На полях у психоаналітика – Telegram
На полях у психоаналітика
427 subscribers
155 photos
9 videos
27 files
138 links
Психоаналітичний ескапізм, переклади, нотатки. Я пишу на ру і на укр. Домовитись про зустріч (психоаналіз, психотерапія) можна тут: @bartosh_alena
Download Telegram
Audio
Поки я в (бескінечних) намірах створити якийсь свій подкаст, хочу поділитись з вами чимось, що мене в хорошому сенсі здивувало. Попросила AI згенерувати невелике обговорення своєї статті про те, чому терапевтична сесія триває 50 хвилин. Як вам? Як на мене, стаття цікавіша, але результат дуже достойний.
8👍3🌚3
Ну що ж, забились! Але ж хто не знає,
Що сміх людей від звірів відрізняє!
Адже з того людина й пізнається,
Що в слушну мить вона сміється!

Так багато нині в практиці зустрічаюсь з тим, що люди забороняють собі радіти, чи то втратили навик. Задоволення обмежується їжею чи фільмом. Це спантеличує і засмучує. І знову повертає до роздумів про вливання життя, revitalization. І мені часто допомагають книги, не тільки психоаналітичні, але й художні. Ось як ця.

«Тім Талер або проданий сміх», Джеймс Крюс. Казково-філософська повість, про угоду з дияволом. Угоду де безсмертна душа йде в обмін на людські задоволення. Головний герой, що жив у скруті, та вмів радіти так щиро, що захоплювались усі навколо.

Чи обміняли б ви смій сміх на можливість всезнання, контролю й успіху в кожному парі?

#художнятерапія
6
Авторка: Тетяна Гриценко
6
Давно не робила колажів. Аж тут надихнулась курсом, який тривав цілий рік в ЛПІ про «Моторошне в мистецтві та психотерапії».

На серії семінарів ми шукали кращого розуміння того, що то таке Моторошне і що саме робить його Моторошним. Ми починали зі статті Фройда про Моторошне (1919 р), а потім як намистини нанизувались теми про жах, горор, огиду та перверзії, магію та ритуали, двійників, параною, травму і всяке таке інше закулісся нашої психіки. Усе те витіснене, що приходить в моторошних видіннях, фантазіях, снах та народжується в мистецтві.

От і в мене народився колаж, в центрі якого розмістився персонаж картини «Місцевий», Олександра Короля (2023). Опис, який автор надає до картини:

«Місцевий - це дух місцевості. Така собі мисляча субстанція, яка постійно перетікає і трансформується з одного образу в інший. Наче не може ще вирішити, на якому вигляді зупинитись, яку форму, тіло та обличчя прийняти остаточно. Випадково натрапивши на Місцевого, людина може відчути сум'яття, ознаки тривоги, раптову втому чи нудоту. Зазвичай подорожній не усвідомлює, з ким саме відбулась зустріч. І лише розпитавши про природу свого пережитого досвіду у найстаріших жителів тих місць, може почути у відповідь: «А, так то місцевий, не хвилюйся».

Моторошне починається там, де закінчується Місцевий. Там де знайомі нам території психіки закінчується, і відчиняються двері у невідомі світи. Як писав Фройд: «Моторошне — це все, що мало залишатися таємним, потаємним, та видало себе; моторошне, насправді, не є чимось новим або чужорідним. Це, навпаки, щось давно відоме, відчужене від душевного життя під впливом процесу витіснення». Витіснене, що з'явилось у розломах нашої свідомості. «Моторошне - як тріщина в сокровенне» (О. Яскевич). І коли воно з'являється ми здригаємось від моторошного відчуття, так як щось начебто знайоме, місцеве, раптово перестає бути таким, а стає чужорідним, механічним та лякаючим, від чого холодок біжить по шкірі.

