Здебільшого наше життя іде зовсім не по тому шляху, який ми торуємо. Але в кінці завжди буде Happily Ever After. А опісля – Life After Happily Ever After. І знову розчарування. І знову Happily Ever After. І так по колу.

До цього важко звикнути – п'ять років тому ти бачив себе успішним юристом, крутим дизайнером, але ось час минає, і ти усвідомлюєш, що навіть не закінчив юрфак і закинув курси по графічному дизайну, на які покладав всі надії. А сам працюєш в конторі, і все тебе в цілому влаштовує. Окрім давніх амбіцій.

Це нормально – міняти траєкторію, по якій пливе твій корабель. Дя того, щоб націлитися на фарватер і безпечно дістатися місця призначення.

#софіягуд

Купила собі преміум однієї програмки для відслідковування емоційного та психологічного стану. Так от, найбільший булшит, який я зрозуміла за цей період – любов до себе ніяк не пов'язана із агресивним самовдосконаленням. Взагалі.

Так, з точки зору успішного успіху і кращих версій себе я – лошара, тому що тиждень не можу дочитати невеличку книжечку Аберкромбі. Я – лошара, тому що на роботі в мене нестабільна статистика і перегляди падають в безодню. Я – лошара, тому що не можу нормально організувати роботу моїх людей. Я – лошара, бо нічого не пишу, нічого не роблю і взагалі незрозуміло, як ще живу.

От тільки немає ніякої "кращої версії". Є максимально ідеалізований образ в короткий час. А тому немає нічого спільного з реальністю.

Наприклад, ідеальна версія мене вміє плавати.

От тільки любов до себе не виражатиметься в тому, що я, панічно боячись води, буду тягти себе на глибину. Стрибати з трампліну. Відправлятися в круїз і летіти з лайнера в океан. Любов до себе – це обережно лягати на воду, вчитися триматися, з палицями, кругами і нарукавниками.

І мова тут зовсім не про плавання.

#софіягуд

Навіть навушники і ввімкнутий на всю гучність "Відьмак" не рятують мене від польоту продуктивності моїх колег

В офісі у нас прям якийсь котлован енергії. Вони мутять якусь воду, щось планують, делегують, "звільняють" недостойних з їхнього маленького кола комп'ютерних геніїв - хтось кудись "мєчється" тридешником, хтось щось десь їм "накукав" і ще десять тисяч матюків різних ступенів важкості, одну половину з яких я чула вперше, а другу просто не слухала. Інколи я щиро заздрю їхньому постійному бажанню продиратися і боротися – і захоплююся, безперечно.

Такі розмови надихають. Навіть тоді, коли ти напряму в них не приймаєш участь.

#софіягуд

Я ніколи не розглядала канал з точки зору блогу. Але, подумавши, усвідомила - це буквально він і є. Не творчий канал, не літературний. Блог. Життєвий. Як щоденник. Роздуми і думки.

І я ще поки не знаю, чи це усвідомлення мене радує.

Я вже дуже багато часу не пишу нічого сюжетного. "Соборні норни" лежать недописані, всі ідеї маленьких сюжеток під замком в чорновиках, пиляться і осипаються піском з горя, а всі мої залишки креативу уходять в дві роботи. Роботи, на яких пашеш, як в Польщі на плантації, а фідбеку нуль. Хоч гроші платять - вже не раба і на тому дякую.

Все життя я позиціонувала себе як "письменник", але моя приятелька нещодавно сказала, що любить читати мій "блог"- і я впала у фрустрацію. Я дуже хотіла писати маленькі історії і випускати їх у світ у збірках або навіть у Фейсбуці. Але чомусь зараз моя душа лежить до висловлювання думки. Я знаю і вірю, що мої переживання і те, з чим стикаюся я по життю - не унікально. Коли ви пишете коментарі і ділитеся своїми історіями я розумію, що ми всі, молоді люди, young adults, в сутності однаковісінькі. Так, у нас різний досвід - але схожі переживання.

І це прекрасно.

Але мені справді цікаво, що б ви хотіли бачити тут більше: сюжетних оповідань чи моїх думок?

Так, я часто виражаю їх образно і непрямо - але це все ще не зовсім художня література. Скоріше, якась напів-есеїстика.

Добро.

- Знаєш, ми вже досить довго знайомі, а я так толком нічого про тебе і не знаю, окрім імені та прізвища. Чим ти цікавишся, в тебе є якесь хобі? Що ти робиш у вільний час?

"Я письменниця, - думаю, - есеїстка інколи. В третьому класі навчилася складати слова в речення і з тих пір нікуди далі не продвинулася. Мріяла написати збірку, яка дасть новий вектор розвитку малої прози. Мріяла працювати в ВВС. Мріяла отримати нобелівку"

- Та нічим, - кажу. - Приходжу додому, падаю спати. Інколи граю з хлопцем в онлайн-ігри. Інколи ролю. Так, дурниці. Нічого серйозного.

