Вільний вітер
В цитаделі холодно. Вітер свистів між тріщинами. Мряка опустилася на низенькі стіни з першою зимовою памороззю. Мохом покрилися кам'яні кути, павуки і мухи впали в сплячку. Під ногами слуг хрустіла натаскана чоботами охоронців земля. Важкий стіл, наче мечем розколотий надвоє, в залі переговорів беріг їхню розмову. З одного боку, на високому кам'яному стільці – Король, з іншого, стоячи на своїх двох і дмухаючи на заледенілі мозолисті руки – Генерал. В правиці він тримав довгий камінь. Поставив посеред столу – майже в дірку.
По воротах знову зарядили тараном – стіни стрепенулися, затріпотали, як крила колібрі. Зі стелі посипався пісок.
– Батьку, ми так довго не протягнемо, – одними губами промовив Генерал. Його голос, сиплий і глибокий, розтанув у вечірньому пилу наступаючої битви. – Мої хлопці вже вивезли Принцесу. Ми не вистоїмо. Вам треба теж ховатися.
За крихітними віконцями башти давно опустилася ніч. Непроглядну темряву розрізало лише гаряче світло червоних факелів, що ворожа навала принесла з собою. Смолоскипи під мурами смерділи паленим деревом і травою. Вітер заносив цей запах йому прямісінько в ніс. Дивись – мовляв – відчуй.
Вони намагалися спалити ворота.
– Король останнім покидає палаючий замок.
– Ви хочете дозволити їм зайняти ваш трон?
– Ми стоїмо до останнього.
Ворота вилітають із хруском кісток. Король чує – це його королівству проламали грудну клітину. Серце плескає крильми об уламки. Дряпається. Але живе. Серце королівства вже далеко – в оточенні вірних слуг і охоронців в похідній сукні дрімає на подушках, і вільним зимовим вітром овіяна її дорога.
Його серце в безпеці, а це означає, що тіло можна не берегти.
– Ходімо зустрічати наших гостей.
– Слухаюсь, ваше величносте.
Письменницький челендж
28/30
#софіягуд
В цитаделі холодно. Вітер свистів між тріщинами. Мряка опустилася на низенькі стіни з першою зимовою памороззю. Мохом покрилися кам'яні кути, павуки і мухи впали в сплячку. Під ногами слуг хрустіла натаскана чоботами охоронців земля. Важкий стіл, наче мечем розколотий надвоє, в залі переговорів беріг їхню розмову. З одного боку, на високому кам'яному стільці – Король, з іншого, стоячи на своїх двох і дмухаючи на заледенілі мозолисті руки – Генерал. В правиці він тримав довгий камінь. Поставив посеред столу – майже в дірку.
По воротах знову зарядили тараном – стіни стрепенулися, затріпотали, як крила колібрі. Зі стелі посипався пісок.
– Батьку, ми так довго не протягнемо, – одними губами промовив Генерал. Його голос, сиплий і глибокий, розтанув у вечірньому пилу наступаючої битви. – Мої хлопці вже вивезли Принцесу. Ми не вистоїмо. Вам треба теж ховатися.
За крихітними віконцями башти давно опустилася ніч. Непроглядну темряву розрізало лише гаряче світло червоних факелів, що ворожа навала принесла з собою. Смолоскипи під мурами смерділи паленим деревом і травою. Вітер заносив цей запах йому прямісінько в ніс. Дивись – мовляв – відчуй.
Вони намагалися спалити ворота.
– Король останнім покидає палаючий замок.
– Ви хочете дозволити їм зайняти ваш трон?
– Ми стоїмо до останнього.
Ворота вилітають із хруском кісток. Король чує – це його королівству проламали грудну клітину. Серце плескає крильми об уламки. Дряпається. Але живе. Серце королівства вже далеко – в оточенні вірних слуг і охоронців в похідній сукні дрімає на подушках, і вільним зимовим вітром овіяна її дорога.
Його серце в безпеці, а це означає, що тіло можна не берегти.
– Ходімо зустрічати наших гостей.
– Слухаюсь, ваше величносте.