Навіщо заглядати, розпізнавати та думати про Моторошне? Бо це невід'ємна частина життя, життя наших найпотаємніших страхів та інфантильних бажань. Яке, якщо в нього не заглядати, навалиться на нас усією вагою жахіття.

Авторка: Тетяна Гриценко
8
Кангилем.pdf
222.5 KB
Если бы у меня был ребёнок, который заинтересовался психологией и хотел бы узнать о ней побольше, выбрать направление, я бы дал ему статью Жоржа Кангилема «Что такое психология?» — отличный ориентир, актуальный даже сегодня, хотя написана ещё в 1956 году. Кангилем — звезда французской психологии, который сильно повлиял на Мишеля Фуко, который достаточно часто цитируется в психоанализе, но, к сожалению, у нас малоизвестен. Кстати, даже если вы уже психолог — всё равно советую прочитать.
8
Не знаю, чи варто це ще якось коментувати. В «Анатомії депресії» Ендрю Соломон пише про те, що одні з найпопулярніших порівнянь для опису депресії — це порівняння інтенсивності поганого за допомогою виразу «через край», а також образ «падіння в прірву». Цікаво, що в реальності дуже мало людей були біля справжньої прірви (наприклад, каньйону), і тим більше падали з якогось краю. Але їх описи на диво схожі. Головні особливості депресивної прірви: вона нескінченно темна, небезпечна (немає ні м'якого дна, ні м'яких стін), ти раз у раз об щось ударяєшся, але не можеш ні за що зачепитися, і взагалі, поки падаєш, не знаєш напевно, до якої глибини долетиш, чи є тут межа. При цьому акрофобія (боязнь висоти) входить до трійки найпоширеніших фобій у світі.

#нотатки@psychoanalytic_fields
👍6🔥2
Недавно приснилось, что я пытаюсь объяснить приятелю-психоаналитику, что такое Klein bottle. А он никак не может понять, какова связь между Мелани Кляйн и бутылкой. На самом деле, теоретически эти науки довольно схожи. Всего-то нужно осуществить переход от Фройденталя к Фройду, от Якоби — к Якобсону, и пытаться понять Лапланша вместо Лапласа.
😁122🤪2
Про_діалектичну_структуру_досвіду.pdf
454.3 KB
А що буде, якщо замість моноліту "структури організації особистості" подивитись на творення будь-якого нашого чи пацієнтового досвіду як на діалектичну взаємодію між різними режимами функціонування психіки?

Огден спробував і вийшло, як на мене, дуже незле. Одна з тих статей, яка залишає тебе з думкою: "це ж так кришталево ясно, чому я про це не думав раніше?!"

Ловіть переклад статті "Про діалектичну структуру досвіду" (1988) Томаса Огдена.

Приємного читання!
8
За висловом Жака Лакана, божевільний не тільки дурень, який думає, що він король, а й король, який вважає себе королем. Перефразувавши цю лаканівську формулу щодо мистецтва, можна сказати, що не лише звичайний буденний чи навіть непристойний об’єкт на кшталт скандального пісуара Дюшана є «божевільним» у своїх претензіях на статус об’єкта мистецтва, а й власне мистецький об’єкт є не менш «божевільним», заявляючи про свою мистецьку приналежність. Мистецтво набуває свого піднесеного статусу не завдяки якимсь особливим внутрішнім якостям, а винятково завдяки тому місцю, яке воно займає у соціоідеологічній структурі суспільства. Саме це, серед іншого, має на увазі Лакан, коли стверджує, що мистецтво — це піднесення звичайного буденного об’єкта до статусу недосяжної Речі.

