Дорослі робили купу дурниць, і їх вічно потрібно було витягати з халеп. Дорослі поводились непередбачувано, і Естер навчилася бути до всього готовою. А постійно бути готовою - це постійно боятися. Естер звикла до цього відчуття. Без нього їй було б навіть дивно. Вона настільки звикла, що страх став нестрашний. Який тоді це взагалі страх? Інколи мама казала татові: «Дивись, до чого ти її довів!» — бо під час їхніх сварок у Естер, наче від холоду, цокотіли зуби. Батьки думали, що це їй кепсько, що вона ледь витримує, але насправді Естер тільки прикидалася. Насправді вона могла витримати абсолютно все.

Коли вдома ніхто не кричить і тато тверезий, Естер стає тривожно. Бо з кожним спокійним моментом вона наближається до дня, коли все знову стане погано. Їй потрібно бути напоготові. Вона вже не наївна маленька дитина, яка вірить у дива. Див не буває. За світлою смугою завжди настає чорна, тому насолоджуватися світлою смугою потрібно дуже обережно. Так простіше. Потім, коли чорна смуга таки прийде. Естер буде вже не так страшно - бо вона до цього готувалась. Тому вона знає: безтурботність завжди пахне тривогою. Радіти, що тато тверезий, треба дуже тихо, дуже бережно, щоб не сполохати момент.