Про успішний успіх

Ті, хто підписані на мене в Твіттері та Інстаграмі (посилання на обидва залишу знизу) знають, як я раділа, що наш з вами канал досягнув відмітки в 50 підписників. Зважаючи на те, що активно і нормально я почала його вести лише як поїхала до Польщі, щоб зовсім не втратити навички письма – тобто, місяць з невеличким хвостиком.

Так от, об'єктивно, п'ятдесят підписників – це не дуже велике число. Зовсім маленьке, якщо брати в порівнянні з якимись тисячами і мільйонами. Але дам нікому не потрібну пораду: шліть нах₴й тих, хто каже, що ваші досягнення нічого не варті.

Шліть нах₴й тих, хто стає порівнювати вашу працю з кимось з вашої царини. Хто міряється підписниками, досягненнями, лайками. У кожного свій темп розвитку та підйому. Головне, що ви сьогоднішній добилися більшого, ніж ви вчорашній. А все інше неважливо.

Твітер: https://twitter.com/sofie_hood
Інтстаграм: https://instagram.com/sofie_hood

Існує декілька причин, чому люди починають писати.

Перша – це, безсумнівно, вимушеність. Діти в школі вимушені писати власні висловлювання, роздуми та есе, щоб отримати вищу оцінку, хочуть вони цього чи ні. Деякі терпіти цього не можуть, а деякі не можуть. А потім неочікувано починають могти. А потім їм навіть починає подобатися ця вся словесна мішура. Потім це переростає, наприклад, в щоденникові записи про хлопчика з паралельного класу, фанфіки по улюблених серіалах, повноцінні власні розповіді на конкурси.

Друга причина – бажання висловитися. Це здебільшого стосується есе і блогів, але і з них виростають книги, особливо, якщо маленькі пости народжуються з реальних ситуацій.

Третє – наслідування. Наслідування улюбленої сюжетів, улюблених персонажів, бажання створювати щось подібне в першу чергу для задоволення власних естетичних і мистецьких потреб.

А я пишу, тому що пишу. Тому що, чесно кажучи, інакше вже не можу. І не вийшло знайти цьому адекватного пояснення.

Є у мене мрія

З незапамятних времьон ще така мрія, я би сказала – мрієще. Старе, як я сама, і як Великий Вибух.

Мрію я створити якийсь літературний двіж в нашому місті (живу я в Рівному, бо для когось це може бути сюрприз, ні, я не ченстоховська, я звалю звідси через півтора місяця назад додому!!!!). Як для читачів, так і для письменників. Прозаїків зокрема.

Або читацький клуб, або просто клуб за інтересами. Я знаю, що такі існують як мінімум на просторах твіттеру, але вживу ж справді набагато приємніше і краще зустрічатися. На моїй пам'яті в місті були літературні студії й угрупування: від «Поетарху», живого дивом по сьогодні і який свого часу пройшла я сама, до «Вулиці поетів» і до «ЛітРівне». А для прозаїків шо? Нішо для прозаїків.

Але, боюся, поки це лише мрії. Навіть не плани.

Годинник

– Час, – каже Світозар, вертячи кухонний таймер в мозолистих руках. Всередині перевертається жовтогарячий пісок. – Він постійно рухається вперед. Розумієш? Тут, в ідеальному світі, з цим годинником нічого не станеться, і він просто перевертається сам по собі, – ілюзіоніст різко розтискає руку, і годинник зависає в повітрі, коло піднятої розкритої долоні, все так само шурхаючи піском. – Невдач не оминути, – закінчує серйозно. Дівчина збентежено хмурить брови.

– Добре, я ніби розумію, на що Ви натякаєте, але чому...

Світозар підіймає вказівний палець, щоб змусити її замовкнути, і забирає долоню. Пісочний годинник розбивається об бетонну підлогу коридору. Пісок і скло розсипаються навколо ніг Всеслави.

Вона ніяково тупцяє на місці.