Павло Швед про Дюшана, мистецтво і політику

#цитата
13👍3
Художник: Дмитро Кришовський
💔95
Конечно, мне приходилось справляться с неустойчивой агрессией и деструктивностью на сессиях. Бернард часто бросал мне колкости, когда уходил. «Вы, аналитики, все такие засранцы», или какое-нибудь антибританское оскорбление. Я понимал это как то, что он переживал конец сессии словно физическую боль. Говорить об агрессии слишком организованная концепция. Он боролся с необузданной деструктивностью (отсюда его оскаленные зубы), которая уничтожила бы самого себя и окружающих: взаимно гарантированное уничтожение. Я давал ему понять, что он причинил мне боль, но не интерпретировал, что он нашел конец сессий болезненным: он знал это. Опять же, я не воспринимал эти нападения как действительно обидные, скорее как стремление к пространству, где такая агрессия может быть как реальной, так и не реальной, т.е. к переходному пространству. Однажды после многих таких уколов, он открыл дверь, прислонился к ней и сказал: «Зачем я это делаю? Почему я хочу причинить вам боль? Я, должно быть, хочу, чтобы вы выбросили меня, как и все остальные. Не выбрасывайте меня. Пожалуйста».


Robert Grossmark. Psychoanalytic Companioning (2016)

#цитата@psychoanalytic_fields
11🤔1
Четыре года четыре раза в неделю он приходил на сессии и, казалось, не мог решить, что он хочет сообщить.

Он пожал плечами и беззвучно застонал. Я застонал в ответ подобным образом. Он издал звук, означающий что-то вроде «что теперь?». Я ответил звуком. Он издал гневный звук. Я тоже. И мы добрые 15 минут просто вместе издавали звуки. В некоторые моменты это было действительно довольно забавно, и я думаю, что мы были в восторге от самих себя, что были настолько креативными. Но удивительно, что мы также издавали звуки грусти и боли, и мы с ним вызывали настоящие эмоции.

Он рассказал о саунд-арт инсталляции, в которой был установлен динамик, издающий диффузные звуки. Он имитировал эти «голосовые волны». Он сказал мне, что есть часть Центрального вокзала вниз по лестнице возле бара Oyster, где, если вы стоите в одном углу, а кто-то стоит в противоположном углу, вы можете шептать, а другой человек может слышать вас, несмотря на весь шум зала. Потолок там имеет определенную форму, которая несет звук. Мы продолжали издавать звуки друг с другом. Наши звуки, казалось, стали более скорбными, более глубокими, более басовыми, и один из нас я не помню, кто (неудивительно) сказал, что это похоже на китов, общающихся под водой. Мы смотрели друг на друга так, будто у нас было одно и то же осознание: мы создали околоплодную среду, и мы были близнецами, безмолвно связанными волнами. Я считаю, что это происходит во внутреннем мире, в темноте, с пациентом во взаимной регрессии, в отличие от комментирования и стремления к пониманию извне. Это психоаналитическое сопровождение.


Robert Grossmark. Psychoanalytic Companioning (2016)

#цитата@psychoanalytic_fields
6💔1
Когда-то давно у меня вызвал удивление и запал в душу случай Бернарда, описанный Гроссмарком. Это случай многолетнего анализа с довольно близкими отношениями в терапевтической паре, где интерпретации аналитика были больше «молчаливыми», ведь тот продолжал находиться в контакте, как-то его осмысляя, но редко отдалялся до позиции внешнего комментатора. Подобный стиль работы Гроссмарк называет «сопровождение», или же «компаньйонство». Он же автор этой безумно простой в исполнении рекомендации «слушать пациента и быть тем психоаналитиком, в котором пациент нуждается».

В следующем месяце, благодаря Маше Паньковой, мы организовываем встречу, где Роберт прочитает лекцию и будет возможность задать ему вопрос. Или просто познакомиться. 16 июля в 15:00. Регистрация здесь
🔥91
Анонсували вихід оновленого стандарту з психотерапії в Україні. Хочуть, щоб всі, у кого це друга вища освіта (навіть з мільйоном років практики та всеможливим визнанням), знову проходили бакалаврат. Що про це думаєте? Що робитимете?

