​​Пост для тих, хто нещодавно доєднався до каналу 🙋🏼‍♀️

Привіт! Мене звати Софія і тринадцять років тому я вирішила, що буду писать книжки. Я сиділа за передостанньою партою, вимальовувала закарлючки в зошиті в косу лінійку і вигадувала історії. Мені було п'ять. Зараз мені без одного дня дев'ятнадцять, і в сутності нічого не помінялося.

Тут - уся моя творчість. Я викладаю історії та оповідання, літературознавчі статті, меми, розповідаю факти з життя. Прямо зараз пишу дебютний роман.

Сподіваюся, зовсім скоро ми з вами побачимося на книжкових полицях ✨

Я не дуже вмію розповідати про себе, тому ось декілька рандомних фактів з мого життя:

1) Я працюю з шістнадцяти років, але ніде не можу затриматися довше, ніж на півроку 🫡
2) У п'ятнадцять років писала сценарій та знімалася в грантовому кіно (спойлер: це був крінж, але саме завдяки цьому проєкту я познайомилася зі своїми дуже близькими людьми і віднайшла в літературі своє призначення)
3) Я обожнюю "Ріка та Морті", особливо в озвучці від AdrianZP
4) Останнє та найголовніше: я мрію поширювати українську культуру та українську сучасність закордон - ми вже робили етнофотосет у старовинних вишиванках Рівненщини та відправляли на міжнародну виставку в Берлін, однак я би хотіла розвивати саме літературний напрямок 📖

Якщо бажаєте, поділіться фактом про себе у коментарях, познайомимось ближче! 😊

​​Письменницький челендж
24/30

Тема: Перший поцілунок
TW: смерть

3/?

На похорон Єва пішла сама. Колишнього хлопця її найкращої подруги не любило півміста, але попрощатися з ним прийшло ледве не все. Рановський був ще тою занозою в сраці, але те, скільки проблем він приніс мертвий значно переплюнуло те, скільки приносив, коли був живий. "Немає людини - немає проблеми" тут не спрацювало.

Єва дивилася, як скривилися в скорботному виразі обличчя людей, і згадувала: їхній перший дзвоник, першу цигарку, перший Нінин поцілунок з цим мудаком... Єва стояла поодаль від юрби і дивилася, як з труни стирчать забальзамовані долоні, що колись обіймали Ніну. Що колись гладили Ніну. Що колись били Ніну.

Дівчина добре пам'ятала той злощасний день: Ніна прийшла до неї така щаслива, наче виграла лотерею. А виявилося, просто стукнулася губами з їхнім однокласником – по іншому не назвати.

– Навіщо тобі цей тюбік?
– Люблю його.

Вичерпна відповідь.

І ось як все закінчилося. Багато що закінчується смертю, але Єва і подумати не могла, що такою жорстокою. Чекати, поки закопають яму, вона не стала. Викликала таксі.

Єва повернулася додому значно раніше і застала подругу за своїм ноутбуком.

- Що ти шукаєш?
- Алібі шукаю. Хочу зайти в свій акаунт в Стімі і подивитися, чи там є години гри.

Єва нахмурилася.

– Якої гри? Ти ж казала, що дивилася "Good place".

Мені сьогодні 91!!!! 🎂🎈

Як усім відомо, найкращий подарунок автору – активність під його творчістю, тому накидайте ваші улюблені смайлики 👹❤️

Або можете навіть коментар залишили, мені буде втричі приємніше ♥️♥️♥️

#софіягуд

​​Письменницький челендж
25/30

Тема: Удушення

4/4

В якийсь момент Ніна, звичайно, зрозуміла, що робить дурню, але було вже запізно. Оговталася вона лише в тому ж поліцейському відділку.

– Та я клянуся вам, це непорозуміння!
– А ваша подруга заявляє, що ви плутаєтеся у своїх показаннях.

В який момент допит перетворився в напористе звинувачення – Ніна не розуміла.

Її допитували довго. Може, всі вісім годин. Вона збилася з рахунку після другої – зупинився наручний годинник.

І поки з вікон поліцейського відділку чулася агресивна розмова, Єва сіла просто на сходах і відкрила блокнот. На першій сторінці список імен і прізвищ був повністю закреслений, окрім одного. Єва легким взмахом руки провела пряму лінію по останньому імені – і Нінин голос у вікні затих.

Письменницький челендж
26/30

Тема: Сміх
TW: діти.

Ніщо не зупиняє твоє серце так швидко, як раптова мертва тиша в приміщенні, битком набитому дітей.

Одразу після закінчення школи Іра пішла працювати дитячим аніматором. Вона з року в рік скиглила, що хоче повернутися в садочок, щоб їсти манку з комочками і спати в тиху годину – і ось, її мрія майже збулася. От тільки шумну дітвору Іра не любила, а в іграх надавала перевагу Скайріму, а не футболу надувним м'ячиком, тому все виявилося не так просто, як вона уявляла.

