Трішки інтерв'юю тут, зовсім трішечки

Все ще моє улюблене заняття ‒ дивитися без звуку і бачити, наскільки мультяшна в мене міміка ☠️

#письменницьке #любитиписати

Бувають такі люди – рідко, але бувають – цінність яких розумієш лише у порівнянні. От їхній попередній начальник виявився саме таким.

Марійка не могла сказати точно, коли все покотилося по всім відомому місцю. Можливо, ще тоді, багато років тому, коли вона переступила поріг офісу. Можливо, коли змінилося начальство. А, можливо, ще коли послухала батька і залишитися в цьому проклятому Рівному, полишивши мрію стати юристом у Львові. З неї вийшов би непоганий юрист… І непогана львів’янка.

Їхній попередній бос і босом як таким не був – він був людиною. Марійка раніше цього не цінувала, але зараз готова вдарити будь-кого, хто скаже, що «людяності не існує». Микола Іванович рідко кричав (бурчав – так, майже постійно, хрипів і кашляв, але ніколи не підвищував голос), рідко коли сварився, взагалі рідко з’являвся у відділі. У його поважному віці не варто було бігати з поверху на поверх. Він називав їх «мої дівчатка», передавав посильними козачками цукерки і захищав перед вищими. Він пережив з ними нульові і переїзд в нову будівлю, з самісінького центру міста і аж в район Зоопарку. Він привітно усміхався в її перший робочий день, з радістю пояснював усі тонкощі і примовляв: «Ти, дітьониш, головне ніколи не мовчи, як що – зразу мені кажи, дзвони, нявкай. На іншому кінці світу буду – зразу до тебе. Ти молоде, зелене ще, хтозна, що може бути, як дівчатка тебе сприймуть…». Сприйняли добре. Микола Іванович якимось чином зміг збудувати для них окремий від інших відділів світ, комфортний для роботи і спілкування, з хустинками на поличках, наклейками на дзеркалі і стареньким радіо. Як безпечна бульбашка. Вони не боялися нічого за кістлявою згорбленою спиною в старому сірому светрі.

Тепер про старого Івановича нагадував лише приклеєний на двері офісу пожовклий листок – «Відповідальний за пожежну безпеку». Нове начальство, здавалося, і не збиралося його знімати. Ніби знущалося.

Юрій Степанович (по-батькові звертатися до нового шефа не було жодного бажання, як і загалом виражати будь-яку мізерну повагу), переступивши поріг відділу, зразу почав диктувати свої правила. Поприводив своїх людей, змінив охоронців, посадив в крісло молоденьку пишногруду секретарку, звільнив половину працівників.

Новий їхній шеф в першу чергу – шеф, в другу – бос, в третю – начальник, в четверту – колишній гендиректор сусідньої фірми, і лише в якусь сьому чи восьму – людина. Хоча інколи їхній відділ і в цьому сумнівався. За рік можна було б звикнути, але Марійці все ніяк не вдавалося. Хам, грубіян із повадками малолітнього хлопчини, який не знає, як влаштований цей світ – як до такого начальства можна звикнути? Може подзвонити серед ночі, нагрубити, обізвати – хіба ж це співпраця?

– Машо! Шуруй сюди! Швидко!

А ще зовсім не звертає уваги на прохання називати її «Марійка».

– Добре, Юріє Степановичу. Зараз іду.

Жінка зітхнула і поклала слухавку робочого телефону. Єдине, до чого їй все ж вдалося звикнути – це до дитячої істеричності нового начальства. Якщо сприймати його, як доходжале дитя, то можна уникнути багатьох непорозумінь.

Марійка відсунула клавіатуру, кинула погляд на колегу навпроти – Оленине кругле обличчя ховалося за широкими екранами їхніх робочих комп’ютерів – і встала зі стільчика. Той незадоволено заскрипів і похитнувся.

Вона кинула погляд на червону новорічну пляму відривного календаря на світло-салатовій стіні. Промінчик зимового сонця пробивався крізь опущені жалюзі. Чорне пряме каре відкидало дивну тінь, і здавалося, що у Марійки на голові глибока миска.

