Образи

Найбільша помилка людини як розумної істоти – це те, що вона в своєму житті прагне до якогось статичного образу. Хоче бути нєпоколєбіма, як картонка Кіану Рівза в повний зріст, вся така офігенна, блискуча, худа і їсти не просить. От тільки не буває так, що людина постійно така ж сама. Люди – не картонки, не персонажі, і у них немає постійних характеристик, немає маски замість обличчя, лише схильності та ресурс, головна особливість якого – закінчуватися.

Якщо ваш друг 90% часу емпатичний і чуйний, це не означає, що він такий завжди – він такий лише тоді, коли має сили таким бути. А в тих безресурсних десяти відсотках він може поводитися зовсім по-іншому, може бути таким, яким ви не звикли його бачити – і це чомусь так дивує, але це все ще ваш ніжний милий дружбан Васян, просто «не в дусі». Не в настроєнії.

В дитинстві, коли ми заповнювали анкети персонажів в текстових ролках, в графі «характер» завжди писали щось основне – добрий, чесний, хитрий, сварливий. От тільки в текстових ролках мало кому вдавалося відігравати повністю ідеального відповідно до анкети персонажа. Так чому ви намагаєтеся грати його в реальному житті?

#софіягуд

Рівно чотири роки тому в цей день я дописала «"Акорд"», перше оповідання з циклу «Соборних норн». З тих пір воно переписувалося, перекроювалося, стиралося і малювалося наново, але Едуард Мельник, хлопчик з розсіченою бровою і гітарою під боком, став першим з персонажів роману.

Озираючись назад і усвідомлюючи, як повільно і важко зараз іде робота над текстом, я розумію, що він коштує всього: і довгих років мовчання, і обезцінювання, і життєвого аврала, в якому пишеться. Я не знаю, яким він вийде, але знаю, яким він уявлявся мені тоді, в 2019 – збіркою коротких теплих оповідань. І що-що, а такими «Соборні норни» світ, на жаль, вже ніколи не побачить.

Та перша, ще зовсім дитяча версія «"Акорду"» звучить мені привітом з канувших в неправдоподібне минуле часів, де ми всі ще живемо в одній країні і кожної п'ятниці збираємося біля пам'ятника Шевченку. Де ми втікаємо вглиб лісу, злякавшись гулу кукурузника, де п'ємо один і той самий чай, сидячи за одним і тим ж столиком в «Тайстрі» і святкуємо мій День народження.

Найкоштовніші дорогоцінності в моєму житті ніколи не були цифрами написаних сторінок чи кількістю примірників в тиражах. Вони були людьми. Вони були – секунди, коли ти зблизька спостерігаєш ажурну магію стосунків людини з її молодістю; битву, яку дорогі тобі серця ведуть самі з собою, з людством і своїми сумнівами. І перемагають.

Я бачила це на власні очі. Чула власними вухами. Відчувала власними долонями. І саме тому я вірю, що рано чи пізно «Соборні норни» – моя єдина ода підліткам, ода дружбі і безтурботності – побачить світ. І ви зможете полюбити їх так, як люблю їх я.

#соборні_норни

Здебільшого наше життя іде зовсім не по тому шляху, який ми торуємо. Але в кінці завжди буде Happily Ever After. А опісля – Life After Happily Ever After. І знову розчарування. І знову Happily Ever After. І так по колу.

До цього важко звикнути – п'ять років тому ти бачив себе успішним юристом, крутим дизайнером, але ось час минає, і ти усвідомлюєш, що навіть не закінчив юрфак і закинув курси по графічному дизайну, на які покладав всі надії. А сам працюєш в конторі, і все тебе в цілому влаштовує. Окрім давніх амбіцій.

Це нормально – міняти траєкторію, по якій пливе твій корабель. Дя того, щоб націлитися на фарватер і безпечно дістатися місця призначення.

#софіягуд

Купила собі преміум однієї програмки для відслідковування емоційного та психологічного стану. Так от, найбільший булшит, який я зрозуміла за цей період – любов до себе ніяк не пов'язана із агресивним самовдосконаленням. Взагалі.

Так, з точки зору успішного успіху і кращих версій себе я – лошара, тому що тиждень не можу дочитати невеличку книжечку Аберкромбі. Я – лошара, тому що на роботі в мене нестабільна статистика і перегляди падають в безодню. Я – лошара, тому що не можу нормально організувати роботу моїх людей. Я – лошара, бо нічого не пишу, нічого не роблю і взагалі незрозуміло, як ще живу.

От тільки немає ніякої "кращої версії". Є максимально ідеалізований образ в короткий час. А тому немає нічого спільного з реальністю.

