Дуже детальний аналіз шматочків цього протоколу на локальному рівні, тобто не в загальних психоаналітичних концепціях щодо випадку, а практично порядковий розбір (хто що сказав, не сказав, подумав). Відмінна особливість в тому, що автори взяли щось буденне, із повсякденної роботи, де аналітик може помилятися або відверто не ідеально формулювати думку. Це також одна з їх основних ідей - важливі речі відбуваються не лише завдяки запаморочливим інсайтам, скоріше інсайти уможливлюються лише в тому просторі, де можна просто бути.

#стаття #переклад

И конечно с наступающим Новым годом, берегите себя! 🇺🇦🎄

Противостояние кпт vs психоанализ, пожалуй, уже совсем не актуально, но "творческая обработка краёв пустоты" - это мощь.
Авторка: Анна Зозуля

Про полноту из книги М. Вудман "Сова была раньше дочкой пекаря. Ожирение, нервная анорексия и подавленная женственность"

По статистике у 80 % родителей с повышенным весом дети имеют лишний вес, в то время как только у 10 % будет повышен вес, если он не повышен у родителей. Влияние окружающей среды очень быстро проявляет себя в младенческом возрасте, и женщина должна понять, является ли то, что кажется генетическим, на самом деле таковым, или же ее родителей так же перекармливали в детстве. Толстые люди обычно происходят из семей, которые были совершенно оральными по своей жизненной ориентации. Давать пищу и принимать ее считалось огромной ценностью. Это придавало эмоциональные оттенки каждой ситуации: родители, которые не могли дать любовь, давали еду; родители, у которых было мало денег, гордились своим хорошим столом; родители, ценящие культурные традиции, передавали это своим детям во время роскошных праздников; родители, подавлявшие собственную сексуальность, имели тенденцию компенсировать ее недостаток с помощью еды. Другие наслаждения, представление о которых должно было развиться по мере взросления у ребенка, страдающего ожирением, никогда не имели той же поддержки в ее [женской] психике. Однажды осознав, насколько важна для нее еда — или даже жирность, — она, возможно, смогла бы признать усиливающуюся тревогу, возникающую всякий раз, когда она отказывала себе в сладких углеводах.

Ответом на второй вопрос — «Что символизирует полнота?» — является последующий материал этой книги. Здесь достаточно сказать, что толстое тело может быть и колыбелью, и могилой. Если оно видится могилой, женщина с излившей готовностью может забросить поиски своей собственной жизненной силы, заживо погребенной внутри нее.

#цитата

Якось в одному онлайн-журналі було опубліковано статтю, де жінка-психоаналітик ділилася досвідом роботи зі своєю першою клієнткою. За 9 місяців роботи терапевт набрала 9 кг. Клієнтка зазвичай монотонно, беземоційно і дуже нудно розповідала побутові історії про себе та своїх знайомих. Одного разу на сесії аналітик відчула, що їй страшенно незручно сидіти, хочеться підкласти подушку під поперек, нічим дихати. Вона проінтерпретувала це так, що вона ніби вагітна жінка, можливо, як мама клієнтки, яка обговорює всілякі дрібниці з подружкою, не звертаючи уваги на ще ненароджену доньку. Дівчина замовкла на хвилин п'ять, а потім гнівно запитала: "Ну що це за дурня?"

Повний текст: https://telegra.ph/Somaticheskoe-otygryvanie-01-18

#нотатки

Існує особлива категорія пацієнтів, які уникають емоційно близьких стосунків з об’єктами та надзвичайно прив’язані до просторів. Додатково їх характеризує особливий душевний стан неприкаяності та безправності в стосунках через те, що для них звично почуватися в стосунках наче в «приймах». Для цієї категорії пацієнтів характерно, що вони тривалий час неспроможні «привласнити» собі процес терапії (шизоїдні захисти), а приходять тому, що їх чекають, або, навпаки, схильні до експансії, і стосунки з ними справляють враження, що вони намагаються колонізувати місце проведення терапії та привласнити аналіз і аналітика (нарцисичні захисти). Такі пацієнти особливим способом прив’язані до просторів, де проходить їхнє життя, а з початком аналізу – до самого місця терапії. Спроба думати про них у контексті об’єктного перенесення справляє враження, що ми для них мало що означаємо, скоріш для них важлива сама процедура аналізу як важливий ритуал, який стає острівцем стабільності в їхньому житті. Наприклад, один із пацієнтів, якого у звичних термінах можна визначити як шизоїдного, просив мене на час відпустки залишити йому ключі, щоб він міг приходити до кабінету в день сесії та проводити звичні 50 хвилин. [...] Інша клієнтка мала особливість заповнювати весь час сесії своїм матеріалом, не залишаючи місця для того, щоб я міг запропонувати свій коментар, сприймаючи мене винятково як простір-контейнер для своїх переживань. Такі шизоїдні пацієнти в перенесенні встановлюють стосунки не так з аналітиком як важливим об’єктом, як переважно з простором сесії, що емоційно з ним пов’язаний. Коли аналітик в інтерпретаціях апелює до свого значення в житті пацієнта, наприклад, наполягаючи на інтерпретаціях об’єктного перенесення, вони переживають це як настирливе вторгнення та змушені захищатись або догідливо погоджуватись, що здається формальним проявом лояльності.