– Як гадаєш, що ми будемо робити, якщо станеться нещастя, схоже до того, яке сталося зараз?

– Я... Певне, що ми повинні будемо замести весь цей пісок знову? – Всеслава починає сумніватися, але Світозар лише качає головою. Зненацька він виглядає безкінечно змученим. Втомленим. Старим. Але усмішка все одно з'являється на обличчі, розгладжуючи глибокі зморшки.

– Ні, Славо. Ми купимо ще один годинник.

Тепер мої нариси можна буде читати на Друкарні!

https://drukarnia.com.ua/articles/rozumiyu-y_rdI

На балконах нашого гуртожитку по вулиці генерала Домбровського маленькі голубенята вчаться літати

Зараз не такі вже маленькі, але все ще голубенята. Вони незграбно стрибають з одного відливу для вікна на інше, чіпляються лапками за поручні і ставні, намагаються долетіти до дерева через дорогу. Сірі, білі, сині, чорнуваті – всі кострубаті, з кривим пір'ям, пухнасті і скуйовджені, обирай будь-якого. Choose your fighter.

Я свого файтера вже вибрала.

Коли ми волокли наші сумки й валізи по сходах й коридорах багатоповерхівки, шукаючи кімнати, його ще навіть не було на цьому світі. На балконі кімнати, де повинна була жити Аня, голубка тоді висиджувала яйця, і нам, новоприбулим, всім було цікаво за нею спостерігати. Їй, як і будь-якій вагітній жінці бути спостереженою, звісно, не дуже хотілося, але ми, як ті студенти медичного, яких входять по відділенню, не дуже то й питали. Дивилися.

Мій Файтер синьо-сірий, з недорослим пір'ям, довговязий і кароокий. Прилітає кожного ранку, сидить трохи і улітає. Як мінімум – намагається. Я його ніколи не зганяю. Мені навіть приємна така мовчазна компанія. Він нічого не питає – сидить, курликає і дивиться. Сам-один. Прям як як.

Сьогодні зранку ми прокинулися від стукоту в вікна, а, піднявши жалюзі, побачили розписані на них наскельні малюнки багатьох крихітних голуб'ячих лапок. Аня сварилася, а я була рада – здається, Файтер знайшов собі друзів.

А ось і сусідки

Не можна бажати людям смерті, але коли врешті, після півторамісячної відсутності, в дев'ять ранку в блок тайфуном влетіло двоє, з криками і воплями, я хотіла грохнути їх об стіну.

Чесно кажучи, зараз теж хочу.

Ти не нездара. Вируби нарешті їй мікрофон

Раз в тиждень навіть найгеніальнішим моїм друзям здається, що вони бездарні. Вони пишуть про це в загальні чати, в особисті, в свої канали, на сторінки щоденників, прокручують в голові, гуляючи в повітряну тривогу містами і містечками. Ці думки зжирають їх повністю, сковують руки і обмотують ноги. Вони носять їх на спинах в рюкзаках, їздять з ними на велосипедах, ходять за руку на виставки, презентують книги й картини, знімають кліпи, записують пісні, лягають в ліжко.

Раз в рік навіть найгеніальніші мої друзі кидають своє ремесло. Спалюють тексти, викидають мольберти, продають камери, рвуть тканини.

Це нормально. Це частина шляху.

Це нормально. Це частина шляху.

Вбийте собі в підкорку свідомості.

Не диво встояти під натиском зовнішньої критики – хоча і це важко, безсумнівно. Подвиг вціліти під градом внутрішньої. Вона з'їла набагато більше талановитих людей, ніж будь-які непотрібні коментарі. Вирубіть їй нарешті мікрофон.

Ненавиджу вести інсту

Я в цілому інсту як соцмережу ненавиджу. Як соціальний конструкт. Для мене ця сторісово-постова лихоманка взагалі жодного сенсу немає – всі мої читачі тут, на АО3 й інших самвидав сайтах і в Твітері. А в інсті хто? Хіба читаюча аудиторія? Там ти повинен показувати своє життя (або хоча б активно її вести), а що показувати, як нічого не відбувається, а як відбувається, то якесь лайно? В каналі я можу хоча б бути чесною, а там – наврядчи.

