Мене дивує, як легко пишуться замітки, і як важко даються тексти

І це не одне і те ж

Книзі зараз важко. І письменнику важко, повірте. Ми ж теж піддаємося впливам сучасного світу – кліповому мисленню, відосикам в ТікТоці, подкастикам, голосовим повідомленням. Мала проза перемагає велику. Замітки в Фейсбуці, написані на колінці за три хвилини, ніби вкрадені з чийогось особистого щоденника, перемагають малу прозу. Твіти перемагають замітки. Чим менше – тим легше. Виключення будуть завжди: хоча б останній роман Кідрука, толмуд, яким можна збивати дрони або вбивати тарганів. У нас в гуртожитку нема тарганів, тільки клопи, та і «Колонію» я залишила в Україні, бідоську недочитану. Але її читають. Вона всюди.

Я щиро вірю, що колись таки народжу на світ «Соборні норни». Колись. It's a boy! Чесно кажучи, вони, як гиря на вагах, як якір, вкопаний в пісок на дні так глибоко, що неможливо дістати – писати не пишуться, й інше почати теж не дають. Вбила стільки років свого життя на них, вже гріх не доробити, а доробити не виходить. Персонажі сидять, як прибиті, не рухаються, а намагаюся порухати – виходить неживо. Не віриш їм.

Взбунтувалися.

Важко бути багатодітною матір'ю.

Я пам'ятаю, як ми з мамою стояли в черзі до каси театру. Я була маленька, час – спокійний. Ніхто не боявся голосних звуків і крекоту петард. Зима, сніг голосно хрустів під ногами перехожих. Десь зсередини будівлі чулися голосні обговорення і сміх. Я топтала чобітками маленькі кучугури, спостерігала, як повз пробігали люди з пакетами. В черзі курили чиїсь тати, мами дофарбовували губи. Поодаль ставили петарди. Якесь дитяче свято – це була передноворічна традиція.

З тих пір минуло багато років. Тепер театр невід'ємна частина мого щоденного життя. Я мрію колись завершити драму, над якою працюю вже багато-багато років, почати, можливо, сценаристську/драматуржську кар'єру. Але думками я все ще там, в черзі, топчу сніг, дивлюся на чужих тат, мам, феєрверки і пакети, і чекаю чуда.

З днем театру!

уривок
Соборні норни

Один з нападників вже замахнувся був кулаком ззаду, аж дзвінкий удар чогось металевого дав Едіку секунду перевагу – він, спіткнувшись і присівши, вирвався з міцної хватки.

Ґвалт в момент стих. Хтось із хлопців зразу зник за поворотом, вистромивши зацікавленого носа, хтось, потупцявшись на місці, сховав голову в плечах.

– Я думав, нашому трудязі нема часу на інші діла, – промовив хтось. Едік перелякано дивився то на силует з трубою в правиці, то на дворову шпану.

З темряви вийшов рослий хлопець з їжаком рудого волосся на квадратній голові. Майже такого ж кольору, як цегляна стіна. Він ступав повільно, але впевнено, насувався, як паром. Ходуном водив туди-сюди щелепу. Та з характерним звуком хрустіла.

Врешті обернувся до ватажка, твердо мовив: – Тобі немає що робить?

Привілеї

Магія її, Польщі, в тому, що до її привілеїв швидко звикаєш. Інакше, як «привілеї» щастя відсутності йобнутого сусіда я не назву. Поляки й польки зі мною не погодяться, впевнена, у них є свої внутрішні і зовнішні проблеми, але «проблеми» і «війна» це слова, зрозуміло що, не дуже взаємопорівнювані.

Тут, в спокійній, безтурботній країні за місяць навчання мені все безкінечно приїлося. Можливо, це і називається «адаптацією», але раз так, то нехай би вона ніколи не наставала. Щоб на зміну постійному подиву не приходило пресловуте комфортне: «Ну да, тут таке нормально».

Ну да, комендантської нема. А ще навчання офлайн. І кава бридка. І ціни високі. І весна з 21 березня. І дорослі, здавалося б, люди ведуть себе, як підлітки. І літаки літають. Звичайні, пасажирські. І у всіх усюдах не говорять про страшне. Викладачі тільки голову нахиляють, чуттєво питають, як у нас там справи, а ми мовчимо – бо говорить толком не вмієм, а як вмієм, то не про війну.

Гуртожитська кухня – це як Вавилонська вежа

Всі одне-одного розуміють, аж поки не усвідомлюють, що говорять на різних мовах. Буквально.

