Кумедний уривок з листа Михайла Драгоманова до Лесі. До 1895 року, коли Леся таки навістила свого дядька у Софії і пробула там кілька місяців (Драгоманов помер того ж 95-го року), вони бачились лише перед 1876 роком, після чого Драгоманов покинув Росію і виїхав у вигнання. У листі збережено його правопис, драгоманівку.

5 маjу, 93.

«Миші jак будеш писати, то кланьаjсьа дуже, — а домовц дітвору поцілуj за дьадька, котриj мусить бути дльа неjі міфом, — боj jа тебе реальео можу вообразити собі тілько jак ти сидиш на jаблуні та говориш: а я на дереве! А ти бач уже на Пегасі!
Твіj М. Др.»

І
У понеділок я вперше спустився в шахту. Це було на Дніпро(петрі)вщині. (Чому ми міняємо назву головного міста, але забуваємо про область?! Кіровоград > Кропивницький, а область — Кіровоградська; Дніпропетровськ > Дніпро, а область Дніпропетрі(о)вська…). Працював я з фотографом Філіпом (Philippe de Poulpiquet) для видання ELLE. Щодо етичності редакції журналу є питання. Сюжет був про жінок, яким від середини 2022 року дозволено працювати в шахтах (не на фізичних посадах) через брак чоловічої робочої сили внаслідок війни. На шахтах *** всі робітники працюють офіційно, відтак багатьох чоловіків мобілізували (до прикладу, до 24.02 на одній дільниці внизу працювало 170 чоловік, а за кілька місяців війни 60 із них пішло у військо — це третина!). Ця тема одразу ж набрала популярності серед іноземних медіа (майже всі ЗМІ це вже зробили): жінки, що вирівнюються в правах з чоловіками, емансипація і т.д. Усе, як європейці люблять. Для сюжету нам треба було три героїні. Домовитися про зйомку було не просто, бо про ідею зробити цей сюжет Філіп сказав мені трохи не в останній момент. Втім, мені вдалося домовитися. Коли дзвінок від Філіпа: «Мене щойно набрали з редакції, вони дуже зацікавлені в історії про жінок у шахтах, але…, не знаю, як тобі це сказати, вони кажуть, було б добре, щоб, м-м-м…, дівчата, яких вони нам підберуть, були… гарні. Я їм сказав, це не від нас залежить і все таке. Але, позаяк це журнал про жінок, моду, треба щоб дівчата були симпатичні, сам розумієш.»

Я остовпів. Власне, комунікаційниця *** питала в мене, який профіль жінок нам потрібен. Це видалось мені дивним, наче жінки — товар, а ми ним торгуємо: ця нам підходить, а оця не дуже — треба замінити. Як гидко. Без сумніву, питання не зʼявилось саме собою, запевне, прецедент уже був. Як гидко. От вам і цінності: в журналі будуть виспівувати про рівноправність чоловіка й жінки, про емансипацію другої, але коли треба сюжет в Україні і на кону стоять гроші — будь ласка гарних, неначе менш гарні не жінки і вони не виконують ту саму роботу в шахтах. Лицемірство це, від якого порядно тхне!

Побажання редакції я не передав. У мене не повертався язик про це питати. Переказав цей епізод Пʼєрові, на що він одповів: “Якби я таке почув, я б одразу припинив працювати з ними”. Ми не припинили. У неділю в обід я підібрав Філіпа на вулиці Чикаленка, і ми взяли путь.

ІІ
Півтора року я працюю з журналістами. За цей час я чимало поїздив Україною і багато чого відкрив для себе. Передусім — наскільки мало я знаю про свою країну і наскільки мало нею цікавлюся. Про те, що мені дала робота з іноземцями (французами) я розповім колись окремо, але від першої поїздки до Авдіївки у лютому 23 року, яка вже тоді була у вутлому становищі, мені завше кортіло поїхати по роботі за кермом своєї машини. Я дуже люблю їздити за кермом, а ще більше — за кермом свого Фольца, швидкого, механічного. На ньому я не просто пересуваюсь, а живу їдучи. Жвавий двигун охоче мене слухається, а механічна коробка дає відчувати машину, як живий організм, як дівчину, яку стискаєш, яку пестиш, якій даєш під зад. І ось так сталося. Я за кермом маленької, і ми торуємо шлях на схід — до Павлограда.

