Даніку теж сподобалося з нами. Він уперше бачив дядю-іноземця, що говорив якоюсь незрозумілою мовою. “Вчи мови, друже, — даю йому раду, — і будеш як я.” “Кажуть, — додає мама, — перекладачі добре заробляють”. Я посміхаюсь. Час прощатися. “Приїжджайте ще!” – каже Данік.

Для нас це була екскурсія і вона закінчилась. Руслані ж післязавтра і наступні три дні знову вставати о 4-ій і повертатися додому о 17-ій.

13-14.IX.24

IV

О 9 годині пані О. з прес-центру *** завела нас у кімнату адмінбудівлі іншої шахти, що в Дніпро(петро)вському районі. Був вівторок, другий день нашого репортажу про жінок, яким від середини 2022 року дозволено працювати в шахтах. Коло столу великої кімнати скромно стояла молода вродлива пані, середнього зросту й акуратної будови. На ній легко маяла суконка до колін, вона була у невисоких підборах, посміхалась і, здається, трошки нітилась.

Зайшовши до кімнати, ми не дуже зрозуміли, що тут робить ця краса. Тоді Олена сказала: “Це Лілія, наша перша героїня”. Ми з Філіпом переглянулися, і кожен з нас подумки сказав собі: “Нічого собі, пак, шахтарка!”

Маємо трохи гулящого часу, сідаємо балакать. Лілії 32 роки, простою українською, якою розмовляють у селах навколо російськомовних міст, вона розповідає, що сама теж із шахтарської родини, її чоловік, шахтар, за вислугою років під землею вже на пенсії, вони мають двох дітей: дівчинку Женю десяти та капшука Дмитрика чотирьох років; живуть у селі П***лівка, неподалік. До материнства Лілія вивчилась у Дніпрі на психолога, але за фахом так і не працювала — останні 10 років була в декреті.

Як вона опинилася в шахті? “Першого разу під землею я побувала ще 2017 року. Компанія *** тоді влаштовувала візити-екскурсії в шахту для жінок шахтарів, щоб дружини могли побачити, що це таке і краще розуміли роботу своїх мужів. Тому я вже була з досвідом, – сміється Лілія, – коли прийшла сюди на роботу більше року тому. Чоловік був проти. Але тоді смирився – я хотіла йти, була потреба, я хтіла спробувати. Мені сподобалось. Я швидко засвоїла перше навчання, стала машиністкою. Тоді спектр посад для жінок збільшився, я пройшла ще одну підготовку і стала підземним електрослюсарем.” “Чи можна сказати, що ви знайшли себе на шахті?” – питаємо. “Так. І я не збираюсь зупинятися. Цього року я вступила заочно на гірничий факультет у Дніпрі. Закінчу і стану інженеркою. Носитиму білу каску, як ви зараз, – сміється, – а поки в мене червона.” Червона і біла каски на шахтарському підприємстві це як синьо- й білокомірники на інших.

Час іти. Цього разу ми спускаємось трохи нижче, на 300 метрів. Відчуття ті самі. Внизу нас чекає ”карета”. Вочевидь, краща ніж зазвичай, бо преса. Про це сміються самі шахтарі. Сміх не без прикрості, але не надто гіркої. Зрештою, не така й велика різниця, яким вагончиком пересуватися рельсами підземелля. Всередині низько й вузько. Поруч вільно можуть сісти дві людини, якщо потиснутися, влізе три. На зворотньому русі Філіп зробив кілька гарних світлин зі мною всередині карети, на одній — я з Лілією.

Піднявшись з шахти, ми зачекали решту робітників на вулиці і сіли разом в автобус, щоб вернутися до будівлі, де до зміни готуються до роботи, а після — додому. Помаленьку автобус заповнювався. Не зважаючи на мене з Філіпом, двох прибульців, чоловіки та жінки заходили всередину. Хтось галасно, хтось непомітно, хтось з жартом на устах, хтось з задумою на лиці. Я сидів у першому ряду, проти водійської перетинки. Праворуч порожнє місце, що скоро виповнилось, ліворуч вікно. Яскраве сонце висушувало рясні калюжі та гливку від проливної ночі землю. Мені було сумирно, так як давно не було. Я намагався думати про світ шахтарів з його романтикою і тяжістю. Та пливкий хід огрядного буса заколисав мене у півсон. Звісивши голову, я закуняв, розпізнаючи навколишні звуки лиш настільки, щоб зачути, якщо мене кликатимуть.