Наприклад, ідеальна версія мене вміє плавати.

От тільки любов до себе не виражатиметься в тому, що я, панічно боячись води, буду тягти себе на глибину. Стрибати з трампліну. Відправлятися в круїз і летіти з лайнера в океан. Любов до себе – це обережно лягати на воду, вчитися триматися, з палицями, кругами і нарукавниками.

І мова тут зовсім не про плавання.

#софіягуд

Навіть навушники і ввімкнутий на всю гучність "Відьмак" не рятують мене від польоту продуктивності моїх колег

В офісі у нас прям якийсь котлован енергії. Вони мутять якусь воду, щось планують, делегують, "звільняють" недостойних з їхнього маленького кола комп'ютерних геніїв - хтось кудись "мєчється" тридешником, хтось щось десь їм "накукав" і ще десять тисяч матюків різних ступенів важкості, одну половину з яких я чула вперше, а другу просто не слухала. Інколи я щиро заздрю їхньому постійному бажанню продиратися і боротися – і захоплююся, безперечно.

Такі розмови надихають. Навіть тоді, коли ти напряму в них не приймаєш участь.

#софіягуд

Я ніколи не розглядала канал з точки зору блогу. Але, подумавши, усвідомила - це буквально він і є. Не творчий канал, не літературний. Блог. Життєвий. Як щоденник. Роздуми і думки.

І я ще поки не знаю, чи це усвідомлення мене радує.

Я вже дуже багато часу не пишу нічого сюжетного. "Соборні норни" лежать недописані, всі ідеї маленьких сюжеток під замком в чорновиках, пиляться і осипаються піском з горя, а всі мої залишки креативу уходять в дві роботи. Роботи, на яких пашеш, як в Польщі на плантації, а фідбеку нуль. Хоч гроші платять - вже не раба і на тому дякую.

Все життя я позиціонувала себе як "письменник", але моя приятелька нещодавно сказала, що любить читати мій "блог"- і я впала у фрустрацію. Я дуже хотіла писати маленькі історії і випускати їх у світ у збірках або навіть у Фейсбуці. Але чомусь зараз моя душа лежить до висловлювання думки. Я знаю і вірю, що мої переживання і те, з чим стикаюся я по життю - не унікально. Коли ви пишете коментарі і ділитеся своїми історіями я розумію, що ми всі, молоді люди, young adults, в сутності однаковісінькі. Так, у нас різний досвід - але схожі переживання.

І це прекрасно.

Але мені справді цікаво, що б ви хотіли бачити тут більше: сюжетних оповідань чи моїх думок?

Так, я часто виражаю їх образно і непрямо - але це все ще не зовсім художня література. Скоріше, якась напів-есеїстика.

Добро.

- Знаєш, ми вже досить довго знайомі, а я так толком нічого про тебе і не знаю, окрім імені та прізвища. Чим ти цікавишся, в тебе є якесь хобі? Що ти робиш у вільний час?

"Я письменниця, - думаю, - есеїстка інколи. В третьому класі навчилася складати слова в речення і з тих пір нікуди далі не продвинулася. Мріяла написати збірку, яка дасть новий вектор розвитку малої прози. Мріяла працювати в ВВС. Мріяла отримати нобелівку"

- Та нічим, - кажу. - Приходжу додому, падаю спати. Інколи граю з хлопцем в онлайн-ігри. Інколи ролю. Так, дурниці. Нічого серйозного.

#софіягуд

До першої ночі писала текстовку на пост-привітання з Днем Незалежності (який досі не вийшов. Яскраво таке Яскраво). Закінчила. Ледь тримаючи очі розплющеними, зайшла почитати щось в Твіттер. Роз'їбало.

"З Днем Незалежності. Читаю книгу, як упізнавати людей у братських могилах"

"Це перше свято без чоловіка"

"З Днем Незалежності! Вітаємо вас усією бригадою"

"З Днем Незалежності і днем закриття нашого збору!"

З Днем відновлення твоєї Незалежності, Україно. Цей день єднає десятки поколінь твоїх дітей й онуків, що поклали життя та пролили кров за твою землю, вільну в помислах і душі, а зараз – і повністю.

Люблю цю країну навіть без кокаїну

Мені пощастило мати достатньо довгі вуха, щоб все на світі чути, і достатньо гарну пам'ять, щоб все на світі пам'ятати. Це відповідь на те, чому я з'їжджаю з глузду

Минулого літа це було. Точніше, вже позаминулого – ми тоді робили проєкт на Івана Купала, знімали фотосет. Я взагалі зніматися не люблю, але було весело – я часто згадую ці часи, коли в компаніях просять розповісти шакалячі історії. У мене часто просять їх розповісти. Ви колись лазили в озеро в автентичних вишиванках? Ні? Не лазьте. Вони важкі і кожної секунди вам здаватиметься, що вас душать і тягнуть на дно. А потім розумні тьотки і дядьки ще будуть вам розповідали, що ви культурну спадщину псуєте своїми фотосесіями.