Ми виїхали о першій. Перед нами було добрих шість годин дороги. Спершу доброю трасою Київ-Полтава, далі переважно непоганими, але часом шпетними дорогами Дніпро(петрі)вщини. Особливо романтичною була ділянка неподалік Павлограда. Вузька доріжка обабіч оперезана деревами, що подекуди змикаються вгорі, утворюючи ніби живе склепіння. Наша робота починалась наступного дня о пів на пʼяту ранку, тоді ми мали зустріти першу героїню, Руслану, коло підʼїзду її будинку. Вона працює у першу зміну і спускається в шахту о 7:10, але її робочий день починається на кілька годин раніше, коли о 5:10 вона, з іншими шахтарями, сідає в автобус, який, підбираючи по дорозі інших робітників, доправляє їх до шахти. Ми з Філіпом хотіли це відзняти. За 10 хвилин 5 ми зустрілися з Русланою, провели її до автобуса. Надворі стояла глупа ніч. Вуличні ліхтарі спали разом із лампами осель. Світилась денними фарами лиш моя машина та старий опасистий автобус, що ковтав у свій тулуб жилавих трударів з недвижними обличчями. Проковтнув він і Філіпа з Русланою. О 5:10, скрегочучи, рушив. Рушив у ніч туди, де сходить сонце. Я слідував назирцем.

13-14.IX.24

ІІІ

Відчинилися парадні двері. Підсвічуючи собі під ноги ліхтариком айфона вийшла Руслана, середнього зросту, у чорному строгому костюмі, в акуратних туфельках на невисоких підборах. Лице нафарбоване, видно, готувалася до фотосесії. З її вигляду та вбрання зовсім не сказати, що вона їде працювати в шахту, радше керувати в офіс. Думаю, якби ми знімали шахтаря, він усе одно прийшов би в потертих штанцях та кофтинці, а не вдягався б у костюм менеджера.

Руслані 37 років. Вона на шахті вже півтора року, працює машиністкою або, по простому, — “на кнопках”. Загалом, усі жінки в шахті виконують переважно цю роботу. Її чоловік, Олексій, теж шахтар. Мають сина, Данила, 12-ти рочків, який майже не знає, що таке школа. До того як прийти на шахту наприкінці 2022 року, Руслана працювала у салоні краси. Бажання виглядати красивою нікуди не ділось. Та й чи дівається воно колись у жінок?

Молодший брат Руслани, Сергій, воює у складі Морської піхоти. Вона пішла на шахту, бо хотіла “нести світло в домівки”. Це її спосіб боротися за Україну, для України. Вона бачила, що чоловіків не вистачає, що їх треба заміняти, а коли дізналась про пілотний проєкт від *** “Жінки в шахтах”, одразу зголосилася. Її брат приїхав на кілька днів додому. За обідом Руслана каже, що “дізнавшись, що я завтра буду з французьким журналістом, він просив передати вам, що нам потрібно більше зброї…” Вона сказала це знічено, це був крик душі. Замість неї промовляла невинність, змішана з відчаєм за країну і тривогою за братом.

Руслана з династії шахтарів. Її батько та дідусь працювали на шахті, а бабуся в 41-му теж деякий час заміняла чоловіків з кайлом у руці під землею. “Піти працювати на шахту було для мене, свого роду, зробити свій внесок для України. Зараз я також можу повноправно святкувати День шахтаря і я цим пишаюся”, — гордо каже нам Руслана.

Може здатися, що я пишу якусь пропагандивну замітку, де вихваляю мужню жінку, що самовіданно працює в шахті у скрутний для батьківщини час. Так колись писали в Союзі, вихваляючи жіночу доблесть, так досі пишуть у Росії. Мені й самому так здається, але — клянусь Геркулесом — це правда. Аби не повторюватися, зазначу, що дві інші жінки, з якими ми бачилися другого дня, у вівторок, також походили з шахтарських династій. У Павлоградському районі та, власне, в цілому Донбасі, це дуже часта річ.

