Це хлопець, для якого ми з вами та «Яскраво» вчора збирали кошти. Сьогодні його не стало

Привіт, друзі.

Пише не Костя. Пише Саша, його дівчина.

На останньому бойовому виїзді Костя отримав важке поранення. Разом з лікарями він боровся за життя.

Проте, сьогодні вранці серце зупинилося.
Костя загинув.

Деталі щодо поховання й тощо будуть пізніше у цьому каналі у тому числі.

Якщо буде потрібна допомога, ми також про це повідомимо.

Готуйте вишиванки, форму.

Зробимо прощальний вечір, для цього мені буде потрібна ваша допомога. Я пізніше її попрошу.


Дякую

Мене зовсім розносить від цього всього 💔💔💔

І фізично, і морально

Ледь слова збираю докупи

Сертифікатики поїхали до випускників 💓

#любитиписати

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Новини розкачують по асфальту. Вкатують в асфальт. Здається, від цих новин ти вже сам перетворюєшся в цей їбучий асфальт, сіру масу, липку і розплавлену на сонці. Ти просочуєшся в ґрунт, зливаєшся з землею і підземними течіями, несешся вниз головою на дно земного колодязя, як фунікулер на американських гірках. І вже незрозуміло: чи то ти так швидко падаєш, що не встигаєш дихати, чи це світ навколо зупинився, завмер, а миготіння в очах – всього навсього сльози?

Повітря немає. Повітря – суцільний пар, дим, навіть в кутиках очей випаровується вода і відлітає нагору, щоб колись знову впасти на землю. І потім прорости. Чимось прекрасним, чимось зеленим, чимось, що на фоні теракотової кайми неба палатиме зіркою. Чимось, що житиме у віках допоки новини знову не почнуть закатувати в асфальт. І все повториться знову.

#софіягудовсек

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Тільки Костя зміг заставити всіх відтискатися в себе на прощанні

– Теракотовою каймою по верху неба
Тече водоспад
Скажи мені, о історіє
Ким я став?
По водній гладі плескають весла
Тухне маяк
Скажи мені, о історіє
Як це так?
Прогниле дерево ледь пливе
Штовхає хвилі
Скажи мені, бутафоріє,
Чиї сили,
Узявши в руки, ти вершиш долі?
Скажи мені, о історіє, як поволі
Ти забираєш у нас те найкраще, що ми взростили
Скажи мені, о історіє...
Тобі соромно?
– Ні хвилини.

#поезія
Раз в рік і палка стріляє, раз в рік і Гудовсек поет

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Є у вас світло чи нема, спокійно ви ставитесь до відключень чи вірите в продаж світла Румунії — усе це не відміняє того, що ситуація складна і ми маємо допомагати нашим захисникам

📍 Тому до вашої уваги збір на генератор на зарядну станцію для артилеристів 44 бригади на Запорізькому напрямку

🫂 Моя ціль – 5000. Здається, це зовсім небагато, проте я знаю, що ви всі пам'ятаєте золоте правило – маленьких донатів не буває! 💞

Збір відкрили для земляка albi___naaaa та win.nnilll

Посилання на мою дружню баночку: https://send.monobank.ua/jar/7mi6sd8H4i

🖇 Номер основної банки 5375411220811785

Кожна ваша гривня важлива, тож чом би не задонатити ранішній та вечірній полтинник на генератор і зарядну станцію?

До Покровського собору на Великдень стікалося все місто.

Саме стікалося: подекуди було важко роздивитися, де починається різнобарвна сукня якоїсь бабусі, а де починається кошик іншої. Едік плив слідом за юрбою, Роза ступала попід ручку з ним і несла доверху набитий кошик. З-під рушника стричала палка ковбаси і все грозилася випасти.

Білі мури височіли над головами людей. Едік дивився вгору і здавалося, що собор падає ‒ опускається все нижче і нижче до його обличчя. Але як тільки хлопець кліпав, все поверталося на свої місця.