Холодно було. Промокла, змерзла, хоч і літо надворі. Фотограф навпроти по коліна в воді, ми – майже по груди. Від мряки я щось присумувала. Стояла з обличчям бассет-хаунда, мучеником дивилися вдалечінь, рахувала качок і камиші. Шукала черепах.

Далі по березі дружньою оравою сиділи мужики. Навіть не оравою – оравочкою, чоловік з сім. Спочатку щось белькотіли до нас, потім перестали і зусередилися на своїх внутрішніх справах.

Обговорювали жінок. В кого не запитаю – всі дружно кажуть, що чоловіки жінок не обговорюють. Але ці – обговорювали. Через шум води і фотографине «Поверни голову, посміхнися!» чути було дуже погано. Чоловіки накривали на стіл, розкладали їжу з судочків – і, ніби ненароком, промовляли: «От, мужики, сальце, дивіться, моя дала нам. Пригощайтеся». Другий клав відбивні – «Дружина вчора ввечері зробила. Мозок мені довбла, але зробила». Кожен кивав – розумію, моя ще гірше. «Моя взагалі готувати не хоче! Каже, я тобі не прислуга! А мені, що, самому готувати?!».

Я подивилася на інших, але вони були зайняті фотосесією достатньо, щоб не слухати. Моєї уваги вистачало на все, тому я слухала, обурювалася і розгублено вертіла головою.

Один з мужиків мовчав. А потім рявкнув:

– Ти інвалід? Сам приготувать не можеш?

І я усміхнулася в камеру.

#софіягуд

Я дуже рідко пишу пости, пов'язані із подіями. Але вчора був вагомий привід - перший ювілей "Фантастичне Рівне"! П'яте День народження любого конкурсу, що колись відкрив мені дорогу в літературний світ ❤️ Скоро можна буде йти до школи)

Для мене велика честь вперше бути цього року в складі журі та нагороджувати. Хвилювалася, здається, ще більше, ніж тоді, коли стояла на сцені в ролі переможця багато років тому 😅

Я щаслива від того, як розквітає наша юна українська поезія та проза. Це справжній скарб - бачити та підтримувати молодих літераторів на шляху до їхніх мрій. Будьте щасливими, лавреати та учасники, не бійтеся експериментувати. Сміливості вам та натхнення втілити усі свої задуми! А ми допоможемо 😉

Пишаюся нашими українськими дітьми 🇺🇦

#софіягуд

Пару днів тому побачилися зі старою знайомою. Вісім місяців її не було в країні. Діалог рівня Тарантіно:

- Жесть, дві роботи, дві освіти... Ще й волонтерство. Як ти не вигораєш? Я б здуріла. Ще й щось писати.
- Хто сказав, що я не вигораю? Я вже дотла. Я вже попіл. Не може вигоріти те, що вже згоріло.

#софіягуд

Письменницький челендж 0
#вау_це_що_повноцінний_текст ??

Характерною рисою мистецтва є те, що воно синтетичне. Тобто відображає життя людини цілісно, у взаємовідносинах найрізноманітніших його сторін. Але що тоді відрізняє письменника від вченого? І той, і той спостерігають і описують!

Призми. Письменник дивиться - і описує - життя через призми. Через світобачення героїв, його власне світобачення, погляд, потрібний для конкретної сцени і конкретного епізоду. Вчений не має такої розкоші самовираження.

Відображаючи найрізноманітніші галузі життя, письменник описує не їх безпосередньо, як це роблять вчені, - тобто напряму, просто в лоб, так, як воно є, навіщо їм щось вигадувати? - а показуючи ЛЮДЕЙ, пов'язаних з цією областю життя. У той час, як вчений говорить про ту річ, яку вивчає, письменник показує - ставить між тим, що його цікавить, і читачем своєрідного посередника - свого персонажа, по вчинках і переживаннях якого читач і судитиме про ту чи іншу річ.

За цей час я встигла забути, що означає головне письменницьке правило, перше, яке ми чуємо від старших, і перше, яке вичитуємо в книжках - "Покажи, а не розкажи". Сьогодні я хочу з вами спробувати його згадати. Сьогодні я анонсую Вересневий Місяцьопис.