Ми спустилися на робоче місце Руслани 230 метрів під землею. Трохи побули з нею, поспілкувалися з кількома чоловіками, її колегами. Власне, її робота не бог яка мудра: натискати, коли треба, на кнопки, підіймати слухавку, коли дзвонять, спостерігати за доріжкою, по якій транспортується вугілля з місця видобутку до місця підйому, доповідати по телефону. Робота фізично нескладна, але досить нудна й монотонна. Це одна з тих робіт, де мало що відбувається, але конче потрібно, щоб хтось був. До 22 року тут був чоловік, зараз — Руслана, її замінить також чоловік. Під землею перебувати не важко. Тепло, дихати є чим. Звісно, завше є ризик інциденту. Від цього не застрахована жодна шахта. Підіймається Руслана о 14:20, далі душ, збирання і автобус додому. Вона повертається до квартири о 17:00. 12 годин — стільки триває її робоча зміна. І так три дні через один. Тяжко.

Сьогодні Руслана закінчує раніше. Ми відвозимо її додому, де зустрічаємо її сина Данилка, і йдемо гуляти. Руслана каже, що любить заходити з синочком до церкви і ставити свічку. Ідемо разом. Церква у центрі міста. Не питайте, якого патріархату. Всередині пусто і непривітно (це субʼєктивне враження). Далі сідаємо в кавʼярню, замовляємо випити і гуторимо. Руслана поводиться розкуто, не так було на початку, відчувалась певна напруга. Вона зізнається, що працювати в чоловічому колективі їй навіть простіше й приємніше, ніж було з жінками в салоні. “Тут немає заздрощів, немає прихованої злостивості. Ми жартуємо з хлопцями; коли я не в дусі, вони підтримають мене. Мені з ними краще.”

Даніку теж сподобалося з нами. Він уперше бачив дядю-іноземця, що говорив якоюсь незрозумілою мовою. “Вчи мови, друже, — даю йому раду, — і будеш як я.” “Кажуть, — додає мама, — перекладачі добре заробляють”. Я посміхаюсь. Час прощатися. “Приїжджайте ще!” – каже Данік.

Для нас це була екскурсія і вона закінчилась. Руслані ж післязавтра і наступні три дні знову вставати о 4-ій і повертатися додому о 17-ій.

13-14.IX.24

IV

О 9 годині пані О. з прес-центру *** завела нас у кімнату адмінбудівлі іншої шахти, що в Дніпро(петро)вському районі. Був вівторок, другий день нашого репортажу про жінок, яким від середини 2022 року дозволено працювати в шахтах. Коло столу великої кімнати скромно стояла молода вродлива пані, середнього зросту й акуратної будови. На ній легко маяла суконка до колін, вона була у невисоких підборах, посміхалась і, здається, трошки нітилась.

Зайшовши до кімнати, ми не дуже зрозуміли, що тут робить ця краса. Тоді Олена сказала: “Це Лілія, наша перша героїня”. Ми з Філіпом переглянулися, і кожен з нас подумки сказав собі: “Нічого собі, пак, шахтарка!”

Маємо трохи гулящого часу, сідаємо балакать. Лілії 32 роки, простою українською, якою розмовляють у селах навколо російськомовних міст, вона розповідає, що сама теж із шахтарської родини, її чоловік, шахтар, за вислугою років під землею вже на пенсії, вони мають двох дітей: дівчинку Женю десяти та капшука Дмитрика чотирьох років; живуть у селі П***лівка, неподалік. До материнства Лілія вивчилась у Дніпрі на психолога, але за фахом так і не працювала — останні 10 років була в декреті.

Як вона опинилася в шахті? “Першого разу під землею я побувала ще 2017 року. Компанія *** тоді влаштовувала візити-екскурсії в шахту для жінок шахтарів, щоб дружини могли побачити, що це таке і краще розуміли роботу своїх мужів. Тому я вже була з досвідом, – сміється Лілія, – коли прийшла сюди на роботу більше року тому. Чоловік був проти. Але тоді смирився – я хотіла йти, була потреба, я хтіла спробувати. Мені сподобалось. Я швидко засвоїла перше навчання, стала машиністкою. Тоді спектр посад для жінок збільшився, я пройшла ще одну підготовку і стала підземним електрослюсарем.” “Чи можна сказати, що ви знайшли себе на шахті?” – питаємо. “Так. І я не збираюсь зупинятися. Цього року я вступила заочно на гірничий факультет у Дніпрі. Закінчу і стану інженеркою. Носитиму білу каску, як ви зараз, – сміється, – а поки в мене червона.” Червона і біла каски на шахтарському підприємстві це як синьо- й білокомірники на інших.

