події відбуваються під час війни, то варто очікувати, що страшного буде багато. Але незважаючи ні на що, книга дуже добра та надихаюча (без рожевих шмарклів).

Дуже сподобався мені хлопчик Зак з акторської родини, який став найкращим другом Віллі — розумний, веселий, талановитий і з добрим серцем (і як мені здалося, в нього були ознаки ADHD). Авторка й сама акторка, тому театр тут займає важливе місце, зокрема згадується знаковий для британського театрального світу «Пітер Пен» (який відіграє ключову роль в не менш прекрасному й трагічному романі Берил Бейнбрідж ”An Awfully Big Adventure”).

А ще тут гарно та без зайвих сентиментів прописано концепт віднайденої родини. І релігійний аспект теж гармонійно виглядає.

А от рідна мати Віллі — це щось жахливе (хоча вона очевидно психічно хвора, що далі підтверджується, а з деяких натяків я зрозуміла, що вона була проституйованою жінкою, але я не змогла їй співчувати).

Дуже здивував один момент: мати Віллі на зиму пришивала йому майку до трусів. Я поґуґлила, виявляється, це не її садистський винахід, таке реально в Англії було (а хтось пише, що й досі є). Це робили, щоб діти не мерзли, але щось я не розумію, як це допомагає, впевнена, що це справді вигадали садисти. Пишуть, що так в білизні й милися десь раз на тиждень. Головна інтрига: а туалетні справи як робити? Одні пишуть, що була застібка, інші — що просто якось відтягували. Коротше, жах.

Якщо вдасться знайти ще якусь книгу Маґоріан, обовʼязково почитаю, бо ця неймовірна. Ну й написана не по-дитячому (не лише тема, але й стиль).

#прочитане2025 #michellemagorian #goodnightmistertom