В укррайт-спільноті в Твіттері минулого року були дуже популярні письменницькі челенджі. Вони стосувалися, здебільшого, фікрайтерів, але і звичайні письменники та сторітелери теж з радістю приймали в них участь. Але зараз, з тих пір, як закрився акаунт Украфанфікшну, все це кануло в забуття. Скоріш за все, десь воно є і досі розвивається, але тепер немає об'єднуючого фактору і знайти щось дуже-дуже важко.

Я знайшла один із челенджів (авторства ось цієї прекрасної пані), не прив'язаних до конкретної події або місяця - і хочу спробувати у вересні виконати його весь. 25-го вересня мені виповнюється 19, і я хочу показати тій майбутній собі, що ми ще можемо make Sofiia great again.

Пропоную вам в своїх твітерах/каналах/інстаграмах долучитися до мене - я буду рада, якщо ви надішлете свої соцмережі, в яких ви писатимете, в коментарі 👇 , будемо читати одне-одного ✨

Письменницький челендж
1/30
#вау_це_що_повноцінний_текст (#соборні_норни)

Тема: Шрами на тілі

Протяжний крик витягнув Тимофія зі сну. Крик був страшний, гучний; він відбився від голих стін, наче м'ячик, і вилетів у відчинене вікно. Але хлопчик спав настільки глибоко, що в перші секунди ніяк не міг збагнути, що саме його розбудило. Тимофій роззирнувся на всі боки, намагаючись розгледіти хоч щось, окрім плям зірок на темному небі. Кров застигла в жилах. І без того заледенілі від холоду пальці закололо маленькими голками.

Тимофій лежав на сирих пом’ятих простирадлах. Пружини старого матрацу впивалися в спину. Кістки нили, зуби цокотіли, тіло бив тремор. Хлопчик ще раз озирнувся навкруги, але марно: темрява зі всіх боків була такою щільною, що, здавалося, не пропускала не лише світло, а й звук. Тіма спробував зітхнути, проте навколо ніби більше не залишилося повітря ‒ він знову почув напів-крик напів-плач і нарешті усвідомив причину свого пробудження.

‒ Щеня!

Батько знову був не в дусі.

Батько часто був не в дусі. І тому часто лупасив Стаса. А коли був в дусі, то лупасив ще сильніше: то додому зі школи прийшов пізно, то трійку приніс, то кросівки порвав. Ніколи не вгадаєш, що послужить причиною цього разу.

А ще батько часто бував п’яним. І п’яним лупасив Стаса по одній-єдиній причині ‒ що той худорлявий і кволий, і точно не його син, бо не схожий на рослого міцного брата-близнюка. Сусіди сміялися. Але напряму старшому Зарембо-Гадзяцькому ніхто і слова всупереч не міг мовити ‒ тому сміялися на кухнях, за зачиненими дверима. Всі хотіли якомога довше залишатися зі всіма зубами.

Тимофій потер зап’ясток, на якому загоювалася тижнева рана. Інколи він влізав в суперечки брата і батька ‒ але це завжди закінчувалося його кров’ю і великими проблемами для самого Стаса. Завжди.
Тому Тіма мовчав. Лежав, як прибитий до дивану, руки і ноги по швах. Боявся ворухнутися, дати хоча б м'язом чи диханням батькові знати, що він не спить.

У відчайдушній спробі подолати пітьму, прорізати її якщо не зором, то хоча ба розумом, Тимофій почав згадувати: за що цього разу братові могло влетіти? І куди в біса мама знову переклала аптечку?

Вона так боролася зі своїм алкоголізмом: в аптечці тримала коньяк, і після загулів в періоди тверезості перекладала її в різні важкодоступні місця, щоб точно більше ніколи не торкатися: за шафу, в диван, в сейф. Але проходив тиждень ‒ і все повторювалося знову.

Тимофієві було по-людськи шкода маму ‒ батько її давно не любив, вони часто гризлися і незрозуміло чому досі ще були разом. Але найбільше по-людськи йому було шкода брата і його вкрите глибокими шрамами тільце. Стас і справді був зовсім на нього не схожий: Тимофій в своїй дванадцять виглядав набагато старшим, був високим і міцним, широкоплечим, здоровим парубком, а брат ‒ худим, похиленим і миршавим, з підозрами на астму і гастрит.

Кожен удар відлунням бився об Тімин слух. Наче молотком по серцю. Удари були глухими, ‒ батько бив кулаком, ‒ і не дуже сильними, ‒ значить, перед цим пив, і пив багато, ‒ проте агресивними, незвично-лютими. Стас вже не кричав, лише шморгав носом і скулив, зціпивши зуби. Тіма спустив ноги з дивану якраз тоді, коли кулак перестав замахуватися. Батько щось кричав: про невдячність, про маму, згадував в лихоманці імена людей. А потім затих. Щось побурчав, витер мокрого від слини рота рукою і важкими кроками пішов у бік вітальні.