Письменницький челендж
28/30
#софіягуд
🔥8💔2🍓1
До мене щойно підійшли і запросили ще раз видатися в збірці 💅💅💅
❤12
Опишіть персонажа речами
Жанна була бережливою і романтичною. Зо́ря вважала, що інколи аж занадто. Вона зберігала старі квитки, театральні програмки, флаєри, календарики, малюнки на папірцях, гербарій ‒ усі знаки і пам’ятки людського життя. Від дідуся їй залишився старий патефон. Правда без тонарми. Купити її хотіли, та все ніяк не виходило. Так і стояв він, полишений, в шафі, до кращих літ.
‒ У мене багато платівок, ‒ часто хвалилася кузині вона. – Джексона, наприклад. Мені їх подарував Ваня на Новий рік. Ми з Ніком ще тоді навіть не зустрічалися. А ось це – «Queen», здається, вісімдесят першого року. Мені їх віддала Алана Артемівна, наша сусідка в Одесі, вони переїжджали до Канади, якраз невдовзі, як Нік помер.
Це був чи не найбільшій біль в її двадцятидев’ятирічному житті. Саме те, що вона найдужче, найсильніше любила і мріяла мати поруч, слухати, бачити, торкатися, їй зберегти не вдалося. Нік зостався далеко в теплому одеському краю, оспіваний її нічними риданнями, оркестром барних друзів і схований під окропленою дешевим вином землею. Дорогу назад йому не знайти – її замели перші хуртовини. Від нього залишилися лише пальто, шарфик і запах музики. Він неясним теплом, легеньким трунком стискав груди, кружив по квартирі листками і сніжинками, лягав Зорі на руки, і дівчина майже повністю впевнена, що саме завдяки цьому так нестримно забажала пов’язати своє життя з дерев’яним інструментом.
Жанна була, як привид – ніхто ніколи не знав, чи вона є, чи її нема. Існувала тихо. З дому майже не виходила з тих пір, як поховала в Одесі Ніка і повернулася у рідне місто. Зоряну це дратувало з найпершого дня. Щойно вона перетнула поріг кузининої квартири, попросившись у батьків пожити в неї на літо, зрозуміла – витягати Жанку на вулицю буде важко. Старша сестра таким стилем життя і поведінкою створювала їй додаткову невизначеність, яких — невизначеностей — вона не любила.
‒ Прогуляємся? – в черговий раз спробувала Зоряна, перебираючи струни новенької гітари вже другу годину поспіль. Обережно проводила ніжними пальцями по струнам, по деці, вдихала запах дерева. Ледь відчутний оточуючим, але дівчині чомусь особливо яскравий. – Навпроти парку відкрилось нове кафе. «Шинок» називається, смішна така назва.
Хмари опустили сонце за ремені на дахи-пательні посірілих багатопверхівок. Вони повільно вкривалися оранжевим світлом, здалеку схожим на яєчню, і стікали до вікон, продираючись у квартири крізь штори й фіранки.
Жанна прижмурилась, поставила останню вимиту тарілку на сушку і, витерши вогкі руки об пожовклий посалений рушник, – його давно треба було б попрати, ‒ великомучено зітхнула:
‒ Може замовимо додому? Так не хочеться виходити з хати…
‒ Ти навіть продукти через Glovo замовляєш, хоча Сільпо буквально через вулицю від нас, ‒ наполягала молодша. – Хіккувать влітку – це щось за гранню добра й зла. Збирайся, ‒ вона сперла гітару об стіну. – Ми йдем і це не обговорюється!
‒ А чого ти з друзями не підеш?
Зоряна промовчала. А нащо відповідати, якщо відповідь кожного разу однакова?
Обличчя в Жанни було втомлене, тускле, і в виразі його було щось зворушливо-ніжне. Вона виглядала, як людина, що от-от впаде, здується вітром. Їй минуло двадцять дев’ять років, але вона здавалася на десять старше.
Такою була двоюрідна сестра Зоряни, ‒ і кузина схожа була з нею так само, як молода лань зі старою кобилою.
Жанна, напевне, могла б відстояти свою думку. Що їй справді не хочеться йти в галасливу нову піцерію в оточення таких ж галасливих нових людей. От тільки сенсу не бачила. Сперечатися з Зоряною було все одно, що кричати на Бога – лише голос зірвеш, а результату не отримаєш ніякого. Тому вона смиренно кивнула і почимчикувала в кімнату, залишивши сестру в гордій самотності упиватися черговою перемогою.