#софіягуд

До першої ночі писала текстовку на пост-привітання з Днем Незалежності (який досі не вийшов. Яскраво таке Яскраво). Закінчила. Ледь тримаючи очі розплющеними, зайшла почитати щось в Твіттер. Роз'їбало.

"З Днем Незалежності. Читаю книгу, як упізнавати людей у братських могилах"

"Це перше свято без чоловіка"

"З Днем Незалежності! Вітаємо вас усією бригадою"

"З Днем Незалежності і днем закриття нашого збору!"

З Днем відновлення твоєї Незалежності, Україно. Цей день єднає десятки поколінь твоїх дітей й онуків, що поклали життя та пролили кров за твою землю, вільну в помислах і душі, а зараз – і повністю.

Люблю цю країну навіть без кокаїну

Мені пощастило мати достатньо довгі вуха, щоб все на світі чути, і достатньо гарну пам'ять, щоб все на світі пам'ятати. Це відповідь на те, чому я з'їжджаю з глузду

Минулого літа це було. Точніше, вже позаминулого – ми тоді робили проєкт на Івана Купала, знімали фотосет. Я взагалі зніматися не люблю, але було весело – я часто згадую ці часи, коли в компаніях просять розповісти шакалячі історії. У мене часто просять їх розповісти. Ви колись лазили в озеро в автентичних вишиванках? Ні? Не лазьте. Вони важкі і кожної секунди вам здаватиметься, що вас душать і тягнуть на дно. А потім розумні тьотки і дядьки ще будуть вам розповідали, що ви культурну спадщину псуєте своїми фотосесіями.

Холодно було. Промокла, змерзла, хоч і літо надворі. Фотограф навпроти по коліна в воді, ми – майже по груди. Від мряки я щось присумувала. Стояла з обличчям бассет-хаунда, мучеником дивилися вдалечінь, рахувала качок і камиші. Шукала черепах.

Далі по березі дружньою оравою сиділи мужики. Навіть не оравою – оравочкою, чоловік з сім. Спочатку щось белькотіли до нас, потім перестали і зусередилися на своїх внутрішніх справах.

Обговорювали жінок. В кого не запитаю – всі дружно кажуть, що чоловіки жінок не обговорюють. Але ці – обговорювали. Через шум води і фотографине «Поверни голову, посміхнися!» чути було дуже погано. Чоловіки накривали на стіл, розкладали їжу з судочків – і, ніби ненароком, промовляли: «От, мужики, сальце, дивіться, моя дала нам. Пригощайтеся». Другий клав відбивні – «Дружина вчора ввечері зробила. Мозок мені довбла, але зробила». Кожен кивав – розумію, моя ще гірше. «Моя взагалі готувати не хоче! Каже, я тобі не прислуга! А мені, що, самому готувати?!».

Я подивилася на інших, але вони були зайняті фотосесією достатньо, щоб не слухати. Моєї уваги вистачало на все, тому я слухала, обурювалася і розгублено вертіла головою.

Один з мужиків мовчав. А потім рявкнув:

– Ти інвалід? Сам приготувать не можеш?

І я усміхнулася в камеру.

#софіягуд

Я дуже рідко пишу пости, пов'язані із подіями. Але вчора був вагомий привід - перший ювілей "Фантастичне Рівне"! П'яте День народження любого конкурсу, що колись відкрив мені дорогу в літературний світ ❤️ Скоро можна буде йти до школи)

Для мене велика честь вперше бути цього року в складі журі та нагороджувати. Хвилювалася, здається, ще більше, ніж тоді, коли стояла на сцені в ролі переможця багато років тому 😅

Я щаслива від того, як розквітає наша юна українська поезія та проза. Це справжній скарб - бачити та підтримувати молодих літераторів на шляху до їхніх мрій. Будьте щасливими, лавреати та учасники, не бійтеся експериментувати. Сміливості вам та натхнення втілити усі свої задуми! А ми допоможемо 😉

Пишаюся нашими українськими дітьми 🇺🇦

#софіягуд

Пару днів тому побачилися зі старою знайомою. Вісім місяців її не було в країні. Діалог рівня Тарантіно:

- Жесть, дві роботи, дві освіти... Ще й волонтерство. Як ти не вигораєш? Я б здуріла. Ще й щось писати.
- Хто сказав, що я не вигораю? Я вже дотла. Я вже попіл. Не може вигоріти те, що вже згоріло.

#софіягуд

Письменницький челендж 0
#вау_це_що_повноцінний_текст ??

Характерною рисою мистецтва є те, що воно синтетичне. Тобто відображає життя людини цілісно, у взаємовідносинах найрізноманітніших його сторін. Але що тоді відрізняє письменника від вченого? І той, і той спостерігають і описують!

Призми. Письменник дивиться - і описує - життя через призми. Через світобачення героїв, його власне світобачення, погляд, потрібний для конкретної сцени і конкретного епізоду. Вчений не має такої розкоші самовираження.