– Удачі там, – прохрипіла колега. Марійка не стримала гіркої усмішки.

ЧИТАТИ НОВЕЛУ ПОВНІСТЮ

#оповідання

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Про ідеальні дні

Ідеальний зимовий день для Аліси навіть теоретично не існував. Навіть у думках. У найсміливіших, найглибших фантазіях. Ідеальний Алісин день майорів теплими променями по кімнаті, підсвічуючи пилинки у повітрі, що здіймалися з підлоги щоразу, як хтось порушував її блаженний творчий хаос. В ідеальний день цей блаженний хаос ніхто б не чіпав, мама не верещала би над вухом про безлад і бруд, в ідеальний день можна було б не хвилюватися про те, що про її кімнату подумають інші. В ідеальний день спека сушила б горло до тріщин, як оті, що вона бачила в тектонічних плитах по телевізору на Діскавері. Тато щось там казав про їх рух, землетруси, виверження вулканів… Коли тато про щось таке починав говорити, це перетворювалося у лекцію про глобальне потепління, Марс, Ілона Маска (хто б це не був) і нафтовидобувні крани. Аліса знала точно ‒ в її ідеальному дні не було б цієї лекції.

Але у вікна билася зима, все норовилася вибити рипучу дерев’яну шибку, тож Алісі нічого не залишалося, окрім як вилізти зі свого теплого барлогу ковдр і подушок. Вилізати було складно. Ковдри налягали приємною важкістю на голову і примушували лишитися довше, ще хоча б на секундочку. Але мороз вже продирався крізь тканину, заповзав лаписьками у барліг, тож Алісі зіскочила вниз.

Підлога була, як обледенілий каток ‒ дівчина зойкнула і знову закинула ноги на ліжко. Стопа аж запекла. Аліса ще тоді замислилися, що це дуже красивий оксюморон, але потім згадала, що не знає значення цього слова і з великою вірогідністю просто вжила перший-ліпший термін, аби у своїй голові звучати розумною. Стало якось образливо.

Аліса знову спробувала злізти з ковдр на каток ‒ цього разу більш успішно. Ноги швидко звикли до колючого холоду. Двома великими кроками дівчинка перетнула відстань від ліжка до вікна, звідки дув вітер. Випльовувався заледенілою водою, вихаркувався білою мокротою, як з пащеки дракона. Дерев’яного дракона ‒ такого ж старого, як вікно. Такого ж кострубатого, кривого, прогнилого зсередини, як шибка. Оминаючи розкидані речі та іграшки, Аліса сперлася об підвіконня ногою і потягнулася до віконної ручки.

Щоб розбити скло потрібно вдарити в торець ‒ це, по суті, єдине, що Аліса запам’ятала з тих рідкісних уроків фізики, на яких зволила побувати за весь рік. На всіх інших вона або солодко спала, або їла щось солодке в кав’ярні навпроти школи. Навіть не ховалася ‒ а що їй ці старі швабри сказали би?

Але те, що торець міг бути в ручці… Або, що торець і є ручка… Або що вікно може випасти разом із торцем, ручкою і шибкою…

Свист можна було б ще списати на хуртовину, протяг чи сусіда Івана, якому бабки в дворі забороняли свистіти, аби гроші водилися. Але от тріск скла і дерева ‒ спочатку глухий удар, як ніби хтось кинув каменюку, потім ‒ дзвін скла… Безсумнівно, Аліса не могла вигадати, з чим його порівняти і як замаскувати мамі те, що щойно сталося.

На вулиці хтось голосно зойкнув. Потім закричав.

Загалом, Аліса не знала, як так сталося, але знала, що тепер їй точно потрібно буде поприбирати безлад в кімнаті ‒ якось ніяково перед поліцейськими, коли вони приїдуть розбиратися, хто скинув шматок скла з п’ятого поверху людям на голови.

Аліса зітхнула. Певне, ідеальний зимовий день таки справді настав ‒ для її мами, яка останніх кілька років лише і мріяла про те, аби ця кімната врешті була прибрана.