На протилежному боці вулиці вони побачили дві рудих макітри і один старий, в’язаний із твердої лозини кошик ‒ Тіма і Стас брели, про щось сперечаючись. Так само, як і завжди: Стас йшов, не розбираючи дороги, махав руками у майже істеричних жестах, поки брат крокував рівно, як маршируючий солдат, і подекуди відтягував молодшого близнюка на бік тротуару, щоб той не збив людей.

Перейшли через дорогу і зупинилися поруч.
Сонце сховалося за куполами собору. Останні промінчики визирали з-за золота і розсіювалися над людьми. Едік став навпроти центрального входу ‒ височезних сход, що вели прямісінько до дерев’яних дверей храму. Вони відчинялися із характерним скреготом.

#соборні_норни

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Літературних постів та уривків не було вже досить тривалий період

За цей час кількість підписників трішки зменшилася

Тим часом Софія: А чого люди відписуються я не поні маю??????? 🤔🤔🤔

До закриття загальної банки залишилося 7к, а до закриття моєї дружньої баночки – менше 3к!

Давайте ви скинете довільний донат на збір і скрін сюди в коментарях, а я влаштую рубрику «ваш рядок – мій вірш/моя проза»?)

Це чудова прозаїчна/поетична практика, я обожнюю цей івент 🫂

У коментарях можете також писати побажання, чи ви хочете вірш на ваш рядок чи прозовий етюд/нарис

Посилання на мою дружню баночку: https://send.monobank.ua/jar/7mi6sd8H4i

🖇 Номер основної банки 5375411220811785

Аня дивилася на світ крізь свій великий поламаний калейдоскоп – подаровану братом підзорну трубу.

Вона підглядала у вікна сусідських будинків: ось Аліса з сьомого поверху знову чубрається з молодшим братом, хто сьогодні гратиме на комп'ютері. А ось дружина пана Зарембо-Гадзяцького іде в церкву і той, потираючи руки, зникає з квартири слідом – Аня знає, що через півгодини він знову приведе коханку, а його сини, зачинившись в кімнаті, робитимуть вигляд, шо нічого не відбувається. Ось баба Марта вигулює на повідку кицю Муру, і місцеві собаки розбігаються в різні боки. Ось колишній найкращий Анін друг, Антон, спускається сходами свого під'їзду і йде до школи.

Аня до школи не ходить. Аня останнім часом взагалі не ходить – ноги не слухаються. У неї є крісло колісне, є милиці і тримачі по всьому периметру квартири, але за її межі дівчинці виходити заборонили. І виповзати, і випливати, і вилітати теж.

Ані подобалося підглядати за життями інших, тому що свого вона, на жаль, більше не мала. Вона не пам'ятала, в який саме момент його не стало – здається, воно непомітно вискользало з рук, міліметр за міліметром витікало водою, а потім в секунду вирвалося із ослабілої хватки, залишивши лише гірке відчуття пустоти. Аня хапалася за повітря, але більше не відчувала нічого попереду. І позаду. І навколо. Наче невидимий скляний купол. Все видно – а нічого не чути. І з того боку тебе теж не ніхто не чує.

Хоча раніше чули. І бачили. І торкалися. Раніше навколо Ані було багато людей: друзів, приятелів, знайомих, однокласників. Але як тільки життя вислизнуло із рук, то потягло за собою кожного по черзі. Вони йшли – хто одразу, хто поступово, але всі, без жодних виключень, всі пішли.

І щоразу, як хтось зникав з її життя, Аня просила їх хоча б обернутися наостанок.
Але вони не оберталися.

І тепер їй залишалося лише сидіти, дивитися в поламаний калейдоскоп на вулицю і виловлювати знайомі силуети.

Можливо, так буде не завжди. Але так є зараз. І Аня почувається занадто погано, щоб щось із цим зробити.

#оповідання #романтичне

Софія Гудовсек потім вигадає назву