Відображаючи найрізноманітніші галузі життя, письменник описує не їх безпосередньо, як це роблять вчені, - тобто напряму, просто в лоб, так, як воно є, навіщо їм щось вигадувати? - а показуючи ЛЮДЕЙ, пов'язаних з цією областю життя. У той час, як вчений говорить про ту річ, яку вивчає, письменник показує - ставить між тим, що його цікавить, і читачем своєрідного посередника - свого персонажа, по вчинках і переживаннях якого читач і судитиме про ту чи іншу річ.

За цей час я встигла забути, що означає головне письменницьке правило, перше, яке ми чуємо від старших, і перше, яке вичитуємо в книжках - "Покажи, а не розкажи". Сьогодні я хочу з вами спробувати його згадати. Сьогодні я анонсую Вересневий Місяцьопис.

В укррайт-спільноті в Твіттері минулого року були дуже популярні письменницькі челенджі. Вони стосувалися, здебільшого, фікрайтерів, але і звичайні письменники та сторітелери теж з радістю приймали в них участь. Але зараз, з тих пір, як закрився акаунт Украфанфікшну, все це кануло в забуття. Скоріш за все, десь воно є і досі розвивається, але тепер немає об'єднуючого фактору і знайти щось дуже-дуже важко.

Я знайшла один із челенджів (авторства ось цієї прекрасної пані), не прив'язаних до конкретної події або місяця - і хочу спробувати у вересні виконати його весь. 25-го вересня мені виповнюється 19, і я хочу показати тій майбутній собі, що ми ще можемо make Sofiia great again.

Пропоную вам в своїх твітерах/каналах/інстаграмах долучитися до мене - я буду рада, якщо ви надішлете свої соцмережі, в яких ви писатимете, в коментарі 👇 , будемо читати одне-одного ✨

Письменницький челендж
1/30
#вау_це_що_повноцінний_текст (#соборні_норни)

Тема: Шрами на тілі

Протяжний крик витягнув Тимофія зі сну. Крик був страшний, гучний; він відбився від голих стін, наче м'ячик, і вилетів у відчинене вікно. Але хлопчик спав настільки глибоко, що в перші секунди ніяк не міг збагнути, що саме його розбудило. Тимофій роззирнувся на всі боки, намагаючись розгледіти хоч щось, окрім плям зірок на темному небі. Кров застигла в жилах. І без того заледенілі від холоду пальці закололо маленькими голками.

Тимофій лежав на сирих пом’ятих простирадлах. Пружини старого матрацу впивалися в спину. Кістки нили, зуби цокотіли, тіло бив тремор. Хлопчик ще раз озирнувся навкруги, але марно: темрява зі всіх боків була такою щільною, що, здавалося, не пропускала не лише світло, а й звук. Тіма спробував зітхнути, проте навколо ніби більше не залишилося повітря ‒ він знову почув напів-крик напів-плач і нарешті усвідомив причину свого пробудження.

‒ Щеня!

Батько знову був не в дусі.

Батько часто був не в дусі. І тому часто лупасив Стаса. А коли був в дусі, то лупасив ще сильніше: то додому зі школи прийшов пізно, то трійку приніс, то кросівки порвав. Ніколи не вгадаєш, що послужить причиною цього разу.

А ще батько часто бував п’яним. І п’яним лупасив Стаса по одній-єдиній причині ‒ що той худорлявий і кволий, і точно не його син, бо не схожий на рослого міцного брата-близнюка. Сусіди сміялися. Але напряму старшому Зарембо-Гадзяцькому ніхто і слова всупереч не міг мовити ‒ тому сміялися на кухнях, за зачиненими дверима. Всі хотіли якомога довше залишатися зі всіма зубами.

Тимофій потер зап’ясток, на якому загоювалася тижнева рана. Інколи він влізав в суперечки брата і батька ‒ але це завжди закінчувалося його кров’ю і великими проблемами для самого Стаса. Завжди.
Тому Тіма мовчав. Лежав, як прибитий до дивану, руки і ноги по швах. Боявся ворухнутися, дати хоча б м'язом чи диханням батькові знати, що він не спить.

У відчайдушній спробі подолати пітьму, прорізати її якщо не зором, то хоча ба розумом, Тимофій почав згадувати: за що цього разу братові могло влетіти? І куди в біса мама знову переклала аптечку?

Вона так боролася зі своїм алкоголізмом: в аптечці тримала коньяк, і після загулів в періоди тверезості перекладала її в різні важкодоступні місця, щоб точно більше ніколи не торкатися: за шафу, в диван, в сейф. Але проходив тиждень ‒ і все повторювалося знову.