#коротко_по_теорії
#ssh_proza (#ssh_diary)

Текст старий, як світ (ще двадцятого року на хвилиночку!!!), однак я вирішила, що не опублікувати його буде неправильно з мого боку.
Чи стаття це? Я не знаю, мені просто захотілося :D

«Фокал»

Одного разу я згадувала «фокальних персонажів», і запитали мене, що це за звірі такі. Що ж: пояснюю, наскільки можу зі своїм невеликим досвідом! ;))

Пересічний читач (і писач теж) зустрічає на своєму шляху два стандартних види оповіді: від першого лиця («Я пішов», «Я всміхнувся», «Мені здалось») та від третього («Він зробив», «Вона сказала», «Воно вкусило»). Інколи буває від другого, тобто «ви» та «ти», однак це в літературі зустрічається рідко і більше стосується візуальних новел. Не жилося спокійно письменникам, критикам і всіляким іншим помилкам філологічної природи минулого, мало їм було просто «погляду», і вони вигадали, як зіпсувати собі життя ще більше. Так на світ з’явилися засоби, щоб підкреслити, виділити або розкрити персонажів, зробити акцент на дії або емоції, разом або всупереч типу викладення історії. Одним з таких є «фокал».

«Фокал», «фокальний персонаж», «фокальний центр» — це елемент розповіді, на якому акцентуються читацькі інтерес та увага. Зазвичай, це персонаж, який вводиться, щоб бути емоційним центром історії. На нього налаштовані фокус; це людина (або не-людина), чиї емоції зазвичай домінують в кадрі.

Звучить заумно; простіше на прикладах. Зазвичай, головний герой (для зручності називатимемо гг) = центральна персона історії = фокальний персонаж. Ми дивимося на історію його очами, відчуваємо його емоції, його реакції на зовнішні подразники. «Ззовні я розсміявся, хоча на душі шкребли кішки. Хотілося або втекти, або когось побити» чи, від третього: «Вова зітхнув. Люди навколо юрбилися, давили на мізки, і в грудях поступово закипала лють». Однак, далеко не завжди гг є фокальним. Це не правило. Інколи фокальний персонаж (якщо сталий, бо інколи фокал може «скакати по героях», про це трохи згодом) - або напів-головний, або другорядний. Найпростішим всім відомим прикладом є Ватсон і Шерлок з відомих розповідей Конана Дойля. Головним є Шерлок Голмс, його детективна лінія. Однак, ведеться розповідь від імені Джона («Ми з містером Голмсом», «Я подивився»), його емоції: гнів, здивування, - та реакції на чудеса дедукції друга переважають і є основними в тексті.

Як я зазначала вище, фокал може «перескакувати» від одного персонажа до іншого (лише коли ведеться від третього лиця, бо якщо вести від першого, то як «ти» залізеш в голову іншої людини і побачиш, що там відбувається? Це ввжається некоректно побудованою сценою): «Аліні перехопило подих. Здалося, ніби зараз земля втече з-під ніг. Поруч Іванові стало так дурно, що голова ось-ось пішла би обертом». Кривенький приклад, але для наглядності піде. Емоції двох персонажів ми, як читачі, бачимо і відчуваємо, ніби залізли до них в голови. І тут неможливо визначити, чи був (чи є) хтось з них головним.

Література - штука суб‘єктивна, і немає «правильних» і «неправильних» способів викладу інформації, але в розумних книжечках типу «Як писати: посібник для чайників» й інших подібних «кишенькових рятівниках юних ремісників» строго зазначається, що фокальний персонаж повинен бути один - ну максимум два - на сцену. Тому що саме з ним співставлятиме себе читач. Я не можу з цим погодитись, як і не погодитись теж. Але я більше схиляюся до сталості фокалу, бо коли переключатись між емоціями різних персонажів, можна ушатати читача, як на Дубенських серпантинах. І дочитувати далі в нього не буде ніякого бажання.