Чекаю, поки напишуть повторно проходити школу та дитячий садок 🤡
🤪13🌚2👍1
Forwarded from syg.ma
Редакційний дайджест матеріалів на syg.ma. Читайте й діліться з друзями, колегами та розширеною сім'єю.

🦋 Альона Бартош переклала пролог та фрагмент першого розділу книги Ізабель Міллар «Психоаналіз штучного інтелекту» (2021), в якому автор демонструє як гіперстиції — наративи, що здійснюють себе через віру — вплітаються в теологію та параною сучасного технокультурного уявлення про ШІ.

«Тейшера Пінто підкреслює едіпову логіку, що лежить в основі постулюванні Василіска, але до цього можна додати й те, що фалічне задоволення, пов’язане з уявленням про абсолютну математизовувану Єдиність, яка не допускає жодних винятків, є чоловічою логікою в її найчистішому вираженні. Василіск також функціонує як найвищий індикатор тривоги — неможливий об'єкт як причина бажання й водночас цілковитого знищення. Бідна людина в цьому випадку затиснута між скінченним шматом м’яса, що завдає їй страждання, та нескінченною симуляцією, якою вона неминуче стане».


🦋 В іншій публікації Альона Бартош аналізує фільм Йоргоса Лантімоса «Види милосердя» як триптих, де кожна частина відповідає одному з християнських іпостасей — Отцю, Сину та Святому Духу, які у фільмі перетворюються на гротескні фігури жорстокості, маніпуляції та віри.

Те, що робить нас нами — завжди є чимось прихованим. Відтак Інший може сприйматися лише як манекен, якого ми бачимо через зовнішні прояви (вигляд, поведінка), накидаючи йому якихось властивостей. Для Левінаса це ситуація метафізичного насилля, що спричинюється до насилля фізичного. (Що, до прикладу, виражається у фразі: «Мені все одно, хто ти є, я бачу тебе лише таким, яким хочу бачити»). Перекреслення, нехтування інакшістю простежується й у сновидінні Ліз, коли вона каже, що уві сні зайняла місце собаки, найбільш слухняної та відданої тварини, щодо якої людина має необмежену владу.


🦋 Владислав Петренко опублікував поетичну добірку — хроніку втрат, що порушує питання часу, пам’яті, війни та присутності смерті в повсякденному.

чорна стрічка землі робить коло
вздовж обрію
повертається назад
туди де в центрі порожньо
а війна проклята


🦋 Артем Ремізовський критикує концепцію «воєнного соціалізму», яку просуває ліве середовище у відповідь на повномасштабну війну, та пропонує альтернативну децентралізовану й антикапіталістичну стратегію спротиву.

На мою думку,  посилення обороноздатності економіки України лежить через посилення автономії на силу та економічну автономію кожного окремого індивіда. Саме це відкриє простір для появи нових виробничих потужностей, поширення взаємодопомоги та встановлення реального суспільного контролю над засобами виробництва.


🦋 Курт Петріков пропонує анархістське прочитання фільму «Титанік». Він розглядає персонажа Джека Доусона як символ соціальної рівності та втілення внутрішньої революції головної героїні Роуз, а саме: її прагнення до свободи.

Авторитарна особистість часто не усвідомлює власні справжні бажання чи ресурси, через обмеженість рефлексивних здібностей та навичок, і у результаті не може контролювати та розподіляти власні ресурси. У наслідок такого дисбалансу, авторитарна особистість не може спрямувати власну енергію на будівництво, творчість, а лише на руйнування: знищення себе як самостійної та автономної особистості, підпорядковуючи власну цінність та життя якомусь «привиду», якому потрібно підкорятися, адже вона цінніше за людське життя


