Поглинений

Немає на світі місця страшнішого, ніж озеро.

ЧИТАТИ ОПОВІДАННЯ В ЖУРНАЛІ «АПОЛОГ»: https://andreyk1n.github.io/4-episode/stories2.html

Мені буде приємно, якщо ви залишите реакції на твір і поділитеся ним з друзями ❤️

#оповідання

Мій покійний дідусь казав, що після розставання, зради або зникнення людини з мого життя я повинна чекати рівно місяць.

Людина матиме достатньо часу для того, щоб остаточно зрозуміти – потрібно їй це спілкування чи ні, цінує вона його чи ні, і, якщо потрібно – донести цю інформацію до мене. Він називав це «Правилом одного місяця».

Деякі називають це тєрпільством, кажуть, що потрібно моментально жити далі і забути все, що було між вами, але немає нічого поганого в тому, щоб зачекати та дати час собі і людині, з якою ви колись бачили спільне майбутнє. Відгорювати, відплакати важливо – емоції заважають думати раціонально. Але без них життя стає ще нуднішим, ніж воно є.

#софіягуд

Вони забирають у нас квіт нації.

​У лікарні померла письменниця Вікторія Амеліна, яка отримала важкі поранення унаслідок російського удару по Краматорську 27 червня, повідомили в українському ПЕН. У момент удару вона була в ресторані в центрі міста разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Кількість загиблих через цей обстріл зросла до 13 людей.

Вікторія Амеліна — письменниця, членкиня українського ПЕН та документаторка російських воєнних злочинів в правозахисній організації Truth Hounds. Вона працювала на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України, зокрема на Ізюмщині, де знайшла щоденник убитого росіянами письменника Володимира Вакуленка.

Фото: Facebook/Victoria Amelina

В якийсь момент ти вступаєш в гру: або з Життям, або зі Смертю. І в тому, і в тому випадку партію доведеться вчитися вести на рівних – ніяких поблажок. Або тобі поставлять мат швидше, ніж встигнеш зрозуміти правила.

У кожного цей етап настає у різний час – мене, наприклад, жбурнули на стілець і прикували до шахової дошки зразу після школи. Деякі мої друзі до сих пір вільно розгулюють по світу без зацікавленого погляду Долі. Ти його відчуєш – її погляд. Сиротами по шкірі, холодом по волоссю, шушками за спиною. І коли зрозумієш, що це саме він – не зможеш більше ніколи розслабитися.

Говорячи мовою притчі, наше життя – це коли у будинку знайшли клопів і господар наказав мешканцям спалити його і згоріти разом із ним. Хтось все одно залишиться і все відбудує... Інакше людство не вміє та не може. На кладовищах ставлять школи, з могильних плит роблять столи для пікніків і місця під мангали. Мозаїки зносять, на їх місці зафарбовують помаранчевим стіни.

Якщо порівнювати життя з бойовиком, то ти в ньому – хуйово підготовлений агент. Я десь читала, що англійська розвідка готує своїх людей десятиліттями. Їх навчають у найкращих коледжах, ліплять атлетів, інтелектуалів, здатних на все знавців своєї справи.

З часом ти розумієш: в житті все робиться інакше. Поспіхом, похапцем. Ані часу, ані коштів на підготовку, ані досвідчених наставників, за рідким виключенням, тут немає. Все відбувається за інтуїцією. Своїми і чужими шишками. Фатальними помилками. Тут завдання дається тисячам, десяткам тисяч абияк, нашвидкуруч натасканих вчорашніх школярів, без тижня день дітям, з очікуванням того, що, навіть якщо всі проваляться і будуть знищені, хоча б один-єдиний виконає свою місію. Яку – не кажуть. Бо місію маєш знайти для себе сам.

В сутності, ти нікому не потрібен. Ні своєму опоненту по грі, ні своїм пішакам – здебільшого, в тебе їх і немає. Ти навіть собі не потрібен. Жалкий, миршавий, маленький. Тебе якийсь час шкода. Потім – на тебе всім все одно. В цьому і заключається велика перемога – не вбити королеву, а довести, що ти потрібен сам собі, і цінність твоя вимірюється в першу чергу тим, наскільки ти цінуєш сам себе. Що ти маєш місце – так, поки маленьке, – але місце в цьому світі; і слово твоє – так, поки зовсім тихе, – але звучне на цій землі.

І як тільки це стається, як тільки ти відриваєш погляд від підлоги і розпрямляєш плечі – за стіл сідає Смерть.

