Перше маленьке оповідання за останніх декілька місяців – Артур продав душу дияволу, прошу плекати і любити юродиве недоношене дитя

Або читайте на Друкарні: Артур продав душу дияволу

До речі, ви помітили, що тепер майже всі стікери реакцій стали доступні? 🧐

картинку вкрала з пінтересту, то не моє, всі авторські права захищені

#оповідання

Що ви бачите перед собою?

Це ✨скарб✨

#софіягуд

Що ви бачите перед собою?

Це ✨місяць✨безсонних✨ночей✨

#софіягуд

Вгадайте, чиє оповідання скоро вийде в журналі «Аполог»?

Поглинений

Ліс, озеро, весела компанія, що ж могло трапитись? А будь-що, якщо тут живуть русалки, а тебе завжди може поглинути водяний вир...

​​Новий випуск журналу!

Коли найдовший день та найкоротша ніч, і сонце, ця сповнена тепла куля, спалює усе дотла – історії оживають. Давні міфи та легенди, байки та перекази, набувають істинної, язичницької сили, та вриваються у світ. Русалки, духи мертвих та небесні дракони – усе, що може трапитись у день Сонцестояння.

А також, окрім випуску у нас ще одна неймовірна подія – ми запускаємо сайт журналу «Аполог». Усі випуски зібрані в одному місці, культурологічні статті доповнені архівними фотографіями, та (в майбутньому) новий розділ – поезія…

Ми вдячні всім авторам які поділились своїми творами, та брали участь у створенні випуску:
@pashavelik
@avknka
@sofshood

Ми також будемо вдячні усім, хто поділиться нашим каналом зі своїми друзями, нехай ще більше людей дізнається про новий український контент.

Поглинений

Немає на світі місця страшнішого, ніж озеро.

ЧИТАТИ ОПОВІДАННЯ В ЖУРНАЛІ «АПОЛОГ»: https://andreyk1n.github.io/4-episode/stories2.html

Мені буде приємно, якщо ви залишите реакції на твір і поділитеся ним з друзями ❤️

#оповідання

Мій покійний дідусь казав, що після розставання, зради або зникнення людини з мого життя я повинна чекати рівно місяць.

Людина матиме достатньо часу для того, щоб остаточно зрозуміти – потрібно їй це спілкування чи ні, цінує вона його чи ні, і, якщо потрібно – донести цю інформацію до мене. Він називав це «Правилом одного місяця».

Деякі називають це тєрпільством, кажуть, що потрібно моментально жити далі і забути все, що було між вами, але немає нічого поганого в тому, щоб зачекати та дати час собі і людині, з якою ви колись бачили спільне майбутнє. Відгорювати, відплакати важливо – емоції заважають думати раціонально. Але без них життя стає ще нуднішим, ніж воно є.

#софіягуд

Вони забирають у нас квіт нації.

​У лікарні померла письменниця Вікторія Амеліна, яка отримала важкі поранення унаслідок російського удару по Краматорську 27 червня, повідомили в українському ПЕН. У момент удару вона була в ресторані в центрі міста разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Кількість загиблих через цей обстріл зросла до 13 людей.

Вікторія Амеліна — письменниця, членкиня українського ПЕН та документаторка російських воєнних злочинів в правозахисній організації Truth Hounds. Вона працювала на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України, зокрема на Ізюмщині, де знайшла щоденник убитого росіянами письменника Володимира Вакуленка.

Фото: Facebook/Victoria Amelina

В якийсь момент ти вступаєш в гру: або з Життям, або зі Смертю. І в тому, і в тому випадку партію доведеться вчитися вести на рівних – ніяких поблажок. Або тобі поставлять мат швидше, ніж встигнеш зрозуміти правила.

У кожного цей етап настає у різний час – мене, наприклад, жбурнули на стілець і прикували до шахової дошки зразу після школи. Деякі мої друзі до сих пір вільно розгулюють по світу без зацікавленого погляду Долі. Ти його відчуєш – її погляд. Сиротами по шкірі, холодом по волоссю, шушками за спиною. І коли зрозумієш, що це саме він – не зможеш більше ніколи розслабитися.

Говорячи мовою притчі, наше життя – це коли у будинку знайшли клопів і господар наказав мешканцям спалити його і згоріти разом із ним. Хтось все одно залишиться і все відбудує... Інакше людство не вміє та не може. На кладовищах ставлять школи, з могильних плит роблять столи для пікніків і місця під мангали. Мозаїки зносять, на їх місці зафарбовують помаранчевим стіни.