Залишивши шахту, мені закортіло прочитати якийсь роман про життя шахтарів. Один із тих “виробничих” романів 30-50-60-х рр. Мені здалось, що не все там мусило бути брехнею та видумкою, що багато дечого правдоподібного можемо ми там зустріти. А “програмове”, зрештою, не так вже й важко відсіяти. У тому автобусі я відчув живий пульс життя. Його формула страшенно банальна й примітивна, гідна первісної людини, але, будучи найближча до природнього закону, мені здається, лиш вона робить людей справжді щасливими: відпочивати після втомливої праці на благо іншим, щиро сміятися в колі друзів, смачно їсти, коли голодний. У щоденній гонитві за примарами, часто губляться базові речі, без яких, як страва без солі, життя втрачає смак. Тут, в автобусі, я це життя бачив.
———
Можливо, я це шахтарське життя романтизую. І сміх, що я чув, лиш прикривав плач, а галас лиш маскував особисту журбу кожного — можливо. Запевно, досить лицемірно з мого боку романтизувати те, що б я на собі не хтів зазнати. Та я не хочу, бо я зіпсований цивілізацією. І всі такі, як я, попсуті, здатні лиш сидіти чистенькими за прибраним столом і займатися “розумовою” працею. Натомість, хтось інший хай нам добуває світло, хтось інший хай виготовляє меблі, хтось інший хай… воює. Ми — думаємо… Дуже це лицемірно.
———
На обʼєктивність я не претендую. Запевно, журба недалеко бродить у шахтарів від сміху. З 30 000 гривень на місяць не дуже весело по шість-сім годин гарувати під землею, важачи життям і здоровʼям. На цьому крапка.

15.X

Чекаємо на думки від поїздки в Покровськ 20-21.ІХ.

Неясний звук, далекий звук у млі , —
То обрії черкає ніч осіння.
Встає в шорохкім шамотінні
Туман із мокрої землі.

То ніч бреде, і тіні міста бродять,
Лякливі тіні кішл і тайних бурдіїв,
І ліхтарі мінливим цвітом сходять
Міських огнів, болотяних огнів.

То черепки огнів розбризкали пиварні
По цеглі площ, холодній і слизькій,
Де мева ліхтарів, сильвети незугарні
Іще не спроданих повій.

Осіння ніч, незрівняна й нестерпна,
Прийшла, о місто, в сховища твої,
А десь гаї ще марять жовтим серпнем,
І золотом гілля іще бринять гаї.

Та ні, хай спогади прибиті і полеглі
Осінній вітер пилом рознесе,
Бо ось лиш тут, на цій холодній цеглі
Моє життя протоптано усе.

Бо тут шумлять розпатлані пиварні,
Де труться серед стін пісні хрипких людей,
Але цілунками не стулять пʼяні парні
Шаршавий рот, голодний рот ночей...

І дзвонять ліхтарі, і верески біргалок,
І ще темніший, ще бридкіший льох ,
Де бʼється у руках жіночих тіл кавалок...
— Іди-но, стерво, випʼємо удвох...

Глибока ніч, і ось достотна осінь
Останній лист достука на панель,
А ти стоїш, не продана ще й досі ,
У сутіні потворних будівель...

М. Бажан, 1925

Неймовірний, про мене, опис міста від Миколи Бажана, розпусного, розпатланого, бридкого, але неминучого, бо життя сучасне (як Бажанові, так і нам) у ньому обертається.
Саме такий, натуралістичний, опис міста зустрічається у Бажана в двадцяті роки. Це місто Золя, це клоака зла і гидоти, яка проте нас тягне і манить. Такий «голий» і справжній образ міста стрічається в багатьох наших письменників у 20-ті роки. Далі, звісно, такі описи вже не зʼявлялися, бо хіба в країні совєтів є повії? хіба є бурдеї (=борделі)? хіба по повницях пʼяно голосять робітники? …

Роботу над формою та образами, гадаю, ви самі відчуєте.

https://youtu.be/C5bfLsSmGeE?si=Ir-ezLVcddsbNtr1

Микола Верес, комбат К-2, 54 бригади. Раджу.

Друзі!
Памʼятаєте, я розповідав вам за Курщину і подарунок від війського?
Так от, у новому зборі від Видноколо дівчата розігрують п*дарську сумку, сухпай та аптечку, що нам передали з позиція на Курщині.

Я долучився до збору своєю баночкою: 7 тисяч.

