Гуртожитська кухня – це як Вавилонська вежа

Всі одне-одного розуміють, аж поки не усвідомлюють, що говорять на різних мовах. Буквально.

На кухні запарювала локшину і розказувала сусідці-полячці, як у нас погано зачиняються двері в блок, поки сусід, напевне, казах, піддакував і казав, що двері тут всюди наче наполовину виламані.

А потім я підвела очі від чашки і зрозуміла, що не знаю слів, які звучать, але розумію їх сенс.

Є фраза: «Після стопки і по-французьки заговориш». Здається, в деяких випадках для цього і стопка не потрібна.

Поки я гортала «Відьмака» і поєднувала між собою сюжетні лінії в книжці і серіалі, до Ані в директ написав турок

Взагалі, це нормальне явище – турки в директі. І араби. Мені теж писали, але припинили, коли мій акаунт перетворився на збірку фотографій успішного успіху і швидше-сильніше-вище. Цікаво, чому...

Так от. Цей турок виявився непростим – пішов далі, напролом. Далі «Привет красавица», далі «Я підтримувати Україну любить українських жінок українські жінки найкращі», і навіть далі «Hello I am practicing English could you be my penpal pls you are so pretty».

Він надіслав голосове.

Без контексту. Просто голосове.

Дякую технологіям: шляхом нехитрих махінацій з гугл транслейтором ми дізналися, що це турецька (треба ж було пересвідчитися). І що фраза там така ж – напроломна.

«Привіт, знаю, це прозвучить дивно, але я хотів би з тобою зустрітися»

Можливо, там малося на увазі поспілкуватися. Можливо, зустрічатися. А, можливо, те і малося на увазі. Правди ми вже ніколи не дізнаємося.

Моралі не буде. Лише висновок: підписатись-підписався, а фоткі не полайкав. Ну, ващє.

Тверда палітурка, Відьмак і сльози книгомана

В Польщі майже немає книжок в твердій палітурці. Це, як виявилося, нормально – сьогодні це підтвердила Пауліна. Вона працює в книгарні у Варшаві. І ми самі зараз майже там само – під Варшавою, у неї в гостях: я пишу цей текст, поки Аня гортає ТікТок. Кур'єр скоро принесе піцу. Почуваюся літописцем.

Є у мене бзік: я обожнюю подарункові видання книжок. А з недавніх пір ще й Відьмака. Цікаво так співпало: хлопець мій давно просив мене глянути хоча б серіал, але далі другої серії ми в Україні не добралися. А тут, в Польщі, ми з Аньою його майже додивилися – треба було чимось забити час, поки вона без фрезера спилювала мені нігті. А я паралельно почала ще й читати. Дивне заняття – намагатися читати книжку, а не сюжет, щоб потім окремі тропи/речення використовувати в своїй творчості. Так виглядає профдеформація. Письменницький момент.

Я загорілася ідеєю фікс знайти «Відьмака» в оригіналі в подарунковому варіанті. Ціни в Інтернеті на ті декілька єдиних змусили всерйоз задуматися над продажем нирки. Символізм лився з мене рікою – грішно було б в Польщі не прочитати і не поцікавитися Сапковським. Тому я засмутилася ще більше.

Моралі, як зазвичай, не буде.

Розумію

Зайшли в сувенірну лавку в старій частині Варшави, щоб купити дзвоник – традиція така, колекціоную їх. Дорогі, холєри, але що вже поробиш, раз почала багато років тому. Перший маю з Судака. Це Крим.

Дощ ллє, а ми вп'ятьох плетемся, всю площу зайняли. Даміан, Паулінин молодший брат, йде попереду – веде. Обожнюю це ім'я. Мрію назвати так сина, якщо в мене колись будуть діти.

– Прошу пані показати мені дзвонички. Маленькі. З написом «Варшава». Бажано не металічні, якісь гарні. Можливо, розписні у Вас є? Або ручної роботи.

Дівчинка за прилавком чи то плакала, чи то просто була сильно розчарована – перед тим бачила, як на неї сварилася якась цьотка, чий слід зразу простив, варто було нашій людській когорті завалитися в приміщення. Дівчина відірвала голову від зошита, потупила погляд. І двох слів зв'язати не могла: запиналася, заікалася. Кліпала довгими віями, дивилася очима наляканої лані.

Кажу повільніше:

– Прошу пані показати мені дзвоники. З написом «Варшава». У Вас є в наявності?

А сама до Ані: «Нас так багато, півмагазину займаємо».

І дівчина зненацька засвітилася. Ця усмішка промайнула, як раптовий промінь сонця на темній горі. Чесно: давно не бачила на людському обличчі такого полегшення. Заговорила:

– Можна українською, я розумію, – а потім театрально повторила, дістаючи з полиці дзвоники: – Я розумію.

Про успішний успіх

Ті, хто підписані на мене в Твіттері та Інстаграмі (посилання на обидва залишу знизу) знають, як я раділа, що наш з вами канал досягнув відмітки в 50 підписників. Зважаючи на те, що активно і нормально я почала його вести лише як поїхала до Польщі, щоб зовсім не втратити навички письма – тобто, місяць з невеличким хвостиком.

Так от, об'єктивно, п'ятдесят підписників – це не дуже велике число. Зовсім маленьке, якщо брати в порівнянні з якимись тисячами і мільйонами. Але дам нікому не потрібну пораду: шліть нах₴й тих, хто каже, що ваші досягнення нічого не варті.