Письменницький челендж
30/30
Жанна була бережливою і романтичною. Зо́ря вважала, що інколи аж занадто. Вона зберігала старі квитки, театральні програмки, флаєри, календарики, малюнки на папірцях, гербарій ‒ усі знаки і пам’ятки людського життя. Від дідуся їй залишився старий патефон. Правда без тонарми. Купити її хотіли, та все ніяк не виходило. Так і стояв він, полишений, в шафі, до кращих літ.
‒ У мене багато платівок, ‒ часто хвалилася кузині вона. – Джексона, наприклад. Мені їх подарував Ваня на Новий рік. Ми з Ніком ще тоді навіть не зустрічалися. А ось це – «Queen», здається, вісімдесят першого року. Мені їх віддала Алана Артемівна, наша сусідка в Одесі, вони переїжджали до Канади, якраз невдовзі, як Нік помер.
Це був чи не найбільшій біль в її двадцятидев’ятирічному житті. Саме те, що вона найдужче, найсильніше любила і мріяла мати поруч, слухати, бачити, торкатися, їй зберегти не вдалося. Нік зостався далеко в теплому одеському краю, оспіваний її нічними риданнями, оркестром барних друзів і схований під окропленою дешевим вином землею. Дорогу назад йому не знайти – її замели перші хуртовини. Від нього залишилися лише пальто, шарфик і запах музики. Він неясним теплом, легеньким трунком стискав груди, кружив по квартирі листками і сніжинками, лягав Зорі на руки, і дівчина майже повністю впевнена, що саме завдяки цьому так нестримно забажала пов’язати своє життя з дерев’яним інструментом.
Жанна була, як привид – ніхто ніколи не знав, чи вона є, чи її нема. Існувала тихо. З дому майже не виходила з тих пір, як поховала в Одесі Ніка і повернулася у рідне місто. Зоряну це дратувало з найпершого дня. Щойно вона перетнула поріг кузининої квартири, попросившись у батьків пожити в неї на літо, зрозуміла – витягати Жанку на вулицю буде важко. Старша сестра таким стилем життя і поведінкою створювала їй додаткову невизначеність, яких — невизначеностей — вона не любила.
‒ Прогуляємся? – в черговий раз спробувала Зоряна, перебираючи струни новенької гітари вже другу годину поспіль. Обережно проводила ніжними пальцями по струнам, по деці, вдихала запах дерева. Ледь відчутний оточуючим, але дівчині чомусь особливо яскравий. – Навпроти парку відкрилось нове кафе. «Шинок» називається, смішна така назва.
Хмари опустили сонце за ремені на дахи-пательні посірілих багатопверхівок. Вони повільно вкривалися оранжевим світлом, здалеку схожим на яєчню, і стікали до вікон, продираючись у квартири крізь штори й фіранки.
Жанна прижмурилась, поставила останню вимиту тарілку на сушку і, витерши вогкі руки об пожовклий посалений рушник, – його давно треба було б попрати, ‒ великомучено зітхнула:
‒ Може замовимо додому? Так не хочеться виходити з хати…
‒ Ти навіть продукти через Glovo замовляєш, хоча Сільпо буквально через вулицю від нас, ‒ наполягала молодша. – Хіккувать влітку – це щось за гранню добра й зла. Збирайся, ‒ вона сперла гітару об стіну. – Ми йдем і це не обговорюється!
‒ А чого ти з друзями не підеш?
Зоряна промовчала. А нащо відповідати, якщо відповідь кожного разу однакова?
Обличчя в Жанни було втомлене, тускле, і в виразі його було щось зворушливо-ніжне. Вона виглядала, як людина, що от-от впаде, здується вітром. Їй минуло двадцять дев’ять років, але вона здавалася на десять старше.
Такою була двоюрідна сестра Зоряни, ‒ і кузина схожа була з нею так само, як молода лань зі старою кобилою.