#софіягуд

Черга за водою

Поки Третяк ниє і плачеться в соцмережах, Рівне стоїть без води. І було би смішно, мол ги-ги га-га, всього рік обмеження, всього шість тисяч штрафу, якби не було так сумно – бо як би пан Сашко не плакав, не вистачає його сліз помити посуд і приготувати їсти.

Стоїмо в черзі за водою. Як сцена зі старого радянського фільму, де все мильне і жовте. Стоїмо хто в чому: в халатах, куртках, капцях, шльопках, пальоних адідасах. Бритий їжачком хлопчина волочить повз мене два відра і пляшку під пахвою. Питання часу, коли вона випаде. Сонце сліпить очі.

Окремо стоять дві бабці, недостатньо кволі, щоб безвилазно сидіти вдома, але і недостатньо здорові, щоб самим виконувати тяжку фізичну роботу. Когось чекають. Одна другій каже:

– Води не буде до двадцятого.

– Чого?

– Так сказали в Інтернеті. В ТікТоці.

Ейджист всередині мене не дає спокійно сприймати той факт, що в наш час навіть бабусі дивляться той дурний ТікТок. Ще й внімають тому, що там кажуть.

Попереду в черзі – батько з маленьким сином. Татусь величезний, кремезний, як гора, перегодований колобок, з чорним навушником і засаленим обличчям. Червоний, як буряк. П'є. Малий під стать йому – тільки колобок поменше. Набирають воду. Хлопчик не може закрутити кран.

– Йоб твою мать, син, – гримає батько, – не тупи, в яку сторону, бляха, кран закривається?!

Вода бризкає, стікає струмочком по сухому теплому асфальту. Витекло багато. Батько дає малому ляпаса. Хтось кричить, щоб він не бив дитину. Той відповідає, що це його дитина і він робить з нею, що хоче.

#софіягуд

​​Тут слова оживають!

Ці слова винесені в заголовок нашого сайту, і найкраще ілюструють те, що ми робимо. Ми змушуємо слова жити. Дихати, говорити, спонукати до дій.
Цей, певною мірою, ювілейний випуск – чергове підтвердження цього. Слова що складають оповідання говорять своїми унікальними сенсами та значеннями. Головне до них прислухатись.

Вкотре дякуємо авторам, що долучились до створення випуску, та життя журналу в цілому. Тому запрошуємо нових авторів до нас у команду(якщо Ви хочете приєднатися, поставте + в коментарях).

Ми також будемо безмежно вдячні читачам, які напишуть відгуки чи враження про випуск. Саме Ви змушуєте нас рухатись далі…

Образи

Найбільша помилка людини як розумної істоти – це те, що вона в своєму житті прагне до якогось статичного образу. Хоче бути нєпоколєбіма, як картонка Кіану Рівза в повний зріст, вся така офігенна, блискуча, худа і їсти не просить. От тільки не буває так, що людина постійно така ж сама. Люди – не картонки, не персонажі, і у них немає постійних характеристик, немає маски замість обличчя, лише схильності та ресурс, головна особливість якого – закінчуватися.

Якщо ваш друг 90% часу емпатичний і чуйний, це не означає, що він такий завжди – він такий лише тоді, коли має сили таким бути. А в тих безресурсних десяти відсотках він може поводитися зовсім по-іншому, може бути таким, яким ви не звикли його бачити – і це чомусь так дивує, але це все ще ваш ніжний милий дружбан Васян, просто «не в дусі». Не в настроєнії.

В дитинстві, коли ми заповнювали анкети персонажів в текстових ролках, в графі «характер» завжди писали щось основне – добрий, чесний, хитрий, сварливий. От тільки в текстових ролках мало кому вдавалося відігравати повністю ідеального відповідно до анкети персонажа. Так чому ви намагаєтеся грати його в реальному житті?

#софіягуд

Рівно чотири роки тому в цей день я дописала «"Акорд"», перше оповідання з циклу «Соборних норн». З тих пір воно переписувалося, перекроювалося, стиралося і малювалося наново, але Едуард Мельник, хлопчик з розсіченою бровою і гітарою під боком, став першим з персонажів роману.

Озираючись назад і усвідомлюючи, як повільно і важко зараз іде робота над текстом, я розумію, що він коштує всього: і довгих років мовчання, і обезцінювання, і життєвого аврала, в якому пишеться. Я не знаю, яким він вийде, але знаю, яким він уявлявся мені тоді, в 2019 – збіркою коротких теплих оповідань. І що-що, а такими «Соборні норни» світ, на жаль, вже ніколи не побачить.