Якщо порівнювати життя з бойовиком, то ти в ньому – хуйово підготовлений агент. Я десь читала, що англійська розвідка готує своїх людей десятиліттями. Їх навчають у найкращих коледжах, ліплять атлетів, інтелектуалів, здатних на все знавців своєї справи.

З часом ти розумієш: в житті все робиться інакше. Поспіхом, похапцем. Ані часу, ані коштів на підготовку, ані досвідчених наставників, за рідким виключенням, тут немає. Все відбувається за інтуїцією. Своїми і чужими шишками. Фатальними помилками. Тут завдання дається тисячам, десяткам тисяч абияк, нашвидкуруч натасканих вчорашніх школярів, без тижня день дітям, з очікуванням того, що, навіть якщо всі проваляться і будуть знищені, хоча б один-єдиний виконає свою місію. Яку – не кажуть. Бо місію маєш знайти для себе сам.

В сутності, ти нікому не потрібен. Ні своєму опоненту по грі, ні своїм пішакам – здебільшого, в тебе їх і немає. Ти навіть собі не потрібен. Жалкий, миршавий, маленький. Тебе якийсь час шкода. Потім – на тебе всім все одно. В цьому і заключається велика перемога – не вбити королеву, а довести, що ти потрібен сам собі, і цінність твоя вимірюється в першу чергу тим, наскільки ти цінуєш сам себе. Що ти маєш місце – так, поки маленьке, – але місце в цьому світі; і слово твоє – так, поки зовсім тихе, – але звучне на цій землі.

І як тільки це стається, як тільки ти відриваєш погляд від підлоги і розпрямляєш плечі – за стіл сідає Смерть.

#софіягуд

Черга за водою

Поки Третяк ниє і плачеться в соцмережах, Рівне стоїть без води. І було би смішно, мол ги-ги га-га, всього рік обмеження, всього шість тисяч штрафу, якби не було так сумно – бо як би пан Сашко не плакав, не вистачає його сліз помити посуд і приготувати їсти.

Стоїмо в черзі за водою. Як сцена зі старого радянського фільму, де все мильне і жовте. Стоїмо хто в чому: в халатах, куртках, капцях, шльопках, пальоних адідасах. Бритий їжачком хлопчина волочить повз мене два відра і пляшку під пахвою. Питання часу, коли вона випаде. Сонце сліпить очі.

Окремо стоять дві бабці, недостатньо кволі, щоб безвилазно сидіти вдома, але і недостатньо здорові, щоб самим виконувати тяжку фізичну роботу. Когось чекають. Одна другій каже:

– Води не буде до двадцятого.

– Чого?

– Так сказали в Інтернеті. В ТікТоці.

Ейджист всередині мене не дає спокійно сприймати той факт, що в наш час навіть бабусі дивляться той дурний ТікТок. Ще й внімають тому, що там кажуть.

Попереду в черзі – батько з маленьким сином. Татусь величезний, кремезний, як гора, перегодований колобок, з чорним навушником і засаленим обличчям. Червоний, як буряк. П'є. Малий під стать йому – тільки колобок поменше. Набирають воду. Хлопчик не може закрутити кран.

– Йоб твою мать, син, – гримає батько, – не тупи, в яку сторону, бляха, кран закривається?!

Вода бризкає, стікає струмочком по сухому теплому асфальту. Витекло багато. Батько дає малому ляпаса. Хтось кричить, щоб він не бив дитину. Той відповідає, що це його дитина і він робить з нею, що хоче.

#софіягуд

​​Тут слова оживають!

Ці слова винесені в заголовок нашого сайту, і найкраще ілюструють те, що ми робимо. Ми змушуємо слова жити. Дихати, говорити, спонукати до дій.
Цей, певною мірою, ювілейний випуск – чергове підтвердження цього. Слова що складають оповідання говорять своїми унікальними сенсами та значеннями. Головне до них прислухатись.

Вкотре дякуємо авторам, що долучились до створення випуску, та життя журналу в цілому. Тому запрошуємо нових авторів до нас у команду(якщо Ви хочете приєднатися, поставте + в коментарях).