🦋 Федя Акне розмірковує про місце мистецтва у лівому політичному проєкті. Автор критикує спроби включення мистецтва до планової економіки як потенційно згубні для творчості, застерігаючи від перетворення його на соцреалістичну рутину.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
🎉4🔥31👍1
Forwarded from syg.ma
Усе просто: у процесі боротьби за публіку вдосконалюються й писемні здібності, чого не відбувається, коли людина не претендує ні на що більше, ніж на власне хобі. Тобто, індивідуальна праця ліваків, що виражається в частушках, не встановлює собі яку-небудь ціну, а зупиняється на атомізації всередині свого кокону, де вони апріорі визнані тільки за те, що транслюють так звані ліві наративи. Це монополія: анархіст, що цікавиться творчістю своїх ближніх, деградує в такому оточенні конвеєрних самоварів, нічого не прагнучи, оскільки нічого не прагнуть й інші. За цих умов нічогісінько, крім плачевно оформлених лозунгів, поетів-анархістів не цікавить,

#sygma_uk #psychoanalysis #cinema #politics #society #societyandpolitics

syg.ma — відкрита платформа, де кожен і кожна можуть щось опублікувати. Позиція редакції може не збігатися з думкою автор:ок.
7🔥2🎉1
«Ніцше каже, що навіть найкращі поети й мислителі писали погані вірші, але в історії збереглося лише найкраще. Все не так просто. Вірно, що садівнику в розарії потрібні гній, бур'яни і солома, проте ці предмети відрізняються не тільки цінністю, але й функцією. Те, що виглядає поганим, може бути зародком хорошого.»

Людвіг Вітгенштайн

#цитата@psychoanalytic_fields
13
Каким-то чудом я оказалась подписана на платную версию журнала La Repubblica, где в том числе публикуется итальянский психоаналитик-эссеист Massimo Recalcati. Буду иногда присылать сюда его работы. Показалось правдоподобным, как он пишет про саморазрушительную природу злокачественного нарциссизма, в т.ч. как это превращается в попытку уничтожения всего мира. (Только нужно учитывать, что эссе не новое — 2022 год).
7
Франко Форнарі, один із найвпливовіших та найоригінальніших італійських психоаналітиків другої половини минулого століття, визначив війну як "суто параноїдальне опрацювання скорботи". У той час як скорбота передбачає глибокий біль і розпач, пов'язані з втратою любимого об'єкта — дорогої людини, ідеалу, території, ідентичності — та важку й звивисту роботу з її опрацювання, паранойя є, навпаки, способом перекласти відповідальність за цю втрату на чужинця або ворога, зрештою заперечивши її існування.

Показовою є аналогія Форнарі, почерпнута з етнологічних досліджень: якщо трапляється так, що в племені раптово помирає син короля, замість того щоб опрацьовувати цю жахливу скорботу, люди воліють розв'язати війну проти сусіднього племені, приписуючи відповідальність за ту смерть його шаманові. Замість болісної роботи скорботи розв'язується насильство війни: внутрішній біль від втрати перетворюється на агресивний потяг, спрямований назовні.

Massimo Recalcati. La guerra di Putin spiegata con la psicoanalisi

#цитата
🔥72
У цьому сенсі війна нагадує галюцинацію: переслідується "найкоротший шлях" насильства, у той час, як "довший" шлях мовлення уникається; мовлення, що передбачає звивистий символічний шлях скорботи. Переклавши на більш сучасні терміни: "довгий шлях" дипломатії та посередництва замінюється коротким шляхом вирішення (війна), що він скасовує будь-який діалог. Закон сили таким чином замінює закон слова.

Саме з цієї причини демократія носить у своєму серці глибокий колективний досвід скорботи. Як саме? Не існує єдиної мови, не існує єдиного народу, не існує єдиної інтерпретації істини. Натомість усі недемократичні режими схильні до війни, оскільки, відкидаючи важку роботу скорботи, прагнуть реалізації істини, яка силоміць виключає розбіжності та плюралізм, що накладаються законом слова.

Massimo Recalcati. La guerra di Putin spiegata con la psicoanalisi

#цитата
6🔥2