Тимофієві було по-людськи шкода маму ‒ батько її давно не любив, вони часто гризлися і незрозуміло чому досі ще були разом. Але найбільше по-людськи йому було шкода брата і його вкрите глибокими шрамами тільце. Стас і справді був зовсім на нього не схожий: Тимофій в своїй дванадцять виглядав набагато старшим, був високим і міцним, широкоплечим, здоровим парубком, а брат ‒ худим, похиленим і миршавим, з підозрами на астму і гастрит.

Кожен удар відлунням бився об Тімин слух. Наче молотком по серцю. Удари були глухими, ‒ батько бив кулаком, ‒ і не дуже сильними, ‒ значить, перед цим пив, і пив багато, ‒ проте агресивними, незвично-лютими. Стас вже не кричав, лише шморгав носом і скулив, зціпивши зуби. Тіма спустив ноги з дивану якраз тоді, коли кулак перестав замахуватися. Батько щось кричав: про невдячність, про маму, згадував в лихоманці імена людей. А потім затих. Щось побурчав, витер мокрого від слини рота рукою і важкими кроками пішов у бік вітальні.

Грюкнули двері. Протяг свиснув по коридору. Розвіяв шурхіт по квартирі.

Тимофій простягнув руку в темряву, сперся об сиру холодну стіну. Різко підскочив. Він розумів, що це може не бути кінцем, якщо не забрати брата.

‒ Стас.

Темрява проковтнула його голос.

‒ Іди сюди. Ляж біля стіни.

У той ранок батько пішов. Пішов з кінцями – бо ні тиждень, ні місяць, ні рік потому не давав про себе знати. На щастя.

І тепер, інколи кидаючи погляд на братові шрами на спині, коли вони перевдягаються на фізкультурі, Тіма морщиться від спогадів. Морщиться, а потім залишається на роботі допізна – тому що так хоча б на трохи забуваєш про свою слабкість.

Письменницький челендж
2/30
TW: сарказм

Тема: Душ

Ні, не подумайте, Олесь не збоченець, і не шукав на Tinder’і хук-апів і ван-найт-стендів ‒ але як було ще натякнути, що співбесідниця гарна? «Ти дуже гарна»? Це якось банально і по-дурному, отак от прямо казати. Він що, лох якийсь? А вона що подумає? Що він не альфа? Треба ж додати якоїсь таємниці і загадки в спілкування, врешті-решт. Зовсім інше діло, коли випадає нагода ‒ а нагода випадає нечасто ‒ надрукувати: «В душ? І без мене?».

Оригінально. Просто. Наповал.

Цю ідею Олесь вичитав багато років тому в якомусь пікап-пабліку, і з тих пір не забував. Пам’ятав. Підловлював моменти, щоб написати. У user3322 свого часу вийшло, він так дружину знайшов ‒ значить, і в нього вийде! Але все-таки з ким-попало під вінець не хотілося, тому Олесь приглядався:

Ця якась страшна. Навіщо лайкав? А якщо лайків не буде? Хоча б якийсь метч!

Ця відписує «прів», «пон», «ясн» ‒ мимо. Він не готовий оплачувати кредит на слова.

Ця руда.

Ця товста.

Ця ноги не бриє.

Ця просто якась дика ‒ навіщо в описі так багато про себе писати?

Ця класику не слухає.

Ця в окулярах.

Ця лицем на мужика схожа.

Ця відповідає через хвилину.

Ця взагалі не відповідає.

Ця в Америці.

Ця феміністка.

Ця меркантильна.

О! Ця! Саша. 25 років. 3 км від вас.

Вони проговорили три дні підряд: про Моцарта, Жадана, Ot Vinta, глобальне потепління, меми, катаклізми, президентів, улюблені кондитерські та домашніх улюбленців. Вона була ідеальною ‒ заробляла, але не більше, чим він, виглядала на 100, але не витрачала гроші на косметику, любила готувати, прати, прибирати, хотіла дітей і шлюб. У своїх мріях Олесь вже давно жив з нею у великому будинку за містом.

«Сорі, я в душ».

Це шанс.

Писати було страшно ‒ з кожним разом дівчата зливалися після цього. Соромилися, певне, компліменту, або серйозних стосунків не хотіли. Сучасні люди не створенні для партнерства! Підловити момент ‒ це вже дуже важка праця, до слова. Вони повинні були б це цінувати. А не переставати писати.

Олесь набрав повні груди повітря. Руки затрусилися ‒ але Олександра здалася достойною. Тому він зібрав всю волю в кулак і надрукував:

«В душ, і без мене??».

Жінки зазвичай блокували його після цих слів.

«Можна і з тобою. Приїжджай».

А ця скинула адресу.

У Олеся аж очі на лоба полізли.


І ось стоять вони двоє, голі, під струменем холодної води. Дивляться. Олесь ‒ лупиться. Очима кліпає. На вигини тіла, на вороне волосся, що спадає по плечах, на рот, що щось до нього говорить, на насуплені густі брови.

Вони стоять так вже три хвилини.