Іра пішла працювати аніматором в акваклубі. Робота муторна, постійно на сонці, ще й біля басейнів, але їй часто щастило проводити майстер-класи в приміщеннях, плюс, як на доповномасштабні роки, платили досить добре, тому вона не дуже голосно жалілася. Жалілася, але не так, щоб про це чуло начальство.

В той день була група з сорока дітей. Різного віку: від зовсім малишат, до достатньо дорослих школярів. Майстер-клас з виготовлення слаймів. Купками вони борсалися між собою, видавали звуки, схожі на щось середнє між криком чайок і писком мишей. Вони гиготіли, штовхалися, кидалися, пхали поліетиленові пакети до своїх ротів і ротів сусідів.

Іра ненавиділа цю роботу. Вона ледь стримувалася, щоб власноруч не нагодувати верескливе маленьке створіння. Вони не просто не слухалися – вони не хотіли навіть чути. Іра так само не хотіла чути їх. Вона би з радістю проміняла ось це все на роботу в офісі за мінімалку.

– Піди принеси мила.

В такі моменти Іра зітхала з полегшенням. Моменти, коли її відправляли в підсопку або до комори. І в пошуках того, що можна знайти за три секунди, вона проводила довгі хвилини блаженної тиші. Перебирала коробки, переставляла стаканчики для фарби, ходила з боку в бік.

Але наставав час йти – по відчуттях, через хвилини дві. Іра взяла під пахви дві великих пляшки мила, ще одну схопила долонею. Вийшла в прохолодний коридор, захлопнула двері.

І чим ближче Іра підходила до виходу, тим ясніше усвідомлювала, що не чує звичного приглушеного сміху.

Вона обережно зазирнула всередину зали – і не знайшла жодної живої душі. Поліетиленові пакети, рукавички, тарілки так і залишилися лежати в залі. Збентежена Іра вийшла надвір – але і біля басейнів нікого не було. Ні відвідувачів, ні працівників, ні рятувальників. Кафе при вході в акваклуб стояло пустим, на кухні залишили ввімкненими духовки, відвідувачі не доїли страви за столиками. Небо затягували хмари

Ірі здавалося, що вона до сих пір чує відлунням у вухах писклявий сміх.

Іра вже багато років сидить за офісним комп'ютером за мінімалку – як і мріяла. Ходить з чоловіком у Макдональдс раз на місяць, ледь зводить кінці з кінцями. І кожних вихідних нишпорить Інтернет – про таємниче зникнення декількох сотень людей.

#софіягуд

Вільний вітер

В цитаделі холодно. Вітер свистів між тріщинами. Мряка опустилася на низенькі стіни з першою зимовою памороззю. Мохом покрилися кам'яні кути, павуки і мухи впали в сплячку. Під ногами слуг хрустіла натаскана чоботами охоронців земля. Важкий стіл, наче мечем розколотий надвоє, в залі переговорів беріг їхню розмову. З одного боку, на високому кам'яному стільці – Король, з іншого, стоячи на своїх двох і дмухаючи на заледенілі мозолисті руки – Генерал. В правиці він тримав довгий камінь. Поставив посеред столу – майже в дірку.

По воротах знову зарядили тараном – стіни стрепенулися, затріпотали, як крила колібрі. Зі стелі посипався пісок.

– Батьку, ми так довго не протягнемо, – одними губами промовив Генерал. Його голос, сиплий і глибокий, розтанув у вечірньому пилу наступаючої битви. – Мої хлопці вже вивезли Принцесу. Ми не вистоїмо. Вам треба теж ховатися.

За крихітними віконцями башти давно опустилася ніч. Непроглядну темряву розрізало лише гаряче світло червоних факелів, що ворожа навала принесла з собою. Смолоскипи під мурами смерділи паленим деревом і травою. Вітер заносив цей запах йому прямісінько в ніс. Дивись – мовляв – відчуй.

Вони намагалися спалити ворота.

– Король останнім покидає палаючий замок.
– Ви хочете дозволити їм зайняти ваш трон?
– Ми стоїмо до останнього.

Ворота вилітають із хруском кісток. Король чує – це його королівству проламали грудну клітину. Серце плескає крильми об уламки. Дряпається. Але живе. Серце королівства вже далеко – в оточенні вірних слуг і охоронців в похідній сукні дрімає на подушках, і вільним зимовим вітром овіяна її дорога.

Його серце в безпеці, а це означає, що тіло можна не берегти.

– Ходімо зустрічати наших гостей.
– Слухаюсь, ваше величносте.