Жанна, напевне, могла б відстояти свою думку. Що їй справді не хочеться йти в галасливу нову піцерію в оточення таких ж галасливих нових людей. От тільки сенсу не бачила. Сперечатися з Зоряною було все одно, що кричати на Бога – лише голос зірвеш, а результату не отримаєш ніякого. Тому вона смиренно кивнула і почимчикувала в кімнату, залишивши сестру в гордій самотності упиватися черговою перемогою.
Письменницький челендж
30/30
❤9🔥2💔1
Сім'я
Для Едіка сім'я закінчилася тоді, коли помер тато. Мама з тих пір ходила примарною тінню, щораз з новим вітчимом - деякі з них справді були добрими і турботливими, але Едік все одно старався не прив'язуватися - його серце було розбито вщент, і розбивати його ще раз об малознайомих, хоча й милих людей, він не бажав. Єдиним, кого Мельник хотів бачити в їхній квартирі, був хресний Любомир, татів друг, але той з головою пірнув у роботу - тому вони бачилися рідко. Едік засинав з відчиненими вікнами, щоб напустити холод в кімнату і грітися об ковдру - чомусь так йому здавалося, що в опустілій квартирі ще залишилося життя.
Тимофій ніколи не був самотнім - і ніколи не буде. Яким би лайном не був їхній батько - живий чи мертвий, - як би не пила мати і не хотіли їхньої смерті двоюрідні брати і сестри, що посягають на спадок бабусь і дідусів, у Тимофія завжди буде Стас, а у Стаса - Тіма. Тому що так склалася доля, що вони народилися двоє. В один день і одну годину. З однієї утроби вийшли на світ - і в одній землі лежатимуть. Це настільки болюча прив'язаність, що інколи робиться дурно - але окрім неї у них нічого немає. Та, відверто, і не хочеться, щоб було.
Роза любила свою тітку, але пробачити зраду так і не змогла. Інколи їй здається, що Зоя їй наснилася - так присипалися попелом часу спогади. Давно загоїлися мозолі і рани від балетних пуант, давно наїдженні всі недостатні кілограми. У Рози є лише мама - і мама не має кар'єри всесвітньовідомої балерини. Але у мами є серце і душа, і теплі руки, і їхні сімейні фотографії. Мама цілує її перед сном і будить ранками, мама бинтує їй коліна після падінь з велосипеда і ходить на батьківські збори. У Рози є лише мама - але мами достатньо, щоб замінити будь-кого.
Іра ще не знає, але її сім'я далеко не така ідеальна, як їй здається. Її старший брат далеко не правдоносець і борець за справедливість, який прибігає за кожним її писком, а тато з мамою ховають страшний секрет у шафі спальні. У її родини далеко не просто так потрійна сигналізація на високому кам'яному паркані повздовж будинку і по двору бігають три бійцівських собаки. У них не просто так броньовані двері і особиста охорона, а брат далеко не з чистої неприязні об'їжджає поліцейські відділки.
Ліза вже знає, що її сім'я далеко не така ідеальна, як їй здавалося. За спинами її батьків - кладовище життів і кар'єр, мрій і амбіцій, їхніх і чужих. Вони пожертвували достатньою кількістю людей, щоб не поступитися успіхом нікому - навіть власній донці.
І кожен йтиме в парк своєю дорогою: з мікрорайону, з центру, з-за міста. Вони розкладатимуть покривала на сирій землі під розваленим старим дубом в парку і викладатимуть все, що принесли: гітари і книги, карти і смаколики, гумки, чипси, тяжкі думки і сльози. Вони складатимуть їх у хустинку і залишатимуть біля смітника разом з пустими пляшками коли і упаковками Лейс. Зранку усі тривоги опиняться на сміттєзвалищі - і більше ніколи нікого не турбуватимуть.
Письменницький челендж
31/30
Останній день ✨
Для Едіка сім'я закінчилася тоді, коли помер тато. Мама з тих пір ходила примарною тінню, щораз з новим вітчимом - деякі з них справді були добрими і турботливими, але Едік все одно старався не прив'язуватися - його серце було розбито вщент, і розбивати його ще раз об малознайомих, хоча й милих людей, він не бажав. Єдиним, кого Мельник хотів бачити в їхній квартирі, був хресний Любомир, татів друг, але той з головою пірнув у роботу - тому вони бачилися рідко. Едік засинав з відчиненими вікнами, щоб напустити холод в кімнату і грітися об ковдру - чомусь так йому здавалося, що в опустілій квартирі ще залишилося життя.