Загальна ціль: 3 000 000

Донатьте за посиланням🫡

Написав учора нову замітку, люкубраційку (lucubratiuncula). Пізно вже було. Відправив Арістархівна на перевірку. Апробувала. Публікую)

Учора бігав на Труханів. Вибіг від мами, згадав дитинство: як — класі в восьмому то було — з батьком, у дні коли тренувань футбольних не було, взимку, в сніг і холод, бігали на Труханів. Він зустрічав мене коло підʼїзду, в одних і тих же балонових широких штанях, флісовій кофточці, старих похнюплених кросівках Adidas, і ми труськом бігли маршрутом його юнацьких років (мій батько в дитинстві жив у тому ж будинку, що й ми з мамою тоді жили, і вона живе досі, це квартира її дитинства): на Труханів через Павлік, Пейзажку, далі через Володимирську гірку і на міст. Перебігши на острів, я залишався робити стрибки та прес, а він добігав до першого моста, тоді — у нього йшло на все те 15 хвилин — вертався назад і забирав мене, трохи спочилого, на зворотні пʼять кілометрів.

Я вибіг о другій: через Павлік, парк мого дитинства, далі на Львівську, Пейзажку — перша зупинка: спортивний майданчик проти музичної школи, де я, осінню 21 — зимою 22-го брав уроки гітари в учителя з Кременчука (там мені теж лучилось пожити і в школу ходити!). Поробивши кілька підходів на перекладині та відтискань, продовжую біг: проз 25 школу по Десятинній, далі минаю МЗС і фунікулер, Володимирська гірка — другий превал. Те саме: вправи, цього разу на прес. Лежу на спині, в мокре обличчя бʼє тепле осіннє сонце. Станіслас, мій французький товариш, сказав мені вчора, як ми виїжджали з Павлограда, що це був перший день осені. Виявляється, природня зміна сезонів збігається з рівноденнями, тим-то сонце ще тепле, бо літо ледь-ледь кінчилося.

Забіг на міст. Перебігаючи річку, я здивувався її кольору: труйно зелена загалом, а місцями яскраво поплямована яскраво-зеленим, неначе хтось щойно вилив величезну банку зеленого кольору в Дніпро. І це не лише коло берега, але й посередині: довгі стрічки яскраво-зеленого кольору на тлі болотистого забарвлення. “Невже забруднення, що почалося в Сеймі, яке далі перекинулось на Десну, вже дійшло Дніпра?” — спитав себе. “А чому дивуватися — ти ж сам бачив, як на Десні риба гинула, і якого місцями вона була чорного кольору.”

Закололо в боку. Спинився перевести дух. Три дні варто не позайматися спортом — вже не той стан: тіло важчає, мʼязи втрачають тонус. Страшно уявити себе, якби я не займався спортом місяць. Деякі не займаються зовсім. Це й видно зразу. Спорт це не лише про тіло, передовсім це дисципліна, зібраність, характер. Хто не займається спортом, схильний бути мамулою по житті, надто це торкається чоловіків — моя особиста думка. Для себе давно помітив, що мені краще бути без вихідних зовсім, вони лиш розмʼякшують, а це для мене найстрашніше. За кількадесят метрів продовжив біг. Перебігаю місточок за клубом — заглиблююсь в острів. За кілометр добігаю до спортивного майданчика. Роблю 10 по 10 бьорпі з павзою в тридцять секунд — убивча робота. Всього 10 хвилин, а садить добряче. Падаю на травичку. Пітний, серце колотиться, живіт і груди, мов човник на хвилі: підіймаються, опускаються, підіймаються, опускаються.