‒ То ми миємося чи ти дасиш мені самій помиться?

А Олесь мовчить. Стоїть і мовчить. Судорожно перебирає в голові спогади про той самий паблік і ту саму пораду ‒ але інструкцій, що робити далі, не знаходить.

І починає плакати.

#оповідання

Письменницький челендж
3/30
#вау_це_що_повноцінний_текст (#соборні_норни)

Тема: Людина в дзеркалі

Людина в дзеркалі чимось подібна на її брата.

Таке ж коротке волосся і гострі вилиці, такий же ніс і такі ж вуха – закручені, з наростом біля мушлі. Такий же впевнений, холодний погляд. Така ж усмішка, крива, на один бік, такі ж тонкі, зібрані в лінію губи. Такі ж ідеї і принципи.

Іра дивиться на людину в дзеркалі і бачить когось дуже схожого на її матір. Схожого статурою і голосом, рухами, мімікою. Ставленням до людей та себе.

З відображення в дзеркалі на неї дивиться хтось віддалено схожий на її батька. Настільки віддалено, що важко виділити спільні риси, окрім очей. Холодних і байдужих.

Іра дивиться на людину в дзеркалі і ледь-ледь впізнає в ній себе.

Письменницький челендж
4/30
#вау_це_що_повноцінний_текст (майже #соборні_норни)

Тема: Невдалий жарт

Юра з університету підробляв стендапом. Дуже непогано так підробляв ‒ що з декількох виступів на місяць в кабаках до кінця шостого курсу отримував по декілька запрошень від концертних організаторів в день. Сатира, іронія, каламбури, відсилки на народну мудрість ‒ все лилося з його мозку й переливалося фарбами слів, завжди влучно і красномовно. У Юри, казали люди, безсумнівно, був талант, і він розкривав його, як міг.

А ще у Юри була Діана, його найкращаподруга-дівчина-зовсім-скоро-дружина, і найкращий друг, Стасян. А у Стасяна була дружина, Іра, а в Іри – зв'язки, статус і пробивний старший брат.

Ірин брат і влаштував Юрі перфоманс на майже півтисячі людей в «Сталевій Горі» – хлопець й подумати не міг про такі шалені цифри. А ще не міг подумати, що його репертуар зовсім не підходить широкій напівтверезій аудиторії, де є ще хтось, окрім втомлених трудяг.

Все з самого початку пішло не по плану: Юра розхвилювався і в кожному абзаці плутав слова, заїкався, гикав, не міг рівно тримати мікрофон, через що звук скакав і бив по вухах глядачів, особливо тих, хто сидів попід колонками. Жарти не заходили, в залі царила тиша. Світло прожекторів гуляло по столиках і заважало тим, хто вирішив перекусити. Досиділи не всі. Закінчилося все тим, що один з відомих критиків розбив в пух і прах його виступ, випустивши відгук, де закликав закенсилити його за застарілі думки та підходи до стендапу, неповагу до аудиторії і заборонити виступати в принципі.

Як виявилося, всього один невдалий жарт ‒ жарт-імпровізація, що народився в Юриній голові прямо на сцені ‒ так все зіпсував. Якби не він, можливо, критик просто пройшов би повз:

‒ Знаєте, ‒ його серце тоді було готове вилетіти з грудей, ‒ одного разу навпроти мене в тролейбус сіла дівчина. Гарна така, руда. І в руках тримає мітлу, ‒ пауза для смішків була непотрібна, бо ніхто не видав жодного звуку. Юра продовжив: ‒ Ну, я не стримався і спитав: «Що, не заводиться?».

В результаті отримали те, що отримали. Ледь-ледь оплатили залу і відбилися від незадоволених, хто хотів повернути кошти за білети.

Спочатку вся ця ситуація дала поштовх Юриній депресії, потім ‒ самому Юрі написати і виступити так, щоб люди змінили свою думку.

‒ Тобі не здається, ‒ одного разу заговорила Діана, ‒ що критик був чимось правий?

‒ В сенсі?

‒ Комедія ‒ це такий жанр, де треба бути обережним. Особливо в наш час. Щоб нікого не образити.

‒ Який толк від гумору, якщо він буде стерильним? У кожного свій поріг моральності.

В написанні тексту пройшов місяць, за ним другий, потім ‒ ще два. Перші сиві локони тривожності покрили Юрину голову. Йому відмовляли в виступах навіть ті паби, з яких він колись починав.

Діана зайшла в кімнату до хлопця, коли за вікном почав падати перший сніг, але не встигла вимовити ні слова ‒ той її перебив, відкинувши блокнот до стіни:

‒ Я не думаю, що ці всі стендаперські штучки варті того, Діано…

Діана відвела очі в бік, на хвилину замислившись. За звичкою піджала губу. А потім мовила, все так само розслаблено усміхаючись:

‒ Що ж… Тоді чому б нам не взяти Стаса з Ірою і не випити глінвейну в центрі?