Та перша, ще зовсім дитяча версія «"Акорду"» звучить мені привітом з канувших в неправдоподібне минуле часів, де ми всі ще живемо в одній країні і кожної п'ятниці збираємося біля пам'ятника Шевченку. Де ми втікаємо вглиб лісу, злякавшись гулу кукурузника, де п'ємо один і той самий чай, сидячи за одним і тим ж столиком в «Тайстрі» і святкуємо мій День народження.

Найкоштовніші дорогоцінності в моєму житті ніколи не були цифрами написаних сторінок чи кількістю примірників в тиражах. Вони були людьми. Вони були – секунди, коли ти зблизька спостерігаєш ажурну магію стосунків людини з її молодістю; битву, яку дорогі тобі серця ведуть самі з собою, з людством і своїми сумнівами. І перемагають.

Я бачила це на власні очі. Чула власними вухами. Відчувала власними долонями. І саме тому я вірю, що рано чи пізно «Соборні норни» – моя єдина ода підліткам, ода дружбі і безтурботності – побачить світ. І ви зможете полюбити їх так, як люблю їх я.

#соборні_норни

Здебільшого наше життя іде зовсім не по тому шляху, який ми торуємо. Але в кінці завжди буде Happily Ever After. А опісля – Life After Happily Ever After. І знову розчарування. І знову Happily Ever After. І так по колу.

До цього важко звикнути – п'ять років тому ти бачив себе успішним юристом, крутим дизайнером, але ось час минає, і ти усвідомлюєш, що навіть не закінчив юрфак і закинув курси по графічному дизайну, на які покладав всі надії. А сам працюєш в конторі, і все тебе в цілому влаштовує. Окрім давніх амбіцій.

Це нормально – міняти траєкторію, по якій пливе твій корабель. Дя того, щоб націлитися на фарватер і безпечно дістатися місця призначення.

#софіягуд

Купила собі преміум однієї програмки для відслідковування емоційного та психологічного стану. Так от, найбільший булшит, який я зрозуміла за цей період – любов до себе ніяк не пов'язана із агресивним самовдосконаленням. Взагалі.

Так, з точки зору успішного успіху і кращих версій себе я – лошара, тому що тиждень не можу дочитати невеличку книжечку Аберкромбі. Я – лошара, тому що на роботі в мене нестабільна статистика і перегляди падають в безодню. Я – лошара, тому що не можу нормально організувати роботу моїх людей. Я – лошара, бо нічого не пишу, нічого не роблю і взагалі незрозуміло, як ще живу.

От тільки немає ніякої "кращої версії". Є максимально ідеалізований образ в короткий час. А тому немає нічого спільного з реальністю.

Наприклад, ідеальна версія мене вміє плавати.

От тільки любов до себе не виражатиметься в тому, що я, панічно боячись води, буду тягти себе на глибину. Стрибати з трампліну. Відправлятися в круїз і летіти з лайнера в океан. Любов до себе – це обережно лягати на воду, вчитися триматися, з палицями, кругами і нарукавниками.

І мова тут зовсім не про плавання.

#софіягуд

Навіть навушники і ввімкнутий на всю гучність "Відьмак" не рятують мене від польоту продуктивності моїх колег

В офісі у нас прям якийсь котлован енергії. Вони мутять якусь воду, щось планують, делегують, "звільняють" недостойних з їхнього маленького кола комп'ютерних геніїв - хтось кудись "мєчється" тридешником, хтось щось десь їм "накукав" і ще десять тисяч матюків різних ступенів важкості, одну половину з яких я чула вперше, а другу просто не слухала. Інколи я щиро заздрю їхньому постійному бажанню продиратися і боротися – і захоплююся, безперечно.

Такі розмови надихають. Навіть тоді, коли ти напряму в них не приймаєш участь.

#софіягуд

Я ніколи не розглядала канал з точки зору блогу. Але, подумавши, усвідомила - це буквально він і є. Не творчий канал, не літературний. Блог. Життєвий. Як щоденник. Роздуми і думки.

І я ще поки не знаю, чи це усвідомлення мене радує.

