До Покровського собору на Великдень стікалося все місто.

Саме стікалося: подекуди було важко роздивитися, де починається різнобарвна сукня якоїсь бабусі, а де починається кошик іншої. Едік плив слідом за юрбою, Роза ступала попід ручку з ним і несла доверху набитий кошик. З-під рушника стричала палка ковбаси і все грозилася випасти.

Білі мури височіли над головами людей. Едік дивився вгору і здавалося, що собор падає ‒ опускається все нижче і нижче до його обличчя. Але як тільки хлопець кліпав, все поверталося на свої місця.

На протилежному боці вулиці вони побачили дві рудих макітри і один старий, в’язаний із твердої лозини кошик ‒ Тіма і Стас брели, про щось сперечаючись. Так само, як і завжди: Стас йшов, не розбираючи дороги, махав руками у майже істеричних жестах, поки брат крокував рівно, як маршируючий солдат, і подекуди відтягував молодшого близнюка на бік тротуару, щоб той не збив людей.

Перейшли через дорогу і зупинилися поруч.
Сонце сховалося за куполами собору. Останні промінчики визирали з-за золота і розсіювалися над людьми. Едік став навпроти центрального входу ‒ височезних сход, що вели прямісінько до дерев’яних дверей храму. Вони відчинялися із характерним скреготом.

#соборні_норни

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Літературних постів та уривків не було вже досить тривалий період

За цей час кількість підписників трішки зменшилася

Тим часом Софія: А чого люди відписуються я не поні маю??????? 🤔🤔🤔

До закриття загальної банки залишилося 7к, а до закриття моєї дружньої баночки – менше 3к!

Давайте ви скинете довільний донат на збір і скрін сюди в коментарях, а я влаштую рубрику «ваш рядок – мій вірш/моя проза»?)

Це чудова прозаїчна/поетична практика, я обожнюю цей івент 🫂

У коментарях можете також писати побажання, чи ви хочете вірш на ваш рядок чи прозовий етюд/нарис

Посилання на мою дружню баночку: https://send.monobank.ua/jar/7mi6sd8H4i

🖇 Номер основної банки 5375411220811785

Аня дивилася на світ крізь свій великий поламаний калейдоскоп – подаровану братом підзорну трубу.

Вона підглядала у вікна сусідських будинків: ось Аліса з сьомого поверху знову чубрається з молодшим братом, хто сьогодні гратиме на комп'ютері. А ось дружина пана Зарембо-Гадзяцького іде в церкву і той, потираючи руки, зникає з квартири слідом – Аня знає, що через півгодини він знову приведе коханку, а його сини, зачинившись в кімнаті, робитимуть вигляд, шо нічого не відбувається. Ось баба Марта вигулює на повідку кицю Муру, і місцеві собаки розбігаються в різні боки. Ось колишній найкращий Анін друг, Антон, спускається сходами свого під'їзду і йде до школи.

Аня до школи не ходить. Аня останнім часом взагалі не ходить – ноги не слухаються. У неї є крісло колісне, є милиці і тримачі по всьому периметру квартири, але за її межі дівчинці виходити заборонили. І виповзати, і випливати, і вилітати теж.

Ані подобалося підглядати за життями інших, тому що свого вона, на жаль, більше не мала. Вона не пам'ятала, в який саме момент його не стало – здається, воно непомітно вискользало з рук, міліметр за міліметром витікало водою, а потім в секунду вирвалося із ослабілої хватки, залишивши лише гірке відчуття пустоти. Аня хапалася за повітря, але більше не відчувала нічого попереду. І позаду. І навколо. Наче невидимий скляний купол. Все видно – а нічого не чути. І з того боку тебе теж не ніхто не чує.

Хоча раніше чули. І бачили. І торкалися. Раніше навколо Ані було багато людей: друзів, приятелів, знайомих, однокласників. Але як тільки життя вислизнуло із рук, то потягло за собою кожного по черзі. Вони йшли – хто одразу, хто поступово, але всі, без жодних виключень, всі пішли.

І щоразу, як хтось зникав з її життя, Аня просила їх хоча б обернутися наостанок.
Але вони не оберталися.

І тепер їй залишалося лише сидіти, дивитися в поламаний калейдоскоп на вулицю і виловлювати знайомі силуети.

Можливо, так буде не завжди. Але так є зараз. І Аня почувається занадто погано, щоб щось із цим зробити.

#оповідання #романтичне

Софія Гудовсек потім вигадає назву

«Представниця культурно-мистецького середовища і креативних індустрій»

Вільні мріяти

Десь з половину форумного часу замість «Вільні мріяти» я читала «Вільні іяти» та «Вільні яти». З різних причин.

Інколи світло засліплювало очі. Інколи по екранах блимали чорні квадрати – це нормально, коли вони стільки часу стоять увімкнені під сонцем. Інколи я просто забувала надягати окуляри і не могла прочитати взагалі нічого.

Цей чорний квадратик посеред екрану спочатку бісив. Блимав, привертав увагу і відволікав від того, що говорили люди на сцені.