Письменницький челендж
28/30

#софіягуд

Опишіть персонажа речами

Жанна була бережливою і романтичною. Зо́ря вважала, що інколи аж занадто. Вона зберігала старі квитки, театральні програмки, флаєри, календарики, малюнки на папірцях, гербарій ‒ усі знаки і пам’ятки людського життя. Від дідуся їй залишився старий патефон. Правда без тонарми. Купити її хотіли, та все ніяк не виходило. Так і стояв він, полишений, в шафі, до кращих літ.

‒ У мене багато платівок, ‒ часто хвалилася кузині вона. – Джексона, наприклад. Мені їх подарував Ваня на Новий рік. Ми з Ніком ще тоді навіть не зустрічалися. А ось це – «Queen», здається, вісімдесят першого року. Мені їх віддала Алана Артемівна, наша сусідка в Одесі, вони переїжджали до Канади, якраз невдовзі, як Нік помер.

Це був чи не найбільшій біль в її двадцятидев’ятирічному житті. Саме те, що вона найдужче, найсильніше любила і мріяла мати поруч, слухати, бачити, торкатися, їй зберегти не вдалося. Нік зостався далеко в теплому одеському краю, оспіваний її нічними риданнями, оркестром барних друзів і схований під окропленою дешевим вином землею. Дорогу назад йому не знайти – її замели перші хуртовини. Від нього залишилися лише пальто, шарфик і запах музики. Він неясним теплом, легеньким трунком стискав груди, кружив по квартирі листками і сніжинками, лягав Зорі на руки, і дівчина майже повністю впевнена, що саме завдяки цьому так нестримно забажала пов’язати своє життя з дерев’яним інструментом.

Жанна була, як привид – ніхто ніколи не знав, чи вона є, чи її нема. Існувала тихо. З дому майже не виходила з тих пір, як поховала в Одесі Ніка і повернулася у рідне місто. Зоряну це дратувало з найпершого дня. Щойно вона перетнула поріг кузининої квартири, попросившись у батьків пожити в неї на літо, зрозуміла – витягати Жанку на вулицю буде важко. Старша сестра таким стилем життя і поведінкою створювала їй додаткову невизначеність, яких — невизначеностей — вона не любила.

‒ Прогуляємся? – в черговий раз спробувала Зоряна, перебираючи струни новенької гітари вже другу годину поспіль. Обережно проводила ніжними пальцями по струнам, по деці, вдихала запах дерева. Ледь відчутний оточуючим, але дівчині чомусь особливо яскравий. – Навпроти парку відкрилось нове кафе. «Шинок» називається, смішна така назва.

Хмари опустили сонце за ремені на дахи-пательні посірілих багатопверхівок. Вони повільно вкривалися оранжевим світлом, здалеку схожим на яєчню, і стікали до вікон, продираючись у квартири крізь штори й фіранки.

Жанна прижмурилась, поставила останню вимиту тарілку на сушку і, витерши вогкі руки об пожовклий посалений рушник, – його давно треба було б попрати, ‒ великомучено зітхнула:

‒ Може замовимо додому? Так не хочеться виходити з хати…
‒ Ти навіть продукти через Glovo замовляєш, хоча Сільпо буквально через вулицю від нас, ‒ наполягала молодша. – Хіккувать влітку – це щось за гранню добра й зла. Збирайся, ‒ вона сперла гітару об стіну. – Ми йдем і це не обговорюється!
‒ А чого ти з друзями не підеш?

Зоряна промовчала. А нащо відповідати, якщо відповідь кожного разу однакова?

Обличчя в Жанни було втомлене, тускле, і в виразі його було щось зворушливо-ніжне. Вона виглядала, як людина, що от-от впаде, здується вітром. Їй минуло двадцять дев’ять років, але вона здавалася на десять старше.

Такою була двоюрідна сестра Зоряни, ‒ і кузина схожа була з нею так само, як молода лань зі старою кобилою.

Жанна, напевне, могла б відстояти свою думку. Що їй справді не хочеться йти в галасливу нову піцерію в оточення таких ж галасливих нових людей. От тільки сенсу не бачила. Сперечатися з Зоряною було все одно, що кричати на Бога – лише голос зірвеш, а результату не отримаєш ніякого. Тому вона смиренно кивнула і почимчикувала в кімнату, залишивши сестру в гордій самотності упиватися черговою перемогою.

Письменницький челендж
30/30

Сім'я

Для Едіка сім'я закінчилася тоді, коли помер тато. Мама з тих пір ходила примарною тінню, щораз з новим вітчимом - деякі з них справді були добрими і турботливими, але Едік все одно старався не прив'язуватися - його серце було розбито вщент, і розбивати його ще раз об малознайомих, хоча й милих людей, він не бажав. Єдиним, кого Мельник хотів бачити в їхній квартирі, був хресний Любомир, татів друг, але той з головою пірнув у роботу - тому вони бачилися рідко. Едік засинав з відчиненими вікнами, щоб напустити холод в кімнату і грітися об ковдру - чомусь так йому здавалося, що в опустілій квартирі ще залишилося життя.