Грюкнули двері. Протяг свиснув по коридору. Розвіяв шурхіт по квартирі.

Тимофій простягнув руку в темряву, сперся об сиру холодну стіну. Різко підскочив. Він розумів, що це може не бути кінцем, якщо не забрати брата.

‒ Стас.

Темрява проковтнула його голос.

‒ Іди сюди. Ляж біля стіни.

У той ранок батько пішов. Пішов з кінцями – бо ні тиждень, ні місяць, ні рік потому не давав про себе знати. На щастя.

І тепер, інколи кидаючи погляд на братові шрами на спині, коли вони перевдягаються на фізкультурі, Тіма морщиться від спогадів. Морщиться, а потім залишається на роботі допізна – тому що так хоча б на трохи забуваєш про свою слабкість.

Письменницький челендж
2/30
TW: сарказм

Тема: Душ

Ні, не подумайте, Олесь не збоченець, і не шукав на Tinder’і хук-апів і ван-найт-стендів ‒ але як було ще натякнути, що співбесідниця гарна? «Ти дуже гарна»? Це якось банально і по-дурному, отак от прямо казати. Він що, лох якийсь? А вона що подумає? Що він не альфа? Треба ж додати якоїсь таємниці і загадки в спілкування, врешті-решт. Зовсім інше діло, коли випадає нагода ‒ а нагода випадає нечасто ‒ надрукувати: «В душ? І без мене?».

Оригінально. Просто. Наповал.

Цю ідею Олесь вичитав багато років тому в якомусь пікап-пабліку, і з тих пір не забував. Пам’ятав. Підловлював моменти, щоб написати. У user3322 свого часу вийшло, він так дружину знайшов ‒ значить, і в нього вийде! Але все-таки з ким-попало під вінець не хотілося, тому Олесь приглядався:

Ця якась страшна. Навіщо лайкав? А якщо лайків не буде? Хоча б якийсь метч!

Ця відписує «прів», «пон», «ясн» ‒ мимо. Він не готовий оплачувати кредит на слова.

Ця руда.

Ця товста.

Ця ноги не бриє.

Ця просто якась дика ‒ навіщо в описі так багато про себе писати?

Ця класику не слухає.

Ця в окулярах.

Ця лицем на мужика схожа.

Ця відповідає через хвилину.

Ця взагалі не відповідає.

Ця в Америці.

Ця феміністка.

Ця меркантильна.

О! Ця! Саша. 25 років. 3 км від вас.

Вони проговорили три дні підряд: про Моцарта, Жадана, Ot Vinta, глобальне потепління, меми, катаклізми, президентів, улюблені кондитерські та домашніх улюбленців. Вона була ідеальною ‒ заробляла, але не більше, чим він, виглядала на 100, але не витрачала гроші на косметику, любила готувати, прати, прибирати, хотіла дітей і шлюб. У своїх мріях Олесь вже давно жив з нею у великому будинку за містом.

«Сорі, я в душ».

Це шанс.

Писати було страшно ‒ з кожним разом дівчата зливалися після цього. Соромилися, певне, компліменту, або серйозних стосунків не хотіли. Сучасні люди не створенні для партнерства! Підловити момент ‒ це вже дуже важка праця, до слова. Вони повинні були б це цінувати. А не переставати писати.

Олесь набрав повні груди повітря. Руки затрусилися ‒ але Олександра здалася достойною. Тому він зібрав всю волю в кулак і надрукував:

«В душ, і без мене??».

Жінки зазвичай блокували його після цих слів.

«Можна і з тобою. Приїжджай».

А ця скинула адресу.

У Олеся аж очі на лоба полізли.


І ось стоять вони двоє, голі, під струменем холодної води. Дивляться. Олесь ‒ лупиться. Очима кліпає. На вигини тіла, на вороне волосся, що спадає по плечах, на рот, що щось до нього говорить, на насуплені густі брови.

Вони стоять так вже три хвилини.

‒ То ми миємося чи ти дасиш мені самій помиться?

А Олесь мовчить. Стоїть і мовчить. Судорожно перебирає в голові спогади про той самий паблік і ту саму пораду ‒ але інструкцій, що робити далі, не знаходить.

І починає плакати.

#оповідання

Письменницький челендж
3/30
#вау_це_що_повноцінний_текст (#соборні_норни)

Тема: Людина в дзеркалі

Людина в дзеркалі чимось подібна на її брата.