Історія однієї неприязні

Так трапилося, що в найближчому відділенні банку, в якому ми на початку нашої Польської Епопеї відкрили рахунок, без вихідних працює один-єдиний консультант. Його імені на бейджику за три місяці оббивання одного і того ж порогу ми так і не роздивилися – тому нехай буде, скажімо, «Олівер». Консультант Олівер.

У цієї професії є якась офіційна назва, нормальна, впевнена, польською мовою ще й непогано звучаща, але я в своїй голові вагалася між «хлопчиком за рецепцією» і «грошовим швейцаром».

У нашого грошового швейцара жорсткі баранячі кучері і гострий ніс, а усмішка на худому обличчі з'являлася так рідко, що виглядала майже неприродно, як тріщина в кам'яній горі. В перші наші зустрічі Олівер зиркав пихато, очі закочував (не викотив, кому цікаво) і взагалі вів себе достатньо стереотипно по-ляшськи, щоб я зрозуміла, що вислуховувати мою ламану польську він не збирався. Йому за таке не доплачували. Хоча їхній банк – один з небагатьох, хто має офіційну українську мову в додатку. Це нам в університеті сказали. Того ми туди і поперлися, взагалі то.

Коротше, саме через ті перші рази ходити в те відділення я не полюбила. Не подружилися ми. Все інше було ідеально: і жіночка Рената, й інші працівниці, і навіть стільці, але Олівер зіпсував все настільки, що я не хотіла туди ходити навіть тоді, коли була серйозна необхідність. Відтягувала до останнього.

Але з приходом весняного тепла в Ченстохову почав танути і льодовик нашої неприязні.

Не тільки ми його запам'ятали. Занадто вже виблискували ті недокочені карі очі і надто тягнулися вверх кутики губ, коли ми з Аньою підходили до банкомату або проходили повз відділення до чорно-золотої Бєдрьонкі. Якось нас взагалі легко запам'ятовували.

Наступні рази було простіше – ми спілкувалися на нейтральних тонах, і наші стосунки перейшли з -1 до стабільного нуля.

І ось, настав ранок. Відрепетировані, відчеканені, зазубрені польською мовою слова відстрілювали від моїх зубів. Ніякого акценту. Ніяких українізмів. Все має пройти ідеально.

– Доброго дня. Ми би хотіли зняти готівку з валютної карточки в євро.

«Диви, я тепер навіть нормально говорю по-вашому»

Олівер махає пишними чорними віями, кліпаючи, і усміхається чомусь, як наїджений сметаною кіт.

– Снять?

«Шах»

Я мовчу. Потім беру себе в руки.

– Так. Зняти. Євро.

«З яких пір ти...»

– Проходьте до каси.

Шаріюся.

«Шах».

Сама процедура проходить непомітно.

Ми проходимо повз казахів – я попереду, Аня трохи ззаду – які намагаються донести до працівниці, що вона «ахуєнная прям ващє», коли Олівер освистує мене зі своєї стійки.

Він усміхається і зненацька театрально кланяється, приклавши руку до серця.

– Буду чекати знову.

«Шаг і мат»

Мій сміх вилітає слідом за нами через відчинені навстіж вхідні двері банку.

І усмішка його зненацька припинила виглядати, як тріщина в кам'яній горі. Можливо, зовсім трішечки. А навіть, якщо і не трішечки – то з тієї тріщини якось непомітно так проросли білі підсніжники.

Ваші стосунки з персонажем Софія покращилися. Софія це запам'ятає.