Тимофій ніколи не був самотнім - і ніколи не буде. Яким би лайном не був їхній батько - живий чи мертвий, - як би не пила мати і не хотіли їхньої смерті двоюрідні брати і сестри, що посягають на спадок бабусь і дідусів, у Тимофія завжди буде Стас, а у Стаса - Тіма. Тому що так склалася доля, що вони народилися двоє. В один день і одну годину. З однієї утроби вийшли на світ - і в одній землі лежатимуть. Це настільки болюча прив'язаність, що інколи робиться дурно - але окрім неї у них нічого немає. Та, відверто, і не хочеться, щоб було.

Роза любила свою тітку, але пробачити зраду так і не змогла. Інколи їй здається, що Зоя їй наснилася - так присипалися попелом часу спогади. Давно загоїлися мозолі і рани від балетних пуант, давно наїдженні всі недостатні кілограми. У Рози є лише мама - і мама не має кар'єри всесвітньовідомої балерини. Але у мами є серце і душа, і теплі руки, і їхні сімейні фотографії. Мама цілує її перед сном і будить ранками, мама бинтує їй коліна після падінь з велосипеда і ходить на батьківські збори. У Рози є лише мама - але мами достатньо, щоб замінити будь-кого.

Іра ще не знає, але її сім'я далеко не така ідеальна, як їй здається. Її старший брат далеко не правдоносець і борець за справедливість, який прибігає за кожним її писком, а тато з мамою ховають страшний секрет у шафі спальні. У її родини далеко не просто так потрійна сигналізація на високому кам'яному паркані повздовж будинку і по двору бігають три бійцівських собаки. У них не просто так броньовані двері і особиста охорона, а брат далеко не з чистої неприязні об'їжджає поліцейські відділки.

Ліза вже знає, що її сім'я далеко не така ідеальна, як їй здавалося. За спинами її батьків - кладовище життів і кар'єр, мрій і амбіцій, їхніх і чужих. Вони пожертвували достатньою кількістю людей, щоб не поступитися успіхом нікому - навіть власній донці.

І кожен йтиме в парк своєю дорогою: з мікрорайону, з центру, з-за міста. Вони розкладатимуть покривала на сирій землі під розваленим старим дубом в парку і викладатимуть все, що принесли: гітари і книги, карти і смаколики, гумки, чипси, тяжкі думки і сльози. Вони складатимуть їх у хустинку і залишатимуть біля смітника разом з пустими пляшками коли і упаковками Лейс. Зранку усі тривоги опиняться на сміттєзвалищі - і більше ніколи нікого не турбуватимуть.

Письменницький челендж
31/30
Останній день ✨

Познайомтеся, панство і панянство, Jon Fosse – цьогорічній нобелівський лауреат з літератури ❤️

Чекаємо українських перекладів 🥴

P.S: фото якраз відповідає його стану зараз, впевнена

Сьогодні я починаю приймати участь у студентському проєкті - розповідатиму студентам Флориди про війну в Україні. Я поставила перед собою емпатично та емоційно дуже важку задачу - розповісти історії окремих людей, яких я знаю і про яких знаю, яким допомагала напряму чи опосередковано. Я, як людина, яка багато років працює зі сторітелінгом, знаю, що окремі історії вкарбовуються у пам'яті краще, чим масові. Навіть, якщо це масові трагедії народів. Як би жахливо це не звучало, але чим ближче ти наблизиш читача/слухача до того, про кого ти розповідаєш - тим вірогідніше ця історія запам'ятається йому.

Я не можу повірити, що це той прийом, який мені ПОТРІБНО використовувати, щоб ЗМУСИТИ вестернів проникнутися проблемами нашої країни, але маємо те, що маємо. Гей, людожерське середньовіччя, що там по Всесвітньому дню ментального здоров'я?

#софіягуд

І жодного переходу в канал, уявляєте? 👽

Фб взагалі якась дуже дивна соцмережа, я її не розумію

Дивіться, хто тут такий блондинистий на екрані аудиторії в Маямі))) 💙💛

#софіягуд

Нові твори будуть зовсім скоро, не переживайте, я просто зробила невеличку творчу паузу

🫡🫡🫡

Вона пішла завойовувати тікток

Вузли

В якийсь момент я перестала розуміти, куди я взагалі рухаюсь. Якщо раніше моє життя склалося з прямих ліній, чорних та білих, в яких завжди були початки і кінці, то тепер воно нагадує безкінечну сіру нитку, зав'язану вузлами, не розплутавши які не можна рухатися далі.

І от стою я, розплутую вузли, і бачу, що від кожного руху вони лише сильніше затягуються.

#софіягуд