Таке ж коротке волосся і гострі вилиці, такий же ніс і такі ж вуха – закручені, з наростом біля мушлі. Такий же впевнений, холодний погляд. Така ж усмішка, крива, на один бік, такі ж тонкі, зібрані в лінію губи. Такі ж ідеї і принципи.

Іра дивиться на людину в дзеркалі і бачить когось дуже схожого на її матір. Схожого статурою і голосом, рухами, мімікою. Ставленням до людей та себе.

З відображення в дзеркалі на неї дивиться хтось віддалено схожий на її батька. Настільки віддалено, що важко виділити спільні риси, окрім очей. Холодних і байдужих.

Іра дивиться на людину в дзеркалі і ледь-ледь впізнає в ній себе.

Письменницький челендж
4/30
#вау_це_що_повноцінний_текст (майже #соборні_норни)

Тема: Невдалий жарт

Юра з університету підробляв стендапом. Дуже непогано так підробляв ‒ що з декількох виступів на місяць в кабаках до кінця шостого курсу отримував по декілька запрошень від концертних організаторів в день. Сатира, іронія, каламбури, відсилки на народну мудрість ‒ все лилося з його мозку й переливалося фарбами слів, завжди влучно і красномовно. У Юри, казали люди, безсумнівно, був талант, і він розкривав його, як міг.

А ще у Юри була Діана, його найкращаподруга-дівчина-зовсім-скоро-дружина, і найкращий друг, Стасян. А у Стасяна була дружина, Іра, а в Іри – зв'язки, статус і пробивний старший брат.

Ірин брат і влаштував Юрі перфоманс на майже півтисячі людей в «Сталевій Горі» – хлопець й подумати не міг про такі шалені цифри. А ще не міг подумати, що його репертуар зовсім не підходить широкій напівтверезій аудиторії, де є ще хтось, окрім втомлених трудяг.

Все з самого початку пішло не по плану: Юра розхвилювався і в кожному абзаці плутав слова, заїкався, гикав, не міг рівно тримати мікрофон, через що звук скакав і бив по вухах глядачів, особливо тих, хто сидів попід колонками. Жарти не заходили, в залі царила тиша. Світло прожекторів гуляло по столиках і заважало тим, хто вирішив перекусити. Досиділи не всі. Закінчилося все тим, що один з відомих критиків розбив в пух і прах його виступ, випустивши відгук, де закликав закенсилити його за застарілі думки та підходи до стендапу, неповагу до аудиторії і заборонити виступати в принципі.

Як виявилося, всього один невдалий жарт ‒ жарт-імпровізація, що народився в Юриній голові прямо на сцені ‒ так все зіпсував. Якби не він, можливо, критик просто пройшов би повз:

‒ Знаєте, ‒ його серце тоді було готове вилетіти з грудей, ‒ одного разу навпроти мене в тролейбус сіла дівчина. Гарна така, руда. І в руках тримає мітлу, ‒ пауза для смішків була непотрібна, бо ніхто не видав жодного звуку. Юра продовжив: ‒ Ну, я не стримався і спитав: «Що, не заводиться?».

В результаті отримали те, що отримали. Ледь-ледь оплатили залу і відбилися від незадоволених, хто хотів повернути кошти за білети.

Спочатку вся ця ситуація дала поштовх Юриній депресії, потім ‒ самому Юрі написати і виступити так, щоб люди змінили свою думку.

‒ Тобі не здається, ‒ одного разу заговорила Діана, ‒ що критик був чимось правий?

‒ В сенсі?

‒ Комедія ‒ це такий жанр, де треба бути обережним. Особливо в наш час. Щоб нікого не образити.

‒ Який толк від гумору, якщо він буде стерильним? У кожного свій поріг моральності.

В написанні тексту пройшов місяць, за ним другий, потім ‒ ще два. Перші сиві локони тривожності покрили Юрину голову. Йому відмовляли в виступах навіть ті паби, з яких він колись починав.

Діана зайшла в кімнату до хлопця, коли за вікном почав падати перший сніг, але не встигла вимовити ні слова ‒ той її перебив, відкинувши блокнот до стіни:

‒ Я не думаю, що ці всі стендаперські штучки варті того, Діано…

Діана відвела очі в бік, на хвилину замислившись. За звичкою піджала губу. А потім мовила, все так само розслаблено усміхаючись:

‒ Що ж… Тоді чому б нам не взяти Стаса з Ірою і не випити глінвейну в центрі?

Юра посвітлішав:

‒ Це найкраща ідея, що народилася в цьому кабінеті. Як мінімум, за останніх три місяці.

‒ Значно краща, ніж твій жарт про відьму.

‒ Чому?

Діана насупилася:

‒ Бо я руда, Юр.

