Розумію

Зайшли в сувенірну лавку в старій частині Варшави, щоб купити дзвоник – традиція така, колекціоную їх. Дорогі, холєри, але що вже поробиш, раз почала багато років тому. Перший маю з Судака. Це Крим.

Дощ ллє, а ми вп'ятьох плетемся, всю площу зайняли. Даміан, Паулінин молодший брат, йде попереду – веде. Обожнюю це ім'я. Мрію назвати так сина, якщо в мене колись будуть діти.

– Прошу пані показати мені дзвонички. Маленькі. З написом «Варшава». Бажано не металічні, якісь гарні. Можливо, розписні у Вас є? Або ручної роботи.

Дівчинка за прилавком чи то плакала, чи то просто була сильно розчарована – перед тим бачила, як на неї сварилася якась цьотка, чий слід зразу простив, варто було нашій людській когорті завалитися в приміщення. Дівчина відірвала голову від зошита, потупила погляд. І двох слів зв'язати не могла: запиналася, заікалася. Кліпала довгими віями, дивилася очима наляканої лані.

Кажу повільніше:

– Прошу пані показати мені дзвоники. З написом «Варшава». У Вас є в наявності?

А сама до Ані: «Нас так багато, півмагазину займаємо».

І дівчина зненацька засвітилася. Ця усмішка промайнула, як раптовий промінь сонця на темній горі. Чесно: давно не бачила на людському обличчі такого полегшення. Заговорила:

– Можна українською, я розумію, – а потім театрально повторила, дістаючи з полиці дзвоники: – Я розумію.

Про успішний успіх

Ті, хто підписані на мене в Твіттері та Інстаграмі (посилання на обидва залишу знизу) знають, як я раділа, що наш з вами канал досягнув відмітки в 50 підписників. Зважаючи на те, що активно і нормально я почала його вести лише як поїхала до Польщі, щоб зовсім не втратити навички письма – тобто, місяць з невеличким хвостиком.

Так от, об'єктивно, п'ятдесят підписників – це не дуже велике число. Зовсім маленьке, якщо брати в порівнянні з якимись тисячами і мільйонами. Але дам нікому не потрібну пораду: шліть нах₴й тих, хто каже, що ваші досягнення нічого не варті.

Шліть нах₴й тих, хто стає порівнювати вашу працю з кимось з вашої царини. Хто міряється підписниками, досягненнями, лайками. У кожного свій темп розвитку та підйому. Головне, що ви сьогоднішній добилися більшого, ніж ви вчорашній. А все інше неважливо.

Твітер: https://twitter.com/sofie_hood
Інтстаграм: https://instagram.com/sofie_hood

Існує декілька причин, чому люди починають писати.

Перша – це, безсумнівно, вимушеність. Діти в школі вимушені писати власні висловлювання, роздуми та есе, щоб отримати вищу оцінку, хочуть вони цього чи ні. Деякі терпіти цього не можуть, а деякі не можуть. А потім неочікувано починають могти. А потім їм навіть починає подобатися ця вся словесна мішура. Потім це переростає, наприклад, в щоденникові записи про хлопчика з паралельного класу, фанфіки по улюблених серіалах, повноцінні власні розповіді на конкурси.

Друга причина – бажання висловитися. Це здебільшого стосується есе і блогів, але і з них виростають книги, особливо, якщо маленькі пости народжуються з реальних ситуацій.

Третє – наслідування. Наслідування улюбленої сюжетів, улюблених персонажів, бажання створювати щось подібне в першу чергу для задоволення власних естетичних і мистецьких потреб.

А я пишу, тому що пишу. Тому що, чесно кажучи, інакше вже не можу. І не вийшло знайти цьому адекватного пояснення.

Є у мене мрія

З незапамятних времьон ще така мрія, я би сказала – мрієще. Старе, як я сама, і як Великий Вибух.

Мрію я створити якийсь літературний двіж в нашому місті (живу я в Рівному, бо для когось це може бути сюрприз, ні, я не ченстоховська, я звалю звідси через півтора місяця назад додому!!!!). Як для читачів, так і для письменників. Прозаїків зокрема.

Або читацький клуб, або просто клуб за інтересами. Я знаю, що такі існують як мінімум на просторах твіттеру, але вживу ж справді набагато приємніше і краще зустрічатися. На моїй пам'яті в місті були літературні студії й угрупування: від «Поетарху», живого дивом по сьогодні і який свого часу пройшла я сама, до «Вулиці поетів» і до «ЛітРівне». А для прозаїків шо? Нішо для прозаїків.

Але, боюся, поки це лише мрії. Навіть не плани.