Юра посвітлішав:

‒ Це найкраща ідея, що народилася в цьому кабінеті. Як мінімум, за останніх три місяці.

‒ Значно краща, ніж твій жарт про відьму.

‒ Чому?

Діана насупилася:

‒ Бо я руда, Юр.

Письменницький челендж
5/30
#вау_це_що_повноцінний_текст (#соборні_норни)

Тема: Обійми

– Знаєш, мій батько казав, що душі не потрібно ні чаю, ні кави. Душі потрібна розмова. А кава – всього лиш привід. Хоча не пам'ятаю, щоб він її пив, звісно...

Багато води утекло з тих пір, як Едік так само сидів на чийомусь незручному табуреті і заламував руки. Та чому на чийомусь – це було в Тіми вдома. Декілька років тому. Якраз, коли його батько і помер.

– Вибач, що я так безпардонно...

Едік чудово розумів, що означало для найкращої подруги його дівчини прийти просити в когось поради. Ліза Шельменко – це гордість і его, гострі зуби і такі ж гострі слова, і ділилися своїми проблемами вона не любила – вона вирішувала проблеми інших.

Тим паче, прийти до хлопця своєї найкращої подруги – до того, кого вона щиро не любила і щиро зневажала з самого початку.

– Мені приємно, що ти вважаєш мене достатньо компетентним, щоб давати тобі поради, – обережно мовив Едік і усміхнувся.

– Я краще піду, – Ліза встала.

– Ти не хочеш розповідати?

– Я чесно не розумію, нащо я сюди прийшла.

– Роза завжди каже, що ми робимо лише ті дії, які наш мозок вважає найкращими для нашого благополуччя, тому що нам не вистачає досвіду побачити інші можливі варіанти.

– Роза так виправдовує свою інфантильність.

– Так це стосується Рози?

Ліза зітхнула. В яблучко.
Дівчина зім'яла серветку, яку хлопець підстелив під блюдце. Сіла на місце.

– Мене тривожить ця вся ситуація.

– Яка?

– Вся ця.

Едік опустився напроти, сперся руками об стіл. Чай в чашці хитнувся.

– Ну... – Ліза насупилася і сумно всміхнулася, – вся ця. Ви з Розою, Іра з Стасом, Тіма з його тією пасією...

Едік підняв брову. У Тіми є якась пасія? І він йому не сказав?

Думками поставивши галочку в голові, хлопець вирішив, що розбереться з цим пізніше.

– Що ти маєш на увазі? – обережно перепитав він і кинув погляд на годинник. Роза повинна була повернутися з роботи через годину. Треба просто потерпіти.

Едік Лізу не любив – це у них було взаємно. Він вважав, що вона своїм дурним вседозволеним прикладом псує його дівчину. Можливо, вона як людина непогана, але Мельник точно не хотів би проводити з нею зайві години. А тут ще й сама прийшла.

Всередині хлопця велася страшна боротьба: він дивився, як Ліза піджимає губу, як відводить погляд, мне у важких руках серветку, і щось в цьому всьому змушувало його серце боляче стикатися. Все-таки, не чужі одне-одному люди, стільки всього пройшли разом. Ну так, не дуже ладили, але все ж...

– Я сумую за нашими посиденьками, – нарешті продовжила Ліза. – В парку, як ми їздили в Затоку, як пікніки влаштовували. Тепер все по-іншому. І ніколи не буде, як було.

Едік привідкрив рот від здивування. Він очікував будь-якої причини, але точно не такої.

– Ностальгувати нормально...

– Я не ностальгую. Я не хочу, щоб ми дорослішали.

– Але ми вже це зробили.

Це були найболючіші сльози в його житті – вони покотилися по Лізиним щокам, але Едік фізично відчував, як вони печуть на його власному обличчі.

– Гей, – він привстав, – все добре.

І обійняв її. Напевне, вперше за багато років приятелювання – чи вже можна сказати "дружби"? – обійняв її. Ліза, на диво, не відштовнула.

– Ти не таке лайно, як я розповідала Розі. Сорі, що намагалася вас розсварити.

– Ти намагалася що?!

– Сорі.

– Так, а чому я?

– Я думала, Роза вдома. Але я рада, що ми поговорили.

Письменницький челендж
7/30

Тема: Дзюрчання фонтану

З кожним кроком вона на крок відставала від людей.

Друзі одружилися, вийшли заміж, знайшли свої місця під сонцем, завели дітей, бізнеси, собак. Хтось вибрав життя офісного планктону, хтось ‒ кочівника по європейських рівнинах.

Вона не хотіла тягнути баржу, не примикала ні до яких організацій і колективів, робіт, інстанцій. Не вела корабель. Вона одна серед них на дух не виносила ні відстаней, ні розлук. Пливла по течії часу. До якого берега прибило ‒ там і лишалася.