Я вже дуже багато часу не пишу нічого сюжетного. "Соборні норни" лежать недописані, всі ідеї маленьких сюжеток під замком в чорновиках, пиляться і осипаються піском з горя, а всі мої залишки креативу уходять в дві роботи. Роботи, на яких пашеш, як в Польщі на плантації, а фідбеку нуль. Хоч гроші платять - вже не раба і на тому дякую.

Все життя я позиціонувала себе як "письменник", але моя приятелька нещодавно сказала, що любить читати мій "блог"- і я впала у фрустрацію. Я дуже хотіла писати маленькі історії і випускати їх у світ у збірках або навіть у Фейсбуці. Але чомусь зараз моя душа лежить до висловлювання думки. Я знаю і вірю, що мої переживання і те, з чим стикаюся я по життю - не унікально. Коли ви пишете коментарі і ділитеся своїми історіями я розумію, що ми всі, молоді люди, young adults, в сутності однаковісінькі. Так, у нас різний досвід - але схожі переживання.

І це прекрасно.

Але мені справді цікаво, що б ви хотіли бачити тут більше: сюжетних оповідань чи моїх думок?

Так, я часто виражаю їх образно і непрямо - але це все ще не зовсім художня література. Скоріше, якась напів-есеїстика.

Добро.

- Знаєш, ми вже досить довго знайомі, а я так толком нічого про тебе і не знаю, окрім імені та прізвища. Чим ти цікавишся, в тебе є якесь хобі? Що ти робиш у вільний час?

"Я письменниця, - думаю, - есеїстка інколи. В третьому класі навчилася складати слова в речення і з тих пір нікуди далі не продвинулася. Мріяла написати збірку, яка дасть новий вектор розвитку малої прози. Мріяла працювати в ВВС. Мріяла отримати нобелівку"

- Та нічим, - кажу. - Приходжу додому, падаю спати. Інколи граю з хлопцем в онлайн-ігри. Інколи ролю. Так, дурниці. Нічого серйозного.

#софіягуд

До першої ночі писала текстовку на пост-привітання з Днем Незалежності (який досі не вийшов. Яскраво таке Яскраво). Закінчила. Ледь тримаючи очі розплющеними, зайшла почитати щось в Твіттер. Роз'їбало.

"З Днем Незалежності. Читаю книгу, як упізнавати людей у братських могилах"

"Це перше свято без чоловіка"

"З Днем Незалежності! Вітаємо вас усією бригадою"

"З Днем Незалежності і днем закриття нашого збору!"

З Днем відновлення твоєї Незалежності, Україно. Цей день єднає десятки поколінь твоїх дітей й онуків, що поклали життя та пролили кров за твою землю, вільну в помислах і душі, а зараз – і повністю.

Люблю цю країну навіть без кокаїну

Мені пощастило мати достатньо довгі вуха, щоб все на світі чути, і достатньо гарну пам'ять, щоб все на світі пам'ятати. Це відповідь на те, чому я з'їжджаю з глузду

Минулого літа це було. Точніше, вже позаминулого – ми тоді робили проєкт на Івана Купала, знімали фотосет. Я взагалі зніматися не люблю, але було весело – я часто згадую ці часи, коли в компаніях просять розповісти шакалячі історії. У мене часто просять їх розповісти. Ви колись лазили в озеро в автентичних вишиванках? Ні? Не лазьте. Вони важкі і кожної секунди вам здаватиметься, що вас душать і тягнуть на дно. А потім розумні тьотки і дядьки ще будуть вам розповідали, що ви культурну спадщину псуєте своїми фотосесіями.

Холодно було. Промокла, змерзла, хоч і літо надворі. Фотограф навпроти по коліна в воді, ми – майже по груди. Від мряки я щось присумувала. Стояла з обличчям бассет-хаунда, мучеником дивилися вдалечінь, рахувала качок і камиші. Шукала черепах.

Далі по березі дружньою оравою сиділи мужики. Навіть не оравою – оравочкою, чоловік з сім. Спочатку щось белькотіли до нас, потім перестали і зусередилися на своїх внутрішніх справах.

Обговорювали жінок. В кого не запитаю – всі дружно кажуть, що чоловіки жінок не обговорюють. Але ці – обговорювали. Через шум води і фотографине «Поверни голову, посміхнися!» чути було дуже погано. Чоловіки накривали на стіл, розкладали їжу з судочків – і, ніби ненароком, промовляли: «От, мужики, сальце, дивіться, моя дала нам. Пригощайтеся». Другий клав відбивні – «Дружина вчора ввечері зробила. Мозок мені довбла, але зробила». Кожен кивав – розумію, моя ще гірше. «Моя взагалі готувати не хоче! Каже, я тобі не прислуга! А мені, що, самому готувати?!».