Годинник

– Час, – каже Світозар, вертячи кухонний таймер в мозолистих руках. Всередині перевертається жовтогарячий пісок. – Він постійно рухається вперед. Розумієш? Тут, в ідеальному світі, з цим годинником нічого не станеться, і він просто перевертається сам по собі, – ілюзіоніст різко розтискає руку, і годинник зависає в повітрі, коло піднятої розкритої долоні, все так само шурхаючи піском. – Невдач не оминути, – закінчує серйозно. Дівчина збентежено хмурить брови.

– Добре, я ніби розумію, на що Ви натякаєте, але чому...

Світозар підіймає вказівний палець, щоб змусити її замовкнути, і забирає долоню. Пісочний годинник розбивається об бетонну підлогу коридору. Пісок і скло розсипаються навколо ніг Всеслави.

Вона ніяково тупцяє на місці.

– Як гадаєш, що ми будемо робити, якщо станеться нещастя, схоже до того, яке сталося зараз?

– Я... Певне, що ми повинні будемо замести весь цей пісок знову? – Всеслава починає сумніватися, але Світозар лише качає головою. Зненацька він виглядає безкінечно змученим. Втомленим. Старим. Але усмішка все одно з'являється на обличчі, розгладжуючи глибокі зморшки.

– Ні, Славо. Ми купимо ще один годинник.

Тепер мої нариси можна буде читати на Друкарні!

https://drukarnia.com.ua/articles/rozumiyu-y_rdI

На балконах нашого гуртожитку по вулиці генерала Домбровського маленькі голубенята вчаться літати

Зараз не такі вже маленькі, але все ще голубенята. Вони незграбно стрибають з одного відливу для вікна на інше, чіпляються лапками за поручні і ставні, намагаються долетіти до дерева через дорогу. Сірі, білі, сині, чорнуваті – всі кострубаті, з кривим пір'ям, пухнасті і скуйовджені, обирай будь-якого. Choose your fighter.

Я свого файтера вже вибрала.

Коли ми волокли наші сумки й валізи по сходах й коридорах багатоповерхівки, шукаючи кімнати, його ще навіть не було на цьому світі. На балконі кімнати, де повинна була жити Аня, голубка тоді висиджувала яйця, і нам, новоприбулим, всім було цікаво за нею спостерігати. Їй, як і будь-якій вагітній жінці бути спостереженою, звісно, не дуже хотілося, але ми, як ті студенти медичного, яких входять по відділенню, не дуже то й питали. Дивилися.

Мій Файтер синьо-сірий, з недорослим пір'ям, довговязий і кароокий. Прилітає кожного ранку, сидить трохи і улітає. Як мінімум – намагається. Я його ніколи не зганяю. Мені навіть приємна така мовчазна компанія. Він нічого не питає – сидить, курликає і дивиться. Сам-один. Прям як як.

Сьогодні зранку ми прокинулися від стукоту в вікна, а, піднявши жалюзі, побачили розписані на них наскельні малюнки багатьох крихітних голуб'ячих лапок. Аня сварилася, а я була рада – здається, Файтер знайшов собі друзів.

А ось і сусідки

Не можна бажати людям смерті, але коли врешті, після півторамісячної відсутності, в дев'ять ранку в блок тайфуном влетіло двоє, з криками і воплями, я хотіла грохнути їх об стіну.

Чесно кажучи, зараз теж хочу.

Ти не нездара. Вируби нарешті їй мікрофон

Раз в тиждень навіть найгеніальнішим моїм друзям здається, що вони бездарні. Вони пишуть про це в загальні чати, в особисті, в свої канали, на сторінки щоденників, прокручують в голові, гуляючи в повітряну тривогу містами і містечками. Ці думки зжирають їх повністю, сковують руки і обмотують ноги. Вони носять їх на спинах в рюкзаках, їздять з ними на велосипедах, ходять за руку на виставки, презентують книги й картини, знімають кліпи, записують пісні, лягають в ліжко.

Раз в рік навіть найгеніальніші мої друзі кидають своє ремесло. Спалюють тексти, викидають мольберти, продають камери, рвуть тканини.

Це нормально. Це частина шляху.

Це нормально. Це частина шляху.

Вбийте собі в підкорку свідомості.

Не диво встояти під натиском зовнішньої критики – хоча і це важко, безсумнівно. Подвиг вціліти під градом внутрішньої. Вона з'їла набагато більше талановитих людей, ніж будь-які непотрібні коментарі. Вирубіть їй нарешті мікрофон.

Ненавиджу вести інсту

Я в цілому інсту як соцмережу ненавиджу. Як соціальний конструкт. Для мене ця сторісово-постова лихоманка взагалі жодного сенсу немає – всі мої читачі тут, на АО3 й інших самвидав сайтах і в Твітері. А в інсті хто? Хіба читаюча аудиторія? Там ти повинен показувати своє життя (або хоча б активно її вести), а що показувати, як нічого не відбувається, а як відбувається, то якесь лайно? В каналі я можу хоча б бути чесною, а там – наврядчи.