Письменницький челендж
5/30
#вау_це_що_повноцінний_текст (#соборні_норни)

Тема: Обійми

– Знаєш, мій батько казав, що душі не потрібно ні чаю, ні кави. Душі потрібна розмова. А кава – всього лиш привід. Хоча не пам'ятаю, щоб він її пив, звісно...

Багато води утекло з тих пір, як Едік так само сидів на чийомусь незручному табуреті і заламував руки. Та чому на чийомусь – це було в Тіми вдома. Декілька років тому. Якраз, коли його батько і помер.

– Вибач, що я так безпардонно...

Едік чудово розумів, що означало для найкращої подруги його дівчини прийти просити в когось поради. Ліза Шельменко – це гордість і его, гострі зуби і такі ж гострі слова, і ділилися своїми проблемами вона не любила – вона вирішувала проблеми інших.

Тим паче, прийти до хлопця своєї найкращої подруги – до того, кого вона щиро не любила і щиро зневажала з самого початку.

– Мені приємно, що ти вважаєш мене достатньо компетентним, щоб давати тобі поради, – обережно мовив Едік і усміхнувся.

– Я краще піду, – Ліза встала.

– Ти не хочеш розповідати?

– Я чесно не розумію, нащо я сюди прийшла.

– Роза завжди каже, що ми робимо лише ті дії, які наш мозок вважає найкращими для нашого благополуччя, тому що нам не вистачає досвіду побачити інші можливі варіанти.

– Роза так виправдовує свою інфантильність.

– Так це стосується Рози?

Ліза зітхнула. В яблучко.
Дівчина зім'яла серветку, яку хлопець підстелив під блюдце. Сіла на місце.

– Мене тривожить ця вся ситуація.

– Яка?

– Вся ця.

Едік опустився напроти, сперся руками об стіл. Чай в чашці хитнувся.

– Ну... – Ліза насупилася і сумно всміхнулася, – вся ця. Ви з Розою, Іра з Стасом, Тіма з його тією пасією...

Едік підняв брову. У Тіми є якась пасія? І він йому не сказав?

Думками поставивши галочку в голові, хлопець вирішив, що розбереться з цим пізніше.

– Що ти маєш на увазі? – обережно перепитав він і кинув погляд на годинник. Роза повинна була повернутися з роботи через годину. Треба просто потерпіти.

Едік Лізу не любив – це у них було взаємно. Він вважав, що вона своїм дурним вседозволеним прикладом псує його дівчину. Можливо, вона як людина непогана, але Мельник точно не хотів би проводити з нею зайві години. А тут ще й сама прийшла.

Всередині хлопця велася страшна боротьба: він дивився, як Ліза піджимає губу, як відводить погляд, мне у важких руках серветку, і щось в цьому всьому змушувало його серце боляче стикатися. Все-таки, не чужі одне-одному люди, стільки всього пройшли разом. Ну так, не дуже ладили, але все ж...

– Я сумую за нашими посиденьками, – нарешті продовжила Ліза. – В парку, як ми їздили в Затоку, як пікніки влаштовували. Тепер все по-іншому. І ніколи не буде, як було.

Едік привідкрив рот від здивування. Він очікував будь-якої причини, але точно не такої.

– Ностальгувати нормально...

– Я не ностальгую. Я не хочу, щоб ми дорослішали.

– Але ми вже це зробили.

Це були найболючіші сльози в його житті – вони покотилися по Лізиним щокам, але Едік фізично відчував, як вони печуть на його власному обличчі.

– Гей, – він привстав, – все добре.

І обійняв її. Напевне, вперше за багато років приятелювання – чи вже можна сказати "дружби"? – обійняв її. Ліза, на диво, не відштовнула.

– Ти не таке лайно, як я розповідала Розі. Сорі, що намагалася вас розсварити.

– Ти намагалася що?!

– Сорі.

– Так, а чому я?

– Я думала, Роза вдома. Але я рада, що ми поговорили.

Письменницький челендж
7/30

Тема: Дзюрчання фонтану

З кожним кроком вона на крок відставала від людей.

Друзі одружилися, вийшли заміж, знайшли свої місця під сонцем, завели дітей, бізнеси, собак. Хтось вибрав життя офісного планктону, хтось ‒ кочівника по європейських рівнинах.

Вона не хотіла тягнути баржу, не примикала ні до яких організацій і колективів, робіт, інстанцій. Не вела корабель. Вона одна серед них на дух не виносила ні відстаней, ні розлук. Пливла по течії часу. До якого берега прибило ‒ там і лишалася.