Ставлення: +1

Щойно я отримала найкращий опис мого персонажа із «Соборних норн». Ділюся ним і з вами:

Єлизавета «краду цукор з роботи, через турнікети в метро перестрибую, залишки з ресторану забираю, одяг купую не в сезон, до сусіднього вайфаю підключаюся, соління на зиму заготовлюю, огірки на своїй грядці вирощую, бензин із сусідських машин зливаю, на оптових ринках скуповуюся, в одній ванні три рази миюся, на сусідський електрощотчик підключаюся, з роботи туалетний папір скручую, по 20 гривень занімаю а віддать забуваю, завжди скідочку випрошую, на річці одяг перу, в торгових центрах підмиваюся, суперклеєм старе взуття склеюю, в переході у музикантів мєлочь забираю, в ресторанах безкоштовний вайфай чіпляю, з пенсіонеркою за просрочку поб'юся, на велосипеді зимой на роботу їжджу, пусті конверти на весілля дарую» Шельменко

​​А тепер до серйозних тем

Ні корови, ні свині, ні здоров'я

Сьогодні 37 роковини наймасштабнішої техногенної катастрофи XX століття. У ніч на 26 квітня 1986 року о 01:23 на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС прогримів вибух, який вщент зруйнував реактор. 8,5 мільйонів жителів України, Білорусі та росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення, близько півмільйона з них померли від наслідків радіації, діти, народжені в цей період – народжені з вадами. Таких страшенних наслідків можна було б уникнути, якби радянська влада два дні не приховувала катастрофу від світу. 27 квітня різке зростання радіаційного фону зафіксували в Данії та Швеції, після чого шведська влада звернулася до Москви із вимогою надати пояснення.

Москва, як завжди, нічого не пояснила.

Натомість у радіоактивному Києві, щоб показати світові, що, мовляв, нічого не сталося, «всьо в парядкє», 1 травня на святкову демонстрацію вивели тисячі людей, в тому числі і дітей. У вкрите радіаційною хмарою місто.

Паралельно КГБ стало робити те, що вміло найкраще – стежити. Ледь не за кожною людиною почалося спостереження: що робить, що говорить. З «панікерами» проводилися «профілактичні бесіди». Усі ці документи в Україні є у вільному доступі – Інститут історії України НАНУ та Галузевий державний архів СБУ підготували двотомник, «Чорнобильське досьє КГБ», який видав Український інститут національної пам’яті.

Чорнобильська катастрофа стала одним із каталізаторів розпаду СРСР. Спроби Москви приховати правду про її наслідки, недостатні заходи безпеки і допомоги потерпілим похитнули віру в «гуманність» комуністичної ідеї навіть у найлояльніших її прихильників.

У перші дні повномасштабного вторгнення рф в Україну Чорнобильська і Запорізька АЕС фактично стали зонами бойових дій і інструментом для ядерного шантажу в руках росіян, що несло і до сих пір несе страшенну загрозу всьому світу.

Чорнобильська катастрофа стала попередженням усьому людству, наскільки крихким може бути наше майбутнє з неконтрольованою радіацією. Нинішня поведінка росії знову ставить світ на межу катастрофи, і це треба зупинити.

Одне радує: російські військові, які за наказом командування окопалися і місяць просиділи в Рудому лісі (одному із найбільш забруднених радіацією місць Зони відчуження), отримали практично смертельну дозу опромінення і більша частина з них померла. Про це ви чули з новин минулого року, але це змушує мене хоча б трішечки вірити в те, що все повертається бумерангом.

Лінки, де ви можете більше дізнатися про аварію на ЧАЕС:
1) Книга "Чорнобильське досьє КГБ": https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/knyga-chornobylske-dosye-kgb1
2) Основна інформація: uinp.gov.ua/informaciyni-m…
3) 11 книг і фільмів про ЧАЕС: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/zhurnalistam/uinp-rekomenduye-odynadcyat-knyg-i-filmiv-pro-chornobyl
4) Інформацію підготував: https://twitter.com/UkrEmbBelgorod/status/1651023371520417806?t=xcz1Wkmv5L9mDoIxEusomA&s=19

Америка

У мене в шкільні роки був пенпол (друг по переписці), здається, з Кентукі. Звали його Калеб. Такий стереотипний чорний хіп-хоп хлопець з мотньой на штанах і важкорозбірливою вимовою. Підколював по-дружньому, допомагав з домашкою з англійської, на задньому дворі з братами курив травку. Був басистом в місцевому бенді. Батько механік, мати офіціантка. Стандартна така, звичайна сім'я. Називав мене «little mate». Ми списувалися декілька разів на тиждень.