Я подивилася на інших, але вони були зайняті фотосесією достатньо, щоб не слухати. Моєї уваги вистачало на все, тому я слухала, обурювалася і розгублено вертіла головою.

Один з мужиків мовчав. А потім рявкнув:

– Ти інвалід? Сам приготувать не можеш?

І я усміхнулася в камеру.

#софіягуд

Я дуже рідко пишу пости, пов'язані із подіями. Але вчора був вагомий привід - перший ювілей "Фантастичне Рівне"! П'яте День народження любого конкурсу, що колись відкрив мені дорогу в літературний світ ❤️ Скоро можна буде йти до школи)

Для мене велика честь вперше бути цього року в складі журі та нагороджувати. Хвилювалася, здається, ще більше, ніж тоді, коли стояла на сцені в ролі переможця багато років тому 😅

Я щаслива від того, як розквітає наша юна українська поезія та проза. Це справжній скарб - бачити та підтримувати молодих літераторів на шляху до їхніх мрій. Будьте щасливими, лавреати та учасники, не бійтеся експериментувати. Сміливості вам та натхнення втілити усі свої задуми! А ми допоможемо 😉

Пишаюся нашими українськими дітьми 🇺🇦

#софіягуд

Пару днів тому побачилися зі старою знайомою. Вісім місяців її не було в країні. Діалог рівня Тарантіно:

- Жесть, дві роботи, дві освіти... Ще й волонтерство. Як ти не вигораєш? Я б здуріла. Ще й щось писати.
- Хто сказав, що я не вигораю? Я вже дотла. Я вже попіл. Не може вигоріти те, що вже згоріло.

#софіягуд

Письменницький челендж 0
#вау_це_що_повноцінний_текст ??

Характерною рисою мистецтва є те, що воно синтетичне. Тобто відображає життя людини цілісно, у взаємовідносинах найрізноманітніших його сторін. Але що тоді відрізняє письменника від вченого? І той, і той спостерігають і описують!

Призми. Письменник дивиться - і описує - життя через призми. Через світобачення героїв, його власне світобачення, погляд, потрібний для конкретної сцени і конкретного епізоду. Вчений не має такої розкоші самовираження.

Відображаючи найрізноманітніші галузі життя, письменник описує не їх безпосередньо, як це роблять вчені, - тобто напряму, просто в лоб, так, як воно є, навіщо їм щось вигадувати? - а показуючи ЛЮДЕЙ, пов'язаних з цією областю життя. У той час, як вчений говорить про ту річ, яку вивчає, письменник показує - ставить між тим, що його цікавить, і читачем своєрідного посередника - свого персонажа, по вчинках і переживаннях якого читач і судитиме про ту чи іншу річ.

За цей час я встигла забути, що означає головне письменницьке правило, перше, яке ми чуємо від старших, і перше, яке вичитуємо в книжках - "Покажи, а не розкажи". Сьогодні я хочу з вами спробувати його згадати. Сьогодні я анонсую Вересневий Місяцьопис.

В укррайт-спільноті в Твіттері минулого року були дуже популярні письменницькі челенджі. Вони стосувалися, здебільшого, фікрайтерів, але і звичайні письменники та сторітелери теж з радістю приймали в них участь. Але зараз, з тих пір, як закрився акаунт Украфанфікшну, все це кануло в забуття. Скоріш за все, десь воно є і досі розвивається, але тепер немає об'єднуючого фактору і знайти щось дуже-дуже важко.

Я знайшла один із челенджів (авторства ось цієї прекрасної пані), не прив'язаних до конкретної події або місяця - і хочу спробувати у вересні виконати його весь. 25-го вересня мені виповнюється 19, і я хочу показати тій майбутній собі, що ми ще можемо make Sofiia great again.

Пропоную вам в своїх твітерах/каналах/інстаграмах долучитися до мене - я буду рада, якщо ви надішлете свої соцмережі, в яких ви писатимете, в коментарі 👇 , будемо читати одне-одного ✨

Письменницький челендж
1/30
#вау_це_що_повноцінний_текст (#соборні_норни)

Тема: Шрами на тілі

Протяжний крик витягнув Тимофія зі сну. Крик був страшний, гучний; він відбився від голих стін, наче м'ячик, і вилетів у відчинене вікно. Але хлопчик спав настільки глибоко, що в перші секунди ніяк не міг збагнути, що саме його розбудило. Тимофій роззирнувся на всі боки, намагаючись розгледіти хоч щось, окрім плям зірок на темному небі. Кров застигла в жилах. І без того заледенілі від холоду пальці закололо маленькими голками.