Час іти. Цього разу ми спускаємось трохи нижче, на 300 метрів. Відчуття ті самі. Внизу нас чекає ”карета”. Вочевидь, краща ніж зазвичай, бо преса. Про це сміються самі шахтарі. Сміх не без прикрості, але не надто гіркої. Зрештою, не така й велика різниця, яким вагончиком пересуватися рельсами підземелля. Всередині низько й вузько. Поруч вільно можуть сісти дві людини, якщо потиснутися, влізе три. На зворотньому русі Філіп зробив кілька гарних світлин зі мною всередині карети, на одній — я з Лілією.

Піднявшись з шахти, ми зачекали решту робітників на вулиці і сіли разом в автобус, щоб вернутися до будівлі, де до зміни готуються до роботи, а після — додому. Помаленьку автобус заповнювався. Не зважаючи на мене з Філіпом, двох прибульців, чоловіки та жінки заходили всередину. Хтось галасно, хтось непомітно, хтось з жартом на устах, хтось з задумою на лиці. Я сидів у першому ряду, проти водійської перетинки. Праворуч порожнє місце, що скоро виповнилось, ліворуч вікно. Яскраве сонце висушувало рясні калюжі та гливку від проливної ночі землю. Мені було сумирно, так як давно не було. Я намагався думати про світ шахтарів з його романтикою і тяжістю. Та пливкий хід огрядного буса заколисав мене у півсон. Звісивши голову, я закуняв, розпізнаючи навколишні звуки лиш настільки, щоб зачути, якщо мене кликатимуть.

Залишивши шахту, мені закортіло прочитати якийсь роман про життя шахтарів. Один із тих “виробничих” романів 30-50-60-х рр. Мені здалось, що не все там мусило бути брехнею та видумкою, що багато дечого правдоподібного можемо ми там зустріти. А “програмове”, зрештою, не так вже й важко відсіяти. У тому автобусі я відчув живий пульс життя. Його формула страшенно банальна й примітивна, гідна первісної людини, але, будучи найближча до природнього закону, мені здається, лиш вона робить людей справжді щасливими: відпочивати після втомливої праці на благо іншим, щиро сміятися в колі друзів, смачно їсти, коли голодний. У щоденній гонитві за примарами, часто губляться базові речі, без яких, як страва без солі, життя втрачає смак. Тут, в автобусі, я це життя бачив.
———
Можливо, я це шахтарське життя романтизую. І сміх, що я чув, лиш прикривав плач, а галас лиш маскував особисту журбу кожного — можливо. Запевно, досить лицемірно з мого боку романтизувати те, що б я на собі не хтів зазнати. Та я не хочу, бо я зіпсований цивілізацією. І всі такі, як я, попсуті, здатні лиш сидіти чистенькими за прибраним столом і займатися “розумовою” працею. Натомість, хтось інший хай нам добуває світло, хтось інший хай виготовляє меблі, хтось інший хай… воює. Ми — думаємо… Дуже це лицемірно.
———
На обʼєктивність я не претендую. Запевно, журба недалеко бродить у шахтарів від сміху. З 30 000 гривень на місяць не дуже весело по шість-сім годин гарувати під землею, важачи життям і здоровʼям. На цьому крапка.

15.X

Чекаємо на думки від поїздки в Покровськ 20-21.ІХ.

Неясний звук, далекий звук у млі , —
То обрії черкає ніч осіння.
Встає в шорохкім шамотінні
Туман із мокрої землі.

То ніч бреде, і тіні міста бродять,
Лякливі тіні кішл і тайних бурдіїв,
І ліхтарі мінливим цвітом сходять
Міських огнів, болотяних огнів.

То черепки огнів розбризкали пиварні
По цеглі площ, холодній і слизькій,
Де мева ліхтарів, сильвети незугарні
Іще не спроданих повій.

Осіння ніч, незрівняна й нестерпна,
Прийшла, о місто, в сховища твої,
А десь гаї ще марять жовтим серпнем,
І золотом гілля іще бринять гаї.