Не пам'ятаю, з чого почалася наша з Калебом дружба, але саме через його історії у мене ніколи не було рожевих окуляр щодо США. Особливо що стосується життя в неблагополучних районах – бо він сам був з ледь не найбіднішого. Калеб багато розповідав про свої будні, про школу і бенд, уроки вокалу, кохання до якоїсь С'юзі, про булінг, агресивний соціум і те, що з будинку ні в якому разі не можна виходити з настанням темряви. Казав, що стрілянини й інші надзвичайні випадки відбуваються значно, значно частіше, ніж новини доходять до решти світу.

Він розповідав, що в його класі математики вже двоє тоді вчинили самогубство. На моїй пам'яті був один, останній, третій, такий світловолосий хлопчинка – я бачила статтю в місцевому виданні. Калеб щиро дивувався, що я не боюся ходити до школи і не ношу з собою ні перцовку, ні ножа. Тоді в моїй голові не сильно закрадалися думки, чому.

Прірва між бідними і багатими там була настільки велика, що її неможливо було не помічати. А дітям – казав – дай лише привід познущатися. Діти жорстокі й нестабільні. Особливо підлітки. Здавалося, особливіше особливого – американські підлітки. По вулицях ходити самому було небезпечно, бо пристрелити могли прямісінько з вікна. Вже не підлітки – вже дорослі. Калеб сміявся над моєю мрією поїхати в США. По-сумному сміявся. Казав, що якщо і існує на світі Пекло, то за його прототип Бог брав Америку.

Нещодавно я намагалася знайти його – і не знайшла. Нічого. Ні натяку на залишки переписки. Ні скрінів, ні імені користувача. Зовсім не пам'ятаю, чим саме закінчилося наше спілкування. Можливо, я його заблокувала. Можливо, він видалив сторінку.

Зараз я приблизно того ж віку, скільки було йому, коли ми дружили. І з мого будинку теж не можна виходити з настанням темряви – правда, зовсім з інших причин.

Update: я знайшла, коли саме відбувалося це спілкування – виявилося, не так давно, плюс-мінус в 2019 році. Я писала про нього декільком своїм друзям, тому залишилися згадки в діалогах

Для чого існують філологи?

Головне правильно перекладати речення: і вже ми не в «Королевські Туалети» ідемо, а у «Ванни», і все навколо в момент стає таким позолочено-пишним, що ні розплоджена вулицями Варшави русня, ні мертва риба в озері нашій радості на заваді не стають. За плечима повний завал по навчанню, викладачі навіть не збираються входити в моє положення – «і шо, шо ти представляєш наш університет в іншій країні, як будто ми піклуємося про репутацію, пхе, смєшная» – але зараз, ходячи між сентиментальними скульптурами Юліїв Цезарів, я хоча б усвідомлюю, для чого я на ту українську філологію взагалі вступила.

Українську чути в Варшаві часто. Але недостатньо, щоб вийшло не звертати увагу на мацковскій ґовар, який, як рідке лайно, ллється з усіх щілин і провулків. Від нього нас всіх добре так перетряхує, я фу-каю – голосно! – майже кожен раз – і це ненадовго рятує: вони замовкають або починають улюлюкати щось собі під ніс. Цього достатньо, щоб закрити їм рот, але недостатньо, щоб вони могли щось мекнути про «русофобію».

А такі, як я, студенти-філологи, потрібні для того, щоб української мови в масах ставало все більше і більше. І в межах нашої держави, і поза кордонами теж – щоб вона була знана і впізнавана.

Ось такі справи.

#софіягуд