Тимофій лежав на сирих пом’ятих простирадлах. Пружини старого матрацу впивалися в спину. Кістки нили, зуби цокотіли, тіло бив тремор. Хлопчик ще раз озирнувся навкруги, але марно: темрява зі всіх боків була такою щільною, що, здавалося, не пропускала не лише світло, а й звук. Тіма спробував зітхнути, проте навколо ніби більше не залишилося повітря ‒ він знову почув напів-крик напів-плач і нарешті усвідомив причину свого пробудження.

‒ Щеня!

Батько знову був не в дусі.

Батько часто був не в дусі. І тому часто лупасив Стаса. А коли був в дусі, то лупасив ще сильніше: то додому зі школи прийшов пізно, то трійку приніс, то кросівки порвав. Ніколи не вгадаєш, що послужить причиною цього разу.

А ще батько часто бував п’яним. І п’яним лупасив Стаса по одній-єдиній причині ‒ що той худорлявий і кволий, і точно не його син, бо не схожий на рослого міцного брата-близнюка. Сусіди сміялися. Але напряму старшому Зарембо-Гадзяцькому ніхто і слова всупереч не міг мовити ‒ тому сміялися на кухнях, за зачиненими дверима. Всі хотіли якомога довше залишатися зі всіма зубами.

Тимофій потер зап’ясток, на якому загоювалася тижнева рана. Інколи він влізав в суперечки брата і батька ‒ але це завжди закінчувалося його кров’ю і великими проблемами для самого Стаса. Завжди.
Тому Тіма мовчав. Лежав, як прибитий до дивану, руки і ноги по швах. Боявся ворухнутися, дати хоча б м'язом чи диханням батькові знати, що він не спить.

У відчайдушній спробі подолати пітьму, прорізати її якщо не зором, то хоча ба розумом, Тимофій почав згадувати: за що цього разу братові могло влетіти? І куди в біса мама знову переклала аптечку?

Вона так боролася зі своїм алкоголізмом: в аптечці тримала коньяк, і після загулів в періоди тверезості перекладала її в різні важкодоступні місця, щоб точно більше ніколи не торкатися: за шафу, в диван, в сейф. Але проходив тиждень ‒ і все повторювалося знову.

Тимофієві було по-людськи шкода маму ‒ батько її давно не любив, вони часто гризлися і незрозуміло чому досі ще були разом. Але найбільше по-людськи йому було шкода брата і його вкрите глибокими шрамами тільце. Стас і справді був зовсім на нього не схожий: Тимофій в своїй дванадцять виглядав набагато старшим, був високим і міцним, широкоплечим, здоровим парубком, а брат ‒ худим, похиленим і миршавим, з підозрами на астму і гастрит.

Кожен удар відлунням бився об Тімин слух. Наче молотком по серцю. Удари були глухими, ‒ батько бив кулаком, ‒ і не дуже сильними, ‒ значить, перед цим пив, і пив багато, ‒ проте агресивними, незвично-лютими. Стас вже не кричав, лише шморгав носом і скулив, зціпивши зуби. Тіма спустив ноги з дивану якраз тоді, коли кулак перестав замахуватися. Батько щось кричав: про невдячність, про маму, згадував в лихоманці імена людей. А потім затих. Щось побурчав, витер мокрого від слини рота рукою і важкими кроками пішов у бік вітальні.

Грюкнули двері. Протяг свиснув по коридору. Розвіяв шурхіт по квартирі.

Тимофій простягнув руку в темряву, сперся об сиру холодну стіну. Різко підскочив. Він розумів, що це може не бути кінцем, якщо не забрати брата.

‒ Стас.

Темрява проковтнула його голос.

‒ Іди сюди. Ляж біля стіни.

У той ранок батько пішов. Пішов з кінцями – бо ні тиждень, ні місяць, ні рік потому не давав про себе знати. На щастя.

І тепер, інколи кидаючи погляд на братові шрами на спині, коли вони перевдягаються на фізкультурі, Тіма морщиться від спогадів. Морщиться, а потім залишається на роботі допізна – тому що так хоча б на трохи забуваєш про свою слабкість.