#оповідання

НАПИСАНО НА ЛАБОРАТОРІЇ ТВОРЧОГО ПИСЬМА ДЛЯ ЮНАЦТВА НАТАЛІЇ ДОВГОПОЛ 📎

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Я не особливо люблю роздавати письменницькі поради, як ви знаєте. Але останнім часом я вичленувала для себе невеличкі «підказки», що одночасно допомагають моїй зозульці триматися в екзистенційній коробці та моєму внутрішньому письменнику не згоріти в агонії:

• Отже, я стримую себе в порівняннях з іншими. Саме зі стилістичного боку. Я розумію, що ніколи не зможу писати, як якийсь інший письменник, тому що я не знаю, як він мислить. Я не відчуваю світ так, як він, і навіть не впевнена, чи відчуває він його взагалі. Навіть, якщо він спробує докладно пояснити, я все одно не розумітиму повною мірою. Він бачить світ картинками чи словами? В нього безперервний монолог в голові чи буває тиша? Що для нього є раціональне письмо? Як він відчуває сонце на своєму обличчі? Я – не цей письменник, і це чудово! 💓

• Якщо я не хочу зараз писати сюжетно – я не буду змушувати себе писати сюжетно, бо не вся література має сюжет як такий. І це нормально.

• Мені самій має бути цікаво те, що я пишу, інакше який, блін, в цьому всьому кайф? 👀

Можливо, у вас теж є мініправила та мініпоради, які допомагають вам триматися письменницької купки? Розкажіть про них! 🤗

#пишу_ділюся

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Коли видавництво, якому ти послала рукопис тебе проігнорувало, а зараз виявилося, що вони таки беруть рукописи на розгляд:

Ви грієте моє серденько 💓💓💓

#ваші_відгуки

От чому коли є речі, які потрібно терміново написати і нагально переробити, хочеться писати і перероблювати все, що завгодно, окрім них?

Буквально – синопсис «Соборних норн» потрібно переробити і переписати тут і зараз, дедлайном на минулий місяць, а я за тиждень примудрилася написати замість цього два розділи сумарною кількістю символів з пробілами в 23 928 (це 13 вордівських сторінок) 🙈

(не жаліюся, але жаліюся, як то кажуть)

Як змусити себе писати те, що потрібно, а не те, що хочеш? 😭

#пишу_ділюся

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Хтось: Чому ти так не любиш показувати свої чернетки? 🧐

Тим часом мої чернетки:

#пишу_ділюся

Сьогодні мала продуктивно-робочий настрій, тож написала на UWU невеличкий тред про clean fantasy 🧝‍♀️🧼

Знали б ви, як ми повеселилися, поки робили обкладинку 😂

А як до цього жанру ставитеся ви? І чи виносите його взагалі як жанр, чи вважаєте, що краще просто ставити мітки 16+ та 18+ на книги, а не намагатися винести книги без високорейтингових сцен в окремий жанр?

#письменницьке

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Волинь моя, краса моя, побачимося вже цієї неділі! ✨🥰

Хочете цікаво та з користю провести час (а заразом поспілкуватися, понити за ціни на книги, обійнятися і послухати мене та моїх колег) – усіх запрошую! 💞

📅 Коли: 9 лютого (неділя), 18:30
📍Де: Спілка Спейс (ТЦ «Промінь», 4 поверх)
🎟 Квитки за посиланням: https://secure.wayforpay.com/payment/pinktaburet (20% від їх продажу підуть на підтримку Сил оборони)

💥 Крім відсотку з квитків, буде проводитися аукціон, а також ви матимете змогу придбати унікальні листівки з ілюстраціями крутих художників та художниць. Усі виручені кошти з листівок теж підуть на підтримку війська!

Всіх чекаю!