Шліть нах₴й тих, хто стає порівнювати вашу працю з кимось з вашої царини. Хто міряється підписниками, досягненнями, лайками. У кожного свій темп розвитку та підйому. Головне, що ви сьогоднішній добилися більшого, ніж ви вчорашній. А все інше неважливо.

Твітер: https://twitter.com/sofie_hood
Інтстаграм: https://instagram.com/sofie_hood

Існує декілька причин, чому люди починають писати.

Перша – це, безсумнівно, вимушеність. Діти в школі вимушені писати власні висловлювання, роздуми та есе, щоб отримати вищу оцінку, хочуть вони цього чи ні. Деякі терпіти цього не можуть, а деякі не можуть. А потім неочікувано починають могти. А потім їм навіть починає подобатися ця вся словесна мішура. Потім це переростає, наприклад, в щоденникові записи про хлопчика з паралельного класу, фанфіки по улюблених серіалах, повноцінні власні розповіді на конкурси.

Друга причина – бажання висловитися. Це здебільшого стосується есе і блогів, але і з них виростають книги, особливо, якщо маленькі пости народжуються з реальних ситуацій.

Третє – наслідування. Наслідування улюбленої сюжетів, улюблених персонажів, бажання створювати щось подібне в першу чергу для задоволення власних естетичних і мистецьких потреб.

А я пишу, тому що пишу. Тому що, чесно кажучи, інакше вже не можу. І не вийшло знайти цьому адекватного пояснення.

Є у мене мрія

З незапамятних времьон ще така мрія, я би сказала – мрієще. Старе, як я сама, і як Великий Вибух.

Мрію я створити якийсь літературний двіж в нашому місті (живу я в Рівному, бо для когось це може бути сюрприз, ні, я не ченстоховська, я звалю звідси через півтора місяця назад додому!!!!). Як для читачів, так і для письменників. Прозаїків зокрема.

Або читацький клуб, або просто клуб за інтересами. Я знаю, що такі існують як мінімум на просторах твіттеру, але вживу ж справді набагато приємніше і краще зустрічатися. На моїй пам'яті в місті були літературні студії й угрупування: від «Поетарху», живого дивом по сьогодні і який свого часу пройшла я сама, до «Вулиці поетів» і до «ЛітРівне». А для прозаїків шо? Нішо для прозаїків.

Але, боюся, поки це лише мрії. Навіть не плани.

Годинник

– Час, – каже Світозар, вертячи кухонний таймер в мозолистих руках. Всередині перевертається жовтогарячий пісок. – Він постійно рухається вперед. Розумієш? Тут, в ідеальному світі, з цим годинником нічого не станеться, і він просто перевертається сам по собі, – ілюзіоніст різко розтискає руку, і годинник зависає в повітрі, коло піднятої розкритої долоні, все так само шурхаючи піском. – Невдач не оминути, – закінчує серйозно. Дівчина збентежено хмурить брови.

– Добре, я ніби розумію, на що Ви натякаєте, але чому...

Світозар підіймає вказівний палець, щоб змусити її замовкнути, і забирає долоню. Пісочний годинник розбивається об бетонну підлогу коридору. Пісок і скло розсипаються навколо ніг Всеслави.

Вона ніяково тупцяє на місці.

– Як гадаєш, що ми будемо робити, якщо станеться нещастя, схоже до того, яке сталося зараз?

– Я... Певне, що ми повинні будемо замести весь цей пісок знову? – Всеслава починає сумніватися, але Світозар лише качає головою. Зненацька він виглядає безкінечно змученим. Втомленим. Старим. Але усмішка все одно з'являється на обличчі, розгладжуючи глибокі зморшки.

– Ні, Славо. Ми купимо ще один годинник.

Тепер мої нариси можна буде читати на Друкарні!

https://drukarnia.com.ua/articles/rozumiyu-y_rdI

На балконах нашого гуртожитку по вулиці генерала Домбровського маленькі голубенята вчаться літати

Зараз не такі вже маленькі, але все ще голубенята. Вони незграбно стрибають з одного відливу для вікна на інше, чіпляються лапками за поручні і ставні, намагаються долетіти до дерева через дорогу. Сірі, білі, сині, чорнуваті – всі кострубаті, з кривим пір'ям, пухнасті і скуйовджені, обирай будь-якого. Choose your fighter.

Я свого файтера вже вибрала.

Коли ми волокли наші сумки й валізи по сходах й коридорах багатоповерхівки, шукаючи кімнати, його ще навіть не було на цьому світі. На балконі кімнати, де повинна була жити Аня, голубка тоді висиджувала яйця, і нам, новоприбулим, всім було цікаво за нею спостерігати. Їй, як і будь-якій вагітній жінці бути спостереженою, звісно, не дуже хотілося, але ми, як ті студенти медичного, яких входять по відділенню, не дуже то й питали. Дивилися.

Мій Файтер синьо-сірий, з недорослим пір'ям, довговязий і кароокий. Прилітає кожного ранку, сидить трохи і улітає. Як мінімум – намагається. Я його ніколи не зганяю. Мені навіть приємна така мовчазна компанія. Він нічого не питає – сидить, курликає і дивиться. Сам-один. Прям як як.

Сьогодні зранку ми прокинулися від стукоту в вікна, а, піднявши жалюзі, побачили розписані на них наскельні малюнки багатьох крихітних голуб'ячих лапок. Аня сварилася, а я була рада – здається, Файтер знайшов собі друзів.