Та ні, хай спогади прибиті і полеглі
Осінній вітер пилом рознесе,
Бо ось лиш тут, на цій холодній цеглі
Моє життя протоптано усе.

Бо тут шумлять розпатлані пиварні,
Де труться серед стін пісні хрипких людей,
Але цілунками не стулять пʼяні парні
Шаршавий рот, голодний рот ночей...

І дзвонять ліхтарі, і верески біргалок,
І ще темніший, ще бридкіший льох ,
Де бʼється у руках жіночих тіл кавалок...
— Іди-но, стерво, випʼємо удвох...

Глибока ніч, і ось достотна осінь
Останній лист достука на панель,
А ти стоїш, не продана ще й досі ,
У сутіні потворних будівель...

М. Бажан, 1925

Неймовірний, про мене, опис міста від Миколи Бажана, розпусного, розпатланого, бридкого, але неминучого, бо життя сучасне (як Бажанові, так і нам) у ньому обертається.
Саме такий, натуралістичний, опис міста зустрічається у Бажана в двадцяті роки. Це місто Золя, це клоака зла і гидоти, яка проте нас тягне і манить. Такий «голий» і справжній образ міста стрічається в багатьох наших письменників у 20-ті роки. Далі, звісно, такі описи вже не зʼявлялися, бо хіба в країні совєтів є повії? хіба є бурдеї (=борделі)? хіба по повницях пʼяно голосять робітники? …

Роботу над формою та образами, гадаю, ви самі відчуєте.

https://youtu.be/C5bfLsSmGeE?si=Ir-ezLVcddsbNtr1

Микола Верес, комбат К-2, 54 бригади. Раджу.

Друзі!
Памʼятаєте, я розповідав вам за Курщину і подарунок від війського?
Так от, у новому зборі від Видноколо дівчата розігрують п*дарську сумку, сухпай та аптечку, що нам передали з позиція на Курщині.

Я долучився до збору своєю баночкою: 7 тисяч.

Загальна ціль: 3 000 000

Донатьте за посиланням🫡

Написав учора нову замітку, люкубраційку (lucubratiuncula). Пізно вже було. Відправив Арістархівна на перевірку. Апробувала. Публікую)

Учора бігав на Труханів. Вибіг від мами, згадав дитинство: як — класі в восьмому то було — з батьком, у дні коли тренувань футбольних не було, взимку, в сніг і холод, бігали на Труханів. Він зустрічав мене коло підʼїзду, в одних і тих же балонових широких штанях, флісовій кофточці, старих похнюплених кросівках Adidas, і ми труськом бігли маршрутом його юнацьких років (мій батько в дитинстві жив у тому ж будинку, що й ми з мамою тоді жили, і вона живе досі, це квартира її дитинства): на Труханів через Павлік, Пейзажку, далі через Володимирську гірку і на міст. Перебігши на острів, я залишався робити стрибки та прес, а він добігав до першого моста, тоді — у нього йшло на все те 15 хвилин — вертався назад і забирав мене, трохи спочилого, на зворотні пʼять кілометрів.

Я вибіг о другій: через Павлік, парк мого дитинства, далі на Львівську, Пейзажку — перша зупинка: спортивний майданчик проти музичної школи, де я, осінню 21 — зимою 22-го брав уроки гітари в учителя з Кременчука (там мені теж лучилось пожити і в школу ходити!). Поробивши кілька підходів на перекладині та відтискань, продовжую біг: проз 25 школу по Десятинній, далі минаю МЗС і фунікулер, Володимирська гірка — другий превал. Те саме: вправи, цього разу на прес. Лежу на спині, в мокре обличчя бʼє тепле осіннє сонце. Станіслас, мій французький товариш, сказав мені вчора, як ми виїжджали з Павлограда, що це був перший день осені. Виявляється, природня зміна сезонів збігається з рівноденнями, тим-то сонце ще тепле, бо літо ледь-ледь кінчилося.