Ми також будемо безмежно вдячні читачам, які напишуть відгуки чи враження про випуск. Саме Ви змушуєте нас рухатись далі…

Образи

Найбільша помилка людини як розумної істоти – це те, що вона в своєму житті прагне до якогось статичного образу. Хоче бути нєпоколєбіма, як картонка Кіану Рівза в повний зріст, вся така офігенна, блискуча, худа і їсти не просить. От тільки не буває так, що людина постійно така ж сама. Люди – не картонки, не персонажі, і у них немає постійних характеристик, немає маски замість обличчя, лише схильності та ресурс, головна особливість якого – закінчуватися.

Якщо ваш друг 90% часу емпатичний і чуйний, це не означає, що він такий завжди – він такий лише тоді, коли має сили таким бути. А в тих безресурсних десяти відсотках він може поводитися зовсім по-іншому, може бути таким, яким ви не звикли його бачити – і це чомусь так дивує, але це все ще ваш ніжний милий дружбан Васян, просто «не в дусі». Не в настроєнії.

В дитинстві, коли ми заповнювали анкети персонажів в текстових ролках, в графі «характер» завжди писали щось основне – добрий, чесний, хитрий, сварливий. От тільки в текстових ролках мало кому вдавалося відігравати повністю ідеального відповідно до анкети персонажа. Так чому ви намагаєтеся грати його в реальному житті?

#софіягуд

Рівно чотири роки тому в цей день я дописала «"Акорд"», перше оповідання з циклу «Соборних норн». З тих пір воно переписувалося, перекроювалося, стиралося і малювалося наново, але Едуард Мельник, хлопчик з розсіченою бровою і гітарою під боком, став першим з персонажів роману.

Озираючись назад і усвідомлюючи, як повільно і важко зараз іде робота над текстом, я розумію, що він коштує всього: і довгих років мовчання, і обезцінювання, і життєвого аврала, в якому пишеться. Я не знаю, яким він вийде, але знаю, яким він уявлявся мені тоді, в 2019 – збіркою коротких теплих оповідань. І що-що, а такими «Соборні норни» світ, на жаль, вже ніколи не побачить.

Та перша, ще зовсім дитяча версія «"Акорду"» звучить мені привітом з канувших в неправдоподібне минуле часів, де ми всі ще живемо в одній країні і кожної п'ятниці збираємося біля пам'ятника Шевченку. Де ми втікаємо вглиб лісу, злякавшись гулу кукурузника, де п'ємо один і той самий чай, сидячи за одним і тим ж столиком в «Тайстрі» і святкуємо мій День народження.

Найкоштовніші дорогоцінності в моєму житті ніколи не були цифрами написаних сторінок чи кількістю примірників в тиражах. Вони були людьми. Вони були – секунди, коли ти зблизька спостерігаєш ажурну магію стосунків людини з її молодістю; битву, яку дорогі тобі серця ведуть самі з собою, з людством і своїми сумнівами. І перемагають.

Я бачила це на власні очі. Чула власними вухами. Відчувала власними долонями. І саме тому я вірю, що рано чи пізно «Соборні норни» – моя єдина ода підліткам, ода дружбі і безтурботності – побачить світ. І ви зможете полюбити їх так, як люблю їх я.

#соборні_норни

Здебільшого наше життя іде зовсім не по тому шляху, який ми торуємо. Але в кінці завжди буде Happily Ever After. А опісля – Life After Happily Ever After. І знову розчарування. І знову Happily Ever After. І так по колу.

До цього важко звикнути – п'ять років тому ти бачив себе успішним юристом, крутим дизайнером, але ось час минає, і ти усвідомлюєш, що навіть не закінчив юрфак і закинув курси по графічному дизайну, на які покладав всі надії. А сам працюєш в конторі, і все тебе в цілому влаштовує. Окрім давніх амбіцій.

Це нормально – міняти траєкторію, по якій пливе твій корабель. Дя того, щоб націлитися на фарватер і безпечно дістатися місця призначення.

#софіягуд

Купила собі преміум однієї програмки для відслідковування емоційного та психологічного стану. Так от, найбільший булшит, який я зрозуміла за цей період – любов до себе ніяк не пов'язана із агресивним самовдосконаленням. Взагалі.

Так, з точки зору успішного успіху і кращих версій себе я – лошара, тому що тиждень не можу дочитати невеличку книжечку Аберкромбі. Я – лошара, тому що на роботі в мене нестабільна статистика і перегляди падають в безодню. Я – лошара, тому що не можу нормально організувати роботу моїх людей. Я – лошара, бо нічого не пишу, нічого не роблю і взагалі незрозуміло, як ще живу.