Тимофій ніколи не був самотнім - і ніколи не буде. Яким би лайном не був їхній батько - живий чи мертвий, - як би не пила мати і не хотіли їхньої смерті двоюрідні брати і сестри, що посягають на спадок бабусь і дідусів, у Тимофія завжди буде Стас, а у Стаса - Тіма. Тому що так склалася доля, що вони народилися двоє. В один день і одну годину. З однієї утроби вийшли на світ - і в одній землі лежатимуть. Це настільки болюча прив'язаність, що інколи робиться дурно - але окрім неї у них нічого немає. Та, відверто, і не хочеться, щоб було.
Роза любила свою тітку, але пробачити зраду так і не змогла. Інколи їй здається, що Зоя їй наснилася - так присипалися попелом часу спогади. Давно загоїлися мозолі і рани від балетних пуант, давно наїдженні всі недостатні кілограми. У Рози є лише мама - і мама не має кар'єри всесвітньовідомої балерини. Але у мами є серце і душа, і теплі руки, і їхні сімейні фотографії. Мама цілує її перед сном і будить ранками, мама бинтує їй коліна після падінь з велосипеда і ходить на батьківські збори. У Рози є лише мама - але мами достатньо, щоб замінити будь-кого.
Іра ще не знає, але її сім'я далеко не така ідеальна, як їй здається. Її старший брат далеко не правдоносець і борець за справедливість, який прибігає за кожним її писком, а тато з мамою ховають страшний секрет у шафі спальні. У її родини далеко не просто так потрійна сигналізація на високому кам'яному паркані повздовж будинку і по двору бігають три бійцівських собаки. У них не просто так броньовані двері і особиста охорона, а брат далеко не з чистої неприязні об'їжджає поліцейські відділки.
Ліза вже знає, що її сім'я далеко не така ідеальна, як їй здавалося. За спинами її батьків - кладовище життів і кар'єр, мрій і амбіцій, їхніх і чужих. Вони пожертвували достатньою кількістю людей, щоб не поступитися успіхом нікому - навіть власній донці.
І кожен йтиме в парк своєю дорогою: з мікрорайону, з центру, з-за міста. Вони розкладатимуть покривала на сирій землі під розваленим старим дубом в парку і викладатимуть все, що принесли: гітари і книги, карти і смаколики, гумки, чипси, тяжкі думки і сльози. Вони складатимуть їх у хустинку і залишатимуть біля смітника разом з пустими пляшками коли і упаковками Лейс. Зранку усі тривоги опиняться на сміттєзвалищі - і більше ніколи нікого не турбуватимуть.
Письменницький челендж
31/30
Останній день ✨
❤🔥9🔥1👀1
Сьогодні я починаю приймати участь у студентському проєкті - розповідатиму студентам Флориди про війну в Україні. Я поставила перед собою емпатично та емоційно дуже важку задачу - розповісти історії окремих людей, яких я знаю і про яких знаю, яким допомагала напряму чи опосередковано. Я, як людина, яка багато років працює зі сторітелінгом, знаю, що окремі історії вкарбовуються у пам'яті краще, чим масові. Навіть, якщо це масові трагедії народів. Як би жахливо це не звучало, але чим ближче ти наблизиш читача/слухача до того, про кого ти розповідаєш - тим вірогідніше ця історія запам'ятається йому.
Я не можу повірити, що це той прийом, який мені ПОТРІБНО використовувати, щоб ЗМУСИТИ вестернів проникнутися проблемами нашої країни, але маємо те, що маємо. Гей, людожерське середньовіччя, що там по Всесвітньому дню ментального здоров'я?
#софіягуд
Я не можу повірити, що це той прийом, який мені ПОТРІБНО використовувати, щоб ЗМУСИТИ вестернів проникнутися проблемами нашої країни, але маємо те, що маємо. Гей, людожерське середньовіччя, що там по Всесвітньому дню ментального здоров'я?