Вона підгодовувала вуличних котів і труїла квітки на клумбах бабкам, які її за це сварили. Намотувала кола вулицями, тягла старий потертий рюкзак на спині і збирала в нього непотрібні нікому спогади. Вдома складала в коробочку і ставила на полицю. У неї таких полиць була ціла шафа.

Інколи люди віддавали їй спогади просто так. Сідали поруч на лавку і віддавали ‒ словами, жестами, усмішками.

І поки вітер відносить бризки центрального фонтану на обличчя перехожих, допоки вона і зможе брехати, що це просто вода на щоках.

#оповідання

Письменницький челендж
8/30

Тема: Лялька

У цьому дворі нічого не міняється і не змінюється – лускає фарба на гойдалках, пісок в пісочниці змішується із землею, ламаються лавки і тріщить асфальт. По дорозі валяються розкидані іграшки. У цьому дворі пахне акацією, пилом і дитинством.

Стара улюблена лялечка в пишному платті так і сидить, сперта об бордюр. Поруч все ще ходить рудий кіт. Вона коштувала дорого – пів бабиної зарплати. З білими крученими локонами і пишними віями, синім платтячком з рюшами, але тепер пустим, самотнім поглядом. Раніше зіниці слідували за вашими іграми, але тепер потьмяніле скло навряд чи щось бачить.

#оповідання

Письменницький челендж
9/30

Тема: Постать під ліхтарем

#вау_це_що_повноцінний_текст

1/3

Його серце належало шматочку брауні з лимонним курдом з самого відкриття "Вівату" – майже чотири роки тому. Він приходив туди фотографувати книги, говорити з людьми, пригощати друзів чимось смачнішим за київський торт і дівчат чимось кращим за обгоріле 3в1. А через деякий час вже приходив сам стояти за кавовою машинкою, з восьмої по дев'яту три через два. І кожної п'ятниці бачив з вікна незнайомий силует під вуличним ліхтарем.

Спочатку Андрій не звертав на нього уваги: платили пристойно, місце хороше, начальниця чудова, контингент в книгарню-кав'ярню приходив інтеліґентний, тому йому і не хотілося бачити очевидний великий мінус. Але, коли бариста все ж таки його помітив, то вже не міг розгледіти.

Це був високий, майже двометровий чоловік. Або широкоплеча жінка. Але Андрій більше схилявся, що чоловік. Він носив довге приталене пальто з каптуром і гостроносі черевики.

Дивний силует приходив о восьмій і стояв під ліхтарем годину – аж до закриття. Декілька разів Андрій виходив – хтозна, можливо, чоловік соромиться, або думає, що зачинено? – і кликав його всередину, але той в секунду стрімголов йшов геть. А наступного вечора знову повертався. І знову. І знову.

Андрій викликав поліцію – але кожного разу отримував лише штрафи за хибний виклик.

Чоловік під ліхтарем нічого не робив. Не наближався, не віддалявся, не підходив до вікон і дверей. Не лякав своєю присутністю відвідувачів. Здавалося, вони взагалі його не бачили.

Не говорив ні з ким з перехожих, що проходили повз ліхтар, не рухав ні руками, ні ногами, не міняв пози. Стояв рівно і прямо. Дуже незручно для звичайної людини, яку завжди хилить убік.

– Я вам клянуся, – божився працівник начальниці, – він постійно тут стовбичить! А потім іде!

– Він не завдає ніякої шкоди, – відмахувалася начальниця, – працюй.

І Андрій працював. Зціпивши зуби, вже не відчуваючи насолоди ні в каві, ні в відвідувачах, але працював. Бо злетів зі стипендії. Працював, бо в 21 треба мати хоча б якісь гроші.

А потім перестав. В один момент просто не вийшов на роботу. Йому всі телефонували, начальниця грозилася звільнити – але не було кого звільняти, якщо фізично людина відсутня.

Її серце належало лимонній корзинці з "Вівату" з того часу, як у них пропав бариста. Лєра допомагала в його пошуках – її пес Рудольф не пройшов екзамен службового собаки, виявився занадто добрим, і тато подарував його їй. Мало в кого окрім поліції був такий привілей, як пес-нюхач.

Вона приходила у "Віват" підтримувати власницю, стару татову знайому, говорити з людьми, пригощати друзів чимось смачнішим за київський торт і дівчат чимось кращим за обгоріле 3в1. А через деякий час вже приходила сама стояти за кавовою машинкою, з восьмої по дев'яту три через два. Рудольфа лишала на найкращого друга, з яким вони ділили квартиру. І кожної п'ятниці бачила з вікна незнайомий силует під вуличним ліхтарем.

Спочатку Лєра не звертала на нього уваги...

#оповідання

Письменницький челендж
10/30

Тема: Хрипіння

#вау_це_що_повноцінний_текст

2/3

Кавовий апарат видавав дивні звуки: шипів, хрипів, посвистував. Не пінив молоко. Гірчив напої. Інколи димів. Але Лєрі було глибоко все одно – лагодити його начальниця не збиралася, гроші платити за ремонт теж, а сама бариста не вміла ремонтувати такі речі. Тоді навіщо паритися? Згорить то згорить.