Хто чекав святкові челенджі для письменників? У нас для вас бінго! 💚

Оберіть 4 з 16 тропів так, щоб вони утворили лінію, і напишіть свою історію (свої історії) про кохання
Опублікуйте на UWURead з тегом Совине Кохання 2025 та подаруйте своїм персонажам трішечки щастя ✨

Тег ви можете знайти у вкладці тегів під час публікації роботи на платформі (він красивий, тематичний, рожевий, ми старалися коротше кажучи) 🥰

Ваші увулентинки 🦉

Тематичненько 😜

Інше життя 💞

Її обличчя усміхалося з білборду. Білозубо. Занадто, аби це було природньо. Поруч стояв її такий ж білозубий чоловік. Обоє – у червоних в'язаних светриках із сердечками. Вона тримала в долоні чашку. Він – її за плечі. Напис «Подаруй тепло коханій людині. Купуй парний одяг зі знижкою до -40% тільки в SoulmateViddaniUa!». Назва магазину повністю в рядок не влізла, тож UА автоматично перескочило на низ.

Настя зітхнула. Безкінечний потік думок в голові припинився. Окрім білозубості фоток і поїхавшого рядка ні до чого іншого прикопатися не виходило. Як би сильно вона не хотіла. Ні до зачісок, ні до пози – вони обіймалися так, як і на всіх своїх відео в ТікТоках і Рілсах. Він – її за плечі, вона – долоню йому на передпліччя. Настя навіть звірила.

– Я би хотіла мати її життя, – Настя не зчулась, як промовила це вголос.

Подруга зиркнула з-під лоба, надпиваючи каву із пластикової соломинки:

– Робоче чи особисте?
– Не знаю, – зітхнула Настя. – Обидва?
– Мати білосніжнозубого чоловіка, щоб з ним зніматися в рекламі?

Настя засміялася. Морозець щипав щоки, фарбував червоним ніс. Її подруга помахала перед її обличчям квитками і поманила за собою всередину приміщення.

Навіть, якщо поки що романтично обійматися у светриках із сердечками їй немає з ким, проте завжди є з ким про це понити. А потім піти в кіно. А потім, можливо, навіть отримати валентинку з кіоску біля кінотеатру, наспіх підписану на коліні.

*

– Уяви, як щасливо живуть ці діти, – Настя простягнула чоловікові телефон. На екрані вкотре програвалося відео, де дві дівчинки діляться враженнями про фільм. Певне, щойно вийшовши з кінотеатру.

– Звідки тобі знати? – не відриваючись від паперів на столі запитав чоловік. – В ТікТоці ніхто не ділиться проблемами, тільки якщо вони набирають перегляди.

– Вони не мислять такими категоріями, – промила Настя. Відклала телефон. – Хотіла б я їхнє життя.

Вони з чоловіком теж колись такими категоріями не мислили. І соцмережі свої вели, бо їм подобалося. Ні, звичайно, Настя подобається, але будь-що, що стає роботою, перетворюється у обов'язок. А обов'язки завжди обтяжують.

– Ми такі стрьомні на тій рекламі, ти бачила? – чоловік відклав папку з документами і зняв окуляри. Без них було чудово видно перші промінчики зморшок в кутках його очей.

Настя понуро кивнула. Чоловік подивився на вимкнений телефон, простягнув до дружини руку і запитав:

– Хочеш в кіно?
– Та який сенс, – відмахнулася Настя. – Ми можемо подивитися Нетфліксі.

Проте чоловік все одно підвівся з крісла і хитро подивився на Настю:

– А який фільм ти НЕ хочеш дивитися в кіно?
– Ти колись зведеш мене в могилу, – ніжно промовила Настя і простягнула долоню.
– Якщо так називається фільм, то я тільки за, – чоловіча рука притягнула її до себе.

Коли вони прийдуть в кінотеатр, то візьмуть місця на останньому ряду. А коли повертатимуться додому, то випадково потраплять в кадр до двох дівчаток, що вкотре намагатимуться відзняти другу частину відгуку.

#оповідання #романтичне

Софія Гудовсек потім вигадає назву

Правлю синопсис, роблю домашку з польського перекладу, ходжу на роботу, виконую практику, семимильними кроками пишу новий роман, збираю матеріал для збірки, чого ще не вистачає у цьому пекельному колесі життя?

Правильно, ✨застуди✨

Усі ми: