Мова така ж жива стота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізняється від других людей. Він повинний буде згинути — стати іншим народом.
П. Мирний

Трохи проповідницький і такий старосвітський тон і досить романтичний погляд на мову як виразницю душі народу.
Але хіба то не правда?

Почнімо з Куліша. Сьогодні багато роботи.

PS
Похапцем записав у щоденнику:
1/V.
Весілля Вільного і Марічки

Як черга дійшла до танців, згадав старого Еразма: мудрий при застіллі — це свашка на святі😂

…ще Куліш хотів надати воздушности цьому терміну («жайворонок, лірник одинокий»):

Блакитне небо, мов дугасте море,
Безоднею самітною стоїть.
Під сонцем степ, козацьке Дике поле,
Огнем переливається-жахтить.

Гарячий вітер хилить-нахиляє
Траву хвилясту стиха до землі,
І в прозирній золоченій імлі
Даль степова мов тоне-поринає.

Понад травою стиха жар німий,
Переливаючись, пливе високо!
Розтоплюється воздух осяйний,
Тіснить у грудях дух і сліпить око.

Дивлюсь кругом: не фарбами, огнями
Картина світоіскрява горить;
Над нею любо попід небесами
Музика, мов срібло тонке, дзвенить.

То жайворонок, лірник одинокий,
Зайняв одрадну серцю вишину
І звеселяє світ шумно-широкий,
Співаючи про волю та весну.

Німує степ: йому ні на що воля.
Се немовлятко сонне в сповитку:
Судилась велетню дрімлива доля
На довгому байдужньому віку.

Закутавсь у свої зелені шати;
Пахущі мовчки нюхає квітки;
Над ним по вітру носяться крилаті
Метелики, мов марево, легкі.

Гарний вірш?

#з_архівів_Зерова

Коли листи виходять за рамці життєвої рутини й сухих професійних питань, на кшталт: “Прошу Вас зайти до п. Н передати йому повідомлення від п. Д”; натомість торкаються або особистих почуттів автора, або його погляду на певні речі, або якоюсь мірою відображають його час, — тоді ці клаптики тендітного місцями обдертого паперу оживають в руках пильного читача і стають предметом його найплідніших студій.

Таким лучився бути один із перших листів Рильського до Зерова. Мельки ми зачепили його вчора. Сьогодні пропоную вам уступи, що торкаються довколо-літературних питань. Правопис по-максимуму зберігаю оригінальний.

Частина І👇

#з_архівів_Зерова

(Реакція на вістки від “друзів з Парнасу”)

Оточений ріжними дрібʼязковими людьми і стосунками, всякими безкінечно одноманітними папірцями із «Наробразу» і т[ому] под[ібною] прозою, – я прямо оживаю, коли отримаю звістку од когось із товаришів по Парнасу. На жаль, доля мене цим не дуже часто тішить. Ваш лист, Ваші вірші для мене – як подих з оазісу. І коли якось, здається під час нічного безсоння, я почав думати про назву для Вашої збірки, – то прийшло мені до голови, що для мене особисто вона зватиметься власне Оазіс*. Але це назва – тільки моя.

*Зараз кажемо оаза.

(Сцілла і Харібда називання)

Взагалі ж я розумію, що нема нічого важчого, як підібрать назву до збірника поезій. З одного боку Сцілла банальности, з другого Харібда претенсійности… Крім того, назва повинна буть синтезом усеї книги, правда? Такі назви, як «Кобзарь» або «Стихи о прекрасной даме» – це діло щасливого випадку чи, може, особливої геніяльности. Великий майстер новелі Чехов, на мій погляд, невдало назвав багато своїх оповідань (вірний принципу скромности, строго, матового кольору)… принаймні, я часто забуваю назви його справжніх шедеврів, а що є страшнішого, як забуття?

(Реакція парнасця vs реакція Коряків)

Книга ж буде прекрасна! Перекладаєте Ви якраз те, що Вам найближче – класиків і «парнасців», і кожен Ваш переклад дає надзвичайну втіху своєю свіжістю і натуральністю. У мене навіть таке вражіння, ніби переклади Вам даються ледве не вільніше, як оригінальні поезії. Щодо останніх, то можу тільки милуватись строгістю їх стилю, прозорістю рисунку, – і жаліть, що читачів для їх, здається, треба рахувать одиницями. Niestety*! Вірші ваші читатиме і Коряк…

*На жаль (пол.)

Відреагуйте, якщо цікаво почитати продовження)

#з_архівів_Зерова
Частина ІІ
Ще кілька кололітературних думок з листа Рильського до Зерова (гортай вище, щоб знайти частину І).

(Мрія; метафора корабля)

Я собі як прекрасну мрію малюю можливість працювать укупі з Вами, з Якубським та Филиповичем, коло одного літературного діла. Ачей найшлись би іще товариші, котрим не завʼязало очей на ту істину, що коли не брать на свій корабель нічого з минулого, коли по-коряковському способу «розпаплюжить» усі традиції, то корабель врешті піде до дна. А ми б збудували Арго! Між нами були б і досвідчені керманичі Зерови, і захоплені мрією про золоте руно невідомих берегів Тичини… І це було б мистецтво.

(Рефлексія на деяких сучасників)

Безграмотного фіглярства нинішніх пророків я не визнаю, – і в щирість їх не вірю. Це так як Алешко: писав, писав «очі-ночі»… нараз ударив себе по лобі: дай-но буду футуристом (взагалі «истом») – і написав «Бузівка» і т. п. Це таке все дешеве, що мене нудить – не як од сараджевського коньяку, а як од найпоганішого самогону. Що може бути «страннее» деяких молодих поезій Метерлінка (знаю їх тільки в рос. перекладах), – а між иншим яка краса! Бо там є  дві речі, що даються лише природою: щирість і талант.

Ось так один лист привідкриває дверцята на щирі погляди Рильського початку 20-х рр.: бажання плідно працювати з товаришами по духу (Зеровим, Филиповичем — словом, “неокласиками”); несприйняття настанов на розрив із старим мистецтвом задля створення нового (думки критика Коряка, але не тільки); усвідомлення, що для їхніх віршім коло читачів досить обмежене (див. частину І). Дальші висновки робить лишаю вам)