Коло тренажерів спиняється чоловік на велосипеді, віком за пʼятдесят. Дивиться на мене, віддихуючого, прихильно, по-батьківськи всміхається і підходить до перекладини. Повисає: “Ох, як я охляв, — каже, — чи й раз підтягнуся?” Відпускає руки. Дивлюсь на нього, усміхаюся. Знову висне, кілька разів підтягується. Тяжко йде. Мʼязи незвиклі, тіло важке. Переглядаємося. “Ох і охляв я, — каже, — за два з половиною роки в окопах. Рухаєшся мало, сидиш постійно — вже й не підтягнуся.” Я підвівся. Мій погляд змінився: вже дивився на цього чоловіка з глибокою повагою та захопленням.
— В якій ви бригаді? — спитав я, трохи хвилюючись, що він не схоче відповідати.
— У 54.
Моє серце тьохнуло. Я чув багато недоброго про цю бригаду, особливо про одного ротного.
— Сподіваюсь, ви не під командуванням Т…?
— Ні, я в К-2.
— У Вереса? — питаю я, що вже давно чув про цей славний батальйон.
— Так, у Вереса.
— То ви в піхоті? Як у вас там? Ви десь коло Торецька зараз?
— Ні, ми вище. Коло Сіверська. Та, неважно в нас. Кацапи пруть во всю. Все розбивають. Від траншей і бліндажів нічого не лишається. КАБи все рівняють, остаються лиш ями в землі, позиції всі нищаться. Тому змушені відходити. Втрати теж є…
— А нові хоч приходять?
— Та приходять, — каже, — але якісь вони…
Це значить: приходять, а далі зникають.
— А я от завтра на ВЛК іду.
— Та ти що! Добровольцем?
— Так. У Хартію.
— Війна скрізь страшна. На Харківщині будеш. Та воно зараз усюди складно.
У чоловіка була добра українська, і мені закортіло дізнатися, з якого він куточка України.
— А ви звідки самі? — запитав я його.
— З Харківщини.
Тоді я згадав за слово “ракло”, яке, здається, належить саме Харківщині. Там-же я й чув його цього року з живих уст. Мені захотілось спитати, чи відоме воно йому.
— У вас вживають слово “ракло”, так? — питаю його.
Посміхається.
— Так, дехто каже.
— Це, типу, розбишака чи грубіян?
— Ні… “Ракло” — це… як би пояснити? — не розбишака, ні, а такий, що багато про себе думає, чванливий трохи.
— А-а-а, зрозумів. — кажу я, радий, що він це слово чув. Все ж, для мене “ракло” — це радше розбишака і нечесна людина, аніж чванько.
Чоловік збирався їхати. Ми потиснули один одному руку, він побажав усього найкращого мені, я — йому. Далі стрибнув на велосипеда і покрутив далі.

24.ІХ

Збір продовжується!

На бригади, що захищають Харківщину і Покровськ!

https://send.monobank.ua/jar/XYhzuYiVF

Тичина

Живемо в лісі, друзі, звʼязку тут не є. Пишу щоденник, пишу багато (робить поки нічого), але публікувати нема можливості (за виїмком, коли вивозять, як от зараз).
Тому кілька заміток залишаю, читнете, як захочеться).

#щоденник

28.іх

6:17 Сплю всюди: на землі, на лавці, на дощці. Було дві тривоги, перша — серед ночі, довга була, перейшли в льох, спав на лавці, годину з лишком. Потім повернулися, заснув блискавкою, тоді знову: світло, шамотіння — тривога. Цього разу була 5:45, чверть години до підйому. У льох, на дошку, в сон. Відбій за 20 хвилин. Вертаємось, день почався.

Форму вчора не видали, мають дати в понеділок. Бракує берців, каримату і спальника.

Ми тут тижнів на 9, з моменту як набереться рота. Рота тут — 165 людей або сливе весь барак. Зараз нас 66 + 2 жінки (баби, як усі кажуть), яких ми досі не виділи, цураються нас (жартую🤣), живуть окремо.

8:44 Поснідали. Не так, звісно, як було в третій штурмовій на тижні рекрута, але зносно: гречка з кусочками мʼяса, білий хліб (скільки хочеш), масло-маргарин, чай, печиво.
Звʼязку немає, тільки на «горі», та то для дзвінка.

Навчання почнеться, як збереться рота (тут — 165 людей). Триватимуть мінімум два місяці.

Вставні слова тут не «чуєш», «друже» абощо, а «єбать» або «блядь». Як-от, сиджу долі, спиною впершись об стовбур дерева, проходить хлопчина, обертає голову і добродушно не спиняючись: «Ебать, тебе удобно?)». Посміхаюсь у відповідь, мовляв, «та, поки ок».

Познайомився з Юрою, 54 роки, з Вінниччини. Він у нас тут цирюльник, підстриг мене файно — схожий на солдата, такий мій статус зараз.

Має сина мого віку, воює у Нацгвардії від перших місяців війни. Сам Юрій уже старенький. Каже, йому соромно тут бути (через вік). «Нема чого вам соромитися, кажу я, тут більшість — чоловіки за 40, а від 40 до 54 різниця невелика. Я взагалі здивований, що тут так мало хлопців мого віку.»

14:07
Щодо віку, дійсно, тут не Азов чи Трійка, більшість старих, фізична форма яких під питанням. Є чимало й тих, кому дали повісточку на вулиці чи в маршрутці. Вони найбільше й скиглять (поки не дуже, але ж ще нічого не почалось!). Пообідали ми досхочу. За кілька годин піду поспортую. Зараз повторю греку.

Продовження в щоденнику🖋️