Забіг на міст. Перебігаючи річку, я здивувався її кольору: труйно зелена загалом, а місцями яскраво поплямована яскраво-зеленим, неначе хтось щойно вилив величезну банку зеленого кольору в Дніпро. І це не лише коло берега, але й посередині: довгі стрічки яскраво-зеленого кольору на тлі болотистого забарвлення. “Невже забруднення, що почалося в Сеймі, яке далі перекинулось на Десну, вже дійшло Дніпра?” — спитав себе. “А чому дивуватися — ти ж сам бачив, як на Десні риба гинула, і якого місцями вона була чорного кольору.”

Закололо в боку. Спинився перевести дух. Три дні варто не позайматися спортом — вже не той стан: тіло важчає, мʼязи втрачають тонус. Страшно уявити себе, якби я не займався спортом місяць. Деякі не займаються зовсім. Це й видно зразу. Спорт це не лише про тіло, передовсім це дисципліна, зібраність, характер. Хто не займається спортом, схильний бути мамулою по житті, надто це торкається чоловіків — моя особиста думка. Для себе давно помітив, що мені краще бути без вихідних зовсім, вони лиш розмʼякшують, а це для мене найстрашніше. За кількадесят метрів продовжив біг. Перебігаю місточок за клубом — заглиблююсь в острів. За кілометр добігаю до спортивного майданчика. Роблю 10 по 10 бьорпі з павзою в тридцять секунд — убивча робота. Всього 10 хвилин, а садить добряче. Падаю на травичку. Пітний, серце колотиться, живіт і груди, мов човник на хвилі: підіймаються, опускаються, підіймаються, опускаються.

Коло тренажерів спиняється чоловік на велосипеді, віком за пʼятдесят. Дивиться на мене, віддихуючого, прихильно, по-батьківськи всміхається і підходить до перекладини. Повисає: “Ох, як я охляв, — каже, — чи й раз підтягнуся?” Відпускає руки. Дивлюсь на нього, усміхаюся. Знову висне, кілька разів підтягується. Тяжко йде. Мʼязи незвиклі, тіло важке. Переглядаємося. “Ох і охляв я, — каже, — за два з половиною роки в окопах. Рухаєшся мало, сидиш постійно — вже й не підтягнуся.” Я підвівся. Мій погляд змінився: вже дивився на цього чоловіка з глибокою повагою та захопленням.
— В якій ви бригаді? — спитав я, трохи хвилюючись, що він не схоче відповідати.
— У 54.
Моє серце тьохнуло. Я чув багато недоброго про цю бригаду, особливо про одного ротного.
— Сподіваюсь, ви не під командуванням Т…?
— Ні, я в К-2.
— У Вереса? — питаю я, що вже давно чув про цей славний батальйон.
— Так, у Вереса.
— То ви в піхоті? Як у вас там? Ви десь коло Торецька зараз?
— Ні, ми вище. Коло Сіверська. Та, неважно в нас. Кацапи пруть во всю. Все розбивають. Від траншей і бліндажів нічого не лишається. КАБи все рівняють, остаються лиш ями в землі, позиції всі нищаться. Тому змушені відходити. Втрати теж є…
— А нові хоч приходять?
— Та приходять, — каже, — але якісь вони…
Це значить: приходять, а далі зникають.
— А я от завтра на ВЛК іду.
— Та ти що! Добровольцем?
— Так. У Хартію.
— Війна скрізь страшна. На Харківщині будеш. Та воно зараз усюди складно.
У чоловіка була добра українська, і мені закортіло дізнатися, з якого він куточка України.
— А ви звідки самі? — запитав я його.
— З Харківщини.
Тоді я згадав за слово “ракло”, яке, здається, належить саме Харківщині. Там-же я й чув його цього року з живих уст. Мені захотілось спитати, чи відоме воно йому.
— У вас вживають слово “ракло”, так? — питаю його.
Посміхається.
— Так, дехто каже.
— Це, типу, розбишака чи грубіян?
— Ні… “Ракло” — це… як би пояснити? — не розбишака, ні, а такий, що багато про себе думає, чванливий трохи.
— А-а-а, зрозумів. — кажу я, радий, що він це слово чув. Все ж, для мене “ракло” — це радше розбишака і нечесна людина, аніж чванько.
Чоловік збирався їхати. Ми потиснули один одному руку, він побажав усього найкращого мені, я — йому. Далі стрибнув на велосипеда і покрутив далі.

24.ІХ