Минали дні, за ними місяці, апарат продовжував хрипіти. Почала хрипіти витяжка. Фотографію Андрія, колишнього баристи, повісили на стінах всередині і ззовні. Але ніхто вже не вірив, що він знайдеться. Дивний силует під вуличним ліхтарем нікуди не зникав – з'являвся нізвідки о восьмій і танув у повітрі, варто було Лєрі зачинити кав'ярню. Спочатку вона не звертала на нього уваги. Ну стоїть собі і стоїть – чекає на когось. Або на неї дивиться. Вона гарна, чого б на неї і не дивитися? Головне, щоб не чіплявся. У "Віваті" за Лєриної каденції змінився і контингент: за столами стало багато її друзів, якихось дивних патлатих людей з вулиці, байкерів, собачників. Може, це якийсь черговий старий знайомий.

Лєра почала відчувати себе некомфортно, коли вода в апараті набула світло-рожевого відтінку. Щойно вона це помітила – а помітила не зразу, лише після довгого протяжного хрипіння, непритаманного навіть зламаній кавоварці – стало не по собі. Це трапилося у четвер якраз близько восьмої. У кав'ярні із відвідувачів сиділа лише закохана парочка.

Потім Лєра відчула дивний запах кориці. Тато колись розповідав, що цей запах в напоях означає або отруту, або снодійне. Друге відповідало.

Діло недобре: вода рожева і отруєна, люди є, кав'ярню не зачинити, от-от з'явиться підозрілий чувак...

Вже.

Дивно – зазвичай він ніколи не приходив раніше, не з'являвся пізніше. Завжди рівно о восьмій. А тут – сьома сорок, а він вже стоїть. Що за слово – "стоїть"! Скоріше пристоює, спершись об той самий ліхтар. І прикурює.

Лєра теж, знаєте, свого роду бунтарка. А хто ще, як не бунтар, буде відганяти шваброю цього незрозумілого покидька від кав'ярні? Охорону ж начальниця зажмотила. А швабра хороша, залізна, такою і прибити можна.

Вона і прибила.

#оповідання

Письменницький челендж
11/30

Тема: Відраза

#вау_це_що_повноцінний_текст

3/3

Відчуття, що твоє тіло не твоє, звісно, сильно вибиває зі звичного ритму життя. Сказати, що усвідомлення того, що твоя голова може в будь-яку секунду отримати залізною палицею від швабри страшенно лякає ‒ означає не сказати нічого.

Лежачи на лікарняному ліжку, Женя вже і забув, як це ‒ не відчувати біль. Він відчував його постійно: коли крутився, перевертався, коли медсестра міняла компрес. Коли повз проходили люди, коли брязкали стакани і тарілки в їдальні, коли рипіли двері. Ніколи в житті він так не жалкував, що не здав поліцейський екзамен того року і не отримав дозволу на носіння зброї ‒ так би вистрелив в цю… Ненормальну.

Його емоцію цілком можна було би описати як «відраза».
Так, точно. Відраза. Відраза до довбанутих людей.

Він взагалі перше до цього міста приїхав! Все з самого початку складалося препаскудно: Інтернет в дорозі ловив погано, до вокзалу автобус їх не довіз, викинув в центрі, довелося тинятися і чекати, поки друзі дійдуть до нього. Потім гаманця вкрали, з дівчиною кума розсварився, і під кінець, здавалося б, не могло нічого зіпсувати цей день ще більше, але ‒ поки він курив біля зупинки, хтось огрів його по потилиці палкою.

Женя перевернувся на бік. Це ж треба… Скільки, виявляється, хворих ходить серед людей. Поліція, звісно, забрала ту дівку ‒ але скільки окрім неї…

Він не сердився, ні. Вона отримає штраф, певне, не дуже великий, зате, можливо, також належне лікування. Таких людей потрібно шкодувати.

За вікном моросив дрібний дощ. Жені вже остогидли дощі ‒ хотілося або холоду, або спеки, а не всієї цієї слякоті. Жовті вуличні ліхтарі пускали промені в палату. Старий дід на сусідній койці зітхав кожних декілька хвилин.

Женя дивився вдалечінь. Сонце вже давно опустилося за горизонт, тінь впала на вулицю. Мокрий асфальт блистів від крапель, дерева вкрили мла і мряка. Собака пробіг повз, пташки кублилися на гілках, трава похитувалася на вітру, якийсь примарний чоловічий силует під ліхтарем у довгому пальті і гостроносих черевиках стояв і дивився прямо у його вікно.

Спочатку Женя не звертав на нього уваги…

ПІДТРИМАТИ АВТОРКУ ПІЦОЮ 🍕

#оповідання