Вона підгодовувала вуличних котів і труїла квітки на клумбах бабкам, які її за це сварили. Намотувала кола вулицями, тягла старий потертий рюкзак на спині і збирала в нього непотрібні нікому спогади. Вдома складала в коробочку і ставила на полицю. У неї таких полиць була ціла шафа.

Інколи люди віддавали їй спогади просто так. Сідали поруч на лавку і віддавали ‒ словами, жестами, усмішками.

І поки вітер відносить бризки центрального фонтану на обличчя перехожих, допоки вона і зможе брехати, що це просто вода на щоках.

#оповідання

Письменницький челендж
8/30

Тема: Лялька

У цьому дворі нічого не міняється і не змінюється – лускає фарба на гойдалках, пісок в пісочниці змішується із землею, ламаються лавки і тріщить асфальт. По дорозі валяються розкидані іграшки. У цьому дворі пахне акацією, пилом і дитинством.

Стара улюблена лялечка в пишному платті так і сидить, сперта об бордюр. Поруч все ще ходить рудий кіт. Вона коштувала дорого – пів бабиної зарплати. З білими крученими локонами і пишними віями, синім платтячком з рюшами, але тепер пустим, самотнім поглядом. Раніше зіниці слідували за вашими іграми, але тепер потьмяніле скло навряд чи щось бачить.

#оповідання

Письменницький челендж
9/30

Тема: Постать під ліхтарем

#вау_це_що_повноцінний_текст

1/3

Його серце належало шматочку брауні з лимонним курдом з самого відкриття "Вівату" – майже чотири роки тому. Він приходив туди фотографувати книги, говорити з людьми, пригощати друзів чимось смачнішим за київський торт і дівчат чимось кращим за обгоріле 3в1. А через деякий час вже приходив сам стояти за кавовою машинкою, з восьмої по дев'яту три через два. І кожної п'ятниці бачив з вікна незнайомий силует під вуличним ліхтарем.

Спочатку Андрій не звертав на нього уваги: платили пристойно, місце хороше, начальниця чудова, контингент в книгарню-кав'ярню приходив інтеліґентний, тому йому і не хотілося бачити очевидний великий мінус. Але, коли бариста все ж таки його помітив, то вже не міг розгледіти.

Це був високий, майже двометровий чоловік. Або широкоплеча жінка. Але Андрій більше схилявся, що чоловік. Він носив довге приталене пальто з каптуром і гостроносі черевики.

Дивний силует приходив о восьмій і стояв під ліхтарем годину – аж до закриття. Декілька разів Андрій виходив – хтозна, можливо, чоловік соромиться, або думає, що зачинено? – і кликав його всередину, але той в секунду стрімголов йшов геть. А наступного вечора знову повертався. І знову. І знову.

Андрій викликав поліцію – але кожного разу отримував лише штрафи за хибний виклик.

Чоловік під ліхтарем нічого не робив. Не наближався, не віддалявся, не підходив до вікон і дверей. Не лякав своєю присутністю відвідувачів. Здавалося, вони взагалі його не бачили.

Не говорив ні з ким з перехожих, що проходили повз ліхтар, не рухав ні руками, ні ногами, не міняв пози. Стояв рівно і прямо. Дуже незручно для звичайної людини, яку завжди хилить убік.

– Я вам клянуся, – божився працівник начальниці, – він постійно тут стовбичить! А потім іде!

– Він не завдає ніякої шкоди, – відмахувалася начальниця, – працюй.

І Андрій працював. Зціпивши зуби, вже не відчуваючи насолоди ні в каві, ні в відвідувачах, але працював. Бо злетів зі стипендії. Працював, бо в 21 треба мати хоча б якісь гроші.

А потім перестав. В один момент просто не вийшов на роботу. Йому всі телефонували, начальниця грозилася звільнити – але не було кого звільняти, якщо фізично людина відсутня.

Її серце належало лимонній корзинці з "Вівату" з того часу, як у них пропав бариста. Лєра допомагала в його пошуках – її пес Рудольф не пройшов екзамен службового собаки, виявився занадто добрим, і тато подарував його їй. Мало в кого окрім поліції був такий привілей, як пес-нюхач.

Вона приходила у "Віват" підтримувати власницю, стару татову знайому, говорити з людьми, пригощати друзів чимось смачнішим за київський торт і дівчат чимось кращим за обгоріле 3в1. А через деякий час вже приходила сама стояти за кавовою машинкою, з восьмої по дев'яту три через два. Рудольфа лишала на найкращого друга, з яким вони ділили квартиру. І кожної п'ятниці бачила з вікна незнайомий силует під вуличним ліхтарем.

Спочатку Лєра не звертала на нього уваги...

#оповідання