Цитати із статті О. Федорця "Від фізичного простору до ментального" (2023)

Как часть движения экономической глобализации, превращающей людей в объекты, депрессивное общество не хочет больше и слышать о чувстве вины, об интимных чувствах, о совести, о желаниях, о бессознательном. Чем больше оно замыкается в нарциссической логике, тем дальше бежит от идеи субъективности.

Индивид интересует его, только чтобы измерить его успехи, а страдающий субъект интересует его только как жертва. И если оно неустанно стремится выразить числами нехватку, измерить инвалидность, представить в количественном виде травмы, то делает это для того, чтобы никогда не задумываться над их истоками.

Больным человеком депрессивного общества буквально "владеет" биополитическая система, которая управляет его мыслями подобно могущественному колдуну. Этот человек не только ни за что не отвечает в своей жизни, но у него даже нет больше права представить, что его смерть может быть актом его сознания или бессознательного.

Так, например, не так давно, при отсутствии малейших доказательств и несмотря на активные протесты многих психиатров, один американский ученый утверждал, что исключительная причина самоубийства лежит не в субъективном решении, в переходе к действию или историческом контексте, а в ненормальной выработке серотонина.

Итак, во имя чистой химико-биологической логики стирается трагический характер собственно человеческого акта - от Клеопатры до Катона Младшего, от Сократа до Мисимы, от Вертера до Эммы Бовари. Так же уничтожаются, благодаря качествам простой молекулы, все социологические, исторические, философские, литературные, психоаналитические работы от Эмиля Дюркгейма до Мориса Пенге, которые придали этическое, а не химическое значение вечной трагедии добровольной смерти.

Элизабет Рудинеско

Мы не всегда придаём этому особое значение, но в сессии участвуют не только аналитик и клиент. Есть и третья, всепроникающая сущность, которая направляет, подгоняет и удерживает нас в процессе терапии. Это часы.

Часы обеспечивают безопасность и надёжность, добавляют в пространство новое измерение. Но часы также ограничивают. Они влияют на то, чем мы делимся, как много открываемся и сколько всего можем собрать воедино до окончания сессии.

Стандартным временем (хотя есть вариации для парных и семейных случаев, групп) в большинстве практик считается 45-60 минут. Это кажется настолько фундаментальным положением, что мало кто задумывается, откуда взялась такая рамка. Кто так решил? Почему? И настолько ли непреложно это "правило"?

Читать дальше

Что же такое время? Если никто меня об этом не спрашивает, я знаю, что такое время; если бы я захотел объяснить спрашивающему - нет, не знаю. Настаиваю, однако, на том, что твердо знаю: если бы ничто не проходило, не было бы прошлого времени; если бы ничто не приходило, не было бы будущего времени; если бы ничего не было, не было бы и настоящего времени. А как могут быть эти два времени, прошлое и будущее, когда прошлого уже нет, а будущего еще нет? и если бы настоящее всегда оставалось настоящим и не уходило в прошлое, то это было бы уже не время, а вечность; настоящее оказывается временем только потому, что оно уходит в прошлое. Как же мы говорим, что оно есть, если причина его возникновения в том, что его не будет! Разве мы ошибемся, сказав, что время существует только потому, что оно стремится исчезнуть? (Августин)

#заметки #мысли #психоанализ

Поки шукала матеріали на тему попереднього поста, зробила висновок, що в тисячі разів частіше обговорюють тривалість усієї терапії (чи аналізу), аніж тривалість однієї сесії. Так само і з завершенням: є безліч статей про остаточне завершення роботи з клієнтом, але майже нема тих, хто писав би про особливості завершення однієї (чергової?) сесії. Дуже вдало, з багатьма прикладами, це зробив Ганс Джером (2018). Маючи 47 років досвіду, він показує, який потенціал для подальшої роботи може бути знайдений в останніх хвилинках сесії. І як на завершення реагує сам психоаналітик (адже часто це спонтанний, непередбачуваний процес, де часу подумати вже нема, а якась інтеракція продовжує відбуватись).

Ганс виділяє 4 категорії, за якими організує доповідь: переговори про кордони, мимовільне саморозкриття, візуальні виклики та контрперенесення. Опис та ілюстрації настільки цікаві, що краще читати повний текст.

Також автор припускає, що всі пам'ятають, де в кабінеті їхнього аналітика був годинник. Ви пам'ятаєте?

#переклад #нотатки #стаття