«Вільні іяти»

А потім я зрозуміла, що вже декілька хвилин читаю «Вільні іяти» як «Вільні діяти». І все, в цілому, встало на свої місця.

«Вільні яти»

Вільні я і ти. І він, і вона. Ми. Ми вільні діяти так і діяти те, у що віримо і про що мріємо, у своїй вільній країні. Ми вільні бігти, йти, летіти, повзти та просто лежати в бік своєї цілі – і всьому цьому ми завдячуємо нашим ЗСУ.

Якби не герої та героїні, ми би теж бігали, повзли і лежали...

Але я вірю, що вам не потрібно пояснювати різницю.

Показуйте, що зараз читаєте 🥰

Повертаюся в робоче русло!

Останнім часом у мене був не дуже хороший емоційний стан (зовсім нехороший), який супроводжувався купою справ і неможливістю висунути носа на повітря або хоча б у Word. Багато чого трапилося, суттєво кажучи. Але ми тут, ми живі і ми їбошимо – я, моя шиза і мій найкращий в світі хлопець, тож «Соборні норни» повільно, але вірно повзуть у бік свого завершення.

Прийшла похвалитися і знову зникнути з вашого інфополя: залишилося дописати дві глави до закінчення рукопису 💪🏻

#соборні_норни

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Однією із моїх улюблених деталей у «Соборних норнах» є спосіб пропису фокалу різних персонажів: їхнє ставлення одне до одного через певне дуже специфічне порівняння

Ми знаємо, що Едік є музикантом та аудіалом, тобто більшість речей сприймає та запам'ятовує через звуки – якщо прослідкувати ті частини, де він є фокальним персонажем, то можна помітити, що майже усіх людей навколо він сприймає через музику, музичні інструменти або жанри, з якими вони у нього асоціюються.

Наприклад, про його найкращого друга:

«Тимофієвий голос розливався коридором. Глибокий і якийсь зовсім недитячий. Едік, звичайно, і раніше чув, що у друга голос далеко не зламаний підлітковий писк, але лише зараз зрозумів, з яким саме музичним інструментом він міг би його порівняти ‒ з органом»

А ось про Тіминого брата-близнюка, Стаса:

«Стас був схожий на Тимофія, як мелодика на орган. Як макака на горилу. Як дитина на дорослу самостійну особистість. І Едік злився на нього. Бо саме через цю дитячість його найкращий друг з юних років вимушений був так тяжко працювати»

І подібний опис є до усіх персонажів, окрім Рози.

#соборні_норни
#пишу_ділюся

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Наскільки борзо і пихато буде підійти до стендів видавництва на наступній ярмарці і запитати їхні видавничі плани? 😭

Я не вмію у цю вашу ділову комунікацію, подібна практика взагалі ок чи всі через пошти подають рукописи?

У всіх письменників, які потрапляються мені в Інстаграмі, такі естетичні дарк фентезі твори 🤒

Коли хтось мене запитує, чому для мене так принципово показувати персонажів через призму одне-одного, я завжди кажу:

іди нафіг це моя книжка як хочу так і пишу

Будь-який твір, якщо він не історичний, документальний або мемуарний, значною мірою є вигадкою. Проте «Соборні норни» хоч і вигадані персонажно, проте сетінгово – це історія про дитинство і юність дуже великого відсотка населення України. Так як я роблю на цьому у творі великий акцент і приділяю цьому багато уваги (да відсилки на МЕГА-ТВ, я дивлюся на вас), мені потрібно розумно приплітати і персонажів також. Тобто, було би дивно, якби всі вони у свої 12-13 років казали «чіназес» і пили комбучу, як мінімум тому, що єдиною тоді доступною комбучею був всіма ненависний бабин чайний гриб.

У них у всіх свої характери, свої історії, які в творі тісно переплетені, багато хто має свої хобі, захоплення і навіть ворогів (деяких вирізати довелося, бо не влізли і займали екранний час, наприклад балерина з кличкою «Кулішка» – тінь від неї ви можете побачити в одній із останніх глав).

Едік, Ліза, Роза, Стас, Тіма й Іра друзі, звичайно, проте мені дуже не подобається, коли персонажі в книзі є носіями функцій, а не повноправними героями зі своїми особливостями світосприйняття.

Тож те, на що звертає увагу Іра, коли бачить Стаса – це не те, що рухає сюжет; проте це те, що рухає читача до розуміння героя. І якщо хоча б одна людина в цей момент подумає: «О, я теж постійно звертаю увагу на катишкі на одязі інших, мене теж бісить ця звичка, але я теж нічого не можу вдіяти!» – тоді це деталь, яка робить персонажа людянішим, а значить – ближчим до читача. А як на мене, найкраще, що може зробити автор – це прописати такого героя, якому хочеться вірити.

#соборні_норни #пишу_ділюся #софіягудовсек

Софія Гудовсек потім вигадає назву

💚 ⬇️ Атеншон атансьйон рубрика Кружечок ⬇️💚