#софіягуд
💔20
Нові твори будуть зовсім скоро, не переживайте, я просто зробила невеличку творчу паузу
🫡🫡🫡
🫡🫡🫡
❤10❤🔥1
Вона пішла завойовувати тікток
🔥8❤1👎1
Вузли
В якийсь момент я перестала розуміти, куди я взагалі рухаюсь. Якщо раніше моє життя склалося з прямих ліній, чорних та білих, в яких завжди були початки і кінці, то тепер воно нагадує безкінечну сіру нитку, зав'язану вузлами, не розплутавши які не можна рухатися далі.
І от стою я, розплутую вузли, і бачу, що від кожного руху вони лише сильніше затягуються.
#софіягуд
В якийсь момент я перестала розуміти, куди я взагалі рухаюсь. Якщо раніше моє життя склалося з прямих ліній, чорних та білих, в яких завжди були початки і кінці, то тепер воно нагадує безкінечну сіру нитку, зав'язану вузлами, не розплутавши які не можна рухатися далі.
І от стою я, розплутую вузли, і бачу, що від кожного руху вони лише сильніше затягуються.
#софіягуд
❤14💔2😢1
Чи є серед вас ті, хто мріє написати/пише свою книгу або хоче написати свій фанфік? 📖
Anonymous Poll
33%
Я вже пишу свою книгу 🖊️
13%
Я вже пишу фанфіки 🖊️
28%
Я не пишу, але дуже-дуже хочу писати 🫂
0%
Я тіко читаю і залишаю відгуки ✨
28%
А шо? 👁️👄👁️
Так, і для чого голосування?
Насправді, я не очікувала аж такої уваги і активності, дякую всім дуже за інтерес 💋
Хто не знає, я – Софія Гуд(овсек), і я пишу «Соборні норни» – роман у новелах у стилі емоційного реалізму. Його уривки гуляють Друкарнею, Твітером і в деяких групах у Фейсбуці (🫨). Всі його доступні глави ви можете почитати ось туть, а підтримати мене та почитати також іншу мою творчість туть
Для чого я вас всіх тут зібрала?
Дехто з вас правильно здогадався – у листопаді стартує NaNoWriMo. І я хочу зібрати однодумців, щоб разом прийняти у ньому участь 🫂
NaNoWriMo (National Novel Writing Month) – письменницький челендж, учасники та учасниці якого повинні (або будуть дуже старатися чесно-чесно) написати 50,000 слів майбутнього роману за 30 днів. Це 1667 слів на день 🫡
І, судячи з опитування, дехто з вас також зовсім не проти приєднатися. Я, на жаль, не знайшла якогось організованого українського чату або українського гештегу, щоб приєднатися, тому вирішила: чому б і не заснувати свої? ✨
ЩО Я ПРОПОНУЮ:
Протягом листопада ми з вами публікуємо наші уривки та напрацювання під гештегами #ukrNaNoWriMo та #NaNoWriMo. Це може бути будь-яка соцмережа, челендж розповсюджується на все: від Фейсбуку до Друкарні, від Твітера до Аркуша і до АО3. Само собою, ми репостимо собі на сторінки також роботи інших учасників, щоб підняти одне-одному активність. Ми ж велика команда 🫂 У кінці місяця ми підводимо підсумки і пишемо пост/тред, скільки в результаті ми змогли написати і чи виконали ми умови.
Детальніше про сам челендж ви можете почитати туть
ЧЕЛЕНДЖ СТАРТУЄ З ЛИСТОПАДА!
Ступимо перший крок до мрії разом? 🫀
Поширюйте цей пост, а також тред у Твітері, приєднуйтеся до чатику, діліться враженнями, чернетками та натхненням. Всіх люблю!
ТЕЛЕГРАМ-ЧАТ, СТВОРЕНИЙ ДЛЯ СПІЛКУВАННЯ, ОБМІНУ ІДЕЯМИ, (САМО)РЕКЛАМИ ТА ПРОСТО ТОМУ ЩО Я НЕ ЗНАЙШЛА ІНШІ ЧАТИ ПО NANOWRIMO: https://news.1rj.ru/str/+XqHBOUh5v3s2YWEy
#софіягуд
Насправді, я не очікувала аж такої уваги і активності, дякую всім дуже за інтерес 💋
Хто не знає, я – Софія Гуд(овсек), і я пишу «Соборні норни» – роман у новелах у стилі емоційного реалізму. Його уривки гуляють Друкарнею, Твітером і в деяких групах у Фейсбуці (🫨). Всі його доступні глави ви можете почитати ось туть, а підтримати мене та почитати також іншу мою творчість туть
Для чого я вас всіх тут зібрала?