От тільки немає ніякої "кращої версії". Є максимально ідеалізований образ в короткий час. А тому немає нічого спільного з реальністю.

Наприклад, ідеальна версія мене вміє плавати.

От тільки любов до себе не виражатиметься в тому, що я, панічно боячись води, буду тягти себе на глибину. Стрибати з трампліну. Відправлятися в круїз і летіти з лайнера в океан. Любов до себе – це обережно лягати на воду, вчитися триматися, з палицями, кругами і нарукавниками.

І мова тут зовсім не про плавання.

#софіягуд

Навіть навушники і ввімкнутий на всю гучність "Відьмак" не рятують мене від польоту продуктивності моїх колег

В офісі у нас прям якийсь котлован енергії. Вони мутять якусь воду, щось планують, делегують, "звільняють" недостойних з їхнього маленького кола комп'ютерних геніїв - хтось кудись "мєчється" тридешником, хтось щось десь їм "накукав" і ще десять тисяч матюків різних ступенів важкості, одну половину з яких я чула вперше, а другу просто не слухала. Інколи я щиро заздрю їхньому постійному бажанню продиратися і боротися – і захоплююся, безперечно.

Такі розмови надихають. Навіть тоді, коли ти напряму в них не приймаєш участь.

#софіягуд

Я ніколи не розглядала канал з точки зору блогу. Але, подумавши, усвідомила - це буквально він і є. Не творчий канал, не літературний. Блог. Життєвий. Як щоденник. Роздуми і думки.

І я ще поки не знаю, чи це усвідомлення мене радує.

Я вже дуже багато часу не пишу нічого сюжетного. "Соборні норни" лежать недописані, всі ідеї маленьких сюжеток під замком в чорновиках, пиляться і осипаються піском з горя, а всі мої залишки креативу уходять в дві роботи. Роботи, на яких пашеш, як в Польщі на плантації, а фідбеку нуль. Хоч гроші платять - вже не раба і на тому дякую.

Все життя я позиціонувала себе як "письменник", але моя приятелька нещодавно сказала, що любить читати мій "блог"- і я впала у фрустрацію. Я дуже хотіла писати маленькі історії і випускати їх у світ у збірках або навіть у Фейсбуці. Але чомусь зараз моя душа лежить до висловлювання думки. Я знаю і вірю, що мої переживання і те, з чим стикаюся я по життю - не унікально. Коли ви пишете коментарі і ділитеся своїми історіями я розумію, що ми всі, молоді люди, young adults, в сутності однаковісінькі. Так, у нас різний досвід - але схожі переживання.

І це прекрасно.

Але мені справді цікаво, що б ви хотіли бачити тут більше: сюжетних оповідань чи моїх думок?

Так, я часто виражаю їх образно і непрямо - але це все ще не зовсім художня література. Скоріше, якась напів-есеїстика.

Добро.

- Знаєш, ми вже досить довго знайомі, а я так толком нічого про тебе і не знаю, окрім імені та прізвища. Чим ти цікавишся, в тебе є якесь хобі? Що ти робиш у вільний час?

"Я письменниця, - думаю, - есеїстка інколи. В третьому класі навчилася складати слова в речення і з тих пір нікуди далі не продвинулася. Мріяла написати збірку, яка дасть новий вектор розвитку малої прози. Мріяла працювати в ВВС. Мріяла отримати нобелівку"

- Та нічим, - кажу. - Приходжу додому, падаю спати. Інколи граю з хлопцем в онлайн-ігри. Інколи ролю. Так, дурниці. Нічого серйозного.

#софіягуд

До першої ночі писала текстовку на пост-привітання з Днем Незалежності (який досі не вийшов. Яскраво таке Яскраво). Закінчила. Ледь тримаючи очі розплющеними, зайшла почитати щось в Твіттер. Роз'їбало.

"З Днем Незалежності. Читаю книгу, як упізнавати людей у братських могилах"

"Це перше свято без чоловіка"

"З Днем Незалежності! Вітаємо вас усією бригадою"

"З Днем Незалежності і днем закриття нашого збору!"

З Днем відновлення твоєї Незалежності, Україно. Цей день єднає десятки поколінь твоїх дітей й онуків, що поклали життя та пролили кров за твою землю, вільну в помислах і душі, а зараз – і повністю.

Люблю цю країну навіть без кокаїну