На кухні запарювала локшину і розказувала сусідці-полячці, як у нас погано зачиняються двері в блок, поки сусід, напевне, казах, піддакував і казав, що двері тут всюди наче наполовину виламані.

А потім я підвела очі від чашки і зрозуміла, що не знаю слів, які звучать, але розумію їх сенс.

Є фраза: «Після стопки і по-французьки заговориш». Здається, в деяких випадках для цього і стопка не потрібна.

Поки я гортала «Відьмака» і поєднувала між собою сюжетні лінії в книжці і серіалі, до Ані в директ написав турок

Взагалі, це нормальне явище – турки в директі. І араби. Мені теж писали, але припинили, коли мій акаунт перетворився на збірку фотографій успішного успіху і швидше-сильніше-вище. Цікаво, чому...

Так от. Цей турок виявився непростим – пішов далі, напролом. Далі «Привет красавица», далі «Я підтримувати Україну любить українських жінок українські жінки найкращі», і навіть далі «Hello I am practicing English could you be my penpal pls you are so pretty».

Він надіслав голосове.

Без контексту. Просто голосове.

Дякую технологіям: шляхом нехитрих махінацій з гугл транслейтором ми дізналися, що це турецька (треба ж було пересвідчитися). І що фраза там така ж – напроломна.

«Привіт, знаю, це прозвучить дивно, але я хотів би з тобою зустрітися»

Можливо, там малося на увазі поспілкуватися. Можливо, зустрічатися. А, можливо, те і малося на увазі. Правди ми вже ніколи не дізнаємося.

Моралі не буде. Лише висновок: підписатись-підписався, а фоткі не полайкав. Ну, ващє.

Тверда палітурка, Відьмак і сльози книгомана

В Польщі майже немає книжок в твердій палітурці. Це, як виявилося, нормально – сьогодні це підтвердила Пауліна. Вона працює в книгарні у Варшаві. І ми самі зараз майже там само – під Варшавою, у неї в гостях: я пишу цей текст, поки Аня гортає ТікТок. Кур'єр скоро принесе піцу. Почуваюся літописцем.

Є у мене бзік: я обожнюю подарункові видання книжок. А з недавніх пір ще й Відьмака. Цікаво так співпало: хлопець мій давно просив мене глянути хоча б серіал, але далі другої серії ми в Україні не добралися. А тут, в Польщі, ми з Аньою його майже додивилися – треба було чимось забити час, поки вона без фрезера спилювала мені нігті. А я паралельно почала ще й читати. Дивне заняття – намагатися читати книжку, а не сюжет, щоб потім окремі тропи/речення використовувати в своїй творчості. Так виглядає профдеформація. Письменницький момент.

Я загорілася ідеєю фікс знайти «Відьмака» в оригіналі в подарунковому варіанті. Ціни в Інтернеті на ті декілька єдиних змусили всерйоз задуматися над продажем нирки. Символізм лився з мене рікою – грішно було б в Польщі не прочитати і не поцікавитися Сапковським. Тому я засмутилася ще більше.

Моралі, як зазвичай, не буде.

Розумію

Зайшли в сувенірну лавку в старій частині Варшави, щоб купити дзвоник – традиція така, колекціоную їх. Дорогі, холєри, але що вже поробиш, раз почала багато років тому. Перший маю з Судака. Це Крим.

Дощ ллє, а ми вп'ятьох плетемся, всю площу зайняли. Даміан, Паулінин молодший брат, йде попереду – веде. Обожнюю це ім'я. Мрію назвати так сина, якщо в мене колись будуть діти.

– Прошу пані показати мені дзвонички. Маленькі. З написом «Варшава». Бажано не металічні, якісь гарні. Можливо, розписні у Вас є? Або ручної роботи.

Дівчинка за прилавком чи то плакала, чи то просто була сильно розчарована – перед тим бачила, як на неї сварилася якась цьотка, чий слід зразу простив, варто було нашій людській когорті завалитися в приміщення. Дівчина відірвала голову від зошита, потупила погляд. І двох слів зв'язати не могла: запиналася, заікалася. Кліпала довгими віями, дивилася очима наляканої лані.

Кажу повільніше:

– Прошу пані показати мені дзвоники. З написом «Варшава». У Вас є в наявності?

А сама до Ані: «Нас так багато, півмагазину займаємо».

І дівчина зненацька засвітилася. Ця усмішка промайнула, як раптовий промінь сонця на темній горі. Чесно: давно не бачила на людському обличчі такого полегшення. Заговорила:

– Можна українською, я розумію, – а потім театрально повторила, дістаючи з полиці дзвоники: – Я розумію.