Дехто з вас правильно здогадався – у листопаді стартує NaNoWriMo. І я хочу зібрати однодумців, щоб разом прийняти у ньому участь 🫂
NaNoWriMo (National Novel Writing Month) – письменницький челендж, учасники та учасниці якого повинні (або будуть дуже старатися чесно-чесно) написати 50,000 слів майбутнього роману за 30 днів. Це 1667 слів на день 🫡
І, судячи з опитування, дехто з вас також зовсім не проти приєднатися. Я, на жаль, не знайшла якогось організованого українського чату або українського гештегу, щоб приєднатися, тому вирішила: чому б і не заснувати свої? ✨
ЩО Я ПРОПОНУЮ:
Протягом листопада ми з вами публікуємо наші уривки та напрацювання під гештегами #ukrNaNoWriMo та #NaNoWriMo. Це може бути будь-яка соцмережа, челендж розповсюджується на все: від Фейсбуку до Друкарні, від Твітера до Аркуша і до АО3. Само собою, ми репостимо собі на сторінки також роботи інших учасників, щоб підняти одне-одному активність. Ми ж велика команда 🫂 У кінці місяця ми підводимо підсумки і пишемо пост/тред, скільки в результаті ми змогли написати і чи виконали ми умови.
Детальніше про сам челендж ви можете почитати туть
ЧЕЛЕНДЖ СТАРТУЄ З ЛИСТОПАДА!
Ступимо перший крок до мрії разом? 🫀
Поширюйте цей пост, а також тред у Твітері, приєднуйтеся до чатику, діліться враженнями, чернетками та натхненням. Всіх люблю!
ТЕЛЕГРАМ-ЧАТ, СТВОРЕНИЙ ДЛЯ СПІЛКУВАННЯ, ОБМІНУ ІДЕЯМИ, (САМО)РЕКЛАМИ ТА ПРОСТО ТОМУ ЩО Я НЕ ЗНАЙШЛА ІНШІ ЧАТИ ПО NANOWRIMO: https://news.1rj.ru/str/+XqHBOUh5v3s2YWEy
#софіягуд
Telegram
NaNoWriMo: Укррайт Assemble
Софія Гуд invites you to join this group on Telegram.
🔥8❤5
Forwarded from Ланцюжок відгуків | Амбасадори фідбеку
Завершилась реєстрація на два звичайних ланцюжки, тож тепер ми оголошуємо ще один, але незвичайний!👀
Обмін відгуками на міді-роботи в 2023 році.
Приймаємо роботи від 10к слів, змушуємо читати їх повністю😁 та за місяць написати великий-великий відгук.
Є нюанс? Звісно є нюанс. Для цього обміну ланцюжок будуватиметься не в хронології реєстрації. Натомість ми постараємося підібрати цікавий для вас твір з поданих на обмін.
Як ми це зробимо? Читайте в правилах!
Реєстрація триватиме до 20.11. Обмін стартує 26.11, дедлайн на відгук 26.12.
Щоб податися на обмін, заповніть гугл-форму.
На всі питання відповідатимемо в коментарях наших соцмереж.
Обмін відгуками на міді-роботи в 2023 році.
Приймаємо роботи від 10к слів, змушуємо читати їх повністю😁 та за місяць написати великий-великий відгук.
Є нюанс? Звісно є нюанс. Для цього обміну ланцюжок будуватиметься не в хронології реєстрації. Натомість ми постараємося підібрати цікавий для вас твір з поданих на обмін.
Як ми це зробимо? Читайте в правилах!
Реєстрація триватиме до 20.11. Обмін стартує 26.11, дедлайн на відгук 26.12.
Щоб податися на обмін, заповніть гугл-форму.
На всі питання відповідатимемо в коментарях наших соцмереж.
Google Docs
Правила обміну відгуками на міді-фіки від Ланцюжка / 2023
Вітаємо, друзі! Цього чудового листопадового дня, ми оголошуємо обмін відгуками на роботи розміром міді. Але не простий обмін, а такий, в якому прочитати треба буде все-все, від першого розділу до останнього. Але і матимемо з вами цілий місяць на читання!…
❤3
Не написала сьогодні жодного слова на NaNoWriMo, любі друзі і вороги, проте писала інше – текстовку на цікавий проєкт. Вже в кінці цього місяця я його вам покажу 🤗✨
А поки поставте 👍 за те, що я щиро стараюся не відходити від графіку((
#ukrNaNoWriMo #NaNoWriMo День 9
А поки поставте 👍 за те, що я щиро стараюся не відходити від графіку((
#ukrNaNoWriMo #NaNoWriMo День 9
❤12👍3🦄2
Росіянин
Я майже перестала вживати слово "орки". Я не використовую його ні в своїх текстах, ні в проєктах, ні в буденному житті.
Тому що це не орки знищують нас. Це не орки вилізли із фентезійних книжок і пішли палити Бахмут. Це роблять росіяни. Цілком реальні, звичайні, прості росіяни. Із Тюмєні, Москви, Сиктивкара, Уфи, інших міст росії. Росіяни. Не "жителі боліт", не "запорєбєржанє", не "узкіє". А росіяни. Громадяни російської федерації.
Я хочу, щоб саме це слово - "росіянин" - закостеніло як лайка, як образа. Саме по собі. Не "орк", не "москаль", не "московит", а "росіянин". Такий собі простий звичайний Пєтя із народа. І те, що тебе назвуть цим простим звичайним Пєтьой повинно стати найгіршою образою зі всіх можливих. Більшою, чим орк, москаль і московит.
Тому що простий звичайний Пєтя із народа пускає на Україну ракети, простий звичайний Пєтя із народа віддає накази стріляти по полонених, простий звичайний Пєтя ґвалтує жінок, дівчат, дітей, простий звичайний Пєтя несе смерть в рюкзаку і пишається тим, що йому дана така можливість. Пєтя не має честі, не має совісті.
А якщо у когось із Пєть таки є чи честь, чи совість, чи сховані, чи раптово з'являться - нас уже не хвилює.
Я пишу цей текст під гул сирени. І це не орки змушують мене сидіти за двома стінами, не від жителів боліт ми спускаємося у підвали. А від росіян. Простих, звичайних росіян.
#софіягуд
Я майже перестала вживати слово "орки". Я не використовую його ні в своїх текстах, ні в проєктах, ні в буденному житті.
Тому що це не орки знищують нас. Це не орки вилізли із фентезійних книжок і пішли палити Бахмут. Це роблять росіяни. Цілком реальні, звичайні, прості росіяни. Із Тюмєні, Москви, Сиктивкара, Уфи, інших міст росії. Росіяни. Не "жителі боліт", не "запорєбєржанє", не "узкіє". А росіяни. Громадяни російської федерації.
Я хочу, щоб саме це слово - "росіянин" - закостеніло як лайка, як образа. Саме по собі. Не "орк", не "москаль", не "московит", а "росіянин". Такий собі простий звичайний Пєтя із народа. І те, що тебе назвуть цим простим звичайним Пєтьой повинно стати найгіршою образою зі всіх можливих. Більшою, чим орк, москаль і московит.
Тому що простий звичайний Пєтя із народа пускає на Україну ракети, простий звичайний Пєтя із народа віддає накази стріляти по полонених, простий звичайний Пєтя ґвалтує жінок, дівчат, дітей, простий звичайний Пєтя несе смерть в рюкзаку і пишається тим, що йому дана така можливість. Пєтя не має честі, не має совісті.
А якщо у когось із Пєть таки є чи честь, чи совість, чи сховані, чи раптово з'являться - нас уже не хвилює.
Я пишу цей текст під гул сирени. І це не орки змушують мене сидіти за двома стінами, не від жителів боліт ми спускаємося у підвали. А від росіян. Простих, звичайних росіян.
#софіягуд
❤14💔3👏1